Шиплячі і свистячі приголосні звуки

Приголосні ж, ч, ш, дж, за слуховим сприйманням дістали назву шиплячих, приголосні з, з', ц, ц', с, с', дз, дз' з цієї ж причини називаються свистячими.

За місцем і способом творення і за участю голосу окремі шиплячі і свистячі приголосні звуки виявляються дуже близькими один до одного і становлять своєрідні пари. Так. наприклад, у парі з  ж обидва звуки – передньоязикові, фрикативні, дзвінкі; у парі ч  ц обидва звуки передньоязикові, африкати, глухі. Відмінність між цими парними звуками лише в тому, що одні з них – шиплячі (піднебінні), а другі свистячі (зубні). Українська мова використовує властивість шиплячих і свистячих приголосних виступати парами: так, наприклад, свистячий приголосний з у позиції перед будь-яким шиплячим вимовляється тільки як парний йому шиплячий ж, а не як інший шиплячий. Наприклад: з джерела  ждоже^ире^ила'. Так само шиплячий ч перед всяким м'яким свистячим вимовляється тільки як парний йому ц': не мучся- не^иму'ц'с'а.

Парні відповідності шиплячих і свистячих приголосних звуків показано в таблиці.

шиплячі	ж	ч	ш	дж
свистячі	з, з’	ц, ц'	с, с’	дз, дз’

У мові звичайно буває так, що шиплячі приголосні вимовляються як парні до них свистячі перед м'якими свистячими звуками:

смієшся — с'мі ес'с'а [с'м’jе'с:а]; тверді свистячі приголосні перед шиплячими вимовляються як парні їм шиплячі: з чого - ж чого.

4. За твердістю / м’якістю. У процесі історичного розвитку фонетичної системи нашої мови утворилися групи твердих і м’яких приголосних звуків. Так, ще здавна в українській мові зберігаються тверді приголосні ґ, к, х, які такими потрапили в українську мову з давньоруської, а в давньоруську – з праслов'янської. Здавна твердим є також горловий приголосний г.

Передньоязикові приголосні ж, ч, ш, дж, що у давньоруській мові були тільки м'якими, тепер стверділи і в українській мові лише перед і частково пом'якшуються. Стверділи також в усіх позиціях і губні приголосні б, п, в, м, ф, як і шиплячі; вони лише перед і злегка пом'якшуються, але не стають м якими.

Середньоязиковий й завжди був і залишається тільки м'яким приголосним, оскільки він за місцем творення "найвищий" з усіх приголосних . Найбільше м’яких приголосних серед передньоязикових: т', д’, с’, з', дз’, ц', р', л', н'.

М’які (й), пом’якшені (д’, т’, з’, с’, дз’, ц’, л’, н’, р’,), напівпом’якшені (губні, шиплячі, задньоязикові, гортанні: б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х, ж, ч, ш, дж).

За участю голосу й шуму, за місцем і способом творення передньоязикові м'які приголосні виявляються дуже близькими до відповідних твердих приголосних і утворюють з них пари: д – д’, т – т’, с – с’, н  н' тощо. Звуки у парах різняться тільки за ознакою твердості – м’якості.

М’які приголосні завжди „вищі”, ніж відповідні тверді. Пор.: д і д’, с і с’, і т.д. При вимові д’ язик артикулює вище, ніж при вимові д.

Не мають парних до себе м’яких приголосних губні, передньоязикові шиплячі, задньоязикові і горловий г. Не має парного до себе твердого приголосного м’який середньоязиковий й.

Приголосний р у кінці складу (і в кінці слова) – завжди твердий: збройар (орф. зброяр), бурйан (орф. бур’ян).

На початку і в середині складу маємо р і р’: краса, ур’ад (орф. вряд), зораний, зор’аний (орф. зоряний).

Отже, в основі класифікації голосних звуків української літературної мови лежить їх анатомо-фізіологічна характеристика, тобто береться до уваги робота мовних органів. Класифікація приголосних звуків встановлюється за місцем і способом творення, а також за участю голосу і шуму.