4. Варіанти приголосних фонем. Подовжений приголосний звук як поєднання двох фонем. Специфічні випадки подовження приголосних в українській мові

Подовження – це фонетичне явище, яке відбувається внаслідок повної асиміляції м'яким приголосним наступного [й].

1. В іменниках середнього роду II відміни перед кінцевим -я: завдання, волосся, обличчя, але безсмертя, щастя, листя (збіг приголосних).

2. В орудному відмінку однини іменників жіночого роду на приголосний перед [у], крім тих, що закінчуються на губний та [р]: миттю, сіллю, подорожжю, але гордістю, радістю (збіг приголосних).

3. В окремих іменниках чоловічого і жіночого роду І відміни: стаття (статті, статтею), Ілля, рілля, суддя, але статей (у родовому відмінку множини).

4. У деяких прислівниках: зрання, спросоння, навмання.

5. У деяких формах дієслова лити: виллю, проллється, ллєш.

Подвоєння – це морфологічне явище, яке відбувається під час збігу приголосних при словотворенні.

1. Корінь починається тим самим звуком, яким закінчується префікс: віддати, оббігти, ззовні, беззахисний, роззброєння.

2. Корінь закінчується приголосним [н], а слово твориться за допомогою суфіксів -н-, -ник-, ниц-: денний, Вінниця, цінник.

3. У складноскорочених словах: юннат (юний натураліст), міськком (міський комітет), деффак (дефектологічний факультет).

4. У прикметникових наголошених суфіксах -енн-, -анн-, -янн-: страшенний, невблаганний, незрівнянний.

5. У дієслівних формах минулого часу на -ся, якщо основа закінчується на [с]: розрісся, піднісся.

6. Подвоюються приголосні у таких словах: ссати, лляний, ввесь, Ганна, овва!

5. Фонематична та фонетична транскрипції

Засоби орфографії не повністю передають вимову окремих звуків. Більше того, не кожен звук має відповідник у вигляді окремої графеми.

Для фіксації реального звукового складу слів використовують спеціальну систему знаків, основний принцип якої полягає в тому, що кожному звукові відповідає тільки за ним закріплений графічний знак.

Особлива система знаків (літер і додаткових позначок), яка застосовується для точного відтворення звукового складу слів і текстів, називається фонетичною транскрипцією (лат. transcriptio – переписування), фонетичним алфавітом.

Запис усного мовлення засобами фонетичного алфавіту на основі звукового принципу називається фонетичною транскрипцією (лат. transcriptio, від transcribo — переписування).

Нерідко у фонетичних транскрипціях використовують латинський алфавіт із системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту.

Принципи та завдання точної фонетичної транскрипції

1. Не вживаються я, ю, є, ї (можуть позначати два звуки); щ (завжди передає на письмі два приголосних); ь, якому в усному мовленні не відповідає жодний звук, велика літера, апостроф, розділові знаки.

2. На позначення й перед голосними використовується j.

3. Крім звичайних літер використовують також додаткові літери і спеціальні надрядкові та підрядові діакритичні (від грец. διακριτικόζ— розрізнювальний) знаки. Звуки, що мають у вимові відтінок іншого звука, позначаються відповідною літерою алфавіту і справа вгорі — літерою того звука, до якого наближений цей звук, наприклад: [е^и] — [е] з наближенням до [и]; [и^е] – [и] з наближенням до [е], [о^у] — [о] з наближенням до [у]: [ве^ислó], [при^еîмú], [то^умý].

4. Нескладові звуки ĭ, ў, (нескладотворчі)позначаються відповідною літерою з маленькою дужечкою над або під нею, наприклад: [ў], [ĭ]: [бувáў], [краĭ], [пóўниî], [знаў].

5. Дифтонги і злиті звуки (африкати) позначаються двома з’єднаними дужкою літерами, що відповідають частинам складних звуків: [ау], [дж], [дз]. Для позначення африкат [дж], [дз] існують також спеціальні лігатури: [ходжу], [дзвінок].

6. Губно-зубний [в] передається звичайною літерою українського алфавіту, а губно-губний — латинською літерою [w], щілинний звук [г] — літерою г, а зімкнений [ґ] — ґ. Звук [й] —літерою j.