3. Українська мова – національна мова українського народу. Різні концепції походження української мови. Мова і державність

Поняття „національна мова” розуміємо так: мова – ознака нації. Українська мова виконує об’єднувальну функцію для українців незалежно від місця їхнього проживання (крім України, в Молдові, Казахстані, Киргизстані, Росії, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії).

Традиційна концепція походження української мови (О.О.Шахматов):

Слов’янські мови походять з праслов’янської (спільнослов’янської) мови (прамови). З 7 ст. розпадається праслов’янська мовна спільність і починає формуватися давньосхіднослов’янська (прадавньоруська) мова східних слов’ян. У 9-10 ст. утворюється держава Київська Русь, утворюються давньоруська (мова держави Київська Русь) і старослов’янська (церковна книжна) мова. Друга половина 13 ст. – монголо-татарська навала, розпад Київської Русі, поділ східних слов’ян на 3 народності (російська, українська, білоруська.), формування мов цих народностей. На основі південнодавньоруського територіального діалекту формується українська мова:

П раслов’янська прадавньоруська старослов’янська давньоруська українська

Відмінні підходи до концепції походження української мови пропонували такі вчені, як О.Ю.Карпенко, І.Огієнко, О.Потебня, Г.Півторак, Ю.Шевельов.

Концепція Ю.Шевельова:

протоукраїнська мова (7-11 ст.);

староукраїнська мова (11-14 ст.);

середньоукраїнська мова (14 – поч. 18 ст.);

нова українська мова (поч. 18 ст. – до нашого часу).

Мова і державність. У жовтні 1989 р. Верховна Рада України прийняла Закон України „Про мови в Україні Української РСР” – за українською мовою визнають статус державної. Це значить, що „українська мова є основним засобом спілкування в усіх сферах життя та на всій території України”. Закон став діяти з 1 січня 1990 року. Державна мова – мова державних установ, громадських організацій, освіти та виховання. На її основі розвивається національна література та культура. Конституція України 1996 року юридично закріпила статус української мови як державної. Природне явище в Укр. – двомовність, найчастіше „білінгви” говорять змішаною мовою (суржиком). (Самостійно: написання міні-твору на проблемну тему: чи можна вважати українську мову на даному етапі справді державною, чи виконується в реальному житті Закон "Про мову"?)

4. Українська літературна мова як упорядкована форма загальнонародної мови

Українська літературна мова – відшліфована, найвища форма української національної мови, однакова на всій території України для всіх мовців. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі середньонаддніпрянських говорів (полтавсько-київський діалект). Зачинателем української літературної мови називають І.П.Котляревського (1798р. вийшли друком 3 перші частини поеми „Енеїда”: увів до літератури народнорозмовну мову), основоположником – Т.Г.Шевченка (завершив процес становлення української літературної мови, вивів українську мову на рівень європейських мов). Брали участь у розвитку української літературної мови І.С.Нечуй-Левицький, П.Мирний, І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський. (Самостійно: підбирати вислови видатних людей про укр. мову).

5. Сучасна українська літературна мова як цілісна система,

що поєднує в собі часткові підсистеми:

фонологічну, морфологічну, лексико-фразеологічну та синтаксичну

Мова є системою. Система – сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів. Кожна система має свою структуру. Структура – спосіб внутрішньої будови системи. Мова складається з 4 рівнів: фонологічного (фонема), морфологічного (морфема), лексичного (лексема, слово), синтаксичного (речення).

Лекція 2

ФОНЕТИКА

1. Фонетика. Фонологія. Поняття про звуковий склад української мови. Фонетичний і фонологічний аспекти вивчення звукового складу української літературної мови. Предмет і завдання фонетики як мовознавчої дисципліни. Предмет і завдання фонології як мовознавчої дисципліни, що вивчає звуки української мови з погляду їх смислорозрізнювальних функцій. Поняття фонеми. Інваріант (головний вияв) і варіанти фонеми, її функції.

2. Система фонем сучасної української літературної мови. Голосні фонеми, їх класифікація. Артикуляційна та акустична характеристики голосних фонем у їх головних виявах. Варіанти голосних фонем у ненаголошеній і наголошеній позиціях.

3. Приголосні фонеми, їх класифікація. Артикуляційна та акустична характеристики приголосних фонем у їх головних виявах. Протиставлення приголосних фонем за твердістю – м’якістю.

4. Варіанти приголосних фонем. Подовжений приголосний звук як поєднання двох фонем. Специфічні випадки подовження приголосних в українській мові.

5. Фонематична та фонетична транскрипції.

6. Закономірності сполучуваності звукових одиниць в українській мові. Позиційні зміни приголосних та голосних звуків. Асиміляція приголосних, її різновиди. Дисиміляція приголосних, її різновиди.

Література

1. Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища школа, 1986.

2. Єрмоленко С.Я. та ін. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К.: Либідь, 2001.

3. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – Ч. І. – К.: Рад. шк., 1965.

4. Кочерган Н.П. Вступ до мовознавства. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2001.

5. Перебийніс В.С. Кількісні та якісні системи фонем сучасної української літературної мови. – К.: Наук. думка, 1970.

6. Сучасна українська літературна мова / За ред. М.Я. Плющ. – К.: Вища шк., 2001.

7. Сучасна українська літературна мова / За ред. О.Д. Пономарева. – К.: Либідь, 2001.

8. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Навч. посібник. – К.: Літера, 2000.

9. Ющук І.П. Практичний довідник з української мови. – К.: Рідна мова, 1998.

1. Фонетика. Фонологія. Поняття про звуковий склад української мови. Фонетичний і фонологічний аспекти вивчення звукового складу української літературної мови. Предмет і завдання фонетики як мовознавчої дисципліни. Предмет і завдання фонології як мовознавчої дисципліни, що вивчає звуки української мови з погляду їх смислорозрізнювальних функцій. Поняття фонеми. Інваріант (головний вияв) і варіанти фонеми, її функції.

Предмет і завдання фонетики. Поняття про звуки.

Різні аспекти вивчення звукової системи мови

Усі слова в мові складаються із звуків.

Фонетика (гр. phone – звук) – розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мовлення, творення звуків і їхні властивості. Фонетика також вивчає сполучуваність звуків, закономірні зміни їх у мовному потоці та при словозміні і словотворенні. Предмет фонетики – звуки мовлення. Звук  це найменша неподільна одиниця мовного потоку, що виділяється в результаті спеціального фонетичного аналізу й використовується для побудови складів і фонетичних одиниць вищого рівня, за допомогою яких висловлюються думки.

Завдання фонетики – вивчення особливостей творення звуків мовлення, їх класифікація, характеристика звукових змін, визначення й характеристика складу та наголосу.

У процесі спілкування використовуються лише чітко окреслені звуки мовлення, а не всі ті, що їх може творити мовний апарат людини. Звук мовлення має складну природу, тому вивчається в різних аспектах: акустичному (фізичному), фізіолого-артикуляційному (фізіологічному), лінгвістичному (функціональному, фонологічному).

Акустичний (фізичний) – вивчення висоти, сили, тривалості, тембру звуків, а також темпу мовлення.

Фізіолого-артикуляційний (фізіологічний) – вивчає будову й роботу мовного апарату, спрямовану на творення звуків. До складу мовного апарата входять:

• дихальний апарат;

• гортань із голосовими зв’язками;

• порожнина рота;

• губи, зуби, язик;

• порожнина носа.

Роботою мовного апарата (як і діяльністю всього людського організму) керує центральна нервова система. Верхня і нижня частини порожнини рота називається піднебінням. Передня і середня частини піднебіння тверді, нерухомі, а задня частина – м’яка, рухома. У порожнині рота міститься і найактивніший орган мовлення – язик, а також зуби.

Передня частина ротової порожнини – губи. Від руху нижньої щелепи, язика і губів змінюється об’єм і форма ротової порожнини, що дозволяє утворювати різні звуки.

Усі звуки мовлення утворюються при видихуванні повітря. Дихальний апарат (легені і дихальне горло) виконує роль своєрідного нагнічувача повітря, яке починає свій шлях із легенів, через бронхи потрапляє в дихальне горло (трахею), звідти – в гортань. Гортань – це верхня частина дихального горла. Найважливішу її частину складають горизонтально прикріплені упоперек гортані дві голосові зв’язки. У ненапруженому (ненатягнутому) положенні голосові зв’язки не зближуються між собою, а утворюють щілину, через яку вільно проходить повітря при диханні. Якщо ж під час мовлення за допомогою хрящів голосові зв’язки натягуються, то щілина зникає: голосові зв’язки змикаються. Видихуване повітря проривається крізь напружені голосові зв’язки і примушує їх дрижати, від чого утворюється голос. Звуконосійний струмінь повітря з гортані потрапляє в зів, а з зіва – у ротову порожнину (при творенні деяких звуків: м, н, н’ – у носову). Ротова порожнина є добрим резонатором (підсилювачем) голосу або шуму. Приймаючи з гортані звуконосійний струмінь повітря (голос), ротова порожнина може по-різному змінювати свою форму (залежно від того, яке положення займає язик щодо піднебіння) і при цьому, якщо не виникають перепони для видихуваного повітря, утворюються найбільш чутні звуки різної якості: а, о, у, е, и, і. Такі звуки мають назву голосних. Вони найлегше творяться (при найменшому напруженні органів мовлення) і є найбільш звýчними.

У ротовій порожнині на шляху видихуваного струменя повітря мовні органи можуть створювати різні перепони. При подоланні цих перепон виникають шуми, які долучаються до голосу і бувають то слабшими від нього (наприклад, при вимові р, л), то сильнішими (при вимові б, дз, ж, г); деякі звуки можуть складатися лише з шуму: п, с, ц, х, ш, якщо видихуване повітря вільно проходить через голосову щілину, не викликаючи дрижання голосових зв’язок, і тільки в ротовій порожнині натикаються на перепони. Звуки, при утворенні яких видихуваний струмінь повітря натрапляє в ротовій порожнині на різні перепони, утворювані органами вимовляння, називаються приголосними. При попаданні перепон утворюються різноманітні шуми, настільки сильні, що при вимові більшості приголосних голос слабший від шуму, і лише при вимові невеликої частини приголосних звуків, наприклад, р, л, м, н, голос переважає над шумом.

У ротовій порожнині містяться такі органи вимовляння, як язик, зуби, м’яке і тверде піднебіння та ясна. Розрізняють активні і пасивні мовні органи. Активні – здійснюють різні рухи, потрібні для утворення звуків мовлення (голосові зв’язки, язик, нижня щелепа, губи). Пасивні – нерухомі, з ними змикаються активні мовні органи в процесі утворення звуку (тверде і м’яке піднебіння, верхня щелепа, ротова порожнина). Робота мовних органів, спрямована на творення звуків, називається артикуляцією.

Принцип частотності вживання звуків в усному мовленні покладено в основу розташування букв у букварі.

Отже, всі звуки нашої мови поділяються на дві групи голосні і приголосні.

Лінгвістичний (функціональний, фонологічний) – вивчення звуків мовлення щодо їх участі в процесі спілкування.