4. Категорія способу. Вторинні значення форм способу

Категорія виду функціонує в якнайтіснішій взаємодії з лексико-семантичними особливостями дієслів, у значеннях яких знаходять відображення багатогранні часові, кількісно-часові, результативні і кількісно-результативні модифікації процесуальних ознак, представлених головним чином діями і станами. Лексико-граматичні розряди дієслів, виділювані за згаданими значеннєвими відтінками та безпосередньо пов'язаними з ними словотвірними ознаками, називаються способами дієслівної дії (СДД).

Розрізняються три основні типи способів дієслівної дії: часові, кількісні (кратні) і оцінні.

У складі часових СДД, що характеризують насамперед реалізацію відповідних процесуальних ознак у часі, розрізняються такі часткові види: 1) починальний (виражає момент виникнення дії, перший часовий момент її буття), наприклад: заспівати, захворіти, полетіти, побігти, поповзти, зненавидіти; 2) кінцево-результативний (вказує на завершення дії), наприклад: зробити, дописати, прогриміти, відшуміти, відмучитися; 3) тривало-обмежувальний (вказує на реалізацію дії, стану протягом відносно тривалих і фіксованих відрізків часу), наприклад: просидіти (дві години), прожити (десять років у місті); 4) тривало-дистрибутивний (виражає повільну, неінтенсивну дію або стан), наприклад: роздумувати, розмірковувати, розгулювати, роз'їджати.

Специфіку кількісних (кратних) СДД розкривають такі часткові види: 1) однократний (виражає одноразову, миттєву дію), наприклад: штовхнути, стрибнути, вколоти, вкусити; 2)  ранично-кількісний (вказує на гранично-кількісне оцінювання тривалості (з відтінком інтенсивності) дії з погляду активності суб'єкта в її реалізації), наприклад: начитатися, наїстися, нагулятися, накупатися, намовчатися, намучитися; 3) підсилювально-інтенсивний (виражає крайній ступінь інтенсивності в розвитку дії), наприклад: розкричатися, розхвилюватися, розговоритися; 4) кінцево-негативний (вказує на надмірність кратного вияву дії з нега­тивними для суб'єкта наслідками), наприклад: догулятися (до хвороби), догратися (до суперечки), доходитися (до...), добігатися (до...); 5) надмірно-тривалий (має значення надмірного вияву тривалості або інтенсивності дії, позначуваної мотивуючим дієсловом), наприклад: засидітися, заговоритися, замріятися; 6) наднормативно-тривалий (позначає надмірну тривалість дії з погляду звичайної норми вияву), наприклад: перетримати, пересолити, пересушити, перехвилюватися; 7) розподільний (дистрибутивний) (указує на дію, виконувану багатьма суб'єктами або спрямовану на кілька об'єктів), наприклад: повиходити, повиносити, повистрибувати, повиїжджати, позачиняти, помолотити, позбирати; 8) багатократно-дистрибутивний (виражає багатократну дію багатьох суб'єктів), наприклад: перестрілюватися, перестукуватися, перешіптуватися.

Оцінні СДД виражають різні особливості вияву процесуальних ознак з погляду суб'єктивного сприймання їх мовцем і мають такі часткові різновиди: 1) переривчасто-пом'якшувальний (позначає переривчасту неповну дію, що характеризується нерегулярною кратністю), наприклад: поболювати, подзвонювати, посміюватися; 2) процесно-пом'якшувальний (виражає конкретно-процесний, послаблений вияв дії"), наприклад: награвати, накрапати, наспівувати, нашіптувати; 3) ускладнено-інтенсивний (виражає підкреслену інтенсивність дії), наприклад: витанцьовувати, висвистувати, вистукувати; 4) процесно-супровідний (позначає послаблену дію, яка супроводжує іншу дію), наприклад: приспівувати, підспівувати, пританцьовувати, притупувати.

Взаємозв'язок між виявом категорії виду і належністю дієслова до того чи того способу дієслівної дії можна простежити на таких конкретних фактах: 1) дієслова починального СДД, за рідкісними винятками (наприклад: заспівати  заспівувати), корелятивної форми доконаного виду не утворюють; 2) дієслова тривало-дистрибутивного СДД не утворюють корелятивної пари доконаного виду; 3) дієслова підсилювально-інтенсивного і багатократно-дистрибутивного СДД не утворюють корелятивних пар доконаного виду; 4) дієслова розподільного (дистрибутивного) СДД не утворюють корелятивної пари недоконаного виду. Отже, неповнота видової парадигми дієслова зумовлюється насамперед конкретним характером його семантики, співвідношенням між такими показниками, як граничність  неграничність у процесуальній ознаці.

Категорія способу

Спосіб  це морфологічна категорія, яка виражає у протиставленні форм дійсного, наказового і умовного способів відношення дії до дійсності. Категорія способу  це морфологічне ядро вираження модальності, яка може передаватися також лексичними засобами.

В українській мові розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний і наказовий, що протиставляються один одному за позначенням реальності (дійсний спосіб)  нереальності (умовний і наказовий способи) дії.

Дійсний спосіб (або індикатúв  від лат. indicativus  дійсний спосіб дієслова) позначає реальну дію, стан або відношення, які відбувалися, відбуваються або відбудуться в одному з трьох часових планів: 1) теперішньому: Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку (Леся Українка); 2) минулому: По білих снах рожевії гадки тоненькі гаптували мережки, і мрії ткались золото-блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні (Леся Українка); 3) майбутньому: Вона [історія] грудьми на фініші розірве Чум­цький Шлях, мов стрічку золоту. І, невагома, у блакитній прірві відчує враз вагому самоту. І позивні прокотяться луною крізь далі неосяжно голубі... (Л. Костенко).

Дійсний спосіб не має спеціальних, властивих лише йому формальних засобів. Він виражається формами особи і часу, також роду (для позначення минулих дій).

Наказовий спосіб (або імператив  від лат. impertivus  владний), називаючи нереальну, бажану дію, вживається для вираження наказу, команди, заклику, побажання, прохання, поради, застереження тощо, наприклад: Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю  Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору (Т. Шевченко); Тайах його не слухала.  Сев,  попросила вона,  дозвольте мені піти самій далі. Мені треба багато подумати (Ю. Яновський);  Сідайте до вагонів!  скомандував Шахай, і все товариство ... полізло до теплушок (Ю. Яновський); При всіх попередив:  Хоч ти, Єгипто, й механізатор широкого профілю, ...але шануйся: ще один лівак І вилетиш аж за космос! (О. Гончар); В квітках всі вулиці кричать: Нехай живе свобода (П. Тичина).

Дієслова наказового способу змінюються за числами та особами. Парадигму наказового способу, якому не властива категорія часу, становлять прості (синтетичні) і складені (аналітичні) форми, що утворюються від основи теперішнього часу (для дієслів недоконаного виду) і теперішнього  майбутнього часу (для дієслів доконаного виду). До простих належать форми другої особи однини і першої та другої особи множини, до складних  форми третьої особи однини і множини.

Форма другої особи однини утворюється за допомогою: 1) закінчення -и: бер-и, нес-и, прибер-и, принес-и, вибер-и, винес-и; 2) нульового закінчення: знай-0, виконуй-0, ріж-0, маж-0, стань-0, сядь-0, лазь-0, дістань-0, бий-0, мий-0. В основі диференціації засобів вираження форми другої особи однини лежать такі ознаки: 1) якщо наголос падає на закінчення, то відповідна форма утворюється за допомогою закінчення -и (пиш-у  пиш-и, бер-у  бер-и, нес-у  нес-и, круч-у  крут-и, вез-у  вез-и, вож-у  воз-и, нес-у  нос-и, але: стою  стій, жую  жуй, кую  куй, сную  снуй, плюю  плюй, сміюся  смійся); це ж закінчення виступає при зміні позиції наголосу в префіксальних похідних (випиш-и, вибер-и, винес-и, викрут-и) і в дієсловах з ненаголошеним закінченням при збігові приголосних у кінці основи (крикн-у  крикн-и, стукн-у  стукн-и); 2) якщо наголос у першій особі однини теперішнього або теперішньо-майбутнього часу падає на основу, то аналізована форма утворюється за допомогою нульового закінчення і дорівнює основі на /й/ та інші приголосні, з яких /д’/, /т'/, /з'/, /с’/, /л’/, /н'/ обов'язково м'які (малюй-0, знай-0, мрій-0, читай-0, сядь-0, порадь-0, принадь-0, поміть-0, принось-0, дозволь-0, дістань-0, повідом-0, ріж-0, возвелич-0, залиш-0, заглиб-0).

Нульове закінчення мають також дієслова бити (бий-0), вити (вий-0), лити (лий-0), пити (пий-0) всупереч позиції наголосу в першій особі однини. Дієслова, що мають в основі інфінітива суфікс -в- і втрачають його в основі теперішнього часу, зберігають згадану морфему у формі наказового способу: вста-ва-ти — встj]-уть  вставай-0; програ-ва-ти  програj-уть  про-гравай-0.

Форми першої і другої особи множини утворюються за допомогою закінчень -імо (-ім), -мо (роб-и  роб-імо/роб-ім; знай-0  знай-мо); -іть (-іте), -те (роб-и роб-іть  роб-іте; знай-0  знай-те), наприклад: Заходиш в малу кімнату і плечі розводиш дужі:  Уже ж бо весна, Андрію, Ходімо садити ружі (А. Малишко); Линьте, хмари, Ой, прилиньте, хмари,  ясний день. Окропіте нас, не шелестіте: день! День (П. Тичина).

Прості форми наказового способу, з яких друга особа однини і множини орієнтована на спонукання до дії адресата (адресатів) мовлення, а перша особа множини охоплює спонуканням і мовця, синтагматичне пов'язані із звертанням або займенниками другої особи ти, ви. Аналітичні форми третьої особи однини і множини утворюються поєднанням частки хай (нехай) з формою теперішнього часу (недоконаний вид) і формою теперішнього  майбутнього часу (доконаний вид), наприклад: Гей, ідіть, благодатні зливи! Випадайте, перлисті роси! Хай нап'ються донесхочу ниви. Хай дівчата помиють коси (Л. Костенко). Можливі також і аналітичні форми наказового способу першої особи, наприклад: Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, нехай свою Україну Я ще раз побачу (Т. Шевченко);  Товариство!  Закричав Шахай.  Хай вийдуть наперед усі ті, хто боїться або плаче за маминою спідницею. Хай ми на них подивимось і поглузуємо з підлих боягузів (Ю. Яновський).

У значеннєвому плані аналітичних форм наказового способу на перший план виступає модальність бажання, а не наказу, безпосереднього спонукання до дії.

Лексична семантика багатьох дієслів ґрунтується на процесуальних ознаках, несумісних із спонуканням. Відповідні дієслова, до яких належать насамперед лексеми зі значенням дій або станів неживих предметів (наприклад: кущитися, сипатися, вивітрюватися, загусати, змерзатися тощо), перебувають поза сферою творення форм наказового способу.

Умовний спосіб дієслова позначає нереальну, вірогідну, можливу або бажану дію, можливу зав певних умов, наприклад: Якби я був скульптором, виліпив би чудесний високий отой лоб! Якби був живописцем, намалював би оті калинові щоки (О. Гончар). З погляду вираження форма умовного способу  це аналітична структура, яка утворюється поєднанням дієслова у формі, співвідносній з минулим часом, і частки би (б): читав би, читала б, читало б, читали б.

Щодо умов уживання і функціонального навантаження розрізняють два різновиди форми умовного способу: 1) форма у складнопідрядному реченні або в іншому граматичному контексті, який містить повідомлення про умову, необхідну для реалізації дії або стану, наприклад: Студент одержав би позитивну оцінку, якби він сумлінно підготувався до іспиту; Студент одержав би позитивну оцінку, сумлінно підготувавшись до іспиту; Студент одержав би позитивну оцінку за умови сумлінної підготовки до іспиту; 2) незалежно вжита форма, наприклад: Пождав би ти місячної ночі (Леся Українка); Відпросився б ти у командира, прийшов би до мене на часину (О. Гончар); Хоч би Ясногорська, схилившись над ним, перев'язувала гарячу рану (О. Гончар).

Уживання форми умовного способу в незалежному реченні пов'язане з вираженням гіпотетичності, нереальності дії, але на перший план у її функціонуванні виступає значення бажання або спонукання. На основі функціонування згаданої форми можливе виділення окремої часткової категорії бажального способу.

Умовний спосіб дієслова традиційно кваліфікується як форма, що змінюється за числами і родами (в однині), але не має категорії часу. Однак специфіка українського дієслова полягає в тому, що йому властива специфічна форма умовного минулого способу. Віднесеність вірогідної, можливої дії до минулого виражається аналітичною структурою, яка утворюється поєднанням дієслова бути (був, була, було, були) з формою умовного способу, наприклад: Якби знала, що покине  Була б не любила; Якби знала, що загине  Була б не пустила (Т. Шевченко); Я зайчика зустріла  дрімав він на горбку  була б його спіймала, зозуля ізлякала: Ку-ку! (П. Тичина). Минулий умовний співвідносний за вираженням передминулої дії з формою давноминулого часу.

Вторинні значення форм способу

Дієслівним формам способу властива асиметричність  ознака, що ґрунтується на властивості мовних знаків змінювати співвідношення між позначаючим і позначуваним. Згадана ознака полягає в тому, що одна форма дієслівного способу може вживатися у значенні іншої, втрачаючи при цьому свою первинну, категоріальну функцію. Невідповідність між формою способу і її реальним вторинним значенням з'ясовується в контексті, який відображає відповідну конкретну комунікативну ситуацію.

Спонукання до дії, крім форм наказового способу, для яких відповідне модальне значення є первинним, категоріальним, виражається дієсловами дійсного способу теперішнього, минулого і майбутнього часу, що особливо характерно для усного мовлення. Уживання дійсного способу в ролі наказового використовуються тоді, коли наказ не викликає жодних заперечень. Наприклад: Після екскурсії ви обов'язково повертаєтесь на репетицію; Після екскурсії ви обов'язково повернетесь на репетицію;  Взяли, хлопці, ящики  пішли! Нема чого час гаяти: мені ще до міста треба,  сказав вантажник Григорій (Ю. Смолич).

У системі українського дієслова широко представлена функціональна транспозиція наказовий спосіб —> дійсний спосіб. Уживання наказового способу в ролі дійсного має додатковий значеннєвий відтінок негативного ставлення мовця до тих або тих дій чи станів. Наприклад: Другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий, та тоді й лягай, а як другі півні прокричали  вставай, світи і знову за гребінь (П. Мирний). У поєднанні із сполукою візьми та й форма наказового способу вживається для вираження раптовості дії і співвідноситься за реальним значенням з дієсловом у формі минулого часу доконаного виду. Наприклад: Райко візьми та й пошли ті гроші, маючи надію швидко одержати жалування й покласти позичену суму (С. Васильченко).

Наказовий спосіб використовують у вторинній функції на позначення умовного способу, виражаючи додатковий відтінок безперечної обумовленості дії за відповідних супровідних обставин. Наприклад: Мати знала, що застукай його в хаті білі, та ще довідайся, з ким і де був, не помилують... (А. Головко); Скинь з нього окуляри, кинь дві розбійницькі іскри в очі  та й матимеш готовий образ дяка-пиворіза (М. Стельмах).

У ролі наказового способу може також уживатись інфінітив, набуваючи значення категоричного наказу: Стояти струнко!

Форми бажального способу використовують для вираження некатегоричного спонукання до дії у формі розповідного або питального речення. Наприклад: Зачинив би ти вікно, бо дуже холодно в кімнаті; Чи не зачинив би ти вікно, бо дуже холодно в кімнаті?