9.3. Господарюючі суб’єкти в мегаекономіці та їх структура. Світові ресурси, конкуренція, капітал, гроші, відтворення

Світова економіка на початку 70-х років XX ст. під впливом техніко-економічних, політико-силових та соціально-психологічних чинників стала набувати рис єдиного самозабезпечуваного і певною мірою сталого організму, який дістав назву «мегаекономіка». Характерною особливістю останньої є те, що фінанси, телекомунікації, засоби масової інформації перетворюються на провідні сектори економіки. Саме вони утворюють глобальні сектори економіки. Однак попри значущість назва­них секторів економіки, які спеціалісти називають «новою економікою», такий підхід є звуженим, неповним і не відображує повною мірою еконо­мічну сутність глобалізації.

Поділ національної та світової економіки на «нову» і «стару» є не зовсім коректним. Адже у так званій старій економіці представлені не тільки галузі, які є матеріальною базою для подальшого розвитку науково-технічного прогресу (електроніка та електротехніка, машинобу­дування), а й ті, що спрямовані на задоволення потреб людей (агропромисловий комплекс, освіта, медицина, культура).

Нова економіка  поняття значно ширше, яке виходить за межі власне векторіального її поділу. Вона є поєднанням ринкової системи, державного регулювання економіки і соціальної системи. При цьому великого значення набуває соціальна стабільність у країні

Провідну роль у мегаекономіці відіграють транснаціональний капі­тал і банки, національні держави, світові та регіональні угруповання країн, міжнародні організації, мегаполіси, офшори та окремі бізнесмени-транснаціоналісти. Кожний із цих елементів може брати участь у кількох глобальних процесах.

Основою мегаекономіки є транснаціональний капітал. Він є рушійною силою процесу глобалізації і водночас регулятором міжнародної системи телекомунікації, а також більшої частини світового виробництва товарів тривалого користування: автомобілів, електронного обладнання, літаків. Загалом ТНК контролюють майже 1/3 світового ВВП, половину промислового виробництва, 2/3 світової торгівлі і володіють 4/5 усіх ліцензій та патентів. Найбільші ТНК зосереджені в США, Японії, Великій Британії, Німеччині, Франції за домінуючої ролі американських транснаціональних корпорацій.

Нині ТНК активно застосовують якісно нову форму завоювання міжнародних ринків капіталу: використовуючи традиційні фінансові інструменти, а також деривативи, які дають право купувати чи продавати цінні папери, кошти, матеріальні або нематеріальні активи на визначених умовах у майбутньому, фінансові холдинги розширюють сферу послуг щодо фінансового посередництва.

Все це призвело до випереджаючого зростання кількості угод на світових валютних ринках порівняно з обсягом торгівлі товарами та послугами. За таких умов гроші перетворилися на товар, спекуляція на курсах валют  на найвигіднішу ринкову спекуляцію.

Для формування глобального конкурентного середовища на макрорівні характерним є інтенсивне створення регіональних економічних блоків.

Найпотужнішим із них є Європейський Союз, який виходить на якісно новий етап економічної інтеграції, пов’язаний із функціонуванням Монетарного союзу. Аналогічні процеси відбуваються у сфері субрегіонального співробітництва між країнами різної цивілізаційної приналежності. Проте для усіх них характерним є чітко орієнтовані на глобальну конкуренцію механізми регулювання і координації дій.

Дедалі зростає економічна та політична роль мегаполісів, які є місцем розміщення транснаціонального капіталу.

Наприклад, Токіо виробляє вдвічі більше товарів та послуг, ніж Бразилія; Чикаго  таку саму кількість товарів, як Мексика.На початку XXI ст. транснаціональний капітал зосередився у 13 великих світових центрах.

Невід’ємним елементом глобалізації капіталу є офшорні зони.

Офшорні зони  це невеликі держави або території, що залучають чужоземні капітали через надання податкових чи інших пільг у здійсненні фінансово-кредитних операцій із чужоземними резидентами і чужоземній валюті.

Нині у світі існує понад 100 офшорних зон, серед яких найбільшою є Панама, де зареєстровано понад 330 тис. офшорних компаній.

Транснаціональні корпорації, що базуються у семи високорозвине­них країнах,  це глобальні суб’єкти, які володіють 8090 % усі наукоємної продукції і практично всім експортом, зокрема їм належить 46 із 50 макротехнологій, які забезпечують конкурентне виробництво, а на решту країн світу припадає 34 макротехпології

У зв’язку з цим у світі нині існує кілька технологічних укладів. Сім передових країн переходять до п’ятого, інформаційно-технологічного ук­ладу, іншим розвиненим країнам притаманний четвертий  індустріаль­ний уклад.Існуючий розрив між економіками різних країн дає можливість краї-нам-лідерам отримувати надприбутки, застосовуючи механізм ціноутворення.

Диспаритет цін, порядки і правила, які встановлюють транснаціона­льні корпорації у світі, дають змогу країнам «золотого мільярда» (така кількість населення в країнах «сімки») споживати 80 % світових виробничих ресурсів, виробляти понад 80 % екологічно небезпечних відходів. Таким чином, глобалізація відтворює загальну нерівномірність і породжує суперечності у світовій економіці, основними з яких є такі:

Нині існують країни так званого передового центру («велика сімка), де зосереджена сучасна технологія, банківська і комерційна діяльність; країни «периферії» (понад 100 країн з населенням приблизно 4 млрд), які є ринками збуту продукції, постачальниками сировини та енергоно­сіїв, на їх території розміщують екологічно шкідливі виробництва, а також заводи зі збирання технологічно складного обладнання, зокрема авто­мобілів; третя група країн з населенням близько 1 млрд практично виключена зі світового поділу праці. Для них характерний дуже низький рівень життя, залежність від зовнішньої допомоги.

Країни першої групи не можуть ні економічно, ні політично існувати без решти країн. Адже навіть найдосконаліші техніка і технологія потребують постійного залучення енергоносіїв, металів, продовольства тощо. Тому високорозвинені країни дедалі активніше залучають до світового поділу праці менш розвинені. Це зумовлює необхідність технічного і технологічного оновлення виробництва в останніх, а отже, сприяє зростанню добробуту населення цих країн.

Формування мегаекономіки і глобального ринку зумовлює ліквідацію національної економіки, державного суверенітету, позбавляє народи права розпоряджатися власними ресурсами, зокрема корисними копалинами, землею, водними ресурсами тощо.