4. Загальне поняття про вигук. Групи вигуків за походженням (первинні, вторинні) та значенням (емоційні, імперативні, етикетні, вокативні, звуконаслідування).

Вигук, або інтер'єктива (від лат. іnterjectіо— уведення, вставка; interjere — кидати, класти, ставити (між, серед), — це частина мови, що охоплює слова, які не мають номінативної функції, а безпосередньо виражають емоції і воле­виявлення, конкретно не називаючи їх. Наприклад: Геть мені з хати, геть (І. Фр.); Ой, по горі, по горі гонять вівці вівчарі, Гой- гай, хлопці, грай, прийшла воля у наш край (Нех.).

На відміну від повнозначних слів вигуки не мають номінативної функції, на відміну від службо­вих — не виконують граматичної функції зв'язку. Відповідний клас слів об'єднує у своєму складі одиниці на зразок: агов! ох! бр! гайда! мг! гей! геть!е-е! ех! о! ого! тс! тю! тьху! у! ух! фе! ха-ха! цить! марш! брись! вйо! но! тпру! спасибі! будь ласка! бух! гуп-гуп! дзінь-дзінь! ку-ку! трінь-трень! фіть-фіть! фу-р-р! ш...ш.

Лексичний склад вигуків досить широкий. Крім одиниць з емоційною і спонукальною функцією до цього класу належать сло­ва прикликання та відгону тварин, спеціалізовані команди, уста­лені одиниці мовленнєвого етикету, звуконаслідування. Вигукам притаманні такі лексико-граматичні особливості:

1) вигуки не мають предметного значення;

2) вигуки не мають граматичних ознак, властивих іменам (рід, число, відмінок) і дієсловам (особа, час, спосіб, вид, стан), вони не відмінюються;

3) вигуки не мають словотворчих елементів (суфіксів і префіксів);

4) вигуки, не виконуючи будь-яких синтаксичних функ­цій, не виступають членами речення, проте можуть утворювати особливі нерозкладні речення, втрачаючи при цьому своє значення;

5) вигукам властиві особлива інтонація і особлива експресивна забарвленість.

Вигуки можуть субстантивуватись. Субстантивовані ви­гуки вживаються в реченні у ролі підмета або додатка, на­приклад:

Марко з насмішкою оглянув себе і замугикав пісеньку, де багато було ой (Стельм.); Несла ворона до мого двора, мов сиру крихітку, своє картаве «кра» (Нех.).

За походженням вигуки поділяються на два типи: 1) первинні, утворені в давні часи з окре­мих звуків, і 2) вторинні (або похідні), утворені від інших частин мови.

Первинні вигуки складаються: 1) з одного голос­ного звука (о! а! е!); 2) з подовженого голосного (а- а! о-о!); 3) з голосного і наступного нескладового (ой! ай!); 4) по­вторення їх(ой-ой!, ай-ай!, ой-ой-ой!,ай-ай-ай!); 5) з голос­ного і приголосного звуків (ах! ех! ох!); 6) із приголосного й голосного (ну! ба! фі! фу!); 7) їх повторення (ну-ну-ну!), 8) із двох голосних і приголосних між ними (ага! еге!).

Вторинні вигуки утворились від інших частин мови, а саме: 1) від іменника (жах! господи! боже! матін­ко! лишенько! горенько!); 2) від дієслів (подумаєш! прошу! прощавайте!); 3) від іменників в сполученні з займен­никами та прикметниками (брат ти мій! світе мій! світку мій! матінко моя!).

Розряди вигуків за значенням.

Інтер'єктиви поділяються на два основні розряди: вигуки (вира­жають емоційно-вольові реакції мовців) і звуконаслідування (вира­жають умовну імітацію звуків реальної дійсності засобами мови).

І. У складі вигуків виділяються такі часткові розряди:

1. Емоційні вигуки— одиниці, що виражають емоційне ставлення мовців до певних об'єктів чи явищ, переживання, в яких відображається стійке й узагальнене ставлення до об'єктів і явищ (почуття). У вигуках знаходить вираження таке емоційно-чуттєве відображення дійсності, яке усвідомлюється, але не відокремлю­ється від суб'єкта і не протиставляється йому як щось зовнішнє і незалежне від нього.

За обсягом і рухливістю семантики первинні емоційні вигуки поділяються на дві групи:

а) багатозначні, з широким емоційним діапазоном захоплення, урочистості, болю, розпачу, здивування, несподіванки тощо: а! о! е! ай! ах! ой! ох! та їх фонетичні варіанти, наприклад: О, тоді ясні дні оживлять твою путь... Юних днів, днів весни не забудь, не забудь! (І. Франко); Хтось гладив ниви, все гладив ниви, ходив у гніві і сіяв співи: «О, дайте грому, о, дайте зливи!» (П. Тичина); «Ой, коли б усе то, Давиде, було не пізно!» — стривожилась Зінька (О. Гончар); «Ох-хо!» — вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі (М. Коцюбинський); Ах, як не хотілось йому падати, як не хотілось кидати автомата (О. Довженко);

б) однозначні, що виражають негативні емоційні реакції: пхе! пхи! пхі! тьху! фе! фі! фу! хе! хі! тощо, наприклад: Рубін мріяв, що дівчина в нього буде висока й струнка, як тополя, ... прекрас­на, як щастя. А ця — пхе! (І. Сенченко); — Пху! — аж сплюнув з серця запорожець (П. Куліш).

2. Імперативні — вигуки, що виражають волевиявлення мовця, їх загальне категоріальне значення реалізується в більш конкретних значеннях наказу, спонукання, вимоги, заклику, окли­ку, заохочення тощо. Відповідні одиниці і поза контекстом сприй­маються як виразники однієї головної семи волевиявлення: агов! ей! (звертання), баста! (вимога припинити дію), гайда! (спону­кання до швидкої дії), геть! (наказ швидко зникнути), стоп! (ви­мога зупинитися), пробі! (заклик на допомогу), тс! чш! (вимога тиші) тощо.

3. Етикетні вигуки — одиниці, що виражають такі узвичає­ні складові частини спілкування, як вибачення, вітання, прощан­ня, запрошення (спасибі! даруйте! добридень! добраніч! здрас­туйте! бувайте! будь ласка! прошу! тощо).Ці одиниці формують етичні межі спілкування, вони постійні в типових ситуаціях, лаконічні за формою і стан­дартні за вживанням, указують на соціальний контекст і роль у ньо­му мовця, завжди зумовлені розподілом ролей між мовцем і слухачем-адресатом мовлення в комунікативних ситуаціях: Велике спа­сибі вам!; Прощай, світе, прощай, земле, неприязний краю (Т. Шев­ченко); Прощайте, чари-комиші (О. Гончар).

4. Вокативні інтер'єктиви, або слова прикликання та від­гону домашніх тварин і птахів, орієнтовані на встановлення пев­ного контакту між мовцем і твариною. Такі інтер'єктиви безпосе­редньо пов'язані з господарською діяльністю людей і потребою керувати поведінкою чи окремими діями їздових і тяглових тва­рин, промислових птахів (агуш! бря-бря! вйо! гей! гиля! киць-киць! на! (ня!) тощо.

Вокативні інтер'єктиви широко представлені в діалектному і в окремих сферах професійного мовлення. Вони належать до най­давнішого лексичного складу мови, зберігають елементи індоєв­ропейського і спільнослов'янського словникового фонду, харак­теризуються лексичною спільністю в багатьох мовах.

ІІ. Звуконаслідування виражають умовну імітацію звуків навколишнього середовища (звуків і шумів природи, звукових сигналів тварин, птахів, комах) засобами мови. Звукові копії природних звучань є ситуативними і не нале­жать до лексичного складу мови. Однак окремі з них можуть уза­гальнюватись як типові ознаки певних природних об'єктів і набува­ти статусу постійно відтворюваних, тобто власне мовних одиниць.

У складі звуконаслідувань виділяються одиниці, що виража­ють звукові ознаки:

а) предметів і явищ дійсності (та-та-та! бов! бум! гу! тік-так! трах-трах! ту! ш-ш! шу-шу!);

б) дій, рухів (ах! гуп! кап! пурх! рип! тьоп! хлюп!);

в) тварин, птахів, комах (гав! кар! ках! кру! ку-ку! курли! куку­ ріку! ме! му! мур-мур! пугу! тьох-тьох! фііть!);

г) фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини (апчхи, кахи! бухи! ха-ха! хе-хе! хі-хі! ш! тьху! пху! хух! фу!).

З синтаксичного погляду звуконаслідування можуть функціо­нувати як:

1) нечленовані речення: Дзень-дзелень... дзень-дзелень! Сильний різкий дзвінок вдарив у передпокої (М. Коцюбинський);

2) присудки: А журавлі все кру, кру... А колосся з сумом: шу... ш... ш... (А. Головко).

відокремлені обставини: Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах (М. Коцюбинський).

Субстантивуючись, звуконаслідування можуть виступати у функції підмета: Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому (М. Коцюбинський).