7. Дієслова певної особової парадигми. Безособові дієслова

Не всі дієслова мають повну особову парадигму, тобто форми першої, другої, третьої особи однини і множини. Порівнявши дієслова хворіти і боліти, можна констатувати, що перше з них вживається в усіх трьох особах однини й множини і, таким чином, характеризується повною особовою парадигмою. Що ж до другого дієслова, то відповідно до властивого йому лексичного значення воно має тільки форму третьої особи (палець болить, пальці б­лять тощо). Пор. з цього погляду також такі дієслова, вживані у прямому значенні: цвісти, жевріти, текти, іржати, капати, бубнявіти, тріскатися, виникати, телитися, ягнитися, колоситися, рясніти, терпнути тощо. Наведені приклади показують, що певна частина дієслів позначає процесуальні ознаки, не співвідносні щодо виконання, тривання з особою. Такі дієслова мають неповну, недостатню парадигму, обмежену тільки формами третьої особи однини і множини. У випадках переносного вживання згаданого різновиду дієслів парадигматичні обмеження зникають і відповідні лексичні одиниці можуть виступати в усіх особових формах, наприклад: І сам я тут, обнявши далину, Ряснію, множусь, дихаю травою, І вся земля натягує струну Між сонцем і людиною живою (А. Малишко).

Окрему функціональну групу утворюють безособові дієслова: а) бажання (хотітися, кортіти); б) міри наявності (бракнути, бракувати, вистачати, ставати); в) успіху (таланити, щастити, фортунити, везти); г) фізичного стану (морозити, лихоманити, температурити, тіпати, трусити, трясти); д) на позначення явищ природи (вечоріти, мрячіти, світати, розвиднятися); е) дієслова на -ся, які керують іменниками у формі давального відмінка (сидиться, працюється, пишеться, сниться, п'ється, лежиться, хочеться).

З синтаксичного погляду безособовість дієслів виявляється у відсутності граматичного підмета у складі тих речень, присудками яких вони виступають. Безособові дієслова функціонують як слова з неповною парадигмою. Вони вживаються у формах інфінітива (Його починає морозити), третьої особи однини теперішнього і майбутнього часу дійсного способу (Вечоріє; Незабаром смеркне), середнього роду, а також у формі середнього роду однини умовного способу (Ми не збилися б з дороги, якби так рано не стемніло).

8. Інфінітив

Інфінітив (від лат.infinitivus  неозначений), або неозначена форма,  це початкова форма дієслівної парадигми, яка називає дію, процес або стан поза такими морфологічними категоріями, як час, спосіб, особа і число. Іншими словами, формою інфінітива позначається абстрактна, неактуалізована певним чином дія. Порівнявши словоформи пишу і писати, можна зробити висновок, що перша з них вказує на одну особу (я), яка виконує дію, час виконання дії (дія виконується в момент мовлення про неї), зв'язок з дійсністю (виконується реальна дія), тоді як друга позбавлена всіх згаданих ознак, тобто не вказує на особу, число, час і зв'язок з дійсністю. Інфінітиву властиві загальнодієслівні граматичні категорії виду (виконати  виконувати), стану (виконувати твори  дійсний стан, виконуватися акторами  пасивний стан) і лексико-синтаксична категорія перехідності  неперехідності.

Показником інфінітива є суфікс -ти (-ть), після якого у відповідних формальних і лексико-семантичних групах дієслів може виступати постфікс -ся (-сь) (гріти  грітися, боятися, вагатися). Формальний показник інфінітива -ти (-ть) кваліфікують також і як закінчення, зокрема у шкільній лінгводидактичній практиці. Однак статус закінчення морфеми мають лише у випадках взаємозаміни в межах відповідної парадигми, чого не можна твердити про інфінітивний суфікс.

Інфінітив характеризується різноманітними синтаксичними функціями. Він може виступати в рюлі головних і другорядних членів речення, а також бере участь у вираженні різнопланових модальних значень у структурі двоскладних і односкладних речень.