наявність кімнати для занять осіб із задовільними

параметрами;

• доступність приміщення для потенційних клієнтів (поверх, ліфт, східці);

• наявність побутових зручностей (туалет тощо).

3. Розпорядок роботи (наприклад, група збирається щочетверга о 12 год.; заняття тривають до однієї години).

На цьому етапі також визначають мету і завдання гру­пи, оскільки ефективною є тільки та група, яка має чіткі й зрозумілі для всіх цілі, що вселяє довіру до її діяльності. Не менш важливим є узгодження програми і методології діяльності з усіма зацікавленими сторонами. Наприклад, групова робота з розумово відсталими особами може бути спрямована на усвідомлення ними себе як особистостей, пізнання своїх негативних і позитивних якостей, рис ха­рактеру; на об'єктивне розуміння стосунків у родині, від­носин у колективі; на визнання необхідності аналізувати і змінювати звички, а також за змогою працювати і заробля­ти на життя. З цією метою клієнти, які вміють писати, ведуть, щоденники, де занотовують свої схвальні і не­схвальні вчинки, пишуть листівки — привітання зі свята­ми рідним і знайомим тощо. Під час групових занять їх вчать відмовляти іншим у певних діях, якщо їх згода може комусь зашкодити; вони розповідають про події свого жит­тя, обговорюють їх, діляться своїми проблемами і вислов­люють співчуття іншим з приводу їх проблем.

За таким принципом соціальні служби допомоги особам із інтелектуальною недостатністю організовують курси гру­пової соціальної роботи, що мають назви «Самообслугову­вання», «Приготування їжі», «Поведінка у складних ситуа­ціях». Наприклад, групові заняття з молоддю щодо запобі­гання всім видам насильства (фізичного, психологічного, сексуального) покликані навчити випускників спеціаль­них шкіл-інтернатів розпізнавати ситуації, що призводять До насильства, адекватно реагувати на них, використову­вати альтернативні до насильницьких моделі поведінки. Основну частину вправ спрямовано на відпрацювання Учасниками занять поведінки, яка дає змогу запобігти на­сильству як ними, так і щодо них, у колі близьких людей і с°Ціальному середовищі загалом.

На підготовчому етапі важливо запропонувати адек- ватну потребам клієнтів послугу, відібрати учасників гру­пової соціальної роботи, а також ведучого групи. Ідеаль­ним є склад групи з 5—7 осіб, оскільки це дає змогу швид­ко її консолідувати. Чим ширшим є склад групи, тим біль­ше уваги потрібно приділяти організаційній роботі, щоб кожен її учасник включився в загальногруповий процес і не виникало фракцій всередині них. Водночас вирішують, буде група гомогенною (однорідною) за ознакою, яка спо­нукала індивідів об'єднатися у групи в пошуку підтримки, чи гетерогенною (неоднорідною). Попри те що гетерогенна група може створити плідні умови для стимулювання осо- бистісних змін, на підготовчому етапі варто подбати, щоб у групі не було осіб, які б помітно відрізнялися від більшос­ті учасників (наприклад, одного інваліда серед людей без інвалідності, одного чоловіка серед жінок тощо). Це допо­може запобігти навішуванню «ярликів» і появі «чужих се­ред своїх».

Для досягнення позивних результатів і підвищення ефективності роботи в групі її учасникам (клієнтам) мають бути властиві:

• вмотивованість (прагнення змінитися, готовність до роботи і добровільний вступ до групи, а не під тиском рід­них чи фахівців);

• очікування, віра в те, що групова робота відповідає потребам і є кращою, дієвішою, ніж індивідуальна;

• здатність до вербалізації та концептуалізацїї почут­тів, думок тощо, оскільки групова робота переважно поля­гає у спілкуванні, під час якого клієнт має включитися в груповий процес і самовивчення.

Актуальним питанням є підбір фахівців для роботи з групою. Це стосується оптимальної кількості фахівців, їх спеціалізації, досвіду, особистих якостей відповідно до функцій, які їм доведеться виконувати у групі. Якщо з групою працюватимуть кілька фахівців, важливо, щоб між ними були психологічна сумісність, конструктивні ді­лові і щирі міжособистісні стосунки. Особливо ретельним має бути розподіл функцій працівників, від чого значною мірою залежить груповий процес і ролі учасників групи. За одних моделей організації групового процесу працівники є беззаперечними лідерами від початку до кінця, за інших починають діяти в центральній ролі, поступово передаючи відповідальність і контроль учасникам групи. Нерідко во­ни діють як координатори чи консультанти, роблячи ак­цент на самореалізацію і самоуправління у групі.

Досвідчені фахівці ще на підготовчому етапі з'ясову­ють позиції щодо розподілу влади під час проведення грУ пових занять, а також вірогідність появи тиску в грУпь

Протягом першого зібрання вони ініціюють колективне обговорення актуальних потреб і завдань групи, найдо­цільніших видів діяльності, які повинні забезпечити задово­лення цих потреб і вирішення завдань. Така розмова неминуче виведе на прогнозування й попередній аналіз етапів розвитку групи, різноманітних позитивних і нега­тивних аспектів внутрігрупової взаємодії. На цьому етапі з'ясовують і те, як фахівець і учасники групи оцінювати­муть перебіг і результати внутрігрупових процесів, групо­вої роботи, а також зміни, що відбуватимуться з кожним із них; чи вестимуть вони нотатки (щоденники), коли і за яких умов відбуватимуться консультації з клієнтами, які мають специфічні потреби тощо.

Переговори і узгодження діяльності

На цьому етапі соціальної роботи формують групу і визначають, якою вона буде: відкритою чи закритою; го­могенною чи гетерогенною; довготривалою чи короткочас­ною; великою чи малою; спрямованою на розв'язання внутрішніх чи зовнішніх проблем; з добровільною чи обов'язкввоЛ участю.

Іноді напередодні зібрання групи соціальні працівники проводять індивідуальні зустрічі з потенційними її учас­никами, що допомагає в налагодженні особистих стосун­ків, вивченні очікувань і турбот клієнтів, мотивуванні їх до активної участі в роботі групи. Інформація, отримана під час індивідуальних розмов, дає змогу спрогнозувати соціально-психологічний портрет групи, її позитивні ха­рактеристики і ймовірні проблеми у груповій взаємодії, особливо коли участь у групі є примусовою (групи молодих людей із делінквентною поведінкою, в'язнів та ін.).

Важливим аспектом підготовки до групової роботи є визначення основних правил групи. Традиційно їх обгово­рюють усі учасники групи і приймають за згодою. Кожна гРУпа залежно від особливостей її учасників, завдань, які Доведеться вирішувати, формулює свої правила взаємодії, які охоплюють, крім ексклюзивних, і такі універсальні положення, як конфіденційність; розв'язання конкретних проблем; необхідність говорити від власного імені («Я хо- у-. можу..., думаю...»); звертання до інших членів гру- и на «ти», вживання імені замість «він/вона»; активність асників у розв'язанні проблем; дотримання принципу тУт і тепер» (перевагу надають розгляду актуальних проб­лем, аналізу думок і почуттів, які виникають під час роботи групи, навіть якщо ці думки і почуття стосуються минулих подій); активність усіх учасників; добровільність участі й висловлювань; правило «стоп»; недопустимість критики ін­ших; демонстрація поваги до інших тощо.

Група, безумовно, є соціальним мікрокосмом. У ній ві­дображені соціальні установки, відносини влади і форми дискримінації (наприклад, сексизм і расизм), котрі домі­нують у суспільстві загалом. З огляду на це соціальні пра­цівники повинні постійно протидіяти упередженому став­ленню людей одне до одного, бути однаково відкритими і доступними для всіх.

Проведення групових занять і зустрічей

Організація і проведення занять групи залежать від ме­ти і призначення групи, ситуацій, які виникають у проце­сі групового розвитку. Проте чи не найсуттєвішим їх еле­ментом є організація комунікації між учасниками групи. Для цього організатори групових занять можуть застосо­вувати такі засоби і техніки:

• аудіовізуальні засоби (перегляд навчальних відео- фільмів, прослуховування тематичних аудіопрограм);

• друковані матеріали (опитувальники, звіти);

• емпіричні методи (вправи, ігри, рольові ігри; на­приклад, під час групової роботи для людей із проблемами психічного здоров'я на тему «Активна участь у лікувальній терапії» один клієнт бере на себе роль лікаря та пояснює ін­шому клієнту, як треба приймати ліки, яка їх побічна дія, якими можуть бути наслідки, якщо їх не прийняти, тощо; переконуючи під час заняття когось, він переконує себе);

• графічні матеріали (діаграми, фотографії, записи на фліпчарті тощо, наприклад, під час групової роботи із нар- козалежними можна скласти діаграму «Але чому?», яка демонструє причинно-наслідкові зв'язки вживання нарко­тиків, ставлення оточуючих до наркозалежних осіб, що до­помагає у виборі стратегії подолання проблеми);

• зміна складу (робота в парах, трійках, малих групах).

Одним з найпростіших і найпопулярніших методів ро­боти з групою є «мозковий штурм» — техніка групової дискусії, яка заохочує учасників до активного обміну ін­формацією та досвідом. Для цього учасники сідають за за­гальний стіл обличчям один до одного. Ведучий у коротко­му виступі розкриває суть проблеми, причини її виникнен- я результати, на які можна сподіватися від її розв'язан­ая' При Цьому важливо правильно і чітко сформулювати ооблему (найчастіше — у формі запитання, що дає змогу «часникам дискусії генерувати свої пропозиції, відповіда­ючи на нього).

На першому етапі дискусії триває індивідуальне обмір­ковування ідей і безсистемне їх перелічування. Оскільки на початку дискусії кількість висловлювань є значно важ­ливішою за їх змістову наповненість, фахівець стимулює участь кожного у дискусії, даючи змогу оприлюднювати різноманітні, навіть безглузді на перший погляд, думки. Будь-яка ідея сприймається з увагою, схваленням, оскіль­ки вона може містити раціональне зерно. Виступати мож­на багато разів, але не поспіль. Забороняється радитися, сперечатися, критикувати, оцінювати, звертатися по під­тримку до керівника. Висловлені ідеї занотовують на вели­кому аркуші паперу. При цьому ведучий дискусії, дбаючи про лаконічність нотаток, може уточнювати формулюван­ня, однак він не має права змінювати його суть або наполя­гати на власному трактуванні.

Далі відбувається обговорення, з'ясування, класифіка­ція ідей. їх оцінюють, ранжують, послуговуючись різними критеріями (обирають найцікавіші і ті, від яких можна відмовитивя; ідеї, що набрали при голосуванні найбільше чи найменше балів тощо).

Ведучий повинен ретельно стежити за регламентом, дбати, щоб кожен, хто виявляє намір висловитися, отри­мав слово. За необхідності він ставить питання, привертає увагу до окремих положень, комбінує й систематизує вису­нуті ідеї, складає перелік, підсумовує їх.

Зазвичай «мозковий штурм» проводять динамічно, не витрачаючи на нього багато часу. Ефективність цієї техні­ки обумовлена тим, що думка одного учасника групи не­рідко стимулює думки інших, а ідеї виникають одна за од­ною. Його підсумки можуть стати основою для подальших дискусій і обговорень. Наприклад, на тренінгах щодо запо­бігання домашньому насильству над жінками учасники «мозкового штурму» дискутували питання «Які дії ви вва­жаєте домашнім насильством? ». Після обговорення ідей їм було запропоновано відповісти на запитання «Чи зале­жить визначення домашнього насильства від фаху люди­ни? Як тлумачитимуть насилля юристи, психологи, соці­альні працівники, потерпіла жінка? Чим зумовлені від­мінності у їх визначеннях?». Завдяки такому керованому обговоренню ведучий групи отримав змогу глибше зрозу­міти ставлення групи та окремих її учасників до проблеми домашнього насильства. Маючи таку інформацію, йому легше буде вирішити, на чому зосередитися у наступних вправах і як зробити процес групової роботи ефективні­шим, зважаючи на те, що деякі теми можуть об'єднати учасників, стимулювати груповий розвиток або деструк. тивно позначитися на групових процесах, настроях і пове­дінці їх учасників.

Кожна зустріч учасників групи може відбуватися за заздалегідь визначеним сценарієм або зосереджуватися на певній проблемі, запропонованій для обговорення учасни­ком групи. Однак вибір теми не може бути спонтанним, він має підпорядковуватися головній меті соціальної роботи. Саме узгодження теми із загальною стратегією є одним із завдань соціального працівника. Наприклад, вибір тема­тики для групових занять із клієнтами, які вживають пси- хоактивні речовини, залежить від етапу реабілітації, на якому вони перебувають. Зібрання новачків мають моти­вуючий характер, спрямовані на те, щоб допомогти клієн­там глибше усвідомити власні проблеми. Групові зустрічі з ними відбуваються за такою тематикою: «У чому проявля­ється моя залежність і як я її долаю»; «Що можуть розповіс­ти про мене мої вчинки»; «Як бути чесним»; «Як змінювати власну поведінку»; «Які правила допоможуть у реабіліта­ції»; «Чим відрізняється залежна людина від "незалеж­ної"»; «Що означає любити себе і як це робити»; «Що для мене є цінним у житті»; «Як приймати допомогу»; «Мій ідеал. Роль ідеалу в житті залежної людини»; «Як бути другом»; «Моя система покарань і заохочень» тощо. Тих, хто успішно подолав випробувальний термін, переводять до основного складу реабілітаційної програми. Групову ро­боту для них здійснюють за такими напрямами: залеж­ність, її формування, характерні ознаки захворювання; тренінг запобігання рецидивам; тренінг із розв'язання конфліктів; тренінг із управління емоціями; комунікатив­ний тренінг; тренінг із зняття стресів; тренінг протистоян­ня соціальному тиску; самооцінка, способи підвищення са­мооцінки; сімейні сесії; тренінг самопізнання; навички ко­ристування системою підтримки; навички пошуку роботи.

Ключові моменти в організації групової роботи у соці­альній службі можна простежити на прикладі проведення тренінгу асертивності (впевненості у собі) для жінок, які мають чоловіків, залежних від психоактивних речовин, і зазнають насильства в сім'ї. Його мета і завдання поляга­ють у подоланні стану тривоги у жінок, позбавленні почут-

неповноцінності, підвищенні рівня самооцінки і оволо- т-нНі навичками впевненої поведінки.

На підготовчому етапі до групової роботи відбулись по­передні зустрічі з потенційними її учасницями для обгово­рення цілей, принципів, методів роботи, правил поведін­ки, взаємодії в групі, очікувань, фантазій, надій, страхів учасниць, пов'язаних з участю в роботі групи. Як свідчить досвід, такі зустрічі сприяють зниженню рівня тривожнос­ті поліпшенню самопочуття, налаштованості на активну участь у роботі групи.

Тренінг асертивності був розрахований на п'ять занять протягом одного тижня, тривалістю по півтори-дві години. Вони відбувалися за заздалегідь спланованим сценарієм (табл. 3.2).

Таблиця 3.2

Сценарій тренінгу асертивності

Закінчення таблиці 3 2

Одним із головних прийомів моделі тренінгу асертивності була репетиція поведінки за допомогою таких біхе- віористських принципів, як моделювання поведінки, інструктаж і підкріплення. Моделювання адекватних паТернів (стилів) поведінки відбувалося у процесі ситуа­тивно-рольових ігор і вправ, а корекція реакцій — під час групового обговорення. При цьому думки щодо адек­ватності певної поведінки висловлювали учасниці гру­пи, а не тренер.

Оскільки жінки відчували подвійну стигматизацію, зумовлену співзалежністю і родинним насильством, крім рольових ігор, було використано методи групової дискусії, самостійної роботи і виконання домашніх завдань. Групо­ві дискусії стосувалися таких проблем, як «способи вира­ження впевненості», «асертивні права», «типові помилки жінки в сім'ї залежного», «причини насильства», «міфи щодо насильства». Обговорення їх давало змогу через са- морефлексію (самопізнання) простежити вплив стереоти­пів, які існують в суспільстві, настанов батьківської сім'ї на формування власного ставлення до цих проблем. Як правило, жінки, які добре засвоїли тендерні стереотипи, недостатньо знають свої права, не вміють і не готові захи­щати їх.

Під нас тренінгу значну увагу було приділено самостій­ній роботі, спрямованій на аналіз внутрішніх детермінант (причин) поведінки жінок, які частіше є неусвідомлени- ми. Метод когнітивного реструктурування отриманого досвіду (насильство з боку чоловіка, стан співзалежності) відкривав можливості для впливу на ставлення жінок до своїх проблем, вироблення патернів асертивної поведінки. Для перенесення отриманого під час групової роботи досві­ду в реальне життя учасниці виконували домашні завдан­ня («опис ситуації із застосуванням різних патернів пове­дінки»), творчі роботи («написання прощального листа», «ідентифікація ознак власної впевненості»). Важливим ас­пектом групової роботи була вербалізація отриманого дос­віду У групі, якою учасниці займалися під час кожної нас­тупної зустрічі.

З огляду на те, що співзалежні жінки, які зазнають насильства в сім'ї, часто переживають стан дискомфорту, підвищеної напруги та агресії, активно використовува­лись медитаційні вправи, прийоми релаксації, автотренін­гу, активних танцювальних рухів і технік тілесно орієнто­ваної терапії (вправа «Дотики», «тренування емоційної стійкості»).

Отже, для ефективного проведення групової роботи Со ціальним працівникам — фасилітаторам групи необхідні такі ж навички (навички активного слухання, перефразо. вування, пояснення, узагальнення, відображення чи до­слідження почуттів, емпатії, невербального спілкування тощо), що і для індивідуального консультування. Не менщ важливими є вміння дотримуватися балансу між завдан­ням групи і груповим процесом, врахування індивідуаль­них і групових потреб, раціональне використання власної влади, здатність кинути виклик.

Ефективна соціальна групова робота неможлива без отримання фахівцем зворотного зв'язку від учасників гру­пи, який дає змогу відстежувати внутрігрупові процеси, коригувати діяльність групи. З огляду на це фахівцю необ­хідно подбати про умови для конструктивної критики, вільного висловлювання всіма учасниками тверджень, оцінок конкретних подій, що відбуваються у групі.

Для стимулювання висловлювання учасниками групи своїх оцінок використовують різні техніки: малюнки, що віддзеркалюють настрій; діаграми настрою (термометр, ба­рометр); опитувальники, відкриті запитання («Що, на Ваш погляд, було найкориснішим сьогодні?», «Чи заважа­ло Вам щось сьогодні?», «Які фрагменти зустрічі були для Вас найбільш і найменш вдалими?», «Якою мірою було за­лучено кожного до обговорення?», «Наскільки ми навчи­лися краще чути один одного?», «Що Ви можете порадити ведучим групи для подальшої роботи?» та ін.).

Зворотний зв'язок повинен сприяти підкріпленню по­зитивної поведінки клієнтів. При цьому неприпустимо, щоб він пробуджував у них почуття провини, невдоволен­ня собою, невпевненості в собі. Тому позитивні оцінки ма­ють завжди передувати негативним, домінувати над ними. Критикувати можна лише певні прояви поведінки, а не особистість. З цього погляду соціальні працівники повин­ні вчити учасників групи висловлювати критику від пер­шої особи (не «Ти ігнорував мене!», а «Я почував себе так, ніби Андрій весь час ігнорував мене, бо він не промовив до мене жодного слова»). Дбаючи про постійність зворотного зв'язку, зацікавленість у ньому усіх сторін взаємодії, до­свідчені соціальні працівники постійно нагадують учасни­кам групи про складність і поступовість змін, важливість урахування у груповій роботі їхніх сподівань, думок, вра­жень, оцінок, побажань. Без зворотного зв'язку неможли­ве утвердження довірливої атмосфери у групі. Досвід свід­чить, що без налагодження адекватного механізму зворот­ного зв'язку мети досягнути важко.

Завершення і оцінювання групової соціальної роботи

Визначення оптимального терміну групової соціальної роботи є складним завданням, оскільки різні учасники групи рідко одночасно досягають поставлених цілей і ви­ходять на однаковий рівень розв'язання своїх проблем. Ін­коли вони навмисне прагнуть затягнути групову роботу, зволікають зі змінами у своєму житті, щоб продовжити со­бі відчуття затишку, до якого почали звикати під час гру­пових занять.

Як правило, завершення групової роботи ( термінація) пов'язане з рівнем розвитку групи; типом завершення (прощання учасників, відокремлення учасника від групи); психічними процесами, які переживають учасники; пси­хічними процесами ведучого (фасилітатора) групи.

І дітей, і дорослих на цьому етапі проймають двоякі почуття. З одного боку, їх сповнюють приємні емоції у зв'язку з близькою перспективою «жити самостійно». Водночас вони відчувають певний дискомфорт, піддають­ся сумним переживанням, оскільки вже не матимуть змо­ги взаємодіяти з людьми, до яких звикли, з якими зблизи­лися, знайшли багато спільного. Неминуче прощання пробуджує дпогади про минулі втрати, період життєвої ізоляції, якоюсь мірою відроджує почуття безпорадності. Наприклад, діти, котрі пережили насилля в родині, рідко ведуть мову про те, що їм важко розлучитися з групою. Однак стверджують про відчуття близької втрати, поки- нутості. Такі переживання можуть спричинити їх агре­сивну поведінку, відмову від виконання завдань, занурен­ня в себе, регрес, намагання принизити значення групи та її ведучого.

У кожному разі фасилітатор повинен допомогти учас­никам групи усвідомити, що його робота завершується. У Цій справі можуть бути ефективними такі техніки:

1. допомога учасникам групи побачити зв'язок між не­гативними почуттями, які викликає у них близьке завер­шення групової роботи, та їх минулими проблемами (осо­бистими втратами, соціальною ізоляцією);

2. акцентування на позитивних емоціях, пов'язаних із завершенням програми, підготовка її учасників до припи­нення зустрічей;

3. спогади про роботу групи, аналіз особистих успіхів її Учасників;

4. рекомендації учасникам групи, їх родинам щодо по­дальшої роботи над особистісним розвитком.

Добре продумані, психологічно грамотно вибудувані останні зустрічі здатні підсилити досягнутий протягом усі- єї роботи групи позитивний ефект, вселити клієнтам По­чуття соціального оптимізму, впевненості в собі. Неувага до їх важливості здатна зруйнувати все, чого вдалося до­сягти протягом усієї попередньої роботи.

Для того щоб якомога менше виникало проблем у зв'яз­ку із завершенням групової роботи, фасилітатори ще на етапі формування груп, особливо з невизначеним терміном роботи, обговорюють процедуру прощання і відокремлен­ня учасників групи.

При завершенні групової роботи обговорюють як пози­тивні результати і способи їх перенесення в реальне життя, так і неподолані проблеми, над якими учасник групи має працювати в майбутньому. Часто для цього використовують техніку «моделювання майбутнього» (індивідуальні і групо­ві фантазії на тему «Чим тепер заповниш час, який відводив на відвідування групи?», «Що відбуватиметься в групі без тебе?», «Хто займе твоє місце?»), а також окреслення для кожного учасника «зони найближчого розвитку» і завдань для самостійної роботи над своїми проблемами.

У групах, робота яких заздалегідь обмежена у часі, тер- мінація відбувається після спільного обговорення її учас­никами і фасилітатором. При цьому слід мати на увазі, що для роботи учасників групи над своїми почуттями, які ви­никають у зв'язку із завершенням групової роботи, потрі­бен час і цей процес не варто необдумано формувати. Обго­ворення почуттів, пов'язаних із прощанням, повинно бути зорієнтоване на виявлення й опанування неадаптивних форм реагування (гнів, знецінювання, заперечення, пору­шення групових правил і норм тощо). За таких обставин наголошують, що рішення про завершення функціонуван­ня групи приймають самі учасники. У ролі адаптивної «противаги» використовують спільні спогади значущих подій у групі.

Пом'якшити процес прощання може «прощальна зус­тріч» (вечірка, програму і меню якої продумують учасники групи), підтримання контактів після припинення функціо­нування групи.

На етапі оцінювання визначають відповідність досяг­нутих результатів поставленим цілям. З цією метою часто відновлюють у пам'яті умови контракту, а відтак фасилі­татори й учасники групи висловлюють свою думку, чи від­повідають їм досягнуті результати. Нерідко у такі хвили­ни звучать слова вдячності.

Іноді від соціального працівника очікують формально­го звіту про проведену групову роботу і фахової оцінки 'її наслідків. Як і в інших різновидах соціальної роботи, тут теж важлива саморефлексія (самоаналіз) соціального пра­цівника, яка дає змогу проаналізувати власний позитив­ний і негативний досвід.

Оцінювання групової роботи є складним процесом, ад­же її результати часто віддаленні в часі і про них можна зробити висновок лише після того, як учасники групи поч­нуть (чи не почнуть) використовувати у своєму житті здо­буті під час роботи в групі навички і знання. Тому на етапі оцінювання соціальної групової роботи необхідно зважати на такі аспекти: оцінювання організації роботи, презента­цій і методів роботи з групою, поведінки групи та її учасни­ків; результатів.

Багатьом соціальним працівникам перед тим, як почи­нати групову роботу чи очолити групу, доводиться пережи­ти вагання. Адже у процесі групової роботи буває складно передбачити можливий характер взаємовідносин, спрогно- зувати поведінку учасників групи. Глибокими бувають переживання, що інформація про обговорювані в групі проблеми може вийти за її межі, через що неможливо буде гарантувати кожному учаснику групи безпечні умови для висловлювання. Попри ці застороги групова робота в остан­ні десятиліття набуває все більшої популярності.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте найважливіші етапи підготовки до роботи групи.

2. Визначте важливість правил групової роботи для належної ор­ганізації зустрічей. У який спосіб, на Вашу думку, повинен реагувати ведучий групи на порушення правил?

3. Якою, на Вашу думку, може бути роль фасилітатора (ведучого) групи?

4. Складіть план проведення тренінгу профілактики тютюнопалін- ня для старшокласників.

5. Які техніки і засоби доцільно використовувати під час прове­дення групової роботи?

6. Від яких чинників залежить зворотний зв'язок під час групової Роботи?

7. Чому у груповій соціальній роботі особливу увагу приділяють термінації групи?

8- Що дає для учасників групи і фасилітатора оцінювання резуль­татів групової соціальної роботи?

9. Соціальна працівниця, завершуючи групову роботу з дітьми, які пережили сексуальне насилля, використала такі завдання: 1) «З того часу, як я у групі» (діти заповнюють анкети, які давали змогу дізнатися про зміни, що сталися у почуттях та поведінці за час участі у груповій роботі); 2) «Моя група» (на аркуші паперу учасники групи перелічували почуття, що можуть виникнути у зв'язку із завершенням групової ро­боти; відтак ведучий провів дискусію, в якій учасники оцінювали свій досвід участі в групі, обговорювали, що було найкориснішим, що б во­ни зробили інакше, якби самі планували роботу в групі); 3) «Прощання» (діти отримали бланки прощальних листів кожному учаснику групи та її ведучому і заповнили їх: ведучий також написав листа кожній дитині, в якому він відзначав успіхи та досягнення у процесі групової роботи. Ці листи роздали адресатам і кожен зачитав отримані листи вголос). Як Ви оцінюєте такий спосіб термінації стосунків? Що б Ви зробили у такій ситуації?

Теми рефератів

1. Умови ефективної організації групової роботи.

2. Планування групової соціальної роботи.

3. Мета і зміст групової роботи.

4. Засоби і техніки проведення групової соціальної роботи.

5. Перспективи розвитку групової соціальної роботи в Україні.

3.3. Проведення тренінгів у соціальній роботі

Сучасна соціальна робота спирається на ідею активіза­ції клієнтів, використання внутрішніх ресурсів людини для її саморозвитку й самовдосконалення. Важливу роль у цьому відіграє навчання новим навичкам, зокрема навич­кам спілкування та управління власними емоціями. Воно передбачає застосування активних методів, побудованих на власному досвіді дорослих людей, які вже мають сфор­мований спосіб опанування нових знань і умінь. Саме на таких формах роботи ґрунтуються тренінги.

Сутність і призначення тренінгової роботи

Тренінгові заняття у груповій соціальній роботі мають на меті передусім формування і розвиток практичних на­вичок їх учасників. Водночас вони позитивно впливають на закріплення і збагачення здобутих знань, пробуджують інтерес до пізнавальної діяльності. Організація тренінго­вої роботи ґрунтується на партиципаторному (лат. partiel" patio — участь, причетність) впливі на її учасників, тобто на методиці співучасті.

Тренінг (англ. training) — вид групової роботи, яка грунтується на використанні активних методів формування нових навичок, само­пізнання і саморозвитку.

За такої організації роботи уся група включена у про­цес занять, учасники яких мають змогу поділитися або об­мінятися знаннями, обміркувати проблеми, разом шукати оптимальне рішення. У зв'язку з цим одне з найважливі­ших завдань фасилітатора полягає у створенні мікроклі­мату, який заохочував би учасників групових занять до вільного висловлювання думок, пошуку відповідей на проблеми, що їх хвилюють.

Найхарактернішими ознаками тренінгової роботи є:

• реалістичність (використовуваний під час тренінго- вих занять матеріал має бути правдивим, а приклади і умо­ви завдань — взятими з реального життя);

• персоніфікація (необхідно, щоб приклади були взяті із життя конкретних людей, завдяки чому учасники за­нять зможуть глибше та повніше зрозуміти проблему);

• зворотний зв'язок (протягом тренінгу його учасни­ки повинні мати змогу висловлювати свої думки, почуття з приводу їючутого і побаченого);

• корекція розуміння учасниками матеріалу (вико­ристовуючи зворотний зв'язок, тренер має вносити зміни у матеріал, над яким працюють учасники занять);

• відсутність соціального тиску (на тренінгових за­няттях не повинні бути присутніми значущі особи — вчи­телі, батьки, оскільки це може створити труднощі у само­розкритті, щирості учасників);

• конфіденційність (інформація, яка використовуєть­ся у процесі роботи, не підлягає розголошенню; адміністра­ція закладу, в якому відбувається тренінг, може отримати лише узагальнену, оброблену статистично інформацію); рівні умови для всіх учасників тренінгу.

Організатор занять повинен дбати про формування у членів групи почуття довіри одне до одного і до тренерів, інтерес до нових ідей і нової інформації. Сприяють цьому не тільки відповідна манера спілкування, а й просторова організація приміщення для тренінгу, за якої всі його Учасники, у т. ч. тренери, розміщуються по колу.

Ефективність тренінгової роботи забезпечується дотри­манням таких вимог.

Тренер (фасилітатор) організовує заняття, учасники °го самостійно здобувають знання, опановують навички. Тому курс має бути зручним, а його матеріали — д0_ ступними для використання.

2. Належна мотивація учасників групової роботи, усві­домлення потрібності і корисності знань, навичок, над здо­буттям яких їм доведеться працювати. Проблеми, які роз­глядаються на заняттях, мають відповідати їх нагальним потребам.

3. Тренінг має бути цікавим, спиратися на емоції учас­ників. Тому в кінці заняття доречними будуть запитання: «Що ви відчували під час заняття?», «Чого ви навчилися сьогодні?»

4. Навчання повинно використовувати інтерактивні методи, передбачати можливість дискутування. Учасни­ків занять слід заохочувати до обміну досвідом, обговорен­ня особистих і професійних проблем. Сприяти в цьому мо­жуть запитання, групові дискусії, тематика рольової гри. Наприклад, можна обрати для обговорення складний ви­падок із практики соціального працівника.

5. Аналіз під час тренінгової роботи конкретних ситуа­цій. Це дає змогу перейти від практичних ситуацій до теоре­тичних узагальнень.

6. Формулюючи тему для обговорення, дискусії, даючи завдання індивідуальної чи групової роботи, необхідно пе­реконатися, що учасники тренінгу правильно зрозуміли їх.

7. Теоретичний (лекційний) виклад матеріалу не пови­нен тривати більше 15—20 хв., містити більше чотирьох нових тез, які потрібно буде пояснити і обговорити. Він мо­же містити елементи дискусії, запитання, додаткові прик­лади і пояснення.

8. Ілюстративні, роздаткові матеріали, технічні засоби навчання повинні бути підібрані заздалегідь з урахуван­ням змісту тренінгової роботи.

9. Не можна пропонувати слухачам робити те, чого тре­нер не може зробити сам.

10. Включення у тренінгову роботу елементів само­оцінки, що дає змогу учасникам самостійно оцінювати ре­зультати своїх нових знань і навичок.

Під час планування тренінгових занять необхідно вра­ховувати їх тривалість, оскільки одні тренінги передбача­ють кілька годин, інші — весь день або кілька днів. Це зобов'язує до збалансовування періодів спілкування і від­починку. Тривалість занять залежить від мети, завдань, групової роботи, індивідуальних і вікових особливостей й учасників, кількості й інтенсивності вправ і завдань.

Внутрішнє життя тренінгової групи має свою динамі­ку, яка охоплює такі етапи:

• орієнтовний. Учасники тренінгових занять знайом­иться між собою, ознайомлюються з правилами майбут­ньої роботи, виконують вправи, які активізують реакцію, увагу, мислення;

• реконструктивно-формуючий. Спершу тренер (фаси- літатор), запропонувавши учасникам занять розповісти, що вони знають про дану тему, з'ясовує рівень поінформованос­ті, обізнаності групи. Відтак він наголошує на її' важливості, розкриває необхідну для продуктивної роботи інформацію, враховуючи при цьому вік, освітній і культурний рівень учасників, ініціює колективне обговорення цієї інформації, що дає підстави для висновків про глибину її засвоєння;

• закріплюючий. З ініціативи тренера учасники вико­нують вправи, метою яких є набуття практичних навичок, обговорюють можливість використання на практиці здобу­тих знань. Наприклад, на тренінгових заняттях із профі­лактики вживання наркотиків дітьми доцільно змоделю- вати й обговорити різні ризиковані ситуації, спричинені вживанням психоактивних речовин. Завдяки зворотному зв'язку, що виникає у процесі цієї роботи, тренер отримує необхідну для підведення підсумків тренінгу інформацію.

На всіх етапах тренінгу важливо тримати у полі зору емоційний настрій групи, цілеспрямованими процедурами коригувати його, пам'ятати, що у процесі комунікації між учасниками занять можуть виникати певні бар'єри (філь­три) довіри-недовіри, особистісних ставлень, попереднього досвіду роботи тощо.

Навчання під час тренінгу, як правило, побудоване на заздалегідь підібраних вправах. Тренер (тренерська коман­да) повинні усвідомити мету заняття, форми, методи робо­ти, а також засоби, необхідні для її досягнення, раціональ­но розподілити час для колективних, індивідуальних вправ, осмислення і закріплення результату. Кожен кон­кретний випадок потребує адекватних йому методик, тех­нологічних прийомів та інструментів. Наприклад, маючи на меті допомогти дорослим людям з проблемами психіч­ного здоров'я поновити втрачені навички, запобігти втраті існуючих, соціальні працівники клубного будинку намага­лися через тренінги навичок навчити клієнтів раціонально вести свій бюджет, відвідувати людні місця, магазини, те­атри. У процесі групової роботи, заснованої на теорії нав­чання, клієнтів навчали навичок поведінки у громадському транспорті, щоб дістатися до потрібного місця. Одним із Центральних аспектів занять було відпрацювання здат­ності оптимально поводитися у різноманітних соціаль­них ситуаціях (прийнятна мова, адекватне використання невербальних комунікативних засобів тощо). Проводилися й інші заняття для поновлення навичок побутової діяльнос­ті (наприклад, дрібний ремонт), працевлаштування, подо­лання інших проблем.

Часто тренінги є лише певним етапом роботи з клієнта­ми, що дає змогу детально вивчити і зрозуміти особливості кожної людини, передбачити і скоригувати її поведінку в різних ситуаціях.

Методи і стилі навчання

Тренінг у соціальній роботі найраціональніше будувати на взаємоактивному навчанні, дискусіях, «мозкових штур­мах», рольових іграх, розв'язанні ситуативних задач і ана­лізі випадків, обумовивши з учасниками правила їхнього проведення. При цьому тренер виконує роль координатора.

Дискусії доцільні тоді, коли всі учасники мають певні знання й досвід щодо проблеми, яка обговорюється. Слід заохочувати слухачів навідними запитаннями. Тренерові необхідно вміти слухати інших і «керувати» аудиторією. Неприпустимо відступати від заданої теми або перетворю­вати дискусію на стихійну, бурхливу сварку.

Методика «мозкового штурму» передбачає збір від учасників тренінгів нових ідей на задану тему та визначен­ня пріоритетності висловлених пропозицій.

Рольова гра як один із методів взаємоактивного нав­чання дає змогу відтворювати життєві ситуації, зрозуміти психологію дитини, наприклад, з ВІЛ-інфекцією, сформу­вати в слухачів правильне ставлення до них. При розподі­лі ролей і ситуацій тренер пояснює слухачам їхні завдан­ня, допомагає їм порадами, просить виконавців ролей па­цієнтів «увійти в образ», забути на хвилину про свої вік, професію, знання, погляди, принципи. Під час рольової гри тренер може ставити запитання і глядачам, і учасни­кам рольової гри, а відтак підводить підсумки, акцентую­чи на ключових моментах.

Для розв'язання ситуативних задач і аналізу випад­ків доцільно ділити учасників тренінгу на малі групи, од­нак можлива й індивідуальна робота. Обговорення кон­кретних ситуацій дає змогу учасникам на запропонованій моделі удосконалювати навички й уміння, які можна ви­користовувати в подальшій практиці.

Метою ставлення запитань є активізація учасників, пошук нового рішення, напрям дискусії, перевірка розу- ліяня сказаного і засвоєння матеріалу, контроль інформо­ваної слухачів. Питання можна ставити як усій групі, так і окремим учасникам.

Концентрації уваги слухачів, зниженню їхньої стом­люваності сприяють зміни видів роботи, перехід від одного етапу заняття до іншого, форми взаємоактивного навчан­ня, розминки, заохочення слухачів, жарти й гумор.

Кожній людині, особливо дорослій, яка має досвід нав­чальної діяльності, властивий певний стиль (індивідуаль­на манера, спосіб, особливості) засвоєння і використання нових знань. Він може бути зумовлений різноманітними зовнішніми впливами (батьки, вчителі, вихователі, коле­ги), самовихованням, а також особливостями психічного стану людини, наприклад певними психічними розлада­ми. За спостереженнями сучасного британського дослідни­ка Пітера Хонея, кожна людина за стилем своєї навчальної діяльності може бути ідентифікована як активіст, мисли­тель, теоретик, прагматик. Кожному з цих стилів власти­вий певний спосіб сприйняття і використання нової інфор­мації, що значною мірою обумовлює поведінку людей під час тренінгових занять.

Активісти. Вони завжди готові одержувати нові знан­ня і досвід, насолоджуються кожною миттю того, що відбу­вається, Залюбки осягають свіжу інформацію, використо­вують її на практиці. Вони об'єктивні, не вражені необ- ґрунтованим скептицизмом, що дає їм змогу з ентузіазмом сприймати все нове. Проблеми вони долають методом «мозкового штурму». Здійснивши заплановану роботу, відразу шукають нову. Чудово справляються з трудноща­ми, які містять у собі новизну, дратуються через нудні, часто повторювані завдання. Товариські, люблять перебу­вати серед людей, але при цьому схильні концентрувати увагу на собі. Активісти є душею колективу, їх здебільшо­го можна побачити в центрі всіх подій.

Мислителі. Такі люди схильні відступити на крок на­зад, щоб зважити, обміркувати здобуті знання і досвід, оцінити їх із різних позицій, шукаючи в них прихований зміст. Вони аналізують, збирають інформацію, ретельно обмірковують висновки. Аналіз інформації, знань і досві- ДУ має для них велике значення. На це вони відводять ба­гато часу, нерідко спізнюючись через це з висновками.

Під час занять і дискусій вони займають місця у задніх Рядах, з непідробним інтересом спостерігають за діями лю- Деи- Перед тим як висловитися, уважно вислуховують ін­ших. Свою точку зору висловлюють, належно з'ясувавщи й осмисливши предмет і напрям дискусії.

Теоретики. Вони адаптовують й інтегровують резуль. тати своїх спостережень, пізнавальної діяльності в склад­ні, але логічні теорії. Проблеми розглядають в логічні^ послідовності, поетапно охоплюючи всі їх аспекти. Куль­тура їх пізнавальної діяльності є бездоганною. Охоче ви­сувають ґрунтовні гіпотези, принципи, теорії, моделі. Аналіз і синтез — їх улюблені інтелектуальні заняття. їх­ні підходи до різноманітних проблем є системними, вива­женими. Усе, що не відповідає цим критеріям, негайно відхиляють. Водночас вони схильні до вагань, не терплять суб'єктивних суджень, прямолінійного мислення, легко­важності у пізнавально-інтелектуальній сфері.

Прагматики. їх передусім цікавить те, наскільки ідеї, теорії і методи працюють на практиці. «Завжди є кращий спосіб», «Якщо ідея працює на практиці — значить, вона заслуговує на увагу». Особливо налаштовані вони на по­шук нових ідей, за першої нагоди намагаються втілити їх у життя. Охоче погоджуються на навчання, оскільки впев­нені, що набуті знання обов'язково прислужаться їм.

У реальному житті рідко можна зустріти людей, які од­нозначно відповідають усім критеріям якогось одного сти­лю навчання. Як правило, навчальній діяльності людини властиві якості різних стилів, хоч нерідко якийсь із них домінує.

Соціальний працівник (тренер) повинен дбати про всебічне методичне забезпечення своїх занять, врахову­вати, що учасникам тренінгу властиві різні стилі навчан­ня, тобто вони сприймають і використовують знання у різний спосіб. При цьому він не повинен переносити влас­ні уподобання (власний навчальний стиль) на стиль вик­ладання. Навіть якщо навчальна група є більш-менш од­норідною, в ній все одно можуть бути люди, котрим не підходитиме прийнятний для більшості метод навчання (мислителям — рольові ігри, практикам — теоретико-фі" лософські диспути тощо).

Під час тренінгу необхідно дбати про урізноманітнен ня, чергування методів і технік: знайомство (коло) — малі групи — групова робота — «мозковий штурм» — міні-лек ція — керована дискусія — робота в парах — рольова (Д1 лова) гра — групова робота — рухові вправи тощо. Це Д° поможе утримати на високому рівні увагу і працездатність групи, врахувати різні стилі навчання.

Особливості соціально-психологічних тренінгів

Соціально-психологічний тренінг (СПТ) як різновид еНінгової роботи відкрив і обґрунтував у 70-ті роки XX ст. німецький вчений Манфред Форверг (1933—1989), використавши для цього елементи рольових ігор і драми. Головна його особливість полягає в активізації психологіч­них чинників міжособистісної взаємодії, що відчутно сти­мулює підвищення якості й ефективності групової роботи, у соціальній роботі його використовують для надання клі­єнтам знань, розвитку навичок, необхідних для соціальної адаптації чи реінтеграції.

Соціально-психологічний тренінг — різновид психологічного тре­нінгу, орієнтований на використання активних методів групової роботи з метою розвитку компетентності у спілкуванні.

Зміст соціально-психологічних тренінгів залежить від завдань роботи конкретної групи клієнтів. Наприклад, завданнями соціально-психологічного тренінгу для корек­ції агресивної поведінки підлітків можуть бути:

1. аналіз та усвідомлення підлітками агресивних тен­денцій у власній поведінці;

2. особистісна переоцінка агресивних дій і обговорення можливих варіантів конструктивної поведінки в подібних ситуаціях;

3. підвищення соціально-психологічної компетентнос­ті, розвиток здатності позитивно взаємодіяти з людьми;

4. формування активної соціальної позиції, розвиток здатності здійснювати значущі зміни в своєму житті;

5. підвищення загального рівня емоційної культури підлітків, оволодіння вміннями і навичками конструктив­ної міжособистісної взаємодії.

Структура тренінгових занять залежить від завдань і особливостей тієї групи осіб, для яких вони призначені. Так, соціально-психологічні тренінги учнів випускних класів шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, позбавле­них батьківського піклування, що мали на меті розвиток їх здатності жити за межами інтернату, складаються з та­ких етапів:

— інформаційно-мотиваційна зустріч із старшоклас­никами і відповідальними працівниками (ознайомлення з програмою, заохочення, формування групи);

попереднє з'ясування потреб у набутті знань і нави- ч°к, визначення рівня компетентності (анкетування);

~~ первинне індивідуальне інформаційно-мотиваційне Консультування (надання інформації про форми роботи;

з'ясування психологічного стану, зокрема можливих пере- живань щодо участі у тренінгах, соціальних проблем пов'язаних з тематикою тренінгів, а також побажань щодо тренінгів);

• проведення тренінгових занять на тему: «Розвиток навичок спілкування», «Профілактика вживання алкоголю та наркотиків», «Розвиток навичок незалежного життя»;

• повторне індивідуальне короткострокове консульту­вання (обговорення проблем, які виникають під час тре­нінгів, і власних здобутків);

• оцінювання впливу програми на підвищення рівня компетентності старшокласників (фокус-група, опитуван­ня старшокласників і працівників школи-інтернату);

• індивідуальний соціальний супровід.

На перших порах процес тренінгових занять можуть ускладнювати неконструктивні поведінкові прояви клієн­тів: насторожене ставлення, демонстративна поведінка (підвищений тембр голосу, сміх, сарказм, грубість, недо­речні жести, поза); замкнутість, емоційна неврівноваже­ність; вживання сленгових висловлювань, нецензурної лексики; нерозуміння багатьох понять; несприйняття мо­ви фахівця (тренера); труднощі у висловлюванні думок, формулюванні очікувань від тренінгу; наявність лідерів- руйнівників; асоціальні вчинки (прояви насилля, ску­тість, тривожність, закритість, поверховість інтересів, па­сивність, небажання співпрацювати), незручні приміщен­ня (холодно, тісно).

Як свідчать наукові дослідження, практичний досвід, ефективність соціально-психологічних тренінгів залежить від дотримання таких умов:

• наявність угоди з учасниками про співпрацю;

• проведення тренінгів у прийнятному для такої робо­ти приміщенні;

• партнерський стиль спілкування тренера та учасни­ків занять;

• наявність контакту і довіри між учасниками групи;

• орієнтування учасників занять на завдання тренінгу;

• врахування досвіду, вікових і психологічних особ­ливостей учасників тренінгу;

• стимулювання на заняттях мотивації клієнтів Д° участі у тренінгах завдяки обговоренню можливості вико ристання знань у конкретних життєвих ситуаціях; заоХ° чення активності різноманітними призами;

• вдумливий підбір домашніх завдань, покликанй сприяти закріпленню повідомленого на заняттях матеріал^'

• використання практичних занять, які б тренували набуті навички у реальній життєвій ситуації;

• системне ведення фахових спостережень (нотаток);

• відстеження процесу засвоєння знань за допомогою активізації зворотного зв'язку і кінцевого оцінювання.

Після завершення програми соціально-психологічних тренінгів доцільно забезпечити їх учасників корисною для повсякденного життя інформацією, яка б допомагала ак­туалізувати здобуті знання і навички у різноманітних життєвих ситуаціях, стимулювала їх саморозвиток і са­мовдосконалення.

Навчальні тренінги для працівників соціальної служби

Незмінним елементом системи навчання і розвитку персоналу будь-якої організації, особливо якщо вона впро­ваджує інноваційні проекти, є тренінги, учасники яких опановують нову інформацію, розвивають навички вико­ристання її на практиці.

Зміст тренінгів у соціальній службі залежить від її по­треб і можливостей. В одних службах вони можуть бути спрямов'ані на поліпшення організаційної культури, мік­роклімату в колективі, інших — на набуття потрібних для впровадження інноваційної програми знань або на роз­в'язання конфліктних ситуацій із клієнтами. Іноді прак­тикують тренінги з участю клієнтів, у процесі яких вони отримують необхідні їм послуги, а соціальні працівники збагачують свої знання, розвивають навички, здобувають новий досвід, вирішують, за необхідності, певні питання внутріколективного життя.

Керівник колективу соціальної служби, плануючи нав­чальні тренінги, повинен враховувати індивідуальні якос­ті працівників, особливості надання соціальних послуг, наприклад, з метою розвитку в них навичок інтерв'юван­ня він може спланувати цілеспрямовану рольову гру, учас­ники якої розігруватимуть задану ситуацію (робота в парі соціальний працівник — клієнт», до якої можна задіяти Двох учасників тренінгу або пару «слухач — тренер»; ін- °Ли продуктивною може бути роль «спостерігача»). До- льно при цьому зробити відеозапис гри, що сприяє ґрун-

Нііпому аналізу навичок її учасників і їх розвитку в ^оцесі тренінгу. Продуктивним також є аналіз конкрет­них випадків реальної підтримки (стенограми інтерв'ю відео- чи аудіозапису інтерв'ю, «мозкового штурму»). '

Мету, завдання, структуру та інші особливості цієї р0. боти певною мірою ілюструють семінари, тренінги, органі­зовані для співробітників однієї зі служб підтримки сімей Попри те що учасники цього заняття мали фахову освіту і попередній досвід, додаткове спеціальне навчання було не­обхідне їм для успішної реалізації нового для їх професій­ної культури проекту. Упродовж першого року діяльності служби працівники пройшли двоетапний «Тренінг для со­ціальних працівників підтримки сім'ї» (на 1-му і на 7-му місяці реалізації проекту), дводенний тренінг «Мережа міжвідомчої співпраці із захисту дитини» (на 11-му місці проекту), дводенний тренінг «Індивідуальне планування опіки над дитиною» (на 11-му місяці проекту).

На першому етапі організатори тренінгу мали на меті:

• надати соціальним працівникам базові навички оці­нювання сім'ї, яка перебуває у кризовому стані;

• розкрити цінності і принципи соціальної роботи з сім'єю;

• ознайомити працівників з методикою оцінювання сім'ї, якою керуються державні соціальні служби провід­них європейських країн;

• витлумачити поняття «сім'я в кризі» і з'ясувати найхарактерніші ознаки такої сім'ї;

• ознайомити соціальних працівників із концепцією партнерської роботи із сім'єю;

• ознайомити працівників із концепцією «доказової соціальної роботи»;

• розкрити необхідність системи супервізії, раціо­нального ведення фахових нотаток;

• створити психологічно безпечне навчальне середо­вище, в якому могли б випробовувати свої навички.

На другому етапі мета тренінгу зводилась до таких по­ложень:

• розвиток навичок оцінювання ситуацій на основі на­явного досвіду і реальних фактів;

• розвиток здатності учасників самостійно планувати свою діяльність, ефективно використовувати супервізію;

• розкриття особливостей групової роботи ЯК засобі підтримки сім'ї;

• формування впевненості в собі під час міжвідомчих зустрічей;

• розкриття методів залучення дітей і сімей до учас у міжвідомчих зустрічах;

• розвиток методів роботи з дітьми, які живуть поза сім'єю (відновлення контактів, возз'єднання сімей);

• формування і реалізація стратегії роботи із захисту дитини;

• вироблення і використання системи оцінювання проекту.

Отже, тренінгові заняття мали поступальний харак­тер, їх метою було розвинути теоретичні знання, практич­ні навички, а також допомогти глибше усвідомити місію, принципи та інноваційні форми роботи експериментальної соціальної служби.

Тренінги для співробітників соціальної служби сприя­ють підвищенню якості обслуговування клієнтів, згурту­ванню трудового колективу, вдосконаленню навичок гру­пової роботи.

Запитання. Завдання

1. Чим відрізняється тренінг від навчання в університеті?

2. У чому полягають сутнісні особливості соціально-психологічно­го тренінгу?

3. Які чинники необхідно враховувати при плануванні часу і прос­торової організації тренінгу?

4. Як впливають індивідуальні стилі навчання на планування й ор­ганізацію тренінгової роботи?

5. Розробіть правила, якими варто послуговуватися учасникам групи соціально-психологічного тренінгу.

6. Чим обумовлена вимога конфіденційності у тренінговій роботі?

7. Складіть програму триденного тренінгу із визначенням теми, форми занять для працівників соціальної служби, яка займається створенням у сільській місцевості будинку компактного проживання (на 15 осіб) для людей похилого віку.

Теми рефератів

1. Організаційно-методичні основи проведення тренінгу.

2. Ключові принципи тренінгової роботи.

3. Проведення тренінгів із дітьми.

Проведення тренінгів із дорослими людьми.

3.4. Самокерована групова робота

Об'єднання людей у групи здатне змінити долі людей і навколишній світ. Групи можуть пом'якшити відторгнен­ня від інших, морально підтримати, забезпечити інформа­цією і навіть сприяти економічній незалежності. Вони та­кож можуть змінити ситуацію шляхом боротьби з чинни­ками, що призводять до бідності та дискримінації. Тому люди прагнуть об'єднуватися із собі подібними, щоб нав­чатися і гуртом долати проблеми.

Особливості груп самодопомоги

Одним із напрямів сучасної групової соціальної роботи є організація груп само- і взаємодопомоги шляхом об'єднання людей з однаковим досвідом, життєвою ситуацією, пробле­мами задля співпраці у подоланні особистих криз, поліпшен­ні свого буття. Переслідуючи у груповій взаємодії власні ін­тереси, вони часто своїми зусиллями стимулюють інших учасників групи до саморозвитку, поліпшення життєвих обставин. У цьому процесі вони обмінюються інформацією, досвідом, роздумами, допомагають одне одному. Функції і завдання соціального працівника при цьому полягають у допомозі клієнтам об'єднатися в групу, розпочати свою ро­боту. Як тільки хтось із учасників групи отримує визнання її лідера, перебирає під свою опіку організацію групової ро­боти, а група починає самостійно функціонувати як органі­зована система самодопомоги, фахівець тактовно дистанці- юється від неї, залишаючи за собою право і обов'язок спос­терігати за її справами, вносити необхідні корективи.

Групи самодопомоги (взаємодопомоги) — групи, учасники яких, поділяючи певні особисті інтереси, маючи подібний досвід, об'єдну­ються для співпраці з метою реалізації власних потреб чи потреб громади завдяки обміну інформацією, взаємопідтримці, іноді — представництву.

Участь у роботі груп самодопомоги позитивно впливає на ставлення людини до життя, бачення себе серед інших людей і в світі загалом. Перші групи самодопомоги булй засновані і набули поширення в 50-ті роки XX ст. Виник нення їх спричинене неефективністю діяльності соціаль них служб, недостатніми можливостями у наданні ним повноцінної фахової допомоги клієнтам. Стимулювали цей процес і намагання громадськості послабити монополь­ний контроль фахівців соціальної роботи над клієнтами служб, особливо тих, що належали до системи психіатрич­ного обслуговування, а також розширити використання ре­сурсів особистості для самодопомоги і надання допомоги іншим у межах своєї громади. Історія розвитку і діяльності таких груп свідчить, що ідея самодопомоги адаптовується до різних культурних контекстів.

Об'єднання людей у групи само-, взаємодопомоги може бути довільним (на основі спільних для всіх учасників проблем), тематичним (на основі специфічного аспекту проблеми), за ініціативою (на основі прагнення ініціаторів спільними діями досягти бажаних змін у громаді чи ото­ченні). Люди створюють або вступають у такі групи, щоб підтримати одне одного, поділитися досвідом у подоланні труднощів, полегшити способи пізнання і задоволення власних потреб, навчитися отримувати і надавати допомо­гу, мати середовище для неформального спілкування. Ді­яльність таких груп може полягати і в організації дозвіл­ля, розваг їх учасників.

Для груп самодопомоги характерні такі ознаки:

• гнучка структура, що зумовлює її мобільність у на­данні допомоги;

—'участь людей з подібними життєвим досвідом, ситу­ацією, проблемою, які хочуть і намагаються змінити своє життя;

• почуття причетності; готовність допомагати іншим, взяти на себе частину їхніх турбот;

• демократичність у прийнятті рішень з будь-яких пи­тань внутрігрупового життя;

• спрямованість індивідуальної і колективної діяль­ності на задоволення інтересів і потреб учасників групи; право і можливість кожного вийти з її складу, якщо вона перестає відповідати цим критеріям;

• недопустимість і неможливість використання ліде­рами (керівниками) системи заохочень і санкцій як засобів силового тиску;

• зумовленість діяльності необхідністю протистояти ізольованості, дискримінації, іншим проявам негативного ставлення громади до певної групи людей;

• різний рівень вияву потреби (участь у групі осіб, які прагнуть змін у своєму житті, й осіб, які вже активно пра­цюють над досягненням цієї мети);

віра в групові цінності, колективний ентузіазм, впевненість у можливості досягти бажаних змін;

• обмін інформацією про досвід і зміни, взаємодопо­мога;

• використання діяльності як конструктивного фак­тора, неминучої умови досягнення запланованих цілей.

За тривалістю діяльності групи взаємо- і самодопомоги можуть бути короткочасними (закриті групи, які протягом одного-двох місяців інтенсивно працюють над розв'язанням конкретних проблем: зміною стереотипів поведінки, подо­ланням негативних емоцій тощо) і довготривалими (відкри­ті групи, учасників яких об'єднують довготривалі, постійні інтереси; нерідко вони є результатом трансформації зініці- йованих соціальними працівниками й успішних у своїй ді­яльності короткотривалих груп).

Сучасний британський фахівець Аллан Браун вирізняє такі групи самодопомоги, що діють у соціальній сфері:

• групи у сфері фізичного здоров'я (мають на меті за­доволення потреб людей, які мають проблеми, пов'язані зі здоров'ям, чи доглядають за хворими родичами; до таких груп належать групи жінок, хворих на рак молочної зало­зи, групи людей, які живуть з ВІЛ, тощо);

• групи підтримки емоційного і психічного здоров'я, зорієнтовані на відновлення душевних сил; є елементом допоміжної психотерапії (прикладом можуть слугувати групи людей, хворих на шизофренію, або групи для дівчат- підлітків і жінок, які зазнали сексуального насильства);

• групи для батьків, котрі мають «проблемних» дітей (слугують підтримкою для сімей, де виховуються діти з фі­зичною інвалідністю, діти з труднощами в навчанні або де- лінквентною поведінкою);

• групи зміни поведінки (є активним засобом впливу на людей із різними формами залежності, наприклад гру­пи анонімних алкоголіків чи наркоманів);

• групи життєвих змін (призначені для людей, яким необхідне пристосування до певних змін у житті, наприк­лад групи безробітних або людей похилого віку, які пере­несли важку втрату);

• освітні групи (їх діяльність спрямована на організа­цію дозвілля, просвітництво, профілактику, прикладом можуть слугувати молодіжні дискусійні клуби тощо);

• групи самодопомоги у соціальних службах (діють при денних центрах або стаціонарних закладах і мають на меті задоволення потреб своїх членів, представництво їх­ніх інтересів тощо).

За організаційним статусом групи самодопомоги пере­важно неформальні і не пов'язані з державними соціаль­ними службами. Вони створюються з ініціативи учасни­ків, керуються ними і функціонують задля них. їх діяль­ність асоціюється із сучасним рухом користувачів соціаль­них послуг, який виступає за активну участь клієнтів у контролі за якістю соціального обслуговування. Крім того, немало людей внутрішньо здатні приймати допомогу тіль­ки У формі самодопомоги. Керуючись такими мотивами, вони об'єднуються у відповідні групи.

Однією із своєрідних форм груп самодопомоги є клубні будинки — групи самодопомоги людей з проблемами пси­хічного здоров'я, людей із надмірною вагою, які зазнали насилля, втратили близьких родичів та ін. У багатьох кра­їнах такі групи об'єднують людей майже за всіма соціаль­ними і медичними проблемами.

Іноді організація групи самодопомоги є лише першим кроком, і згодом її діяльність набуває значно ширших мас­штабів. Йдеться про те, що члени такої групи, займаючись розв'язанням своїх питань, починають бачити їх у широко­му соціальному контексті. На цій підставі вони вступають у взаємодію з органами влади, добиваючись прийняття за­гальнодержавних рішень, ухвалення законів, завдяки яким можна було б подолати проблеми певних категорій людей у межах усього суспільства.

Отже, групи взаємо- і самодопомоги є активною формою роботи людей щодо самостійного розв'язання власних проб­лем. Подальший їх розвиток деякі вчені пов'язують із зане­падом традиційної ролі сім'ї, трудового колективу, релігій­них і громадських організацій як підтримуючих систем.

Організація самокерованої групової соціальної роботи

Найсуттєвішою ознакою самокерованої групової соці­альної роботи є зацікавленість, ініціатива її учасників, здатність кожного з них до конструктивної взаємодії, вміння задовольняти власні інтереси, не обмежуючи мож­ливостей інших у реалізації їх потреб. Передумовами цьо­го є здорові стосунки між її учасниками, довіра і відкри­тість у спілкуванні, підтримка і взаємовиручка у групі і поза її межами. Свої заняття такі групи проводять там, де зручно їх учасникам (у клубах, школах, церквах, громад­ських центрах, приватних помешканнях, парках тощо). Оскільки вони часто не мають змоги своїм коштом винай- Мати приміщення, їм допомагають у цьому соціальні служби, медичні заклади, які працюють над розв'язан­ням проблем, що спонукали людей об'єднатися у групу Ніхто не може нав'язати час, частоту, тривалість зібрань форми взаємодії у процесі їх роботи — все це належить до компетенції учасників самокерованої групової роботи. Попри те вони можуть звернутися по консультацію, допо­могу досвідчених у таких справах фахівців соціальної ро­боти і закономірно розраховувати на адекватне їх сприян­ня цьому.

Традиційно розвиток груп самодопомоги охоплює такі стадії, як заснування (початок), неформальна організація, формування лідерства (керівництва), початок формальної організації, призначення оплачуваного штату і професій­них працівників. Однак це не означає, що для всіх груп во­ни є обов'язковими.

На етапі заснування групи важливо з'ясувати, яким має бути членство у ній (відкритим чи закритим). Рішення про відкритість групи пов'язане з необхідністю вироблен­ня чітких правил прийому до її складу нових учасників, а також виходу з неї.

Вступ до самокерованої групи є важливим кроком у житті людини, особливо якщо вона не звикла бути в ко­лективах, не має досвіду взаємодії в них. Перед тим необ­хідно переконатися, чи буде обрана група безпечним, ком­фортним середовищем для неї, чи можна буде у ній вільно висловлюватися, чи не існуватиме упередженого, дискри­мінаційного ставлення.

Група самодопомоги може бути організована як профе­сіоналом (лікарем, психологом, психотерапевтом, соціаль­ним працівником, підготовленим до такої роботи право­охоронцем), так і людьми з подібними проблемами. На перших порах професіонал може допомагати учасникам в організації внутрігрупових процесів, скеровувати їх, доки група не почне оптимально функціонувати за рахунок власних організаційних ресурсів.

Участь соціального працівника в роботі груп само- і взаємодопомоги залежить від етапу розвитку і функціону­вання, на якому вона перебуває:

1. Створення групи (соціальний працівник долучається до формування групи, розв'язання організаційних пи­тань);

2. Початок роботи групи (соціальний працівник допо­магає учасникам у налагодженні стосунків, розробленні групових норм, визначенні цілей і завдань групи, плану­ванні її дій);

3) Діяльність групи (соціальний працівник бере участь подоланні складних ситуацій, які виникають у процесі її роботи, реалізації плану дій).

Соціальний працівник має знати про існування груп само- і взаємодопомоги в громаді, в місті, регіоні, країні, стимулювати обмін досвідом між ними, направляти нових осіб для участі в їх роботі, за необхідності і самому співпра­цювати з ними. Особливо важливою є його роль у встанов­ленні перших контактів учасників групи, прогнозуванні ймовірних конфліктів і їх профілактиці, послабленні внутрігрупової напруги, консультуванні учасників з проб­лем, які їх турбують. Іноді йому доводиться рекомендува­ти комусь із них покинути групу. Та найголовнішим його завданням є сприяння самодостатньому самокерованому її функціонуванню. Цією своєю місією він стимулює зміну фокусу діяльності групи від концентрації її учасників на власних проблемах до особистої відповідальності за зміни у своєму житті, формування впевненості у своїх силах, опанування навичок розв'язання власних і колективних проблем без допомоги фахівця. Саме в цьому полягає суть і прогресивність цієї форми соціальної роботи.

Суттєвою перевагою самокерованої групової роботи є її сприяння саморозвитку особистості, набуттю нею соціаль­ного досдіду, відновленню здатності мобілізувати фізичні і душевні сили, впливати на моральне прийняття себе інши­ми, можливо, навіть на поліпшення свого економічного становища. У цій справі продуктивно спрацьовує викорис­тання соціальним працівником у процесі створення груп ефекту наснаження, яке вселяє учасникам нові відчуття у повсякденному житті, у стосунках з іншими.

Іноді для більш ефективної роботи довготривалих груп самодопомоги, кількість учасників яких перевищує дванадцять осіб, доводиться ініціювати створення коор­динаційного органу в складі координатора групи, його заступника, секретаря (скарбника), а також представни­ків професійної консультативної ради, кожен з яких ма­тиме певні обов'язки.

Координатор збирає збори групи, представляє її інтере­си, забезпечує розроблення правил роботи, статуту, плану Дій, визначає їх мету, залучає до співпраці волонтерів тощо. Він повинен добре володіти мистецтвом спілкування і про­дуктивної співпраці з іншими людьми. На зустрічах, зборах йому необхідно весь час пам'ятати, що має справу з людьми, які, перебуваючи у стані стресу, отримують мінімальну до­помогу або взагалі позбавлені її, а дехто навіть утратив віру

В те, ЩО ЙОГО проблеми можуть КОГОСЬ хвилювати І ЩО ХТОСЬ здатний йому допомогти. Тому координатор має бути гото­вим і здатним наснажувати всіх учасників групи.

Заступник координатора здійснює всю організаційну і представницьку роботу за відсутності координатора ад0 виконує конкретні доручення й тому має володіти анало­гічними навичками і якостями.

Секретар (скарбник) формує і зберігає документацію яка стосується роботи в групі, збирає кошти для спільних потреб і систематично (наприклад, щоквартально) допові­дає групі про витрати і потреби.

Відповідальний за зв'язок з громадськістю організовує циркулювання інформації у групі, повідомляє її учасни­кам про всі зміни, зустрічі тощо, розміщує оголошення та інформацію в ЗМІ, розповсюджує брошури, буклети, лис­тки, методичні посібники.

Відповідальний за поповнення фондів, ресурсів нала­годжує контакти з громадськістю, підприємцями, фонда­ми, здатними і готовими фінансово забезпечити повсяк­денні витрати групи. Нерідко він організовує цілеспрямо­вані акції (лотереї, продаж кондитерських виробів тощо) для отримання необхідних засобів.

Такий розподіл повноважень не є обов'язковим для кожної групи, а залежить від конкретної внутрігрупової ситуації, її взаємодії із зовнішнім середовищем, а тому, як правило, поєднує в собі загальні (універсальні) й особливі (властиві конкретній групі) аспекти.

При групі самодопомоги може діяти консультативна рада з фахівців соціальної роботи, які мали б бути близь­кими у поглядах на основні питання її функціонування. Це помітно підвищує довіру учасників до ініціатив і справ групи, додає їй привабливості в очах людей, які цікавлять­ся її діяльністю. Користь від цього мають клієнти (взаємо­дія з консультативною радою допомагає їм раціонально ор­ганізувати свою співдіяльність) і фахівці соціальної робо­ти, отримуючи цінний для осмислення і вдосконалення своєї роботи емпіричний матеріал.

Група може вести реєстраційний журнал, фіксуючи в ньому відвідувачів, телефонні дзвінки, письмову корес­понденцію, пропозиції учасників тощо. Зафіксована в ньо­му інформація прислужиться як основа для бази даних, без якої неможлива систематизація відомостей про історію створення групи, її учасників, справи.

Після кількох зібрань групи може спостерігатися зниження кількості її учасників. Інколи причина цього олягає в усвідомленні ними того факту, що їхні надії не ви­правдовуються або очікування суттєво відрізняються від очі­кувань лідера та інших членів групи. Завчасне обговорення очікувань від групи може зменшити відсоток «відсіву».

Зі зміцненням групи виникає потреба і бажання поді­литись своїми знаннями щодо організації взаємодопомоги і взаємопідтримки, розширюються міжгрупові зв'язки, що є передумовою створення місцевих, регіональних і на­ціональних товариств. З часом група взаємопідтримки, нагромадивши певний досвід роботи, розширивши свої ря­ди, може трансформуватися в нове організаційне утворен­ня — громадське об'єднання, професійну соціальну служ­бу тощо.

Такий шлях подолала одна із соціальних служб в Украї­ні, яка допомагає людям із розумовою відсталістю. Виникла вона як група взаємодопомоги батьків, котрі виховували ді­тей, визнаних психолого-педагогічними комісіями нездат­ними до навчання. Було відібрано 15 дітей одного віку зі схожими діагнозами й організовано для них розвиткові програми: фізичну реабілітацію, творчі групові заняття (му­зичні, малювання, рукоділля, ляльковий театр), заняття психолога з метою корекції поведінки, групову роботу для матерів. Згодом ґрупа почала пошук нових учасників, по­ширюючи інформацію про себе у районних психоневроло­гічних диспансерах, засобах масової інформації. Розшири­лася і її діяльність шляхом проведення для батьків лекцій юристів, інших фахівців; збільшення кількості занять; ор­ганізації акцій зі збору одягу для дітей, яких батьки відда­ли до спецінтернатів, науково-практичних конференцій з метою привернути увагу до проблем дітей із розумовою відсталістю та їхніх батьків. Ознайомилися батьки із робо­тою соціальних служб для розумово відсталих дітей зару­біжних країн, налагодили співпрацю з викладачами і сту­дентами вищого навчального закладу, який готує фахівців соціальної роботи.

Через кілька років на основі групи взаємодопомоги бу­ло створено міську благодійну організацію, діяльність якої ґрунтувалася на співпраці з районними органами Державної влади та інтенсивному пошуку ресурсів з ме­тою впровадження комплексної програми догляду за ро­зумово відсталими. Ця організація об'єднала довкола себе с°тні родин, регулярно надаючи реабілітаційні послуги ільше ніж 120 дітям і дорослим з інтелектуальною недостатністю.

Проте далеко не завжди групи самодопомоги перер0с. тають у такі великі громадські утворення. Часто вони об­межують свою діяльність інтересами і проблемами своїх учасників.

Запорукою успішного функціонування групи само- і взаємодопомоги є вміння її учасників використовувати на­явні ресурси та відшуковувати нові. Такими ресурсами мо­жуть бути асоціації фахівців, громадські організації і доб­рочинні фонди, церква, виробники фармацевтичної про­дукції, представники місцевого бізнесу, міліція, політики і філантропи та ін.

Групи самодопомоги, залучаючи ресурси громади, во­лонтерів та інших громадян, сприяють розділу відпові­дальності між державними організаціями та формальни­ми й неформальними утвореннями громадян, розвиткові громадянського суспільства.

Форми роботи у групах самодопомоги

Зміст і форми самокерованої групової роботи залежать від різновиду групи самодопомоги, її цілей та можливос­тей. Зазвичай групи функціонують у режимі регулярних зустрічей, проте можливе застосування й інших стратегій втручання, насамперед представництва й захисту інтере­сів членів групи.

Найпоширенішими формами діяльності груп самодо­помоги є дискусійні гуртки і взаємодопомога в групі.

Дискусійні гуртки. Призначені вони для обговорення найактуальніших для учасників групи питань. Можуть працювати за заздалегідь складеним і погодженим планом дискусій або менш формалізовано, реагуючи на поточні проблеми, пропозиції.

Координатор дискусійного гуртка має дбати про неви­мушену доброзичливу, довірливу атмосферу в ньому. За­звичай для встановлення емоційного контакту вистачає 10—15 хвилин на початку зборів гуртка. Проте інколи по­ведінка окремих учасників групи може порушувати гармо­нію (наприклад, коли хтось надто багато виступає, керує усіма, не вміє слухати, критикує тощо). Такі ситуації необ­хідно намагатись відразу розпізнавати і розв'язувати. Ін­коли демонстративна поведінка може свідчити, що особа переживає безнадію, незадоволеність, образу. Позитивно впливають на такі процеси концентрація групи на голов ній темі зустрічі, надання змоги висловитись усім бажаю чИм. Завдяки особистим і колективним зусиллям учасни­ки групи починають краще розуміти свої проблеми, знахо­дять оптимальні способи їх подолання.

Взаємодопомога в групі. Вона добре корелює з елемен­тами допоміжної психотерапії, заснованими на рольовій теорії, згідно з якою людина, діючи в ролі помічника іншо­му, виробляє у собі вміння знаходити рішення у непростих ситуаціях. Виробивши нові навички, опанувавши нові ви­ди діяльності, людина поводиться асертивно, демонструє значно раціональніші патерни поведінки. Часто це є перед­умовою для переходу зі статусу учасника групи до статусу учасника суспільства.

На відміну від традиційної практики робота груп само­допомоги не передбачає індивідуальних оцінок її учасни­ків. Мета втручання стосується всієї групи загалом, тому її досягнення вимірюються саме на цьому рівні.

Піонерами самокерованої групової роботи є групи «анонімних алкоголіків», або АА (групи людей із пробле­мами залежності від алкоголю), діяльність яких ґрунту­ється на міцних ритуалізованих традиціях. Збори групи передбачають вислуховування сповіді одного чи кількох учасників, послідовне вивчення матеріалу «12-крокової програми» (реабілітаційної програми, яка має у своїй ос­нові пС«хбтерапію залежності), читання уривків з «Вели­кої Книги» (історії хворих, які вилікувалися від залежнос­ті), повторення «12 традицій» (правил бажаної поведінки), обмін досвідом, надання підтримки і допомоги. Перебіг зборів, які тривають 1,5—2 години, регламентує і спрямо­вує секретар, обраний групою для однієї чи кількох зустрі­чей. Кожен учасник може висловлювати свою думку з обговорюваних питань, але не має права сперечатися, за­суджувати думки, почуття і поведінку інших. На заняттях підтримується атмосфера близькості, спорідненості і при­четності. Щирість і довіра, позитивне сприйняття, емпатія забезпечують високий рівень групової згуртованості, рефе- рентності. Учасники групи мають широкі можливості для спілкування, що допомагає їм переборювати почуття са­мотності. Відчутно посилює ефективність їх старань при­лучення до молитви про спокій тощо.

Мають традицію і сімейні групи «Ал-Анон» — товарис­тва родичів і друзів алкоголіків, які діляться одне з одним Досвідом, силою і надією на подолання проблеми. Завдяки Участі у них родичі залежних дізнаються про сутність хво­роби своїх близьких, починають правильно розуміти її. Прийнявши програму «12 кроків», члени «Ал-Анону» припиняють спроби переробити залежного І зосереджують зусилля на собі.

Дбаючи про свій духовний розвиток, багато чоловіків і жінок, які зросли в сім'ях залежних від алкоголю, встуца. ють у товариство «Дорослі діти алкоголіків». Перший етап такої самокерованої групової роботи полягає в досліджен­ні раннього дитячого життя. Відтак учасники ознайомлю­ються з можливими альтернативами розв'язання існую­чих у них проблем, вчаться виражати і розуміти себе, під­вищувати самоцінність.

Часто участь у групах «12 кроків» є лише елементом реабілітаційної програми. Проте не завжди організація ро­боти дається легко, що спричинене значною кількістю учасників на деяких заняттях, внаслідок чого не всі мають змогу висловитися. Крім того, не всі залежні чи співзалеж- ні приймають релігійні аспекти в діяльності груп самодо­помоги, що діють за програмою «12 кроків».

Інші групи можуть проводити менш структуровані зіб­рання. Наприклад, зустрічі учасників київської групи са­модопомоги осіб із проблемами психічного здоров'я, що виникла на базі лікарні, а згодом стала діяти за її межами, складалися з двох частин: психологічної і клубу спілку­вання, учасники якого за чашкою чаю читали вірші, співа­ли пісні, розмовляли на цікаві для всіх теми. Робота в та­кій групі змінювала ставлення її учасників до себе і до нав­колишнього світу.

Поширеним видом діяльності груп самодопомоги є представництво інтересів, активний захист їх учасників в судах та інших організаціях та ініціювання соціальних ре­форм. Цінність само- і взаємопредставництва як методу со­ціальної роботи обумовлена прагненням людей мати право бути задіяними в прийнятті і реалізації рішень, що стосу­ються їхнього життя. За сутністю і використовуваними стратегіями ці форми представництва можна вважати як індивідуальним, так і колективним захистом інтересів.

Групові завдання таких самокерованих утворень є зов­нішніми стосовно групи і спрямовані на зміну соціального оточення її учасників. Тому діяльність цих груп доцільно сегментувати на невеликі, конкретні для кожної підгрупи активістів завдання, дбаючи, щоб усі локальні дії слугува­ли загальним цілям.

Модель самокерованої групової роботи репрезентують групи захисту громадянських прав, феміністичні групи, групи захисту людей із функціональними обмеженнями, групи представників сексуальних меншин тощо.

У західних країнах окремі групи самодопомоги діють як віртуальна спільнота, тобто сформоване завдяки Інтер- нету соціальне утворення, учасники якого тривалий час беруть участь у публічних дискусіях, виявляючи при ЦЬО­МУ свої емоції, створюючи у такий спосіб в кіберпросторі мережу особистих стосунків. Такі групи допомагають лю­дям, які мають доступ до сучасних комп'ютерних техноло­гій, легше знайти собі подібних, налагодити з ними пос­тійні зв'язки, спілкуватися у зручний для себе час. На таких засадах функціонує он-лайн дискусійна група, учас­никами якої є хворі на шизофренію, члени їхніх сімей, друзі, а також фахівці з охорони психічного здоров'я. Дис­кусії зазвичай точаться довкола питань лікування, ліків, дієти. Ідея групи полягає в заохоченні та взаємодопомозі, захисті інтересів своїх учасників. Перша кампанія групи мала на меті захист психічно хворої жінки, заарештованої за те, що вона забула заплатити в місцевому кафе 79 центів за каву. Кампанія розпочалася з повідомлення про інци­дент, яке викликало бурхливу реакцію, мобілізувало вір­туальну громаду. Хтось запропонував надіслати по 79 цен­тів до того кафе, але згодом виникла ідея надіслати листа до телекомпанії міста, в якому стався цей інцидент. Листа складали й редагували колективно, обговорюючи в Інтер- неті. Його .було розміщено на веб-сайті, на якому містилось нагадування, що учасники мають відправити на адресу те­лестудії такий лист звичайною поштою із вкладеними 79 центами. Усе це зайняло 36 годин. За кілька днів місце­ва телестудія почала отримувати конверти з листами та монетами, репортаж про подію став «гарячою новиною». А учасники групи відчули задоволення від досягнення мети, усвідомлення своєї здатності впливати на процеси.

В Україні самокерована групова робота — відносно нове явище у соціальному житті суспільства. Проте вже можна спостерігати цікаві приклади створення та функціо­нування груп само- та взаємодопомоги і перетворення час­тини з них на формальні громадські організації. Найак­тивніше об'єднуються люди, що живуть з ВІЛ, матері, які мають дітей із функціональними обмеженнями, дорослі люди, котрі мають специфічні захворювання, тощо.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте ознаки груп самодопомоги.

2. Які чинники впливають на розвиток групи самодопомоги?

3. Чи обов'язково потрібна допомога професіоналів на етапі ста­новлення групи самодопомоги?

4. Як би Ви бачили власну роль як фахівця, якби в соціальній службі Вам доручили координувати діяльність груп самодопомоги, щ0 діють при цій службі?

5. Складіть план або змоделюйте засідання групи допомоги, на якому обговорюватиметься випадок порушення прав одного з учас­ників групи (тип груп та проблему оберіть самі).

6. Проаналізуйте основні форми роботи, які використовують гру. пи самодопомоги.

7. Визначте завдання різноманітних груп само- та взаємодопо­моги (жінок, які зазнали насильства, молодих родин, у яких народила­ся дитина з розумовою відсталістю, людей, які живуть із ВІЛ-інфекці- єю, молодих людей із обмеженою мобільністю тощо).

8. Як можна навчати учасників групи самодопомоги навичок і технік представництва інтересів?

Теми рефератів

1. Самокерована групова робота: переваги та обмеження.

2. Етапи розвитку групи самодопомоги. Роль професіоналів у ро­боті групи самодопомоги.

3. Форми і методи роботи груп самодопомоги.

4. Перспективи розвитку груп самодопомоги в Україні.

Література

Афіногенова А. С., Зузак Н. В., Руденко І. К. Попередження на­сильства в середовищі молоді із розумовою відсталістю / За ред. Стецкова О. В. — К.: Сонячний промінь, 2003.

Бойко А., Грига І., Іванова О., Семигіна Т. Методика викладання соціальної роботи та соціальної політики: Посібник для відкритого навчання. — К„ 2001.

Браун А. Групповая работа в Великобритании // Практика соци­альной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К. — Амстердам: Ассоциация психиатров Украины, 1996.

Бачков И. Основы технологии группового тренинга. Психотехни­ки: Уч. пособие. — M.: 0сь-89, 2000.

Введение в психотерапию / Под ред. С. Блоха. — К.: Сфера, 1997.

Дума Л. П., Савчук О. М. Тренінг для випускників шкіл-інтерна- тів // Соціальна політика і соціальна робота. — 2002. — № 3, 4.

Запобігання домашньому насильству та торгівля жінками: Під­ручник з проведення тренінгів. — К.: Winrock International, 2001.

Карпенко О. Г. Робота центрів соціально-педагогічної реабілітації та спеціалізованих служб з дітьми, які мають функціональні обмежен­ня // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. — 2003. — № 4.

Корнев М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. — К., 1995.

Кравченко Р., Кабаченко Н., Васильченко О. Розвиток недер­жавних організацій соціальної сфери // Соціальна робота в Україні: пЄрші кроки / За ред. Полтавця В. І. — К.: КМ Академія, 2000.

Мюллендер О., Уорд Д. Самокерована групова робота. — К __ Амстердам: Асоціація психіатрів України, 1996.

Панфілова О. «Живемо з ВІЛ/СНІДом і дякуємо Богу за кожен пень нашого життя...» // Соціальна політика і соціальна робота. — 2002. - № 3-4.

роджер Д. А. Как создать группу самопомощи/защиты. — К.: Сфера, 1999.

Рудестам К. Групповая психотерапия. — СПб: Питер, 2000.

Сидоров В. Н. Теория и практика групповой социальной рабо­ты. Уч.-метод. пособие. — Донецк: ДОЦССМ, 2001. — Ч. 1. Исходные концепты групповой социальной работы.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, I. Григи. — К.: Ки- єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 2. Теорії та методи соціальної роботи.

Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. — К.: УДЦССМ, 2002.

Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. І. Григи, Т. Семигіної. — К., 2002.

Соціально-психологічна реабілітація людей із залежністю від наркотичних речовин. — К.: Граффіті Груп, 2003.

Сушик Н. С. Застосування соціально-психологічного тренінгу в ді­яльності соціального педагога для корекції агресивної поведінки підліт­ків // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. — 2003. — № 1.

Ялом И. Теория и практика групповой психотерапии. — СПб: Пи­тер, 2000.

4. Робота в громаді

4.1. Уявлення про громаду і роботу в ній

Людям властиво об'єднуватися в певні спільноти, гро­мади, регулярно підтримувати стосунки одне з одним, від­чувати свою належність до такої групи, члени якої мають багато спільного в настановах, способі життя і готові до спільних дій.

Соціальні працівники впливають на громади й зазнають від них постійного впливу. Для того щоб кваліфіковано втручатися в ситуації, які викликають труднощі в громаді, їм потрібно бути обізнаними із визначенням громади, її різ­новидами, формальними й неформальними характеристи­ками її структури, опанувати методи і техніки роботи в гро­маді. Соціальна робота в громаді як професійна діяльність знайшла відповідне відображення у соціальній політиці ба­гатьох держав і стала одним із найпоширеніших явищ У другій половині XX ст.

Сутність і типологія громад

Громада є доволі складним феноменом, у сутності яко­го представники різних наук (соціології, психології, істо­рії, демографії, соціальної роботи) вбачають значущі ДлЯ себе аспекти. Здебільшого термін «громада» використо- вуїоть для позначення особливих форм суспільної взаємо­дії. Водночас його вживання означає щось позитивне й цінне в суспільних відносинах, хоч представники різних ідеологій розходяться у розумінні «цінного». У зв'язку з цим тривають наукові дискусії щодо природи громади та її ролі в житті людей. У професійній соціальній роботі цей термін найчастіше вживають стосовно територіальної гро­мади і громади за інтересами.

Територіальна громада — громада, що об'єднує людей, які меш­кають в одній географічній місцевості.

Саме з належністю груп людей до певної географічної території пов'язане історичне розуміння громади. Такими були, наприклад, етнічні громади у містах, які компактно селилися у визначених для них межах.

Гоомада за інтересами — громада, що об'єднує людей, які мають

спільні запити, проблеми, зв'язки і характеристики.

До таких громад належать, зокрема, й громади за ет­нічною ознакою. У сучасному світі вони здебільшого не проживають компактно, однак люди певних національ­ностей відчувають якусь «віртуальну» межу, яка відок­ремлює одну групу від інших.

Американські вчені до громади відносять групи індиві­дів або'Сімей, представники яких поділяють певні цінності, мають спільні інтереси, користуються послугами одних і тих самих служб і організацій, живуть в одній місцевості.

Інколи у близькому за змістом контексті вживають по­няття «локальна соціальна система» — мережа взаємо­пов'язаних соціальних установ, що охоплюють усі власти­ві географічній місцевості аспекти соціального життя (сі­мейного, релігійного, правового тощо).

З огляду на те, що чимало людей належать до професій­них асоціацій, спілкуються через Інтернет, проймаються у зв'язку з цим відчуттям символічної належності до певно­го середовища, виокремлюють особиЬті мережі — системи індивідуальних ділових, міжособистісних та інших зв'яз­ків, або ведуть мову про індивідуальне членство у множин­них громадах.

Громади класифікують і за певними формальними оз­наками:

• кількісним складом (від невеликих соціальних груп До суспільства загалом);

• часом існування (від кількох днів до століть);

• об'єднуючим критерієм (СПІЛЬНІСТЬ Інтересів, СИМВО­ЛІВ, цінностей, які сповідуються їхніми членами);

• рівнем згуртованості та організованості (від нефор­мальних груп до об'єднань і партій зі своїми статутами й програмами);

• характером діяльності (про- чи антисуспільної, па­сивно-споглядальної чи активно-перетворювальної, спон­танної чи цілеспрямованої тощо).

Більшість людей є одночасно членами територіальних і нетериторіальних громад, маючи особисті контакти і зв'язки. Оскільки кожній людині притаманне власне уяв­лення про стосунки і взаємодію з іншими, то розуміння й відчуття ними громади має суттєві відмінності.

Громада є не лише певною сукупністю людей, а й іде­альною конструкцією, символом, що втілює їх уявлення про певні форми соціального життя. Ця конструкція соці­альна, оскільки ґрунтується на підтримці, одностайності і взаєморозумінні людей, що створює позитивний заряд енергії, цементує соціальні зв'язки. Загалом громаді влас­тиві такі характеристики:

• спільна ситуація (члени громади мають спільні озна­ки, що пов'язують їх одне з одним: місце проживання (ре­зиденти і нерезиденти територіальної громади), клас, ет­нічність, релігія та ін.);

• мережа взаємовідносин (у громадах реалізовуються різноманітні відносини, не обмежені одним видом діяль­ності — тільки роботою, тільки політикою або тільки спор­том);

• колективна дія (члени громади усвідомлюють спіль­ний інтерес, здатні на організацію колективної дії: на­приклад, громада будинку може протидіяти упорядкуван­ню автостоянки замість дитячого майданчика);

• сформована ідентичність (людина у громаді отримує громадську ідентичність, яку супроводжує певна емоційна відповідальність, почуття належності до більшої одиниці, лояльність стосовно неї).

Усе це свідчить, що термін «громада» охоплює своїм змістом конкретних людей, місця, а також абстрактний досвід, соціальні відносини, прагнення. Значення його — багатогранне й почасти суперечливе. В Україні цей термін не використовують у тому значенні, що у професійній соці­альній роботі за кордоном, оскільки за радянських часів людину ідентифікували не з громадою, субкультурою, а 3 місцем її проживання. Такий підхід суттєво ускладнює су­часне розуміння громади як спільності людей.

Нині у багатьох публікаціях із соціальної роботи термі­ни «громада», «община», «ком'юніті», «спільнота», як1

їм змістом відповідають англійському слову «сотти- С\%\», використовують як синоніми. Водночас інколи простежується розмежування термінів «громада» (геогра­фічне, етнічне утворення) і «спільнота» (об'єднання людей за певними ознаками, завданнями, наприклад «терапев­тична спільнота»). У практичній соціальній роботі ці два поняття розглядаються як синоніми.

Офіційно в Україні функціонує поняття «територіаль­на громада» — первинний суб'єкт місцевого самовряду­вання. Згідно з Конституцією України лише первинні те­риторіальні громади — жителі адміністративно-територі­альних одиниць, тобто поселень або населених пунктів (сіл, кількох сіл, селищ і міст) — мають право самостійно вирішувати питання місцевого значення. Отже, мешканці кількох багатоповерхових будинків або мікрорайону в місті, котрі мають спільні інтереси або мають намір здій­снити якусь акцію, виявити ініціативу, формально не є громадою. Проте у фаховій соціальній роботі їх вважають громадою.

Малопоширеним у науковому й офіційному вжитку є поняття «громада за інтересами». Відповідно небагато прихильників поки що має ідея взаємодопомоги членів громади, що є наслідком виплеканої впродовж десятиріч звички орієнтуватися на державу. Однак поступово в су­часній Україні заявляють про себе громади, які об'єдну­ють людей зі спільними інтересами, потребами, проблема­ми. На таких засадах вибудовується діяльність громади родин, що виховують дитину з інтелектуальною недостат­ністю; громади людей, котрі живуть із ВІЛ. Своїми зусил­лями вони не тільки привертають увагу до проблем таких людей, а й допомагають багатьом із них витримувати воро­же ставлення навколишнього світу.

Динамічним є процес становлення в Україні етнічних громад — татарської, єврейської, польської, чеської, грецької, громади ромів, а також виникнення нових — бу­рятської, в'єтнамської, китайської, афганської.

Загалом ідея громади з'явилася у відповідь на пробле­ми сучасного суспільства, що, на думку вчених, свідчить пРо децентралізацію управління соціальною сферою, а та­кож про кризу сучасної держави. Національні держави більше не сприймаються як утворення, здатні задовольни­ти всі потреби своїх громадян. Життя стає індивідуалізо- ааніїпим, а найважливіші аспекти життєдіяльності люди- Ни реалізуються не у великих організаціях, а в малих гру- Пах> які найбільше відповідають її конкретним потребам, передусім духовним і пізнавальним. У світі вкорінюється переконання, що роботі централізованих державних уста­нов властивий бюрократизм, низька ефективність. Том\7 організація діяльності на рівні громади багатьма бачиться прийнятнішою, ефективнішою і менш обтяжливою дЛя державного бюджету.

Структура громади

На відміну від організації, яка завжди спрямована на­зовні і має на меті досягнення комерційного, політичного суспільного успіху, розвиток людських ресурсів, громада спрямована всередину, орієнтована на кожну людину, яка до неї належить. Її призначення полягає у поліпшенні якості життя й підвищенні самооцінки, задоволенні пов­сякденних потреб своїх членів. Усе це зумовлює особли­вість структури громади, яка має формальні та неформаль­ні характеристики.

До формальних характеристик територіальної грома­ди належить інформація щодо розташованих на її терито­рії органів місцевої влади, шкіл, релігійних організацій, засобів масової інформації. Важливими є також демогра­фічні показники громади, які дають уявлення про склад населення, рід занять, стан здоров'я, а також інформація щодо її адміністративних меж. Однак ці дані, не будучи підкріпленими неформальною інформацією щодо стосун­ків і цінностей, є недостатніми для соціальних працівни­ків, котрі реалізують програми в громадах.

Неформальні характеристики громади охоплюють ін­формацію щодо існуючих соціальних угруповань (релігій­них, політичних, расових, класових, культурних, суб- культурних та ін.). Вони тісно пов'язані з афективним компонентом почуття належності до громади, тобто з тим, що людям найбільше подобається чи не подобається в їхній громаді. Вивчаючи ці характеристики, передусім звертають увагу на інституції, які мають найбільше влади та впливу, на статус соціальних служб і фахівців із соці­альної роботи на рівні комунікації, а також ключові цін­ності (те, у що вірять члени громади).

Плануючи зміни в громаді, соціальні працівники по­винні добре знати її структуру і динаміку. Центральними фігурами організації є її власники, керівники, співробіт­ники. У громаді — це мешканці певної території або ті особи, які утворюють конкретну громаду. Для розвитку 1 використання свого потенціалу місцевій громаді необхідні певні структури й організації. Історично місцеві громади спиралися на громадські збори (форуми) і громадські асоці­ації, які утворюють у місцевій громаді суспільний простір. Для ефективної соціальної роботи необхідно налагодити співпрацю з цими громадськими асоціаціями, забезпечити розвиток місцевих ініціатив у громаді, щоб суспільний простір сприяв розв'язанню або принаймні обмеженню соці­альних проблем і конфліктів.

Немало науковців розглядають громаду як об'єднання різного типу колективів або груп. Наприклад, сучасний британський науковець Габріел Чейєн виокремлює у тери­торіальній громаді такі групи:

• автономні місцеві групи, які контролюють мешкан­ці певної місцевості;

• напівавтономні групи, партнерами яких є мешкан­ці, органи влади, зовнішні структури (національні волон­терські організації, релігійні організації, профспілки, ко­мерційні структури тощо);

• керовані ззовні ініціативи, тобто запроваджені зов­нішніми структурами і контрольовані місцевою владою проекти.

Співіснування у структурі громади численних груп, асоціацій, утворень, ініціатив зумовлює дифузність (взає- мопроникненість) лідерства в ній. Тому в її діяльності фі­гурує не один, а кілька лідерів, які інколи репрезентують різні й навіть протилежні інтереси груп громади.

Кожна громада володіє певними ресурсами — фінансо­вими, матеріальними, адміністративними, духовними, людськими, часовими, природними та ін. Деякі легко можна розпізнати, проаналізувати, оцінити, однак біль­шість із них належать до неочевидних, прихованих. На­приклад, інституційні ресурси, якими забезпечує громаду та її учасників мережа державних соціальних служб і зак­ладів охорони здоров'я. Ресурси громади часто бувають об­меженими і невідновлюваними, та й не всі члени громади мають однаковий доступ до них.

Ресурси, структура і функції, а також діяльність гро­мади утворюють соціальний капітал.

Соціальний капітал — сукупність недержавних, некомерційних суб'єктів соціального життя, їх взаємозв'язки, цінності і норми, а також діяльність, здійснювана ними з власної ініціативи у межах сформованої мережі зв'язків і з дотриманням усталеної системи Цінностей і норм.

Соціальний капітал є своєрідною єдністю культури і структур, які діють у межах громад. Він включає в себе норми взаємин (довіра, толерантність) і мережі громад­ської залученості (участь людей у спілках, об'єднаннях) Взаємопідсилюючи один одного, ці два аспекти соціально­го капіталу роблять людей здатними до солідарних дій, ко­операції зусиль і взаємодопомоги. Внаслідок цього люди набувають схильності добровільно підкорятися правовим нормам і утворюють сприятливе соціальне середовище для функціонування демократичних інститутів. Тому цілком слушними можна вважати міркування сучасного італій­ського вченого Роберта Патнема про те, що життя в грома­ді, . яка володіє великим фондом соціального капіталу, є значно легшим, ніж життя у громаді із незначним соціаль­ним капіталом.

Основними елементами розбудови соціального капіталу є розуміння розвитку громади, довіра до її членів, впевне­ність, компетентність, конструктивна критика зусиль. Інші елементи пов'язані з реалізацією програм у громаді, спілку­ванням між її членами, управлінням конфліктними ситуа­ціями, врахуванням місцевого контексту.

Із соціальним капіталом пов'язують ідею колектив­ного наснаження (імпаурменту) — розвитку в спільній діяльності почуття належності до громади, яке зміцнює відчуття безпеки й актуалізує взаємні зобов'язання. Ключовим моментом у колективному наснаженні є допо­мога людям в усвідомленні того, що завдяки спільним ді­ям вони розв'яжуть не тільки чиїсь, а й власні проблеми. Для цього соціальні служби, соціальні працівники по­винні залучати людей до прийняття колективних рі­шень, розвивати в них нові навички; прищеплювати їм упевненість у здатності громади знайти потрібні ресурси і змінити життя на краще.

Усе це свідчить про те, що багато соціальних проблем розв'язуються завдяки функціонуванню соціального капі­талу та інших ресурсів громади.

Оскільки в Україні свого часу було поруйновано тра­диції взаємодопомоги, соціальної довіри і взаємоконтро­лю, самоврядування у сучасних громадах мало спираєть­ся на ініціативу мешканців, використовує переважно державно-адміністративні важелі управління. Тому орга­ни місцевого самоврядування часто недооцінюються мешканцями громади.

Ключові характеристики роботи в громаді

Робота в громаді існує в безлічі варіацій і практик, які залежать від культури, в якій її використовують, іс­торичного, суспільного та економічного контексту. Во­на ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ від інших рівнів, методів соціальної роботи передусім тим, що клієнтом її є не одна людина чи мала група, а мешканці територіальної громади або члени громади за інтересами. Використання у її процесі прийомів, засобів, тактик залежить від потреб чи проб­лем клієнтів (громад). Найчастіше застосовуються в ор­ганізації соціальної роботи в громаді такі методологічні підходи:

• концептуальний аналіз (збір даних, з'ясування мас­штабу проблеми або кількості проблем і їх суті, оцінюван­ня нагальності кожної з них, уточнення цілей, вибір аль­тернатив);

• сприяння взаємодії (створення структур для плану­вання в громаді й ухвалення рішень, висування лідерів, формування групової згуртованості, мобілізація енергії та посилення зв'язків, обговорення умов та обмін думками між сторонами, залученими в діяльність щодо розв'язання проблеми). ,

Соціальний працівник, який відповідає за організацію процесів у громаді, покликаний забезпечити:

• налагодження і підтримку контактів з індивідами, групами, організаціями;

• розвиток профілю громади, оцінювання її ресурсів і потреб;

• розроблення стратегічного аналізу, планування ці­лей, завдань і пріоритетів;

• продуктивну роботу із внутрігруповими і міжгрупо- вими конфліктами, а також конфліктами між громадами й організаціями;

• співробітництво й переговори з іншими агенціями та професіоналами;

• ефективне втручання у розроблення й реалізацію по­літики, налагодження контактів із місцевими органами

влади;

• усний і письмовий зв'язок з індивідами, групами й організаціями;

• роботу з конкретними людьми, в т. ч. консультування;

• управління ресурсами, в т. ч. кадровими і фінансо­вими;

• підтримку груп та організацій в отриманні ресурСів наприклад грантів;

• контроль та оцінювання процесу розвитку громад ефективності використання їх ресурсів;

• відрахування з груп та (або) забезпечення ефектив­ного припинення діяльності груп;

• розвиток надомних, денних послуг і служб тимчасо­вого догляду, щоб уможливити проживання людей у влас­них домівках, якщо це доречно і можливо;

• координацію послуг за місцем проживання;

• раціональне використання коштів, призначених на оплату послуг у громаді.

При цьому важливо, щоб соціальні працівники досте­менно знали, чому і як люди об'єднуються у соціальні ор­ганізації, були зацікавлені пізнати і зрозуміли процеси, що відбуваються у діадах, групах, організаціях, громадах. Не менш необхідні їм і знання природи, сутності влади в громадах, логіки соціальних змін та інновацій, здатність допомагати людям змінювати власний статус, формувати, розвивати і посилювати свої зв'язки.

Для реалізації цих завдань недостатньо особистої пере­конаності в їх значущості, наполегливих і послідовних старань. Без належної фахової підготовки, особливо без психологічних знань, соціальним працівникам важко буде пізнати і зрозуміти мотивацію своїх клієнтів, обрати й ви­користовувати оптимальні форми і методи роботи щодо по­силення їх віри у можливість необхідних для поліпшення їх соціального самопочуття змін.

Робота в громаді, як правило, спирається на місцеві ініціативи, що дає змогу максимально задіяти свій внут­рішній потенціал, зовнішні зв'язки у розв'язанні проблем своїх членів. Серед ініціатив виокремлюють такі групи:

1. «Сусідська модель» («місцеве життя»). Йдеться про повсякденну спонтанну активність, наприклад підтримку мешканцями невеликої географічної зони деяких своїх су­сідських інтересів. Такою може бути ініціатива мешканців мікрорайону, які через свою обмежену мобільність мають спільну потребу в спеціальній доріжці для інвалідних ві­зочків до громадської будівлі. Деякі місцеві ініціативи спрямовані на стимулювання контактів між людьми, від яких залежить підтримання здорового мікросоціального клімату. »

2. «Дії всередині громади». Такі ініціативи також за­роджуються спонтанно, але мають більш організований характер. До цієї категорії може належати ініціатива Ш° уявлення про громаду і роботу в ній д0 обладнання дитячого майданчика або створення ради мікрорайону. У більшості країн вони знаходять підтримку держави. Внутрішня активність громади вигідна і для сус­пільства, оскільки вона зводить до мінімуму необхідність ЙОГО втручання.

3. «Розвиток громади». Сутність цієї моделі полягає у співробітництві ентузіастів і професіоналів щодо активіза­ції різних аспектів місцевого життя. Як правило, такі програми (проведення фестивалю мистецтв, створення клубу) потребують зовнішньої підтримки.

4. «Місцева/громадська політика». Вона охоплює ком­плекс програм, спрямованих на залучення членів громади до діяльності задля досягнення певних цілей. Наприклад, сусіди можуть об'єднати свої зусилля для охорони влас­ності, профілактики правопорушень. До цієї категорії ініціатив належать ініціативи щодо допомоги й підтримки інвалідів, самотніх людей похилого віку, створення нефор­мальної системи індивідуального догляду за людьми, які потребують тривалого догляду.

Розвиток роботи в громаді охоплює такі фази:

1. організація груп і служб у громаді;

2. розвиток професіоналізму та компетентності у чле­нів громади;

3. бо{Я)тьба за зміни, зокрема за зміни в соціальній по­літиці.

Ця робота здійснюється на таких рівнях:

• базова робота, тобто робота за місцем проживання з окремими людьми, сім'ями та групами, а також самостій­на діяльність місцевих мешканців;

• робота місцевих агенцій, тобто діяльність, очолюва­на органами влади та (або) організована іншими структу­рами;

• регіональна і національна робота з планування громад.

На практиці розмежувати рівні роботи у громаді не­можливо, оскільки вона потребує міждисциплінарних під­ходів. Тому соціальні працівники, які працюють у громаді на різних рівнях, використовують не тільки знання і на­вички із соціальної роботи, а й знання в галузі управління, Менеджменту.

Традиції громади завжди були сильними в Україні. "Продовж століть громади мали власні суспільні цінності та системи взаємодопомоги. Одержавлення соціального за- езпечення в радянські часи призвело до зникнення місце- вих ініціатив, на яких ґрунтувалася робота в громаді; випо­внення благодійності та волонтерства тощо. Звичайно, й

тоді спостерігалася певна діяльність у громадах. Однак от> ганізована участь громадян за демократії є добровільною при ініціативі, що йде знизу нагору, а не чимось запропоно­ваним чи нав'язаним згори. Громадяни самі вирішують, де коли і як часто брати участь у житті своєї громади.

Поштовхом до розвитку роботи в громаді у сучасній Україні є кілька чинників:

• погіршення матеріального і психологічного станови­ща соціально вразливих груп населення, отже, — необхід­ність в нових соціальних послугах та програмах;

• неспроможність державних, передусім стаціонар­них/інтернатних, закладів соціального захисту задоволь­нити потреби людей, зокрема потребу бути інтегрованим у соціальне середовище;

• становлення соціальної роботи як професії, поява фахівців, які мають уявлення про можливості та переваги організації роботи за місцем проживання чи в громадах за інтересами;

• здійснення цілеспрямованої державної політики щодо розвитку місцевого самоврядування і залучення гро­мадськості до ухвалення рішень, які стосуються життя громади, ухвалення законодавства щодо принципів місце­вого самоврядування, діяльності органів самоорганізації населення, благодійної діяльності тощо.

Нині відбувається доволі активне впровадження еле­ментів роботи в громаді, створення відповідних служб, ре­алізація проектів із місцевого розвитку тощо.

Методи і моделі роботи в громаді

Робота в громаді, маючи ті самі складові, що й індиві­дуальна соціальна робота (визначення проблеми, скла­дання плану втручання, втручання та його оцінювання) ґрунтується, однак, на інших методах і підходах. Якщо, наприклад, при виявленні проблеми насилля над дітьми соціальні працівники, які займаються індивідуальними справами, старатимуться розв'язати проблему конкретної дитини чи групи дітей, то соціальні працівники, які пра­цюють у громаді, сприятимуть створенню нових спеціалі­зованих служб, вдаватимуться до роз'яснювальної роботи через засоби масової інформації тощо.

Методи і форми роботи в громаді охоплюють загальні для соціальної роботи і специфічні для цього напряму вй ди діяльності: надання соціальних послуг за місцем про­бивання, вивчення проблем громади, підготовку експер­тних висновків, звернення за субсидіями для громади, вза­ємодію із засобами масової інформації, переговори, угоди, конференції, страйки, бойкоти, публічні (громадські) слу­хання, акції громадянської непокори, представництво ін­тересів громади, вжиття заходів через законодавчі або ви­конавчі органи.

З огляду на суб'єкт ініціативи, рішень і дій виокремлю­ють недирективні і директивні методи роботи в громаді. Ви­користання недирективних методів означає, що ініціатора­ми рішень і дій є члени громади, які самостійно визначають свої проблеми, стратегію і тактику дій, впроваджують їх, спираючись на взаємодопомогу. За таких обставин соціаль­ний працівник у громаді є лише активним помічником, а не керівником її. Директивні методи передбачають ухвалення офіційними особами чи лідером громади рішень про доціль­ність певних дій, формування на їх підставі відповідних пла­нів. Діяльність членів громади зводиться до участі у функ­ціонуванні ініціативного комітету чи активної групи.

Практична діяльність соціальних працівників у грома­ді здійснюється за такими моделями (базові їх характерис­тики подано у табл. 4.1), що їх виділив та описав у 70-ті ро­ки XX cm. американський науковець Джек Ротман.

1. Місцевий розвиток, або розвиток населеного пункту (Locality Development). Суть його полягає у спрямуванні зусиль людей на поліпшення умов життя в громаді, підви­щення їх здатності до участі в цьому житті. Він охоплює демократичні процедури, добровільну співпрацю, самодо­помогу, розвиток місцевих лідерів, навчальні програми. За цієї моделі соціальні працівники діють як посередники У процесі змін, організатори невеликих груп, орієнтованих на розв'язання конкретних завдань.

2. Соціальне планування (Social Planning). Зосереджу­ється воно на технічному процесі ройв'язання проблем у таких сферах, як дотримання законодавства, забезпечення житлом, проблеми психічного здоров'я. Основою його є програмний розвиток, раціональний, ретельно спланований і контрольований процес змін, спрямований на забезпечен­ня послугами членів громади. Наприклад, у більшості аме­риканських міст діють спеціальні комітети із соціального планування, результатами діяльності яких можуть бути плани економічного розвитку, землекористування і земле­устрою, розвитку транспортних систем або плани розвитку ПіДзон чи мікрорайонів. Важливою частиною такого пла- 9 5-300 нування є визначення системи надання соціальних послуг зокрема для людей із проблемами психічного здоров'я' функціональними обмеженнями. Добре продумані плани дають змогу громаді послідовно реалізовувати на практиці спільне бачення свого життя. Загалом соціальне плануван­ня полягає в тому, що громади отримують змогу самостійно визначати зміст своєї діяльності і перспективи розвитку.

За такої моделі соціальні працівники у громаді діють зде­більшого як експерти, агенти змін, збираючи й аналізуючи дані, взаємодіючи з різними установами та органами влади.

3. Соціальна дія (Social Action). Метою її є сприяння, допомога вразливим групам населення в їх об'єднанні, са­моорганізації для висування своїх вимог ширшій громаді. Спрямована вона на перерозподіл влади, ресурсів, зміну порядку ухвалення рішень у громаді, а також політики формальних структур. Соціальним працівникам відво­диться роль організаторів груп людей, які зазнають дис­кримінації. Це передбачає мобілізацію мас (створення і скеровування масових організації, рухів), а також вплив на політичний процес.

Таблиця 4.1

Моделі практичної діяльності соціального працівника в громаді уявлення про громаду і роботу в ній

Закінчення таблиці 4 і

У кожній конкретній ситуації соціальні працівники са­мостійно вирішують, яку модель їм застосовувати. У гомо­генній громаді або за наявності між її групами бажання об­мінюватися інформацією, діями доцільно дотримуватися моделі місцевого розвитку. Модель соціального плануван­ня придатніша для подолання тих проблем у громаді, які однаково сприймають і оцінюють всі її учасники; доцільна вона за наявності сформованої на підставі об'єктивної ін­формації програми дій, спрямованих на поліпшення ситу­ації. Якщо між групами в громаді виникає ворожість і їх інтереси неможливо узгодити в процесі звичайних диску­сій і переговорів, найефективнішою може бути модель со­ціальної дії. Перед тим як зробити висновок про прийнят­ність чи неприйнятність певної моделі втручання, соціаль­ним працівникам слід системно проаналізувати ситуацію в громаді, уникаючи при цьому ідеологічних упереджень чи методологічних уподобань.

Реалізація конкретних заходів залежить від обраної громадою і соціальними працівниками моделі роботи і так­тики дій. Сукупно вони характеризують відносини між ти­ми, хто прагне діяти задля змін у громаді (одна система), і тими, на кого спрямовані дії (інша система).

Залежно від реальної ситуації в конкретній громаді со­ціальні працівники можуть обрати такі тактики, як спів­праця, проведення кампаній, боротьба, тобто тактики, орі­єнтовані на консенсус, змагання або конфлікт.

Співпраця передбачає робочі відносини, за яких обидві системи визнають неминучість змін і домовляються, У який спосіб і завдяки яким чинникам вони мають відбути­ся- Її реалізація спирається на використання таких мето­дів діяльності, як впровадження змін і розвиток потенціа­лу (участь у процесі змін, наснаження).

Тактику кампанії використовують за необхідності пе­реконати систему, на яку спрямовані дії, у доцільності змін. Важливою умовою є збереження можливості для комуніка­цій між обома системами. Основними методами діяльності є навчання, переконання, ловіювання, інформування і фор­мування громадської думки через ЗМІ. Від ефективності проведеної кампанії залежить вибір подальшої тактики — побудованої на засадах співпраці чи змагання.

До тактики протистояння вдаються за неможливості використати тактики співпраці або змагання, що свідчить про незгоду або конфлікт між системами. До її арсеналу на­лежать проведення переговорів, організація масових акцій (законних, наприклад демонстрацій, і незаконних, наприк­лад акцій громадянської непокори), показові судові процеси.

Часто спрямовані на досягнення змін зусилля спира­ються спочатку на одну тактику, а потім, залежно від від­носин між суб'єктами змін, — на іншу. Наприклад, відно­сини співпраці можуть перетворитися на конфліктні, якщо у процесі впровадження змін виникнуть нові проблеми. Відносийи між системами залежать і від якості комуніка­цій, особливо якщо обидві сторони не впевнені у намірах одна одної, навіть досягнувши з певних питань компромі­су. Отже, відносини між системами мають властивість бу­ти нестабільними й змінними. Попри те, незалежно від різновиду тактики і особливостей відносин, суб'єкти взає­модії, які прагнуть змін у громаді, повинні підтримувати комунікацію з системою, на яку спрямовані зміни.

Запланованих змін у громаді найчастіше досягають завдяки використанню різнопланових підходів, заснова­них на аналізі динаміки процесів у громаді. Важливо, щоб соціальні працівники були гнучкими у виборі методів, мо­делей і тактик, оскільки інформація про ситуацію в ній постійно оновлюється і сама громада весь час розвиваєть­ся, змінюючи оцінку свого стану і своїх проблем.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає відмінність роботи в громаді від інших методів соціальної роботи?

2. Спробуйте визначити, до скількох громад Ви належите.

3. За якими ознаками спільність людей вважають громадою?

4. У чому полягають відмінності між організацією і громадою?

5. Проаналізуйте структуру і ресурси відомої Вам громади (насе­леного пункту, навчального закладу тощо).

6. Які методологічні підходи використовують для роботи в гро­маді?

7. У чому полягає відмінність між директивними і недирективни- ми методами роботи в громаді?

8. Яка модель роботи в громаді є найбільш неоднозначною?

9. З яких міркувань повинен виходити соціальний працівник при виборі стратегії роботи в громаді?

10. У чому полягає відмінність між різними тактиками роботи в громаді?

11. Якби Вам як працівникові у громаді довелося вибирати стра­тегію діяльності, з яких міркувань Ви б виходили?

Теми рефератів

1. Історичне і сучасне розуміння громади.

2. Ресурси громади і соціальний капітал.

3. Робота в громаді: український контекст.

4. Соціальні працівники у громаді: моделі роботи.

4.2. Робота з розвитку громади

Громада є динамічним утворенням, що виникає і роз­вивається за певних умов, основою яких є взаємовідноси­ни, взаємодія, соціальні зв'язки. Пройшовши процес пе­ретворення сукупності громадян на спільноту, громада примножує зусилля кожного члена, має сформоване від­чуття «нашого» і відповідальність за спільну справу. Час­то для започаткування цього руху потрібен каталізатор, тобто агент змін, роль якого може відігравати соціальний працівник, котрий може зініціювати зміни в громаді та знайти охочих підтримати його, залучити інших до проце­су самоорганізації і самоврядування, сприяти виникненню кооперації та довіри членів громади один до одного.

Особливості розвитку громади

Розвиток громади є логічним і послідовним процесом запровадження позитивних змін у ній. Від інших методі0 розв'язання проблем вразливих груп у громаді він відрі3 няється зосередженістю їх на активній участі в усіх гро­мадських справах.

Розвиток громади — впровадження позитивних змін у громаді за рахунок активної участі у внутрігромадських справах її членів.

Включення людей у внутрігромадські процеси є не­простою справою, а за відсутності у них почуття належнос­ті Д° громади — справою неможливою. Тому соціальним працівникам, крім знання конкретної ситуації у громаді (проблем, ресурсів), ініціювання впровадження конкрет­них соціальних програм, організації роботи груп і коалі­цій, доводиться докладати чимало зусиль для прищеплен­ня її учасникам почуття причетності до неї.

Ця проблема особливо актуальна в сучасному україн­ському суспільстві, якому властиві недостатнє відчуття людьми своєї належності до громади, а також недостатній розвиток соціального капіталу — недержавних і некомер- дійних суб'єктів соціального життя, їх цінностей, норм, видів діяльності і мережі взаємозв'язків. Перешкоджає справі й усталена традиція, за якої планування і здійснен­ня соціальних програм вважається завданням органів вла­ди, а не місцевих громад.

Процес розвитку громади не може бути успішним без належногсг планування її справ, максимального залучен­ня в усі процеси її учасників, постійного інформування про досягнуті результати. Іноді доводиться залучати до цього процесу волонтерів, спеціалістів із різних галузей знань і діяльності, представників органів влади або інших громад.

На посилення ролі громадськості в управлінні відпо­відною територією (власною громадою) спрямовані чис­ленні проекти міжнародних організацій. В Україні най- масштабнішими серед них є проект Світового банку «Голос громадськості», програми ПРООН з відродження Чорно­бильської території, проект «Толова» фонду «Каунтер- парт», проекти, підтримані Інститутом сталих спільнот (СІІІА).

Розвитку громад сприяють впроваджувані Україн­ським фондом соціальних інвестицій (УФСІ), Світовим банком за сприяння Міністерства праці та соціальної полі­тики України ініціативи щодо з'ясування потреб громад (особливо соціально вразливих груп), заохочення, під­тримки їх діяльності, спрямованої на розв'язання власних пРоблем. Упроваджуваний при цьому механізм соціальної Роботи ґрунтується на принципах конкурентоспроможнос­ті, що створює реальні передумови для отримання соціаль­них послуг найвищої якості за найнижчу ціну. Стимулю­ванням ініціатив населення щодо управління територією, на якій воно живе, зайняте Агентство регіонального роз­витку «Донбас». Його зусилля спрямовані на з'ясування проблем, інтересів, потреб населення, пошуку лідерів, встановлення діалогу з місцевими органами влади, реєс­трацію громадських ініціатив, сприяння у їх реалізації.

Розвиток громади може також бути зорієнтованим на обстоювання інтересів соціально вразливої групи в ній. Са­ме на таких засадах вибудовувалася розпочата у 2000 р. ре­алізація проекту «Громадські ініціативи у подоланні до­машнього насильства та торгівлі людьми» за сприяння міжнародної організації Вінрок Інтернешнл. Учасники ре­алізації проекту мали на меті активізувати дії місцевої громади щодо запобігання домашньому насильству, тор­гівлі жінками; щодо захисту потерпілих і притягнення до відповідальності винних. Цій меті підпорядковані семіна- ри-тренінги, інформаційні кампанії, круглі столи; підго­товка і розповсюдження спрямованих на подолання до­машнього насильства і торгівлі жінками інформаційних матеріалів; організація зустрічей для обміну досвідом з іноземними колегами представників правоохоронних ор­ганів і громадських організацій, різноманітні форми спів­праці з правоохоронними органами й органами державної влади.

Особливого творчого підходу, здатності моделювати процес і вміння реалізовувати задумане потребує розвиток громади за інтересами. Наприклад, робота з організації віртуальної громади передбачає не тільки створення тех­нічної бази (веб-сторінки з можливостями для інтерактив­ного спілкування), а й встановлення відповідних правил, ритуалів, меж, спільного контексту спілкування. Як ствер­джують фахівці і свідчить практика, зібрання людей в ре­жимі он-лайн (інтерактивне спілкування з використанням апаратних і програмних можливостей Інтернет) утворює громаду тільки за умови, що його учасники вірять у мож­ливості такої громади. Організаторам віртуальної громади доводиться залучати людей до участі в ній, вести базу да­них учасників, статистичний аналіз відвідувань, зміст спілкування і залишених відгуків. Нерідко вони перей­маються забезпеченням доступу людей із соціально враз­ливих груп до Інтернету. Та головним їх завданням є фор­мування і розвиток почуття причетності громади за допо­могою комп'ютерного спілкування, адже Інтернет тільки полегшує комунікацію, але сам по собі не організовує лю­дей. Тому організація віртуальної громади є сферою докла­дання людських зусиль.

Отже, сутність розвитку громади полягає у розбудові мережі підтримуючих взаємовідносин її членів, осмислен­ні ними ідей та інтересів, спрямованих на поліпшення якості життя, а також необхідності власного, згуртованого впливу на здійснення змін. Люди, об'єднані ситуацією чи цінностями, проблемами, корінням, становлять громаду тільки тоді, коли вони прагнуть загального добробуту і за­доволення інтересів, спільних для всіх. Тобто розвиток громади полягає як у згуртуванні людей, так і в усвідом­ленні ними потреби у колективних діях на користь своєї громади.

Процес розвитку громади

Робота в громаді є постійним інноваційним процесом: по­шук нових ідей, способів розв'язання проблем. До її етапів належать встановлення контактів із членами громади, вив­чення її профілю, планування та ініціювання програм, реалі­зація програм,, аналіз і поширення результатів діяльності.

1. Встановлення контактів із членами громади. Ця робо­та полягає як у налагодженні нових, так і в поновленні ко­лишніх контактів. Її результати багато в чому залежать від особистісних якостей соціального працівника і його комуні­кативних умінь. Передусім він повинен бути носієм цінних для учасників і конструктивних пропозицій, уміти чітко, доступно і яскраво представити їх, аргументувати їх доціль­ність і реалістичність. Маючи на першому плані раціональ­ний аспект спілкування, соціальний працівник не повинен бути байдужим до невербальних засобів комунікації, пам'ятаючи про ефект першого враження (запам'ятовуєть­ся надовго). Інформуючи і переконуючи, він повинен буде Дати змогу висловитися всім бажаючим учасникам зустрічі, поводячись так, щоб вони були переконані в увазі до їх слів. Вслуховуючись і фіксуючи пропозиції, він має шукати в Цих висловлюваннях раціональні елементи, не приймаючи все на віру, пам'ятаючи, що учасники розмови можуть ке­руватися різними інтересами. Добре, якщо на цьому етапі вдається зав'язати особисті стосунки з членами громади, особливо з авторитетними і впливовими в ній.

2. Вивчення профілю громади, тобто сукупності голов­них типових ознак. На цьому етапі здійснюється збір ін­формації про потреби місцевої громади, її ділового потен­ціалу, формуються основи для аналізу можливих альтер­нативних дій. Для цього може бути використано як «твер­ду» (якісні, кількісні дані офіційної статистики), так і «м'яку» (суб'єктивну, засновану на особистих враженнях, міркуваннях) інформацію.

Найчастіше соціальні працівники використовують та­кі методи збору інформації:

1. аналіз наявної у соціальній службі інформації. Йдеться про вивчення нагромаджених документів (статис­тики), опитування колег по роботі, вивчення звітів поперед­ніх працівників громади з пропозиціями щодо її розвитку (які підходи використовувалися, які з них були вдалими, і навпаки);

2. збір статистичних даних. За змістом це можуть бути: демографічні дані про громаду (структура, вік населення тощо); аналіз економічної структури (де працюють люди, чи живуть близько від роботи, яку зарплатню отримують; загальна картина промислового життя району); яке житло переважає на території громади; хто є депутатом від райо­ну в місцевій раді, яку він партію представляє; державні і недержавні організації, які працюють у громаді (районі);

3. збір інформації від місцевих жителів. Така робота дає змогу з'ясувати, хто є лідером у місцевій громаді, яка її історія; сучасне бачення громади її учасниками, меш­канцями населеного пункту.

Поширене і опитування (інтерв'ювання) учасників гро­мади, а також використання з цією метою інших методів дослідження.

На основі зібраних даних складають профіль громади. Це може бути описовий документ, підготовлений за пев­ним шаблоном, паспорт або соціальна мапа (портрет) гро­мади, дані яких відображають її проблеми і ресурси.

3. Планування та ініціювання програм. Цей етап пе­редбачає визначення змісту втручання. Його ключовими елементами є:

• створення ініціативного комітету з планування програми втручання, обрання місцевого координатора чи організатора;

• вибір організаційної структури, здатної забезпечити участь населення в реалізації програми. Це може бути дорад* чий комітет, наглядова рада, робоча група, коаліція, провід­на установа чи організація, неформальна мережа та ін.;

• пошук, відбір і залучення людей для роботи в організа­ційній структурі, що впроваджуватиме програми в громаді;

• визначення мети і завдань програми, розподіл ролей і обов'язків серед учасників її реалізації;

• організація навчання людей.

У процесі планування діяльності з розвитку громади необхідно обговорити, узгодити і сформулювати проблему, усвідомити її дотичність до кожного, обґрунтувати МОЖЛИ­ВІ шляхи її розв'язання. Наприклад, важко організувати групу для боротьби за підвищення заробітної плати, якщо одні люди вбачають проблему в експлуатації працівників роботодавцями, а інші переконані, що працівники могли б отримувати більше, якби були освіченішими. Адже за од­нією логікою розв'язання проблеми полягає у поліпшенні роботи навчальних закладів, за іншою — у створенні ви­робничих кооперативів, співвласниками яких були б пра­цівники.

На цьому етапі часто доводиться організовувати по­шук додаткових ресурсів (фандрейзинг) для здійснення програми. Складовими цієї діяльності можуть бути підго­товка проектних пропозицій до фондів-донорів або спон­сорів, збирання пожертв серед учасників громади. Ефек­тивними при цьому є такі форми роботи, як поширення інформаційних бюлетенів, ініціювання відповідних мате­ріалів у ЗМІ, організація круглих столів, семінарів, тре- нінгів, індивідуальних (телефонних, епістолярних) кон­тактів з юридичними і фізичними особами, здатними до­помогти в цій справі.

При плануванні і здійсненні програм роботи у громаді, організації її діяльності слід виходити з об'єктивних і суб'єктивних потреб учасників громади, очікувань агенції (соціальної служби, громадської організації тощо), врахо­вувати власну ідеологію та цінності, а також мотивацію людей до конкретної роботи.

4. Втілення запланованих програм (проектів). Це пере­вірка життєздатності ідей, спроба перетворити теорію на практику, спрямований на поєднання зусиль працівників У громаді та її членів чіткий розподіл обов'язків у реаліза­ції заходів для досягнення мети.

Впровадження змін (соціальної програми) у громаді пе­редбачає всебічне роз'яснення її мети, змісту, завдань (критеріїв надання послуг); за потреби — залучення до ре­алізації запланованих заходів місцевого населення, волон­терів; раціональне використання наявних і пошук нових Ресурсів; оперативний аналіз ситуації з відповідним кори­гуванням поточних планів; оптимальну міжособистісну взаємодію (психологічний клімат), а також управління людьми (в т. ч. волонтерами) і ресурсами. Як і в кожній справі, необхідні при цьому належний контроль за діяль­ністю та її результатами.

Для привернення уваги до програми можна організува­ти публічний її старт із використанням відповідних симво­лічних дій, ритуалів тощо.

5. Аналіз (оцінювання нового стану громади) і поши­рення інформації про результати діяльності. Процедурно ця робота охоплює шляхи розвитку чи модифікації існую­чої програми, узагальнення і поширення результатів.

Поширення інформації про програму, як і залучення громадян до участі в її реалізації, повинно відбуватися на всіх етапах. Крім того, при завершенні програми може постати необхідність у використанні фандрейзингу, акти­візації зусиль певних робочих груп. Тому на практиці час­то етапи зміщуються або накладаються один на одного.

Розвиток громади, реалізація соціальних проектів у ній є тривалим процесом. Наприклад, реалізація в 14 гро­мадах США проекту стосовно формування здорового спосо­бу життя мала на меті зниження рівня споживання алко­голю серед сільської молоді. Проведене на першому етапі роботи дослідження засвідчило необхідність сфокусувати втручання на чинниках «попиту» (на зниженні потреб під­літків в алкогольних напоях, чого можна досягти завдяки навчанню й просвіті, розвитку навичок відмови від алкого­лю, участі у «безалкогольних» заходах), а також на чинни­ках «пропозиції» (обмеження доступності алкоголю для підлітків).

Проект ґрунтувався на використанні моделі прямої дії: у громадах було створено ініціативні групи (молодіжні групи, групи батьків та ін.), а також організовано профілактичні програми в школах, навчання батьків, кампанію у ЗМІ. Дії ініціативних груп у громадах мали на меті обмежити комер­ційну і соціальну доступність алкоголю для молоді до 21 ро­ку, якій законом заборонено вживати алкоголь.

Процес втілення проекту здійснювався в кілька етапів: навчання методів активізації громади; проведення опиту­вання (інтерв'ювання) для виявлення зацікавленості і мо­тивації членів громад щодо участі в проекті; створення груп із 5—12 осіб, які виступали ініціаторами змін у гро­маді; впровадження безалкогольної політики і практики, покликаних змінити норми в громадах, обмежити доступ до алкоголю підлітків і молоді. У процесі роботи фігурува­ли зрозумілі й дохідливі аргументи, частину з яких сфор­мулювали за результатами опитування фокус-груп, сфор" №ованих із учасників сільських громад. Групам у громаді довелося понад два роки працювати над тим, щоб учасни­ки громад підтримали ідею змін і нову місцеву політику профілактики.

Робота з групами і коаліціями в громаді

Одночасно з плануванням програм втручання відбува­ється робота з групами в громаді. Вона полягає у створенні ініціативних («кореневих») груп (комітетів), до яких вхо­дять люди, зацікавлені в якісно нових змінах, у розв'язан­ні проблем, що ускладнюють їх життя. Найчастіше ініціа­тивні групи формуються з формальних і неформальних лі­дерів громади. Вони вивчають фактори, які спричинили проблеми, налагоджують комунікації і відносини, беруть участь у вирішенні завдань. Етапами цієї роботи є:

• встановлення контактів з людьми й аналіз їх потреб;

• пошук шляхів подолання проблем і задоволення потреб;

• визначення конкретних завдань діяльності;

• допомога у формуванні колективу, який виконува­тиме ці завдання, розподіл завдань між учасниками та їх виконанням •

• отримання зворотного зв'язку про досягнуті резуль­тати.

Працівники у громаді мають тісно взаємодіяти з ініці­ативною групою, яка перебирає на себе роль команди із впровадження змін. При цьому важливо, щоб учасники команди охоче взаємодіяли з фахівцями соціальної роботи і між собою. Часто ефективним у цій справі може бути тра­диційний «розігрів» —знайомство учасників ініціативних груп, а також учасників і працівників громади, що є скла­довою групової роботи, психологічного тренінгу. Потім визначають мету діяльності групи, описують принципи і процес розвитку громади, дбають про отримання зворотно­го зв'язку від учасників групи, досягнення домовленості Щодо їхньої активної участі у змінах.

Обираючи підходи до стратегії розв'язання існуючої у громаді проблеми, ініціативний комітет мусить враховува­ти ймовірні позитивні та негативні аспекти запропонова­них змін. Найкраще, якщо на зборах громади її члени з Різних альтернатив голосуванням оберуть одну. На етапі запровадження змін, як стверджує американський дослід­ник Вільям Брюггеманн, доцільним буває розформування ініціативної групи і створення нової, не так зацікавленої в реалізації відібраного проекту. Така група може об'єктив­но розглядати пропозицію, бачити в ній недоліки, неупе- реджено працювати над їх усуненням. Це означає, щ0 крім роботи з ініціативними групами, соціальні працівни­ки можуть мати справу з групами, відповідальними за ре­алізацію програми, або з коаліціями груп у громаді, тобто з неформальними об'єднаннями груп і громадських орга­нізацій для успішного досягнення спільних цілей. Такі ко­аліції можуть виконувати функції координації, взаємодо­помоги, представництва інтересів, обміну ресурсами тощо.

Коаліція (лат. соаШіо — союз) — добровільне формальне або не­формальне об'єднання організацій, створене на певний період і спрямоване на досягнення спільної мети на основі спільних інтере­сів та ресурсів шляхом прийняття певних правил і методів управлін­ня за збереження кожною організацією своєї автономності.

Коаліціям властива динамічна напруга, зумовлена як стосунками між організаціями, що її утворюють, так і кон­фліктами між коаліцією та об'єктом її впливу.

Процес формування коаліцій охоплює: створення іні­ціативного комітету із представників зацікавлених груп та організацій; вибір партнерів діяльності; зустрічі із заці­кавленими у створенні коаліції організаціями; визначен­ня мети, завдань і цілей; прогнозування ймовірних проб­лем і ризиків; проведення установчих зборів; розроблення плану дій.

Злагоджена робота коаліції залежить від того, наскіль­ки чіткими є правила її створення і функціонування (на­приклад, укладання угоди), уміння її учасників працювати в команді, уникати конфліктів або долати їх, прозорості в її діяльності, ефективності системи інформування всередині коаліції (випуск бюлетеня, електронний обмін даними то­що), авторитету лідера та ін.

У багатьох країнах діють фонди розвитку громад — створені представниками місцевої громади неприбуткові організації, метою яких є ефективне використання коштів, переданих для потреб громади окремими громадянами, корпораціями, організаціями. Свою діяльність вони спря­мовують на підтримку освітніх, соціальних, медичних та інших громадських програм, розвиток громадських ініціа­тив задля поліпшення якості життя в громаді. Виникнення цієї форми групової згуртованості в громаді спричинене відмовою у 80-ті роки XX ст. західноєвропейських країн від централізованої соціально орієнтованої держави, вико­ристанням децентралізованих інструментів соціальної по­літики. Працівники в громаді, долучаючись до діяльності таких фондів, допомагають представникам вразливих груп у громаді обстоювати свої інтереси під час вирішення пи­тань, пов'язаних із фінансуванням соціальних програм.

Загалом робота в громаді має у своїй основі концепцію колективної дії, яка передбачає обмін на зібраннях інфор­мацією про проблеми, труднощі, інтереси; організування кампанії за впровадження відповідних послуг або дій, спря­мованих проти загроз буттю людей або на здійснення самодо­помоги у межах конкретної соціальної програми. Тому пра­цівники у громаді повинні володіти методами, технологіями створення груп, заохочувати їх активність і незалежність. Це вимагає уміння працювати в командах і групах із силь­ними або слабкими внутрігруповими зв'язками, з людьми з різними навичками та знаннями, схильними до різних ро­лей. Особливо цінними при цьому є розуміння групової ди­наміки, готовність допомагати іншим, взаємодіяти з ними у налагодженні ефективного функціонування групи.

Для роботи з групами працівники у громаді мають умі­ти організовувати збори, зустрічі, керувати їх роботою. Йдеться про визначення порядку денного, вибір примі­щення, інформування учасників, створення умов для обмі­ну думками, ведення протоколу, вироблення узгодженого рішення з підпорядкуванням всіх зусиль основній меті зустрічі, яка, безперечно, має відповідати корінним інте­ресам груп як структурних елементів громади. Маючи на меті результат, працівники у громаді залежно від ситуації можуть сприяти групам в організації цієї роботи або висту­пати у провідній ролі.

Не завжди засідання груп мають бути формалізовани­ми. Неформальні обговорення або семінари передбачають не нижчі, ніж формальні, можливості для обміну знання­ми, аналізу власного досвіду й отриманої інформації щодо різних аспектів громадського життя. Не суттєво, в якій формі і за якою процедурою відбуваються зібрання, голов­не, щоб учасники мали змогу для вільного, повноцінного обміну думками, набули впевненості щодо своєї здатності прислужитися розвитку громади.

Працівники у громаді можуть виступати у різних ро­лях в групі (фасилітатора, тренера, збирача інформації то- Що). Важливо, щоб обрані ними ролі відповідали ситуації в конкретній групі, змінювалися відповідно до процесів у ній. Якою б не була роль соціального працівника, місія йо- г° полягає в наснаженні людей до розвитку, до оптиміс­тичного бачення власного майбутнього, посильного його творення.

Залучення учасників громади до процесу прийняття рішень

Практична робота в громаді ґрунтується на праві гро­мадян брати безпосередню участь у виробленні рішень, які стосуються їхнього життя, у забезпеченні їх достовірною і вичерпною інформацією. Пасивність громадян у цій спра­ві свідчить про недостатню їх обізнаність з процесом ви­роблення рішень або про спотвореність, несправедливість цього процесу. Для збалансування, оптимізації його і до­сягнення необхідної справедливості здебільшого потрібне втручання особи чи групи осіб, які мають відповідні навич­ки роботи в громаді.

Включення (залучення) громадян до прийняття рі­шень може бути продиктоване їх внутрішньою потребою, непідробною зацікавленістю всім, що відбувається у гро­маді, сподіванням на поліпшення справ або бути ініційо­ване соціальними працівниками чи іншими сторонніми чинниками.

Залучення громадян — процес, який забезпечує безпосередню участь громадян у виробленні і прийнятті суспільно значущих рі­шень, що позначаються на їхньому житті.

Залучення членів громади відбувається на різних рів­нях, кожному з яких властиві відповідні форми і методи роботи. Серед цих рівнів виокремлюють:

1. Надання інформації громадянам (інформаційні пові­домлення, репортажі, звіти про дії ініціаторів програм, органів влади; постійна програма або тематична серія пуб­лікацій про проблеми і послуги для громадян; рекламні матеріали, прес-релізи, прес-конференції; інформаційні бюлетені, брошури, плакати й інформаційні щити; «стінна преса» і виставки друкованих матеріалів, інформаційний потенціал читальних залів, місцевих архівів, довідково-ін­формаційних центрів, служб розповсюдження офіційних інструкцій та інших матеріалів; інформаційні поштові від­правлення, урочисті заходи, місцеве кабельне телебачення і відеопродукція; служба паблік рілейшнз (англ. public re­lations — зв'язки з громадськістю); власна сторінка в Інтер- неті). На цьому рівні не є актуальними сприйняття інфор­мації громадською думкою, «зворотний зв'язок» тощо.

2. Інформаційний зв'язок з громадянами (визначення контактних осіб; робота у гуртках; суботні сніданки, ДІл°" ві обіди з лідерами, активістами громадських угруповань, обговорення питань в групах; залучення громадських ор' ганізацій; робота з учасниками акцій протесту і непокори; листівки, газетні купони із спеціальними питаннями; «га­рячі лінії»; скринька для пропозицій; години прийому громадян для надання консультацій; опитування громад­ської думки; громадські слухання; дні «відкритих две­рей»; акції уповноважених за роботу зі скаргами грома­дян; громадські наради у вузькому колі; публічні дебати). Уся ця робота зводиться до інформування громадян про зміст дій з обов'язковим відстеженням їх реакції на інфор­мацію, тобто з налагодженням зворотного зв'язку.

3. Діалог з громадою (налагодження формальних меха­нізмів сталих консультацій і переговорів з представника­ми різних громадських груп, наприклад об'єднанням меш­канців мікрорайону; наставницька допомога громадським лідерам; спільне планування заходів; діяльність служби забезпечення участі громадян у самоврядуванні; органі­зація відкритих заходів з прийняттям рішень; спільні офіційні дискусії). Суть цього процесу полягає у взаємо- обміні інформацією; апробації й коригуванні ідей, пла­нів, проектів; оптимізації важливого для добору учасни­ків маневру організаційними, фінансовими, людськими ресурсами тощо.

4. Партцрро«гво з громадою. Його основою є спільна від­повідальність влади і громади за процес самоврядування, спільне розроблення конкретних рекомендацій і їх втілен­ня при формуванні й реалізації місцевої політики; розви­нена співпраця з органами самоорганізації населення (до­радчими, наглядовими, профільними, змішаними комісія­ми, комітетами і радами, а також комісіями, комітетами і радами з контрольними повноваженнями, з нормативно- правових питань), консультаційні послуги експертів; ді­яльність спеціальних робочих груп або комісій, організа­ція референдумів.

5. Самоврядування. На цьому рівні .є всі можливості Для контролю громади за реалізацією програм, участі у здійсненні влади (громадяни самостійно вирішують свої справи, використовуючи владу як інструмент самовряду­вання).

Ці методи і форми залучення більше стосуються функ­ціонування територіальних громад, однак є прийнятними і Для інших їх типів. За оптимальних умов залучення має Розвиватися від пасивної участі і звичайного інформуван­ня членів громади до самомобілізації, особливістю якої є ініціативний аналіз громадянами ситуації в громаді, активна їх участь у її розвитку, незалежність їх від зовніщціх інституцій тощо. Наприклад, у 15-тисячному місті рЄд_ Вінг, що у центральній частині штату Міннесота (СЩд) спроби залучити громадян до розроблення плану землеко­ристування завершилися їх участю в аналізі інших аспек­тів життя. Проект плану було розроблено спеціальним ви­конавчим комітетом із 15 осіб (мера, адміністратора місь­кої ради, представників влади округу, шкільного округу місцевих підприємств, торговельної палати, туристичних компаній і медичних закладів). Реалізація проекту поча­лася з одноденної зустрічі з місцевими мешканцями. З ме­тою їх залучення до проекту було розіслано поштові пові­домлення лідерам громади, об'єднанням громадян, а та­кож опубліковано статті й оголошення про це у місцевих газетах. Протягом наступних місяців відбулося ще кілька дводенних семінарів з обговоренням актуальних для міста проблем транспорту, парків, планування центральної час­тини міста, районів. Загалом місто залучило до моделю­вання своєї перспективи понад тисячу громадян.

Українське законодавство також передбачає безпосе­редню участь громадян у житті територіальної громади, однак досвід такої роботи ще незначний, оскільки тради­ційно процес прийняття рішень відбувався «згори дони­зу», на основі директив центру. При ухваленні рішень міс­цеві органи влади не брали до уваги суспільний інтерес громади, що посилювало їх зневіру у можливість донести громадськості свою думку. Тому особливо важливим на су­часному етапі є розуміння необхідності залучення грома­дян до місцевого управління, вироблення форм і методів такої участі, її оптимізація. Певні перспективи щодо по­ліпшення ситуації можливі внаслідок впровадження в Ук­раїні адміністративно-територіальної реформи.

Запитання. Завдання

1. Який аспект функціонування громади є найважливішим для її розвитку?

2. За якими параметрами визначають профіль громади?

3. У чому полягають особливості реалізації соціальних програм у громаді?

4. Підготуйте сценарій підготовки і проведення перших зборів іні­ціативного комітету, стурбованого становищем інвалідів у невелико­му районному центрі.

5. Складіть план кампанії пошуку ресурсів у громаді для організа­ції соціального заходу (фестивалю дітей із особливими потребами, літнього табору для підлітків із розумовою відсталістю тощо).

6. Від чого залежить вибір форми залучення громадян до проце­су прийняття рішення в громаді?

7. Які форми залучення громадян недостатньо використовуються в сучасних українських умовах?

8. Уявіть, що Ви працюєте у сільській громаді із високим рівнем безробіття серед жінок. У чому полягає особливість планування і реа­лізації програм у такого типу громаді? У який спосіб можна залучити громадськість та групи в громаді до процесу змін? Які ролі Ви як соці­альна^) працівниця(к) будете виконувати в цьому випадку? У чому полягають ризики та обмеження впровадження програм у такого ти­пу громаді?

Теми рефератів

1. Планув£.,:ня соціальних програм у громаді.

2. Втілення програм у громаді.

3. Форми залучення членів громади.

4. Розвиток громад: перспективи для України.

4.3. Догляд у громаді

Більшість людей, які мають проблеми зі здоров'ям або за віком не можуть самостійно повноцінно функціонувати, надають перевагу отриманню послуг за місцем проживан­ня, у звичних для них умовах, а не у великих стаціонарних закладах, де багато що їм доводиться опановувати заново, домінує серійний принцип організаційної роботи. Ця тен­денція властива країнам із будь-яким ступенем економіч­ного й соціального розвитку. Тому в сучасній соціальній роботі важливого значення надають створенню закладів у громаді, що обслуговують тих, кому потрібна стороння підтримка на короткий чи тривалий час.

Значення догляду в громаді

Розвиток догляду в громаді пов'язаний з процесами де- інституціалізації, тобто переходом до альтернативних інс- титуційних форм догляду, і відповідає гуманістичним за­садам соціальної роботи, тенденції до гуманізації соціадь. ного життя загалом.

Догляд у громаді — метод соціальної роботи, спрямований на за безпечення ЛЮДЯМ, ЯКІ мають проблеми фізичного, ПСИХІЧНОГО здоров'я або особливості, спричинені ЇХ ВІКОМ, МОЖЛИВОСТІ Жити незалежно у своєму помешканні чи в наближених до домашніх умовах.

Завдяки догляду в громаді людина має змогу перебува­ти у звичному середовищі, підтримувати традиційний ритм життя, поєднувати самообслуговування з необхідними послугами, а також елементи формальної і неформальної взаємодії. Цей вид роботи спирається на інтегрований під­хід, який передбачає надання соціально-медичних послуг вдома, а також використання за потреби госпіталізації і резидентних (невеликих стаціонарних) установ.

Організація догляду в громаді є частиною соціального планування, оскільки мережа соціальних служб у ній по­винна враховувати різнопланові потреби клієнтів. Нап­риклад, люди із проблемами психічного здоров'я часто не можуть перебувати в сім'ях, а тому для них створюють: «будинки на півдорозі» (медико-соціальні заклади тимча­сового проживання, де людина проходить соціальну реабі­літацію після посиленого медичного лікування); групові будинки (постійне житло для 10—12 осіб, кожна з яких має власну кімнату); гуртожитки і притулки (тимчасове житло); соціальне житло (надане муніципалітетом зви­чайне помешкання, куди регулярно навідується соціаль­ний працівник). Крім цього, у громадах можуть функціо­нувати денні центри і клубні будинки, майстерні з розвит­ку навичок, інформаційні центри і служби представництва інтересів. Важливими складовими системи догляду в грома­ді є кризові центри, телефони довіри, будинки для тимчасо­вого перебування (їх використовують у випадку, якщо пос­тійні доглядачі певний час не можуть виконувати свої функ­ції), служби ескортування (супроводу) тощо. Частиною цієї системи є і надання побутових, реабілітаційних послуг на дому. До роботи в громаді належить і фостеринг — тим­часове усиновлення чи опікунство дітей-сиріт, людей ІЗ функціональними обмеженнями, літніх людей, котрі по­требують постійної сторонньої допомоги. Формування ЦІ­ЛІСНОЇ мережі догляду в громаді потребує значних ресурсів і соціального капіталу громади, цілеспрямованої соціаль­ної політики держави.

Отже, для надання догляду в громаді необхідна розга­лужена і багатопрофільна система резидентних і денних закладів. При організації послуг у громаді важливо вихо­дити з об'єктивних потреб громади і можливостей для їх задоволення, якнайактивніше залучати волонтерів до на­дання послуг, розвивати місцеву ініціативу, використову­вати різноманітні можливості для отримання фінансуван­ня поза межами громади, якщо її мешканці не здатні ін­вестувати достатні кошти в розвиток служб у громаді.

Принципи догляду в громаді

Надання послуг у громаді ґрунтується на системі прин­ципів, які визначають ціннісні засади у плануванні, орга­нізації й оцінюванні діяльності місцевих державних і не­державних соціальних служб. До таких принципів нале­жать:

1. Відмова від біологічного і дотримання холістичного підходу — підходу, який передбачає ставлення до користу­вачів соціальних послуг не як до патологічних суб'єктів, а передусім як до особистостей. Відповідно до нього оціню­вання ситуації, складання і реалізація плану втручання мають здійснюватися з урахуванням усіх потреб особис­тості.

Холі(*гичний підхід є принциповою антитезою підходу біологічному, орієнтованому на різке протиставлення здо­ров'я і хвороби, розгляд людей із обмеженими можливос­тями як потенційно недієздатних. Холізм визначає здо­ров'я як самостійну цінність, засновану на єдності розуму, тіла і духу, підтримувати яку повинна кожна людина. За­галом він ґрунтується на давній східній філософії, яка роз­глядає людину як цілісну, самодостатню, самокеровану і саморегульовану сутність.

2. Неперервність догляду. Цей принцип полягає у за­безпеченні підтримки користувачів послуг на всіх етапах їхнього життя, тобто організації схемі програм відповідно До потреб людини у кожному віковому періоді. Це передба­чає цілеспрямовану координацію реалізації соціальних програм і діяльності соціальних закладів. Однією з форм такої координації є практика, за якою соціальний праців­ник, який здійснює функції куратора, передає клієнта ін­шому кураторові — працівникові іншої соціальної служ­би, яка продовжуватиме догляд за ним.

3. Орієнтація на потреби клієнта. Послуги в громаді є Результатом діяльності соціальних служб, реалізації різ­номанітних проектів і програм, спрямованих на забезпе­чення різнопланових потреб соціально вразливих груп лю­дей за місцем їхнього проживання. При визначенні змісту складанні плану догляду конкретного клієнта, оцінюванні його результатів вирішальними є з'ясування й оцінювання його потреб і ресурсів, а не можливості соціальної служби чи погляди соціального працівника.

4. Деінституціалізація (звуження сфери впливу соці­альних інститутів). Однією з тенденцій догляду в громаді є широкомасштабне вивільнення пацієнтів, насамперед психіатричних лікарень, ув'язнених, а також осіб, які перебувають у стаціонарних установах. Закриття психі­атричних лікарень, інтернатів для дітей-сиріт, інших стаціонарних закладів має супроводжуватися створенням спеціальних мультидисциплінарних команд при місце­вих державних медико-соціальних службах; налагоджен­ням роботи мережі соціальних служб і центрів у громаді; орієнтацією на інтеграцію чи реінтеграцію людини в гро­маду; залученням благодійних і волонтерських організа­цій до надання послуг вразливим групам у громаді. Відпо­відно до цієї орієнтації у Західній Європі відбулися розук­рупнення закладів соціальної сфери і наближення їх до споживачів послуг; розвиток недержавного сектору, який перебрав на себе багато функцій, що виконували раніше державні служби; організація неформального догляду, впровадження госпрозрахункових принципів у цій роботі.

5. Принцип нормалізації («соціальної валоризації»). Ґрунтується він на переконаннях, що перебування в уста­новах закритого типу небажане для людей із будь-якою па­тологією; майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, мо­жуть і повинні мати нормальне і повноцінне життя у гро­маді, отримувати необхідну їм індивідуальну підтримку. Згідно з цим принципом до особистісного розвитку (роз­витку самостійності, соціальної активності) здатні й особи з розумовою відсталістю і проблемами психічного здо­ров'я. Тому послуги в громаді мають бути спрямовані на те, щоб їх користувачі не опинилися в ізоляції, а почува­лися членами громади, були інтегрованими в неї та в сус­пільство.

Ідея принципу нормалізації належить датським і шведським фахівцям; з часом вона прижилася у багатьох європейських країнах.

6. Принцип інтеграції у суспільство. Основою його є со­ціальна модель інвалідності, яка (на відміну від медичної моделі, що зводила проблеми людини до патологій і хво­роб) наголошує, що визначальна роль в обмеженні повно­правного функціонування людини в суспільстві належить оточенню. Відповідно до цієї моделі інвалідність є станом, спричиненим не фізичними, психічними чи розумовими по­рушеннями людини, а взаємодією з непристосованим до її можливостей середовищем. Інтеграція соціально вразливих людей у суспільство, як стверджують прихильники цієї концепції інвалідності, пов'язана зі створенням альтерна­тивних соціальних і пристосованих до їх потреб об'єктів, а також засобів, завдяки яким вони могли б вести максималь­но повноцінне суспільне життя.

Останнім часом у західноєвропейських країнах набула поширення модель культурного плюралізму, згідно з якою людина з певними вадами організму є багатогранним інди­відом, а її інвалідність — лише одна з особливостей її люд­ської природи. Це започаткувало якісно новий підхід до розв'язання соціальних проблем людини з функціональ­ними обмеженнями, системи догляду в громаді.

7. Принцип дестигматизації (зняття стигми). Провідна ідея його полягає в недопустимості таврування, суспільно­го відторгнення представників соціально вразливих груп (людей похилого віку, які живуть з ВІЛ, з інтелектуаль­ною недостатністю, функціональними обмеженнями то­що). Ставлення до них має ґрунтуватися на визнанні їх особистостями, прийнятті такими, якими вони є, на пова­зі до їхньої честі та гідності.

8. Доступність послуг. Усі послуги у громаді мають бу­ти максимально наближеними до місця проживання клі­єнта, сприяти його пристосуванню до життя серед звичай­них людей, тобто передбачати можливість відвідування закладів громадського користування, спілкування із соці­альним оточенням. У цьому сенсі важливі географічна (те­риторіальна) доступність послуг, зрозумілий і незабюро- кратизований порядок їх отримання, зручний час роботи соціальних служб. В організації соціальної роботи важли­во розрізняти об'єктивну недоступність послуг і сприйнят­тя послуг як недоступних тими, для кого вони призначені (наприклад, через нерозуміння потенційними клієнтами критеріїв соціального обслуговування або його умов та процедур).

Дотримання цих приципів дає змогу соціальним пра­цівникам на рівні громади створити таку систему догляду, яка відповідатиме потребам членів громади і сучасним стандартам практики соціальної роботи, її філософії пова­ги права людини на вільний вибір форми і місця отриман­ня послуг.

Організація догляду в громаді

Догляд у громаді часто реалізується у формі груцОВого догляду, що передбачає роботу в групах (клієнтів і персо­налу), а також фізичний і емоційний контакт під час без­посереднього догляду. Від інших методів соціальної робо­ти груповий догляд відрізняється спланованістю у часі та видами діяльності протягом дня. Зайняті ним соціальні працівники формально і неформально зустрічаються з клі­єнтами протягом дня, що накладає додаткову відповідаль­ність на них. У закладах групового догляду працює взає­мозалежна команда, учасники якої покладаються один на одного, а кожний клієнт може звернутися до будь-кого з них. Це утворює багаторівневі (системні) стосунки. Догляд (послуги) реалізується в закладі, в якому є спільний прос­тір працівників і клієнтів, а також відокремлені, належні тільки їм території.

Груповий догляд здійснюють і в невеликих стаціонар­них (резидентних) закладах. Наприклад, для людей похи­лого віку (ця група населення має підвищену потребу в пос­тійному сторонньому догляді) створено такі заклади, де во­ни мають змогу перебувати упродовж доволі тривалого часу:

• будинки постійного проживання. У таких будинках усе має відповідати потребам людини похилого віку, га­рантувати захищене проживання. Як правило, їх мешкан­ці не потребують постійної медичної допомоги. Функціо­нують і будинки з висококваліфікованим персоналом, в яких можуть проживати соматично ослаблені люди і люди з психічними розладами. Утримують їх місцева влада, приватні або добровільні організації;

• будинки готельного типу. Крім людей похилого ві­ку, в них проживають і соціальні працівники (доглядачі). Кімнати в них забезпечені системою екстреного виклику. Завдання доглядача полягає не в безпосередньому догляді, а в забезпеченні послуг іншої служби. Такі заклади не розв'язують проблему самотності, оскільки люди мешка­ють у своїх квартирах і не надто активні в спілкуванні;

• будинки сестринського типу. Призначені вони для догляду за людьми, які не можуть проживати вдома. Як правило, в них мешкають люди із проблемами здоров'я, найчастіше — психічного. Утримують такі будинки при­ватні або доброчинні організації, а особи, які там перебува­ють, оплачують послуги цілком або частково (решту — держава). Щопівроку менеджер будинку, який займається наданням допомоги, переглядає потреби клієнтів.

у громаді можуть діяти й інші заклади, які надають тимчасовий прихисток різним групам клієнтів (притулки, кризові центри, транзитне житло, гуртожитки тощо). У со­ціально зорієнтованих державах постійно створюються спеціалізовані соціальні служби, які намагаються реагува­ти на специфічні потреби певних соціально вразливих груп. Наприклад, людям похилого віку вони пропонують:

• доставку харчування за місцем проживання («їжу на колесах»). Клієнтам доставляють додому продукти або приготовлені страви, які для вживання потрібно лише ро­зігріти. Готувати їжу можуть вдома штатні працівники служб, іноді при цьому використовуються можливості роз­ташованих поблизу їдалень (шкільних, будинків постійно­го проживання та ін.);

• догляд за місцем проживання. Пов'язаний він із на­данням довготривалої і спланованої соціально-побутової допомоги відповідно до потреб клієнтів;

• чергові бригади невідкладної допомоги. Одночасно з наданням соціальними працівниками необхідних послуг лікарі організовують короткотерміновий медичний догляд клієнтів;

• службу прання білизни. Особливо ця послуга необ­хідна людям з певними специфічними проблемами (нетри­мання сечі, калу). У багатьох випадках це запобігає пере­даванню їх до резидентних закладів, оскільки суттєво по­легшує роботу доглядачів;

• допомогу і адаптацію. Людям, які втратили частину своїх функцій, потрібні реабілітаційні пристрої для корис­тування власним помешканням (поручні, візочок на колі­щатах тощо). У цьому їм допомагають певні спеціалізовані соціальні служби;

• консультування. Фахівець спеціалізованої служби допомагає клієнтам, доглядачам проаналізувати ситуа­цію, вирішити, яка допомога може бути найдоцільнішою, що конкретно слід запланувати і як це здійснити. Іноді фа­хівцю доводиться витратити багато часу, щоб переконати людину похилого віку чи подружжя відвідувати денний центр, будинок постійного проживання тощо.

• Однією з найпоширеніших форм групового догляду в громаді є денний центр — заклад, у якому клієнти перебу­вають впродовж певної частини дня і дотримуються певного розпорядку. Наприклад, центр для дітей з вадами розвитку може працювати у режимі дитячого садка. Перебуваючи в ньому, діти займаються різними видами колективної та ін­дивідуальної діяльності (кінетична терапія, трудотерапія, навчання навичок, звичайні ігри). У кожній групі двом- трьом із них асистує один працівник. За потреби з дітьми працюють спеціалісти (логопед, психолог та ін.).

Клубні будинки, створенням яких займаються пере­важно громадські організації, у своїй діяльності орієнту­ються на реабілітацію хронічно психічно хворих. Вони практикують участь у спільній діяльності, спільну роботу клієнтів з професіоналами, дозування навантаження та відповідальності. У таких будинках люди з проблемами психічного здоров'я мають змогу реалізувати свої потреби у суспільно корисній праці, спілкуванні, належності до громади тощо.

Більш неформально порівняно з денними центрами працюють зі своїми клієнтами центри вільного перебуван­ня, засновниками яких найчастіше є недержавні організації або користувачі послуг. Клієнти знаходять у них необхідні поради, підтримку, реалізовують свої потреби у соціальних контактах. Наприклад, у центрі, створеному відомою бри­танською організацією допомоги людям із проблемами пси­хічного здоров'я «Майнд», клієнти мають змогу провести час поза своїм помешканням, поспілкуватися з персона­лом, іншими відвідувачами. Неформальна атмосфера, від­сутність чіткого розпорядку роботи найбільше підходить клієнтам, яким важко дотримуватися режиму свого жит­тя. Найкраще, якщо діяльність центрів вільного перебу­вання доповнює змістом своїх послуг пропоновані денни­ми центрами послуги.

Діяльність служби у громаді може мати і комплексний характер. На таких засадах функціонує заснована у пово­єнні роки організація батьків «Особлива дитина» (Лос-Ан- желес), які об'єдналися з метою відстоювання прав своїх дітей на отримання послуг у громаді. На перших порах її бюджет становив 10 тис. дол., у 1998 р. — 20 млн. «Особ­лива дитина» функціонує як велике підприємство, у структурі якого діють багатопрофільна майстерня, центр для програми раннього втручання, навчальний центр для до­рослих, обладнання якого є своєрідним макетом містечка.

Протягом останніх років немало зроблено для відро­дження традицій доброчинності і догляду в громаді за ти­ми, хто потребує сторонньої допомоги, і в Україні. Однак ця робота ще не набула достатнього поширення, оскільки в системі соціального обслуговування й соціального захисту вагому роль відіграють великі стаціонарні заклади інтер­натного типу, утриманці яких фактично втрачають зв'яз­ки з рідною громадою.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні сутнісні особливості догляду у гро­маді.

2. Чому догляд у громаді набув поширення в багатьох країнах?

3. У чому полягає відмінність між біологічним і холістичним підхо­дами до організації догляду?

4. Які чинники обумовлюють деінституціалізацію догляду у громаді?

5. Яктлумачаться завдання і процес інтеграції індивіда у суспільс­тво в межах соціальної моделі інвалідності?

6. Від чого залежить доступність соціальних послуг у громаді?

7. Які заклади повинні існувати в громаді для забезпечення пов­ноцінного догляду за різними групами клієнтів?

8. Складіть перелік послуг у громаді для різних груп клієнтів (лю­дей із розумовою відсталістю; людей, що пересуваються на візочках; людей похилого віку, людей із психічними розладами тощо).

Теми рефератів

1. Особливості догляду за місцем проживання: комплексний під­хід, поєднання формального і неформального догляду.

2. Мережа закладів, які забезпечують безперервність догляду в громаді.

3. Значення деінституці'Злізації для розвитку ідей догляду в громаді.

4. Розвиток догляду в громаді в Україні: сучасний стан і пер­спективи.

4.4. Колективне представництво інтересів у громаді

Для впровадження змін на користь якоїсь соціально вразливої групи в громаді та надання їй адекватних послуг зазвичай потрібне партнерство між різними відомствами та організаціями, які представляють різні сектори сус­пільства (державний, бізнесовий та неприбутковий). Про­те не завжди вдається домовитися стосовно необхідності виділення певних ресурсів, що спонукає соціальних пра­цівників до активного відстоювання і захисту інтересів якоїсь групи в громаді чи громади загалом, до планування й проведення цілих кампаній — представницьких, лобіст­ських, інформаційних.

Стратегії колективного представництва

Захист (колективне представництво) інтересів соціаль­но вразливих груп у громаді часто вимагає активних сус­пільних дій, ініціювання, участі в розробленні, прийнятті і реалізації рішень, покликаних змінити ситуацію в ній. Активне відстоювання інтересів є атрибутом політичного життя за демократії. Однак ця діяльність має спиратися на цілі й етику соціальної роботи, узгоджуватися з нормами цивілізованого суспільства.

Колективне представництво — представництво інтересів осіб (іноді в межах певної організації) з метою на політичному рівні від­стоювати розв'язання проблем конкретної соціально вразливої групи.

Колективне представництво в соціальній роботі є бага­тогранною діяльністю, яка реалізується в конкретних ак­ціях щодо захисту прав та інтересів клієнтів громади, за­безпечення їх необхідними послугами, лобіювання змін у законодавстві, відстоювання їх прав на політичному рівні. З огляду на актуальність проблеми, мету і завдання колек­тивного представництва інтересів соціально вразливих груп вироблено відповідні підходи до цієї діяльності, якими мо­жуть бути співпраця, проведення кампаній, конфронтація (конкуренція, змагання). При їх виборі найчастіше орієн­туються на фокус (систему) очікуваних змін або на рівень функціонування групи, який потребує змін. Залежно від ситуації фокусом змін можуть бути:

1. політика (вплив захисників інтересів на політику уряду, владних структур, організації, якщо вони вважа­ють її надто жорсткою або такою, що потребує модифіка­цій). Іноді захисники можуть виходити з того, що з певних питань ці інституції взагалі не виробили ніякої політики;

2. програма (вдосконалення програм, які у процесі їх реалізації виявилися недостатньо актуальними, мало­ефективними або такими, що не відповідають задекларо­ваним цілям чи є недоступними для клієнтів);

3. проект (експериментальне впровадження коротко­строкового проекту з розв'язання певних соціальних проб­лем, відпрацювання нової моделі роботи);

4. персонал (наприклад, може з'ясуватися, що для от­римання бажаного результату потрібно змінити персонал). Такі зміни можуть стосуватися керівника соціальної служби, який не має належних навичок управління, орга- дізованості, вміння уникати конфліктів, долати їх тощо, а також фахівців середнього і низового рівнів;

5) практика (зміна процедур у соціальній службі, умов, критеріїв, стандартів надання послуг та ін.).

Колективне представництво інтересів здебільшого пе­редбачає планування і проведення відповідних кампаній.

Кампанія з представництва інтересів — групові зусилля щодо переконання системи, на яку спрямовані зміни, в необхідності цих змін і виділенні потрібних ресурсів.

Представницька кампанія має бути спрямована на за­хист прав певної соціально вразливої групи, що може по­требувати прийняття рішення на її користь або на користь її представника. Вона часто поєднує в собі такі тактики, як навчання, переконання, лобіювання, звернення до засобів масової інформації. Суттєвими її елементами є яскраві, емоційно забарвлені символи (логотип, малюнок, пісня, персона тощо), зрозумілі для багатьох людей гасла.

Задумуючи і моделюючи кампанію, важливо знати, ко­го слід переконувати у необхідності змін, які техніки при цьому можуть бути найдоцільнішими і найефективнішими.

Підготовка представницької кампанії передбачає: ок­реслення проблеми; розроблення її мети, завдань, основної ідеї (гасла); витрачення партнерів, прихильників (іноді — створення коаліції), опонентів ідеї та можливих їхніх ар­гументів; вибір стратегії дій; підготовку плану заходів (зміст заходів, терміни їх проведення, необхідні людські, інтелектуальні, адміністративні, матеріальні, фінансові ресурси і способи їх залучення).

Проведення кампанії з представництва інтересів потре­бує мобілізації та координації зусиль, залучення різних людей до участі в її заходах, регулярного перегляду досяг­нутого, а за потреби — корекції планів. Наприклад, одне з обласних відділень Українського фонду «Реабілітація ін­валідів» має на меті інтеграцію в суспільство людей з особ­ливими потребами (інвалідів), залежних від інвалідних крісел-візків. Чи не найсерйознішою причиною їх соціаль­ної ізоляції є архітектурні бар'єри. Для ліквідації таких бар'єрів і створення доступу для людей, залежних від крі- сел-візків, організація вирішила привернути увагу гро­мадськості до проблеми (робота з мас-медіа, різні акції), проаналізувати законодавчу базу, будівельно-архітектурні норми і стандарти України, організувала відповідну нав- чально-просвітницьку діяльність. На перших порах влада в основному ігнорувала її ініціативи. Вдалося лише домог­тися облаштування лікувальних установ і створення умов для виїзду інвалідним візком із помешкань, в яких жили інваліди, відповідно до поданого організацією списку. Попри те, організація продовжувала кампанію, виступаю­чи передусім проти створення архітектурних бар'єрів на об'єктах, які перебували на стадії проектування. Внаслі­док наполегливих зусиль представника організації було включено до складу містобудівної ради при Головному управлінні архітектури і містобудування, де він отримав змогу безпосередньо впливати на прийняття відповідних рішень. З часом міська влада видала накази і розпоря­дження, які зобов'язали виконавців вживати заходів щодо створення умов для людей з особливими потребами. Після цього певних змін зазнала місія громадської організації, яка полягала в контролі за виконанням рішень.

Майже кожна кампанія є тривалою, потребує значних зусиль, наполегливості і терпіння. Часто трапляється, що навіть активісти з часом відчувають втому, а рядові учас­ники стають пасивними. Тому під час кампанії слід при­вертати увагу до щонайменших перемог, нагадувати про історію успішних соціальних рухів, які боролися трива­лий час, щоб досягти результату, підтримувати партнер­ські відносини із зацікавленими організаціями.

Лобіювання інтересів у соціальній роботі і його різновиди

Історично термін «лобі» (англ. lobby — кулуари) похо­дить від назви залів очікування в англійському парламен­ті, де збиралися люди, які доносили до депутатів думки ви­борців. Згодом лобістів почали сприймати як людей, котрі намагаються вплинути на законодавство в інтересах пев­них груп, передусім промислових і військових.

Лобіювання у соціальній роботі —- діяльність соціальних груп, які відстоюють свої особливі політичні інтереси, намагаються вплива­ти на органи законодавчої та виконавчої влади.

Ця діяльність спрямована на зміни в законодавстві і нормативно-правовому регулюванні, ініціювання нового закону чи рішення місцевого органу влади, пришвидшен­ня розв'язання певної проблеми.

Лобізм є інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за допомогою якого мобілізується суспільна підтримка чи опозиція певному законопроекту, здійсню­ється вплив на політику. Як специфічна форма політично­го плюралізму, він створює можливості для забезпечення інтересів меншості. Лобістські зусилля часто становлять важливий елемент соціальної роботи, оскільки її клієнта­ми є люди зі специфічними інтересами, потребами, які не часто враховуються у державній політиці, в діяльності місцевих органів влади і місцевого самоврядування.

Для ефективного лобіювання потрібен чіткий план до­сягнення мети (формулювання стратегії і тактики, визна­чення позицій зацікавлених груп, наявність матеріальних та інших ресурсів, вибір методів і засобів лобіювання, ви­значення цільової групи). У процесі його реалізації важли­вими є переговори із суб'єктами ухвалення рішень, зв'яз­ки з громадськістю, а також медіа-супровід здійснюваних заходів.

Досягнення результату в лобістській діяльності потре­бує глибокого і всебічного знання ситуації в суспільстві і в певних його сферах, розстановки політичних сил і сил впливу на прийняття політичних рішень, особливостей їх­нього ставлення до громадської думки, регіональних полі­тичних еліт, духовних і бізнесових лідерів. З урахуванням цих та багатьох інших факторів, а також ресурсів лобіст­ських груп (кадрових, медійних, фінансових та ін.), такти­ки їх діяльності окреслилися такі види лобізму:

• «пряме» лобіювання (цілеспрямована робота з пред­ставниками відповідного державного органу, щоб домогти­ся прийняття конкретного рішення з певної проблеми);

• «непряме» лобіювання (організування кампанії по­за межами державних органів влади на підтримку певного рішення);

• «внутрішнє» лобіювання (намагання певної групи всередині органу влади домогтися прийняття рішення);

• «негативне» лобіювання (незаконний тиск на пред­ставників влади, хабарництво, корупція, які впливають на ухвалення рішень в інтересах певних г»руп). Викорис­тання такої тактики впливу на ухвалення управлінських рішень та інші зловживання спричинили негативне став­лення до лобізму в масовій свідомості.

У практиці лобіювання не існує оптимальної, чітко структурованої моделі лобістської кампанії. Кожна з них залежить від досвіду, людських і комунікаційних ресурсів організації (коаліції організацій), громадського авторите­ту, фінансових можливостей, творчого і винахідливого підходу до справи, уміння вносити корективи у плани і тактику діяльності, розширювати сферу контактів.

У колективному представництві інтересів, лобіюванні важливо обґрунтовано визначити їх об'єкти (адресати, ці­лі), а також союзників і опонентів.

Об'єктом лобіювання є органи законодавчої, виконав­чої влади, місцевого самоврядування, а також особи, які мають владні повноваження, здатні задовольнити потреби лобістських груп і спрямувати процес у потрібному їм нап­рямі. Надзвичайно важливо при цьому переконати інших в актуальності порушеного питання. Однак не завжди легко безпомилково виокремити об'єкт лобіювання. Наприклад, організація може вимагати від міського управління соці­ального захисту виплати грошової чи матеріальної допомо­ги, а насправді вирішення цього питання може залежати від управління фінансів або міської ради, яка затверджує міський бюджет і видатки на міські соціальні програми.

Визначення об'єкта лобіювання є особливо важливим етапом, оскільки поки офіційна структура чи особа не відчу­вають тиску, то рідко сприймають чиїсь проблеми всерйоз. А без впливу на них навряд чи можливе досягнення змін.

Серед об'єктів лобіювання виокремлюють основні, до­поміжні і другорядні. Основний об'єкт має найбільші владні повноваження для вирішення конкретного питан­ня. Однак організація, яка займається представництвом інтересів соціально вразливої групи, може не мати доступу до цієї структури (людини). Та навіть недоступний з пев­них причин об'єкт впливу часто є залежним у своїх діях від інших суб'єктів, з думкою яких він рахується, до про­позицій, міркувань яких прислухається. За таких обста­вин важливо визначити найвпливовішу у прийнятті рі­шень особу, а також особу, яка не має повноважень для прийняття рішень, але близька до тих, хто ці рішення уповноважений ухвалювати. Наприклад, вирішення соці­ального питання залежить від мера міста, який підписує відповідне розпорядження. Але проекти розпоряджень го­тують відповідні міські управління, керівники і працівни­ки яких можуть поділяти точку зору суб'єктів лобістських ініціатив. Тому реальними об'єктами впливу будуть особи, які розробляють проекти розпоряджень і які візують та ос­таточно ухвалюють документи.

Союзниками ( прихильниками ) лобістських ініціатив є особи, структури у громаді, які дотримуються однакових поглядів на проблеми, усвідомлюють необхідність їх роз­в'язання, симпатизують або співчувають людям, які мати­муть від цього певну користь. Наявність авторитетних ін­дивідуальних союзників (лідерів громадської думки, діло­вих лідерів, державних службовців, успішних професіона­лів, вчених) є важливою передумовою здобуття їх і на орга­нізаційному рівні. Дехто з них підтримає організацію не відразу, а після певних заходів чи на основі особистого ставлення до конкретних осіб. Добиваючись їхньої під­тримки, суб'єкти лобістських ініціатив мають водночас дбати і про підтримку своїх прихильників у разі негатив­ної реакції владних структур на їхню діяльність, а також віддячувати їм (присвоєння звання «почесний член», включення до складу наглядової ради організації, подяка за підтримку через місцеву газету тощо).

Противниками (опонентами) лобістських ініціатив можуть бути соціальні групи, яким ці ініціативи можуть створити певні незручності, або посадові особи офіційних установ. Посадовці не обов'язково є принциповими опо­нентами змін, а їх незацікавленість в інноваціях може бу­ти спричинена небажанням братися за додаткову роботу.

Лобіювання спрямоване на пошук «предмета впливу», «слабких місць» групи або особи. «Предметом впливу» мо­жуть бути: самоповага людини або авторитет організації; відомі лобістській групі моральні зобов'язання конкретної людини; сформований або виборюваний імідж (репутація) юридичної чи фізичної особи (носія доброго імені: особа, яка виконує зобов'язання,, .{лав твердий характер і волю, є незалежною від державних структур і політичних настро­їв, захищає інтереси несправедливо скривджених); фінан­сова, службова зацікавленість фізичної особи, плани подальшого розвитку юридичної особи; самореклама і ба­жання прославитися; намагання уникнути відповідаль­ності, обійти конфліктні ситуації; розв'язання гострих проблем, ухвалення рішень, які можуть спровокувати не­гативну реакцію; небажання фізичної або юридичної особи розголошувати будь-які відомості. Однак використання «слабких місць» об'єкта впливу не повинно перетворюва­тися на війну проти нього. Етика лобіювання вимагає кдн- центрації на проблемі, а не на особі та її вадах.

Лобістській практиці відомі такі методи відстоювання інтересів, впливу на процес ухвалення рішень:

— особисті зустрічі. Цей метод за будь-яких обставин є ефективним. Однак особисті зустрічі здебільшого важко ор­ганізувати. Якщо вдалося домовитись про зустріч, під час ділової розмови необхідно лаконічно й конкретно викласти суть справи, бути готовим відповісти на запитання. Доречно при цьому мати інформаційно-аналітичну довідку про проб­лему, яка є предметом розмови, проект рішення, спрямова-

10 5-300 ного на И подолання. Якою б успішною не була розмова, не варто розраховувати на миттєвий результат;

• телефонні розмови. Телекомунікації дають змогу оперативно і з меншими зусиллями вступити в контакти з потрібною людиною. Однак це не завжди легко, особливо якщо вона обтяжена справами або закрита у своїй діяль­ності, а доступ до неї контролюють вишколені секретарі. Крім того, у телефонній розмові важко переконати спів­розмовника; недоречним є використання конфіденційної інформації; неможливо за невербальними ознаками спіл­кування зробити об'єктивні висновки про його реакцію на адресовані йому прохання; немає змоги за таких умов про­ілюструвати висловлювання відповідними документами;

• особистий (власноруч написаний) лист. Такий спосіб повідомлення своїх думок політикам, впливовим держав­ним службовцям є найпоширенішим. Листування дає змо­гу змістовно викласти проблеми, міркування, пропозиції, передбачає, що адресат матиме певний час для обміркову­вання і прийняття рішення. Однак ефективність такої вза­ємодії знижується через неможливість використання чин­ників особистісного впливу на формування висновків і прийняття рішення особою, якій адресовано листа;

• масове розсилання індивідуальних листів впливо­вим, знаковим особам. Це дає змогу сформувати широку громадську думку, отримати авторитетну підтримку, з якою, як правило, рахуються владні інституції;

• кампанії у засобах масової інформації. Це ефектив­ний метод впливу на політиків, працівників державних ус­танов. При цьому важливо, щоб основні інформаційні зу­силля були зосереджені у ЗМІ, які мають авторитет в істеб­лішменті, а сама кампанія була професійно зрежисована;

• залучення професійної допомоги. Основою її є участь політичних діячів, готових лобіювати певні інтереси з осо­бистих переконань або за гроші;

• залучення до співпраці інших організацій. Часто підтримка лобістських ініціатив сприяла підвищенню ав­торитету громадських організацій, політичних партій, а тому вони охоче погоджуються на співпрацю щодо впливу на прийняття певних рішень;

• відкриті (громадські) слухання. Важливо, щоб у них взяли участь якомога більше компетентних, авторитетних людей, вагомо прозвучав голос представників різних сфер громадськості і все це було масштабно висвітлено у ЗМІ.

У лобіюванні розрізняють стратегію тиску (рішучо­го, енергійного і переконливого впливу) і стратегію пе­реконання (доведення істинності певних положень, необ­хідності дій тощо). За будь-якої з них важливо знайти ар­гументи і слова, які привертатимуть увагу до актуальної проблеми. Традиційно на одному аркуші паперу виклада­ють так звану «ключову інформацію», призначену окрес­лити проблему (бажано підкріпити даними статистики, досліджень), запропонувати шляхи виходу із ситуації. Не менш важливо належно аргументувати доцільність роз­в'язання проблеми. Для цього необхідно скласти перелік аргументів «за» і «проти», які можуть фігурувати в лобіст­ській кампанії, розташувати їх ієрархічно за рівнем соці­альної важливості. Бажано викласти один і той самий ар­гумент у різних варіантах: один з урахуванням мотивацій певних груп населення, інший — мотивації політиків, представників державних установ. На основі переліку ар­гументів формулюють питання опонентів ідеї і відповіді її ініціаторів. «Питання — відповіді» також готують у кіль­кох варіантах для різних адресатів кампанії.

Раціональному витрачанню зусиль сприяє використан­ня реєстру контактів — переліку осіб, здатних і готових сприяти у проведенні лобістської кампанії.

Активно використовують у лобіюванні такий інстру­мент, як «підтримка знизу», залучаючи до участі в акціях громадські об'єднання, установи, мешканців громади. Як правило, за тиждень-два перед ухваленням рішення на ад­ресу органів влади надсилають тисячі листів від працівни­ків цих установ, звернення із сотнями підписів, влаштову­ють пікетування, демонстрації, мітинги, які певною мірою впливають на їх зміст. Однак переоцінювати їх не слід, ос­кільки, як свідчить досвід, з часом органи влади звикають до таких форм вияву ініціативи і значно флегматичніше реагують на них.

Ефективність лобіювання залежить і від того, наскіль­ки вдало обрано час акції, наскільки міцною є позиція осіб, на яких вона спрямована. Практика переконує, що найсприятливішими для проведення лобістських кампа­ній є: передвиборчий період; період найбільшого зацікав­лення у суспільстві проблемою, яка спонукала лобістські дії; час напередодні її розгляду в парламенті чи у місцево­му органі влади; процес проходження питання через зако­нодавчий орган тощо.

Якою б сприятливою не була, на перший погляд, атмо­сфера для суб'єктів лобістських ініціатив, слід мати на увазі, що певні групи суспільства, політичні сили, бізнесо­ві структури можуть мати інші погляди на проблему й ор­ганізовувати доцільні, за їх переконаннями, контракції. Це допоможе діяти без ейфорії, ефективно блокувати і до­лати будь-який спротив. Крім того, важливо всебічно про­думати свою діяльність після досягнення мети — прийнят­тя відповідного рішення, а також забезпечити контроль за його виконанням.

Проведення масових акцій у громаді

Відчутний тиск на місцеву владу справляють масові за­ходи за участю членів громади. Вони можуть бути ефектив­ними, якщо організації і групи, які представляють певні ін­тереси в громаді, усвідомлюють мету діяльності, а також те, що здобуття результату потребує доволі тривалого часу.

Масові акції — публічні заходи (пікети, маніфестації, мітинги, де­монстрації, марші та ін.), учасники яких виявляють свій протест проти «несправедливих законів», невмотивованих, незаконних дій, консерватизму органів влади, байдужості, упередженості чи­новників.

Доречними й ефективними масові акції є за необхід­ності розв'язання суспільної проблеми (соціальна неспра­ведливість, економічна нерівність, етнічні чи релігійні утиски). Тому організатори змін повинні розглядати кож­не конкретне питання в широкому суспільному контексті. Чим значущішою є проблема, тим сильнішим буде резо­нанс від організованої акції, тим більше прихильників матимуть її ініціатори, тим вищі шанси на здобуття необ­хідного результату. Наприклад, значно ефективнішими будуть протестні акції проти влаштування у певній міс­цевості сміттєзвалища, якщо їх підсилити висловленням загальної стурбованості станом довкілля, боротьбою за чистоту повітря, води тощо.

Розглядаючи доцільність масових акцій, необхідно зважати і на потенційну можливість мобілізування людей. Бо цілком можливо, що безумовно соціально значуща проблема може зовсім не хвилювати членів громади або на­віть відлякувати їх.

Під час організації публічних заходів не слід викорис­товувати заперечливі та наступальні гасла: «Скажемо "Ні!"...», «Ми вимагаємо...», «Ви мусите...», оскільки аг­ресивні акценти налаштовують людей, яким ці гасла адре­совані, на свідомий і підсвідомий активний чи пасивний спротив. Краще вживати солідаристські конструкти на зразок: «Разом побудуємо...».

Проводити масові акції слід у людних місцях, щоб усі охочі могли приєднатися до них. Однак не варто у публіч­них звітах про них завищувати кількість учасників, при­писувати неіснуючі ефекти, бо все це применшуватиме значущість акції в очах раціонально мислячих представ­ників громадськості.

Тактики конфронтації, які використовують у соціаль­ній роботі, є здебільшого ненасильницькими. До них нале­жать різнопланові неекономічні та економічні акції, які різняться за ступенем впливу на громадську думку, опо­нентів, методами мобілізації людей тощо.

Елементом тактики лобістської кампанії може бути збір підписів під петиціями і листами під час відкритих слухань конкретного питання. У такому разі петиції (лис­ти, документи із зібраними під ними підписами) надсила­ють представникам влади поштою.

Збір підписів може бути організований і як самостійна акція для об'єднання своїх однодумців і прихильників, мобілізації людей на певну діяльність, привернення уваги громадськості до суспільної проблеми. Для збирання під­писів активісти організовують роботу у найлюдніших міс­цях громади (столики, стенди з текстами вимог) або вико­ристовують сучасні засоби комунікацій (електронні роз- силки, електронні петиції тощо).

Психологи переконують, що ефективніше спрацьову­ють нестандартні, написані від руки листи. На цьому ґрун­тується поширена за кордоном така форма роботи, як «На­пиши листа своєму депутату» (сенатору, члену парламен­ту). Коаліція організацій, яка представляє інтереси певної групи, звертається до їх учасників і прихильників з про­ханням до конкретної дати надіслати депутату, за якого вони голосували, стандартного або довільного листа з ви­могою підтримати актуальне для них політичне рішення. Інколи така акція має публічний початок, а текст листа широко розповсюджується доступними засобами. Трапля­лося, що американські конгресмени отримували тисячі, мільйони листів з проханнями ухвалити закон, що стосу­ється соціальної сфери.

Поширеними в лобістській практиці є телефонні кам­панії; бойкоти, зокрема економічні; агітаційні походи; де­монстрації, ралі тощо. Свого часу в закордонній практиці утвердилися хепенінги — символічні публічні акції. Нап­риклад, організація поховання конституції (символ по­ганьблених прав), вивішування портретів із коментарями осіб, яким адресовані дії; похід населеним пунктом з пред­метами, що символізують проблему; публічні богослужін­ня, публічне руйнування символічних предметів, масове носіння одягу певних кольорів тощо.

З лобістською метою може бути проведена публічна «зустріч представників влади з народом». Ініціатори та­ких зустрічей запрошують на них представників влади, від яких залежить розв'язання певних соціальних проб­лем, а також людей, для яких ці проблеми мають особливу актуальність. Крім того, готують перелік питань, які необ­хідно буде обговорити. Будь-який результат від такої зус­трічі є корисним. Бо якщо представники не прийдуть на зустріч, їх чекає громадський осуд, від якого можна буде захиститися розв'язанням цієї соціальної проблеми. А взявши участь у зустрічі, дізнавшись про проблеми, вони теж не зможуть їх проігнорувати, оскільки за це доведеть­ся дорого розплачуватися на виборах.

Тактики конфронтації репрезентовані також ненасиль­ницьким втручанням, політичною й економічною неспів- працею.

До ненасильницького втручання належать сидячі страйки, виголошення промов перед певними закладами, захоплення будинків, використання організаційних та економічних методів (створення в громаді альтернативних соціальних служб, систем комунікації, ринків, транспорт­них систем, економічних інституцій).

Елементами тактики політичної неспівпраці є поши­рення літератури із закликами до опору існуючій у грома­ді системі влади, бойкот органів влади, виборів, організа­цій, які підтримують органи влади. Можливі й дії проти співробітників органів влади (блокування інформації, обс­трукція, відмова від адміністративної співпраці з опонен­тами тощо). Крайнім проявом політичної неспівпраці є ак­ції громадянської непокори — умисне й відкрите недотри­мання певних законів, розпоряджень, інструкцій, наказів правоохоронних, військових та інших урядових органів як незаконних, аморальних або таких, що символізують полі­тику, проти якої спрямовано протест. Ця тактика може до­сягнути мети, якщо люди, в чиїх інтересах її застосову­ють, не налаштовані негативно на неї, а сама акція набуде необхідної масовості. Важливо, щоб керівники акції були дистанційовані від участі в ній, а самі учасники виявляли готовність стояти до кінця.

Тактику економічної неспівпраці репрезентують бой­кот певної служби чи організації її користувачами; відмо­ва від придбання певних товарів; закриття рахунків у пев­них банках; відмова від сплати місцевих податків і зборів;

відмова від оплати боргових зобов'язань, відмова від дер­жавного фінансування, символічні економічні, виробничі або фахові страйки тощо.

Ініціаторам змін, які планують масові акції, потрібно знати і враховувати сильні та слабкі сторони опонентів (системи, на яку спрямовані зміни), прогнозувати можли­ві їх реакції на протести, щоб своєчасно змінювати такти­ку дій задля досягнення мети.

Проведення інформаційних кампаній у громаді

Колективне представництво інтересів соціально враз­ливих груп у громаді не обходиться без проведення інфор­маційних кампаній — цілеспрямованого інформаційного впливу на громадську думку з метою переконання, зміни ставлення і поведінки громадськості або певних її кіл. Будь-якій інформаційній кампанії властиві:

• одночасне використання різних засобів масової ін­формації (телебачення, радіо, преса, листівки, плакати, Інтернет, відео тощо);

• поєднання заходів у ЗМІ з діяльністю у громаді, під­триманою існуючими її структурами (органами влади, не­урядовими організаціями, надавачами й користувачами послуг);

• спрямованість на конкретний сегмент населення або на систему, яка має зазнати змін;

• неодноразове повторення провідної ідеї, викорис­тання позитивних образів і стилів;

• залучення до планування, проведення кампанії ключових фігур і груп;

• вдалий вибір термінів проведення кампанії (старт, координація з іншими заходами, що відбуватимуться про­тягом кампанії);

• обґрунтованість, досяжність цілей щодо зміни пове­дінки;

• звернення до неформальних лідерів цільової групи;

• поєднання соціальної реклами з іншими заходами в межах кампанії (сама по собі інформація не зумовлює змі­ни ставлення чи поведінки);

• використання ЗМІ для якомога ширшого висвітлен­ня кампанії (провідна ідея кампанії має бути постійно присутньою в газетних повідомленнях, телевізійних нови­нах тощо).

Інформаційна кампанія є спланованою, цілеспрямова­ною діяльністю, що охоплює такі етапи:

1. визначення ідеї кампанії, пошук ресурсів і партнерів;

2. розроблення гасла, логотипа, основних інформацій­них матеріалів та їх попереднє тестування;

3. складання детального плану інформаційних заходів і визначення відповідальних;

4. символічний початок кампанії (прес-конференція, виступ ключової особи тощо);

5. реалізація плану заходів, отримання зворотного зв'язку, за потреби — корекція плану;

6. підведення підсумків кампанії.

Цілеспрямована інформаційна кампанія має бути доб­ре підготовленою фінансово, адміністративно, теоретично (враховувати закони масової свідомості, теорії комуніка­ції, специфіку впливу різних ЗМІ та виробництва медіа- продуктів).

Під час проведення інформаційної кампанії потрібно враховувати такі закономірності комунікації з масовою свідомістю:

1. Працювати слід не з усім населенням, а з лідерами думок (10—20% населення). Така робота є ефективнішою, економнішою, оскільки сприяє концентруванню ресурсів на обмеженому секторі впливу.

2. Не варто тратити час і сили на руйнування стереоти­пу, краще зосередитися на створенні й утвердженні в масо­вій свідомості нового стереотипу.

3. Необхідно добре знати переваги і недоліки пропоно­ваних змін, щоб мати матеріал для ефективної участі в дискусії в стилі «Так..., але...», оскільки противникам ідеї важко переконати аудиторію, яка знає аргументи «За» і «Проти».

4. Будь-яке повідомлення має бути правильно вибуду- ваним, оскільки аудиторія сприятливо реагує на важливі для життя конкретної людини повідомлення. Головне при цьому — створити позитивний імідж ініційованої справи й організації, яка нею займається, без чого важко здобути прихильників у громадській думці і в середовищі людей, уповноважених ухвалювати рішення. В цій справі не обій­тися без використання технологій паблік рілейшнз, які збагачують організацію методологією аналізу зовнішньо­го середовища, полегшують вивчення проблем у її діяль­ності, сприяють реалізації програм впливу (ПР-кампаній) на внутрішнє і зовнішнє середовище. Реалізують ці прог­рами через різноманітні канали комунікації, передусім ЗМІ, з використанням таких механізмів впливу, як інфор­мування, переконання, навіювання, спонукання та ін. Як свідчить досвід, правильно змодельована ПР-кампанія завжди забезпечує визнання актуальної ідеї, привертає до неї громадськість і впливових осіб.

Для просування ідей використовують упаковку програ­ми — словесне і образне формулювання, яке привертає увагу, завойовує довіру цільової групи. Важливо, щоб ідеї та формулювання були незмінними в усіх рекламно-інфор­маційних матеріалах упродовж кампанії.

Найвикористовуванішими інструментами інформа­ційної кампанії є конференції та прес-конференції; бри­фінги, прес-брифінги; загальні збори працівників програ­ми чи проекту, неформальні зустрічі, на які можуть бути запрошені журналісти; дискусії, круглі столи з актуаль­них проблем соціальної сфери; виставки, дні «відкритих дверей», концерти, масові акції та інші заходи, на які за­прошують представників ЗМІ; письмова (прес-релізи, бро­шури, буклети), усна (семінари, особисті зустрічі) комуні­кації; комунікація через ЗМІ (теле-, радіопрограми, відео- кліпи, інформаційні, рекламні ролики); оприлюднення результатів поточних досліджень, моніторингів; викорис­тання інших засобів комунікації (відео, листівки, Інтер- нет, телефони тощо).

Інформаційна кампанія як стратегія колективного представництва інтересів призначена здолати недовіру до певних ідей, спрямованих на зміни в громаді. Тому в сто­сунках із об'єктом впливу (тих, від кого залежить при­йняття відповідних рішень) все, що говориться і робиться у межах кампанії, повинне звучати, як «Ці проблеми турбу­ють нас усіх — і вас, і нас. Тож об'єднаймо зусилля заради успіху справи і працюймо на рівних». Інформаційна під­тримка відстоювання прав групи в громаді чи всієї громади є не самоціллю, а лише засобом досягнення мети — полег­шення становища соціально вразливих і пригнічених лю­дей, урівноваження умов їхнього життя.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте найефективніші стратегії представництва.

2. Які рівні змін виокремлюють у представництві інтересів соці­ально вразливих груп?

3. Уявіть себе представником громадської організації людей із особливими потребами. У Вашому місті немає державного центру професійно-трудової реабілітації для інвалідів. Ви хочете домогтися від міської влади стабільного фінансування денного центру соціаль­но-трудової реабілітації для підлітків із розумовою відсталістю, ство­реного Вашою організацією за грант від міжнародної організації. Які стратегії і форми роботи Ви оберете для досягнення своєї мети?

4. Чому лобіювання вважають елементом громадянського сус­пільства?

5. Розробіть лобістську кампанію благодійної організації родичів людей із проблемами психічного здоров'я та розумовою відсталістю. Ідея організації полягає в тому, щоб домогтися від міської влади за­провадження знижок для дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства на оплату послуг громадських закладів (зоопарку, парку атракціонів, му­зеїв, кінотеатрів та ін.), які перебувають у комунальній власності.

6. Які етичні проблеми пов'язані з проведенням лобістської ді­яльності?

7. Яким може бути наслідок масових акцій?

8. Ваша організація обстоює ідею створення денного реабіліта­ційного центру для молодих людей із особливими потребами. Спроби досягти домовленості з управлінням соціального захисту, центром со­ціальних служб для молоді не принесли успіху. Тому Ви вирішили про­вести публічні масові заходи. Яка акція буде найдоцільніша і як її ор­ганізувати?

9. Хто може бути лідером думок під час міської інформаційної кампанії стосовно розв'язання проблеми дитячої бездоглядності?

Теми рефератів

1. Форми та методи колективного представництва інтересів у громаді.

2. Лобіювання інтересів соціально вразливих груп у громаді.

3. Проведення представницьких та інформаційних кампаній: спільне й відмінне.

4. Масові заходи як засіб тиску на владу: цивілізовані форми про­ведення.

Література

Броули Э. Средства массовой информации. В 3-х т. // Энциклопе­дия социальной работы: Пер. с англ. — М.: Центр обещечеловеческих ценностей, 1994. — Т. 3.

Гилберт Н., Спехт Г. Социальное планирование и организация в местных общинах. В 3-х томах. // Энциклопедия социальной работы. — М„ 1994. — Т. 3.

Громади України: на шляху відродження. — К., 2002.

Жовніренко П. Діяльність громадських організацій: корисні пора­ди // Соціальна політика і соціальна робота. — 1999. — № 3, 4.

З людьми і для людей: Приклади успішних соціальних проектів в Україні / Упор. О. Чередайко. — К.: КМ Академія, 2002.

Залучення громадян до діяльності органів місцевого самовряду­вання: Нсівч. посібник / За ред. І. Бураковського. — К.: УНІСЕРВ, 2004.

Ілько І. Фонди розвитку громад як інструмент місцевої філантро­пії // Соціальна політика і соціальна робота. — 2003. — № 1.

Кравченко Р. І. Соціальна робота з розумово відсталими. — К.: Віпол, 2001.

Луцишин Г. Дев'ята тренінгова сесія з розвитку громади // Гро­мадські ініціативи. — 2001. — № 4.

Майо М. К. Работа в сообществе // Практика социальной рабо­ты / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К.— Амстердам, 1996.

Пейн М. Сообщество как основа социальной политики и социаль­ного действия// Взаимосвязь социальной работы и социальной по­литики. — М.: Аспект Пресс, 1997.

Пінчук І. Програма соціально-економічного розвитку та комплекс­ного удосконалення психіатричної допомоги населенню Донецької об­ласті на 2004 рік (проект) // Соціальна політика і соціальна робота. — 2004. — № 1.

Почепцов Г. Паблик рилейшнз, или Как успешно управлять об­щественным мнением. — М„ 1998.

Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей: Навч. посібник / За ред. Семигіної Т. В. — К.: Четверта хвиля, 2004.

Рамон Ш. Західна і Східна Європа: соціальна політика і соціальна робота // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. І. Пол­тавця. — К.: КМ Академія, 2000.

Ротман Дж. Территориальная община: теория и исследования. В 3-х томах. // Энциклопедия социальной работы. — М., 1994. — Т. 3.

Сегал П. Деинституализация. В 3-х томах. // Энциклопедия соци­альной работы. — М., 1993. — Т. 1.

Семигіна Т. Інформаційне забезпечення діяльності соціальних служб та організацій // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. І. Полтавця. — К.: КМ Академія, 2000.

Семигіна Т. Місцеве самоврядування в Україні: можливості для громади // Соціальна політика і соціальна робота. — 2004. — № 3.

Семигіна Т. Робота в громаді: практика й політика. — К.: КМ Ака­демія, 2004.

Семигіна Т. Сучасні підходи до розуміння громади та роботи в ній // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. — 2003. — № 4.

Симпкин М. Холистическое здравоохранение и профессиональ­ные ценности // Динамика ценностей в социальной работе / Под ред. С. Шардлоу. — К. — Амстердам, 1996.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, I. Григи. — К.: Ки- єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 2. Теорії та методи соціальної роботи.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. —■ К.: Ки- єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 3. Робота з конкретними гру­пами клієнтів.

Спергел И. Территориальная община: эволюция. В 3-х томах. // Энциклопедия социальной работы. — М., 1994. — Т. 3.

Ткаченко М., Король І., Ткаченко Л. Формування громадської думки в галузі прав дітей з психіатричними діагнозами. — К.: Арктур-А, 1999.

Чейнен Г. Із тіней. — Амстердам — Київ, 1997.

Як стати відомим: Практичний посібник із зв'язків з громадськіс­тю для представників громадських та благодійних організацій / Упор. О. Чередайко. — К.: КМ Академія, 2003.

Короткий термінологічний словник

Агент змін — суб'єкт, який стимулює, забезпечує необхідні зміни в житті клієнтів соціальної роботи.

Адаптація (лат. adapto — пристосовую) — пристосування людини або групи людей до нового соціального середовища, а також часткове пристосування до них цього середовища з метою співіснування та вза­ємодії.

Адиктивна (лат. addict — психічно залежний) поведінка — форма деструктивної поведінки, яка проявляється в прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану через приймання пев­них речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах або ви­дах діяльності, що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій.

Актуалізація особистості — досягнення конгруентності (відповід­ності) аспектів реального, організмічного Я і Я-концепції.

Акції громадянської непокори — умисне й відкрите недотриман­ня певних законів, розпоряджень, інструкцій, наказів правоохорон­них, військових та інших урядових органів як незаконних, аморальних або таких, що символізують політику, проти якої спрямовано протест.

Альтруїзм — моральний принцип, який полягає у безкорисливо­му піклуванні про благо інших людей.

Антидискримінаційна (грец. anti — префікс на позначення проти­лежності і лат. discriminate — розрізнення) практика соціальної ро­боти — комплекс настанов і реальних заходів щодо подолання пору­шення прав клієнтів у здійсненні соціальної роботи, передусім за кла­совими, національними, релігійними, статевими, віковими та іншими ознаками.

Арттерапія — використання творів мистецтва (музики, скульпту­ри, живопису та ін.) для корекції поведінки людей із емоційними проб­лемами, стимулювання їх активності.

Асертивність (англ. assertiveness — впевненість у собі, від лат. as- sertus — приєднувати) — впевнений вияв думок і почуттів; відкритість у міжособистісних стосунках.

Бездомність — відсутність постійного житла в індивідів, сімей, що унеможливлює осілий спосіб життя, повноцінне соціальне функціону­вання.

Безпека — відсутність неприпустимого ризику, пов'язаного з можливою шкодою для життя, здоров'я, майна людини, навколишньо­го природного середовища.

Безпритульні діти — діти, покинуті батьками, які залишили сім'ю, дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця про­живання.

Бесіда — метод отримання інформації, надання емоційної, психо­логічної, психіатричної допомоги у процесі вербальної комунікації.

Бібліотерапія — розділ психотерапії, який з допомогою спеціаль­но дібраної літератури (переважно художньої) надає лікувальну і про­філактичну допомогу людям із соматичними (тілесними) і психічними захворюваннями.

Бідність — неможливість людини через нестачу коштів підтримува­ти притаманний конкретному суспільству в конкретний час спосіб життя.

Біхевіоризм (англ. behavio(u)r — поведінка) — напрям у психоло­гії, послідовники якого виходили з того, що предметом психології є не свідомість, а поведінка людини як сукупність фізіологічних реакцій на зовнішні фактори.

Біхевіористська модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, прихильники якої вважають, що поведінка людини детерміно­вана впливами зовнішнього середовища, і тому спрямовують свої зусилля на подолання небажаних або підсилення бажаних форм пове­дінки за допомогою підкріплення і соціального научіння.

Брокер (англ. brocker — посередник) соціальних послуг — орга­нізатор контактів клієнтів, які потребують допомоги і не володіють ін­формацією, не знають, де її шукати, із соціальними службами.

Будинок на півдорозі — медико-соціальний заклад тимчасового проживання, де людина проходить соціальну реабілітацію після поси­леного медичного лікування.

Ведення випадку (робота з випадками) — метод соціальної ро­боти, який полягає у забезпеченні представникам вразливих груп на­селення (людям похилого віку із функціональними обмеженнями, проблемами психічного здоров'я тощо) необхідної індивідуальної під­тримки для продовження життя у громаді.

Вербальні (словесні) засоби спілкування — засоби мови; те, що виражається у словах.

Вигорання — стан вираженої втоми та емоційного виснаження, який характеризується негативним або байдужим ставленням до ко­лег і клієнтів, зниженням продуктивності внаслідок хронічного стресу та внутрішньоособистісного конфлікту під час виконання професійних обов'язків.

Випадок у соціальній роботі — ситуація особи чи родини, які звернулися до соціальної служби і мають право на отримання допо­моги від неї.

Витіснення — механізм психологічного захисту, який передбачає усунення зі свідомості неприємних, травмуючих або несумісних із са­мооцінкою особистості спогадів і думок.

Вихідні дані системи — характеристика того, наскільки результа­ти відповідають меті.

Віктимна (лат. victima — жертва) поведінка — поведінка потен­ційної жертви насильства, яка провокує його вчинення.

Волонтер (лат. voluntarius — доброволець) — фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову і вмотивовану діяль­ність, що має суспільно корисний характер.

Вразливі групи — групи людей, що зазнають чи можуть зазнати негативних впливів соціальних, економічних, екологічних чинників або захворіти.

Втручання — переведення плану в практичні дії із застосуванням різноманітних стратегій і теоретичних моделей діяльності.

Вулична соціальна робота — інноваційний метод соціальної ро­боти, суть якого полягає в наданні соціальними службами послуг своїм клієнтам на вулиці.

Вхідні дані системи — ресурси, якими повинна володіти система або які необхідно ввести в неї для досягнення мети її функціонування.

Вчитель навичок — соціальний працівник, який допомагає клі­єнтові набути чи відновити практичні і соціальні навички.

Тендерна (англ. gender — рід) демократія — законодавчо закріп­лена рівність прав і можливостей чоловіків і жінок щодо участі в діяль­ності суспільних і державних структур.

Гетерогенна (грец. heteros — інший і genes — народжений) група — неоднорідна група, що складається з людей, різних за віком, статтю, інтересами, проблемами та ін.

Гештальт (нім. Gestalt — цілісна форма, структура) —- цілісний об­раз людини, конфігурація її відносин зі світом, її світосприйняття.

Гомеостаз (грец. homoios — подібний, statos — нерухомий) — стан внутрішньої динамічної рівноваги системи, який забезпечується регулярним відновленням основних її структур, речовинно-енергетич­ного складу, а також постійною функціональною саморегуляцією у всіх її ланках.

Гомогенна (грец. homos — рівний, однаковий і genes —народже­ний) група — група, утворена з людей, об'єднаних спільною ознакою.

Горизонтальне насильство — насильство, спрямоване не на гно­бителя, а на інші жертви (подружжя, дітей, близьких тощо).

Громада (община, спільнота) — населення певної географічної місцевості, яке має спільні органи самоврядування; будь-яка соціаль­на група, об'єднана спільною належністю до території, релігії, культу­ри, етносу тощо.

Громада за інтересами — громада, що об'єднує людей, які мають спільні запити, проблеми, зв'язки і характеристики.

Громадське представництво — діяльність спеціально підготов­леного волонтера щодо захисту, забезпечення прав і гідності інвалі­дів або людей, які з певних причин не можуть повноцінно себе пред­ставляти.

Громадянське суспільство — структуроване суспільство, яке є механізмом неформального соціального партнерства, спрямованим на забезпечення балансу суперечливих інтересів різних груп сус­пільства.

Група — відносно стійка сукупність людей, об'єднаних спільними цінностями, нормами, цілями, системою взаємин, взаємовпливів і включених до типових для них різновидів та форм діяльності.

Група зустрічей — група, мета учасників якої полягає у пізнанні себе, налагодженні тісніших стосунків, усуненні перешкод, які зава­жають у реалізації власних можливостей у житті.

Група ризику — категорія людей, чиє соціальне становище за певними критеріями не є стабільним, які не можуть самостійно подо­лати власні труднощі, що може спричинити втрату соціальної опори в житті або навіть життя.

Група самодопомоги (взаємодопомоги) — група, учасники якої, поділяючи певні особисті інтереси, маючи подібний досвід, об'єднують­ся для співпраці з метою реалізації власних потреб чи потреб громади через обмін інформацією, взаємопідтримку, іноді — представництво.

Група, орієнтована на дію — група, учасники якої співпрацюють задля розв'язання певних соціальних проблем, проведення політич­них і соціальних кампаній з метою досягнення соціальних змін і ко­лективного наснаження. Ними можуть бути групи мешканців мікрора­йону, групи людей, які відчувають дискримінацію за якоюсь ознакою.

Група, орієнтована на процес —- зосереджена на завданні група, яка дотримується структурного підходу до конкретних завдань і ре­зультатів.

Групність — почуття солідарності, почуття «ми».

Групова динаміка — зміни структури групи, розподілу влади в ній, позицій, ролей, групових норм, моделей поведінки, спілкування, міжособистісних стосунків, зумовлені впливом її учасників і зовнішні­ми умовами.

Групова дискусія — керована дискусія у групі, предметом якої можуть бути біографія клієнта, міжособистісні стосунки та ін.

Групова згуртованість — утворення зв'язків у групі, які забезпе­чують перетворення її на цілісний психологічний організм, що живе за своїми нормами, правилами відповідно до її цілей і цінностей.

Групова соціальна робота — форма соціальної роботи, під час якої відбувається допоміжна діяльність через групові форми взаємо­дії. Її метою є надання допомоги клієнтові завдяки передаванню гру­пового досвіду для розвитку його фізичних і духовних сил, формуван­ню соціальної поведінки.

Груповий будинок — постійне житло для 10—12 осіб, кожна з яких має власну кімнату.

Гуманізм^лал humanus, від homo — людина, від humus — зем­ля) — людяність, почуття любові до людини, повага до її гідності. У со­ціальній роботі реалізується в процесі спілкування і діяльності через сприяння, допомогу, співучасть, підтримку, повагу до людської осо­бистості.

Гуманістична модель соціальної роботи — модель соціальної ро­боти, спрямована на пробудження резервів особистості людини, її сил добра, психічного здоров'я і бажання до самовдосконалення. Клієнтам відводиться при цьому роль активних творців власного життя, стиль яко­го може бути обмежений тільки фізичними або соціальними впливами.

Девіант (лат. deviatio — відхилення) — особа, яка не дотримуєть­ся існуючих у суспільстві норм поведінки.

Девіантна поведінка — дії і вчинки людей„соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки.

Дезадаптація особистості — порушення процесу пристосування індивіда до соціального середовища внаслідок хибного або недостат­ньо розвиненого уявлення про себе, свої соціальні можливості і зв'язки. Проявляється у девіантній поведінці (алкоголізм, наркома­нія, суїцид), неадекватних психологічних станах особистості (депресія, гіперактивність тощо).

Деінституціалізація — звуження сфери впливу соціальних інс­титутів.

Делінквентна (лат. delinquens (delinquents) — той, що вчиняє провину) поведінка — сукупність протиправних вчинків, злочинів, які не відповідають юридичним нормам. Є різновидом девіантної пове­дінки, за яку несуть карну відповідальність.

Денний центр — заклад, у якому клієнти перебувають впродовж певної частини дня і дотримуються певного розпорядку.

Депривація (лат. deprivatio —- втрата) — відчуття, усвідомлення обмеження чи позбавлення можливості задоволення основних жит­тєвих потреб.

Дерефлексія (лат. reflexio — відображення) — розкриття нових цінностей, які перебувають поза слабким Я.

Дестигматизація — процес зняття стигми (тавра суспільного від­торгнення) з представників соціально вразливих груп (людей похило­го віку, людей з інтелектуальною недостатністю, людей із функціо­нальними обмеженнями, людей, які живуть з ВІЛ, тощо).

Директива (лат. directivus — скерований) — чітка вказівка клієн­тові, які дії він повинен зробити.

Директивний підхід — побудова такого сценарію взаємодії, в якому фахівець грає роль учителя, наставника, знавця, ведучого, а клієнт — учня, підопічного, веденого.

Дискримінація (лат. discriminatio — розрізнення) — упереджене і негативне ставлення, яке ґрунтується на певних стереотипних харак­теристиках (раса, стать, релігія, етнічна належність).

Дитина — особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із за­коном вона не набуває прав повнолітньої раніше.

Диференціація (лат. differentia — відмінність, різниця) — збере­ження власної ідентичності у процесі розширення чи звуження її меж.

«Діти вулиці» — діти, які законом не визнані позбавленими бать­ківського піклування, але можуть бути визнані сиротами, оскільки батьки з певних причин не займаються їхнім вихованням.

Догляд у громаді — метод соціальної роботи, спрямований на за­безпечення людям, які мають проблеми фізичного, психічного здо­ров'я або особливості, спричинені їх віком, можливості жити неза­лежно у своєму помешканні чи в наближених до домашніх умовах.

Ейджизм — дискримінація за віком.

Еквіфінальність — можливість досягнення результату різними способами.

Екзистенційна модель соціальної роботи — модель, яка перед­бачає допомогу у розкритті й усуненні страху перед усвідомленням ко­нечних даностей існування, а також у встановленні контролю над власним життям, подоланні екзистенційних тривог шляхом налаго­дження близьких стосунків, пошуку сенсу життя та ін.

Екологічна модель соціальної роботи — модель, зміст якої поля­гає у використанні активних методів адаптації і соціалізації клієнта задля досягнення ним особистісних змін, рівень яких відповідав би вимогам навколишнього середовища, а також у впливі на соціальне і фізичне середовище для того, щоб воно якомога більше відповідало правам, потребам і життєвим цілям особистості.

Екологія (грец. oikos — середовище і logos —- слово, вчення) лю­дини (соціальна екологія) — наука, предметом якої є вивчення зако­нів і закономірностей взаємодії суспільства і навколишнього середо­вища (природи), розвитку системи «суспільство — природа», проблем збереження і охорони людини.

Екомапа — графічна схема (діаграма) стосунків у родині, яка ві­дображає взаємовпливи між клієнтом і людьми, з якими він пов'яза­ний, соціальними інституціями, оточенням.

Екстеріоризація (лат. exterior — зовнішній) — процес переходу від внутрішньої (психічної) до зовнішньої (суспільної та ін.) діяльності.

Емпатія (англ. empathy — співчуття, співпереживання) — здат­ність особи осягнути емоційний стан іншої людини, проникнути в її пе­реживання шляхом внутрішнього відчуття.

Ентропія (грец. en — в, trope — поворот, зміна) соціальних сис­тем — виснаження, розпад, руйнування.

Етичні принципи — положення етики, які дають загальний на­прям діяльності, є основою для часткових норм поведінки.

Жертва — особа, яка зазнала насильства, жорстокого поводження внаслідок дій іншої людини або втрат через стихійне лихо чи аварію.

Завдання втручання — обсяг майбутньої роботи і способи її здійс­нення.

Завершення стосунків — з'ясування ресурсів, завдяки яким клі­єнт обходитиметься без допомоги соціального працівника.

Залучення громадян — процес, який забезпечує безпосередню участь громадян у виробленні і прийнятті суспільно значущих рішень, що позначаються на їхньому житті.

Заміщувальне навчання — можливість учасника групи обирати доступні для нього моделі для навчання.

Захисник прав та інтересів клієнта — соціальний працівник, який представляє права та інтереси клієнта, веде переговори від йо­го імені, захищає його юридичні права, в тому числі у суді. Відбуваєть­ся це, якщо існуючі служби або інституції не зацікавлені у наданні по­слуг, вирішенні проблем клієнтів або демонструють відверто негатив­не ставлення до них.

Зворотний зв'язок — отримання від інших людей об'єктивної ін­формації про себе, свою проблему і шляхи її розв'язання.

Здоровий спосіб життя — спосіб життя, який передбачає уникне- ня чинників ризику, порушення фізичного і психологічного здоров'я, сприяє його зміцненню.

Зосереджена на завданні модель соціальної роботи — комп­лексний підхід у соціальній роботі, основою якого є чітка послідовність процедур діагностування проблеми, роботи над її подоланням. Охоплює вивчення проблем, узгодження мети і часових меж» виконання завдань.

Ігрова терапія — вільна або керована гра, яка терапевтично впливає на клієнта.

Ідентифікація (лат. identifico — ототожнюю) — процес і результат ототожнення, уподібнення себе з іншою людиною. Людина намагаєть­ся уподібнитися іншій, ставлячи себе на її місце, прагнучи зрозуміти, як би вона вчинила в подібній ситуації.

Імпринтінг (англ. imprint —- відбиватися) — фіксування людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях особливостей об'єктів, що впли­вають на неї.

Інвалід — людина, яка не може самостійно забезпечити потреби нормального особистого та (або) соціального життя внаслідок фізичної або розумової вади. Інвалідністю є втрата або обмеження здатності брати участь у житті громади разом з іншими. Інші назви — «люди з функціональними обмеженнями», «людина з обмеженими можливос­тями», «людина з особливими потребами», «неповносправна».

Індивідуальна робота — метод соціальної роботи, спрямований на надання допомоги індивідам і сім'ям у розв'язанні їх психологічних, міжособистісних, соціоекономічних проблем шляхом безпосередньої взаємодії з ними. Найпоширенішими стратегіями втручання є кон­сультування, втручання в кризу, представництво інтересів, брокер- ство соціальних послуг.

Індивідуальна терапія — надання соціально-психологічної до­помоги індивідам, сім'ям у розв'язанні їх проблем шляхом взаємодії з ними.

Інсайт — миттєве, цілісне розуміння проблеми, ситуації загалом.

Інституціалізація соціальної роботи — процес формування сис­теми установ для осіб, які потребують спеціального нагляду чи догля­ду. Інституціональна допомога є противагою допомозі сімейній, догля­ду в громаді тощо. Характерними її ознаками є розташування установ за містом, що забезпечує ізоляцію від суспільства; наявність примусу, жорсткий режим і контроль з боку персоналу; передача функцій об­слуговування, які під силу клієнтам, спеціальному обслуговуючому персоналу; велика кількість (200—300) осіб, які перебувають у закла­ді одночасно, тощо.

Інтенсивний догляд (опіка) — стратегія втручання, яка передба­чає перенесення відповідальності за стан клієнта на професіоналів, які здійснюють догляд, організацію розв'язання його проблем, вилу­чення клієнта із стресогенного оточення, зниження рівня збудження і стресу, налагодження відповідних стосунків з ним, вияв турботи, теп­лого ставлення.

Інтерв'ю (англ. interview — зустріч, побачення) — вербальна соці­ально-психологічна взаємодія між дослідником (інтерв'юером) і рес­пондентом з метою одержання актуальної для дослідження інформації.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — перенесення сус­пільних уявлень у свідомість окремої людини.

Інтерпретація (лат. interpretatio — пояснення, трактування) — за­безпечення клієнта альтернативною системою координат, в якій мож­на розглядати життєві ситуації.

Інформаційна кампанія — цілеспрямований інформаційний вплив на громадську думку з метою переконання, зміни ставлення і поведінки громадськості або певних її кіл.

Інформована згода — процедура одержання від клієнта чи його законного представника згоди на отримання послуг після роз'яснен­ня йому особливостей їх надання.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідомий, нерозумовий) — вчення, згідно з яким основою світу є воля, інстинкт, а джерелом пі­знання — інтуїція, чуття.

Кампанія з представництва інтересів — групові зусилля щодо переконання системи, на яку спрямовані зміни, в необхідності цих змін і виділенні потрібних ресурсів.

Карта соціальних мереж — перелік організацій, які діють на те­риторії району, міста, із зазначенням конкретних осіб, до яких можна звернутися по допомогу чи залучити їх до роботи з клієнтом.

Каузальна (лат. causa — причина) атрибуція (лат. attribuo — на­даю, постачаю; приписую) — приписування людині причин ЇЇ поведін­ки внаслідок виникнення припущень, чому вона поводить себе так, а не інакше.

Класичне обумовлення — біхевіористська концепція, яка дово­дить, що поведінку людини можна описати за схемою «стимул — ре­акція» (S — R), а тому завдання фахівця полягає в конструюванні спе­цифічних стимулів для отримання потрібної поведінки клієнта або створення умов для згасання небажаної поведінки (контробумовлю- вання).

Клієнт соціальної роботи — особа, група людей, їхніх родичів, сім'ї, громади, які не можуть самостійно подолати свої проблеми, ви­йти з життєвої кризи, функціонувати самостійно і тому є адресатами соціальної роботи.

Клієнтцентрований підхід — консультування, особливістю якого є провідна роль клієнта, з яким емпатично взаємодіє терапевт, вико­ристовуючи прийоми активного слухання. Це допомагає клієнтові прийняти свої досвід і почуття, стати більш цілісним.

Клубний будинок — різновид організації діяльності групи само­допомоги людей з проблемами психічного здоров'я, із надмірною ва­гою, які зазнали насилля, втратили близьких родичів та ін.

Коаліція (лат. coalitio — союз) — добровільне формальне або не­формальне об'єднання організацій, створене на певний період і спря­моване на досягнення спільної мети на основі спільних інтересів та ресурсів шляхом прийняття певних правил і методів управління при збереженні кожною організацією своєї автономності.

Когнітивна (лат. cognitio — знання, пізнання) модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка грунтується на тому, що біль­шість емоцій і форм поведінки людей зумовлені їх думками, уявлення­ми, переконаннями, тобто когнітивними процесами («мислення фор­мує поведінку»),

Когнітивно-біхевіористська (лат. cognitio — пізнання, антл. beha­viour — поведінка) модель — модель, яка передбачає врахування при наданні допомоги клієнтові особливостей його мислення, установок, які спрямовують його дії, а також набуття клієнтом адекватних соці­альним умовам навичок поведінки.

Колективне наснаження (імпаурмент) — розвиток у спільній ді­яльності почуття належності до громади, яке посилює відчуття безпе­ки й актуалізує взаємні зобов'язання.

Колективне представництво — представництво інтересів осіб (іноді в межах певної організації) з метою на політичному рівні відсто­ювати розв'язання проблем конкретної соціально вразливої групи.

Команда — відносно невелика група однодумців, які об'єднані спільними цілями і мають високий рівень взаємозалежності.

Кондуктивна (лат. conductor — супровідний) педагогіка — педа­гогічна діяльність із дітьми з обмеженими можливостями, переважно з порушеннями опорно-рухового апарату, спрямована на формування самостійної активності і незалежності дитини, що прагне адаптувати­ся до навколишнього середовища.

Конкретне консультування — взаємодія консультанта з клієнта­ми в конкретних випадках.

Консультація соціально-психологічна (каунселінг) — процес,

під час якого спеціаліст дає рекомендації з розв'язання соціальних і психологічних проблем клієнта. Допомагає людині обирати рішення і діяти на власний розсуд, опановувати нові моделі поведінки, сприяє розвитку особистості.

Контакт (лат. contactus —дотик) — стан гармонії, сумісності, який сприяє взаєморозумінню, довірі, щирості, встановленню робочих сто­сунків між клієнтом і соціальним працівником.

Контрперенесення — внутрішній (емоційний, ментальний) відгук на перенесення з боку клієнта. Може бути і проявом власних реакцій перенесення соціального працівника на клієнта як на фігуру зі свого минулого.

Конфлікт (лат. conflictus — зіткнення) — взаємодія двох або біль­ше суб'єктів, які мають взаємовиключні цілі і реалізують їх на шкоду один одному; зіткнення протилежних елементів.

Криза (грец. krisis — переломний момент) — стан особистості, спричинений її зіткненням з нездоланними перешкодами на шляху досягнення важливих для неї цілей. Далі настає період дезоргані­зації і вибуху, впродовж якого людина намагається розв'язати проблему.

Кризове втручання — модель соціальної роботи, до якої вдають­ся у роботі з клієнтом, який перебуває у стані глибокої психологічної кризи, що вимагає оперативного втручання. Спирається на викорис­тання елементів психодинамічної моделі, короткострокової когнітив- ної терапії, біхевіористських підходів (теорії соціального научіння), а також соціологічних підходів, зокрема теорії систем.

Кризове консультування — консультування, спрямоване на по­легшення вираження афекту (сильної негативної емоції), налагоджен­ня спілкування, досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчут­тів, демонстрацію турботи й емпатії, підвищення самооцінки, підтрим­ку поведінки, зорієнтованої на подолання його проблем.

Лібідо (лат. libido — бажання) — енергія сексуальних інстинктів, основної енергії життя.

Лобіювання (англ. lobby — приймальня, вестибюль, кулуари) — діяльність соціальних груп, які відстоюють свої особливі політичні ін­тереси, груп тиску на органи законодавчої та виконавчої влади. Спря­мована на зміни в законодавстві, нормативно-правовому регулюван­ні, на ініціювання нового закону чи рішення місцевого органу влади, пришвидшення процесу розв'язання певної проблеми.

Лобіювання у соціальній роботі — діяльність соціальних груп, які відстоюють свої особливі політичні інтереси, намагаються впливати на органи законодавчої та виконавчої влади.

Логотерапія (грец. logos — слово, вчення) — спосіб аналізу ситу­ацій і метод консультування з метою допомогти людині знайти сенс і мету життя, подолати сумніви та відчай. При цьому особливе місце на­лежить формуванню уявлень про майбутнє.

Локальна соціальна система — мережа взаємопов'язаних соці­альних установ, що охоплюють усі властиві географічній місцевості аспекти соціального життя (сімейного, релігійного, правового тощо).

Люди похилого віку — згідно з українським законодавством, чо­ловіки у віці 60 і жінки у віці 55 років і старші, а також особи, яким до досягнення пенсійного віку залишилося не більше півтора року; гене­рація осіб старшого віку: літні (55—64 роки), люди похилого віку (65— 74 роки), старі люди (75—84 роки), престарілі (85 років і старші), дов­гожителі (понад 100 років).

Мала група — нечисельна (до 20 осіб) сукупність об'єднаних спіль­ною діяльністю людей, які мають безпосередні зв'язки між собою.

Маргінали (лат. margo — край, межа) — окремі особи, соціальні верстви, групи, які опинилися поза межами характерних для суспільс­тва структур, соціокультурних норм, політичних традицій.

Масові акції — публічні заходи (пікети, маніфестації, мітинги, де­монстрації, марші та ін.), учасники яких виявляють свій протест проти «несправедливих законів», невмотивованих, незаконних дій, консер­ватизму органів влади, байдужості, упередженості чиновників.

Медіація (лат. mediatio — посередництво) — посередництво, мирний спосіб вирішення суперечок за сприяння третьої сторони (ме­діатора), яка безпосередньо не бере участі у суперечці.

Мережа — формальний або неформальний зв'язок людей чи ор­ганізацій, які можуть поділяти між собою ресурси, обмінюватися на­вичками, інформацією, знаннями тощо.

Мета (ціль) втручання — узгоджений результат взаємодії соці­ального працівника і клієнта.

Методи соціальної роботи — сукупність прийомів, способів ді­яльності соціальних працівників, використовуваних для розв'язання соціальних проблем клієнтів, стимулювання розвитку їхніх сил, конс­труктивної діяльності щодо зміни несприятливої життєвої ситуації.

Міжрольовий конфлікт — конфлікт, який виникає внаслідок не­сумісності різних ролей, що належать одній людині.

Місцева ініціатива — ініціювання територіальною громадою ви­рішення в місцевих органах влади питань, що належать до їх компе­тенції, але з різних причин не вирішуються.

Мозковий штурм — техніка групової дискусії, яка заохочує учас­ників до активного обміну інформацією та досвідом.

Моніторинг (англ. monitoring) — постійні спостереження за об'єктом, процесом з метою з'ясування відповідності їх станів очіку­ваним результатам (у соціальній роботі — передбаченим змінам).

Моральні кодекси — сукупність моральних норм, які необхідно виконувати в певній сфері життєдіяльності.

Мотив (франц. motif, від лат. motus — рух) — матеріальний або ідеальний предмет, що спонукає до діяльності або вчинку і заради яко­го вони здійснюються.

Мотивація — система мотивів, яка визначає конкретні форми ді­яльності, поведінки людини.

Мультидисциплінарна команда (багатопрофільна бригада) — форма організації роботи в соціальних службах, за якої експерти з різних галузей знань працюють скоординовано над наданням послуг клієнтові.

Мультифінальність — ймовірність отримання за одних і тих самих умов різних результатів, оскільки елементи системи взаємодіють по- різному.

Набір ролей — сукупність ролей, які людина опановує з набуттям певної соціальної позиції чи статусу.

Набута безпорадність — психологічний стан людини, за якого вона, не маючи впливу на події і процеси свого життя, починає віри­ти, що жодна діяльність не матиме для неї корисних результатів, унас­лідок чого втрачає здатність засвоювати корисні моделі поведінки. Втративши мотивацію, людина стає стурбованою, пригніченою тощо.

Навичка — дія, яку людина виконує автоматично (продумування операції «згорнутої» в часі).

Навичка розпитування — вміння використовувати закриті та відкриті запитання.

Напруженість — надмірна руйнівна збудженість.

Наркоманія (залежність від психоактивних речовин) — хвороб­ливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними засобами.

Насильство в сім'ї — будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї сто­совно іншого, які порушують конституційні права і свободи людини та громадянина, завдають моральної шкоди, а також шкоди фізичному, психічному здоров'ю.

Наслідування — копіювання певних зразків діяльності у поведінці.

Неблагополучна сім'я — сім'я, яка в силу об'єктивних або суб'єк­тивних причин втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній склалися несприятливі умови для виховання дітей.

Невербальні засоби спілкування — елементи спілкування, які мають не вимовну, не словесну, а семіотичну (знакову) природу і ра­зом із мовними засобами служать передаванню інформації. До них належать кінесика (міміка, постава, жести, хода), проксеміка (просто­рове розміщення співбесідників), графеміка (почерк), такесика (по­тиски рук, дотики), екстралінгвістика (паузи, кашель, зітхання, сміх, плач) та ін.

Недирективний підхід — вміння вести консультативну бесіду так, щоб стимулювати клієнта до самостійного пошуку розв'язання проб­леми, прийняття рішення, а також покладання на себе відповідаль­ності за реалізацію задуманого.

Неформальна група — група, яка не має у своєму складі визна­ного лідера.

Нормативна потреба — потреба, визначена на основі суджень професіоналів, котрі вираховують і встановлюють певні норми, стан­дарти, рівні.

Нусогенний (грец. пив — розум, думка) невроз — невротична симптенатива через докори сумління, ціннісні конфлікти, екзистен- ційний вакуум.

Об'єкт лобіювання — орган законодавчої, виконавчої влади, місцевого самоврядування, а також особи, які мають владні повнова­ження, здатні задовольнити потреби лобістських груп і спрямувати процес у потрібному їм напрямі.

Оперантне обумовлення — біхевіористська концепція, яка вихо­дить з того, що поведінка, здійснюючись у певному середовищі, спри­чинює відповідні наслідки, які називають підкріпленням і які можуть посилювати, робити стійкою певну реакцію або послаблювати, руйну­вати її. Саме вони формують поведінку.

Опіка (піклування) — особлива форма державної турботи про не­повнолітніх дітей, які залишились без піклування батьків, а також про повнолітніх осіб, які потребують допомоги у забезпеченні їхніх прав та інтересів.

Організована група — група, що має професіонала або лідера, який визрів у її складі і якого можуть називати ведучим, керівником, директором, фасилітатором, тренером, експертом.

Особиста мережа — система індивідуальних ділових, міжособис- тісних та інших зв'язків.

Особистість — набуття соціального досвіду, опанування соціаль­них ролей, норм, цінностей.

Паблік рілейшнз (англ. public relations — зв'язки з громадськіс­тю) — системи дій із встановлення взаємовигідних відносин між орга­нізацією і громадськістю, від позиції якої залежить успіх організації.

Патерн (англ. pattern — модель, керівництво до дії) — усталені зразки поведінки.

Патріархат — концентрація влади у чоловіків, їх привілейоване становище у суспідьстві.

Перевизначення ситуацій — етап структурної сімейної терапії, який передбачає створення можливостей для членів сім'ї оцінити свої стосунки в новому ракурсі.

Перенесення — особливий тип об'єктних стосунків, якому влас­тиве переживання клієнтом певних почуттів стосовно особистості со­ціального працівника, однак за своєю природою ці переживання стосуються іншої людини. Воно є повторенням, новим «виданням» по­передніх об'єктних стосунків.

План втручання — документ, який складає у соціальних службах соціальний працівник разом із клієнтом з урахуванням проблем, по­треб, переваг та обмежень клієнта. Відображає основні потреби клієн­та, цілі та завдання роботи, конкретні дії для досягнення мети, графік їх здійснення, відповідальність соціального працібника і клієнта, фор­ми моніторингу та оцінки. Може мати різну робочу назву — план до­гляду, програма реабілітації, індивідуальний план роботи, план-угода співпраці з сім'єю тощо.

Порада — пропозиція, як діяти в конкретній ситуації.

Посередництво — співробітництво представника клієнта з ін­шою стороною (опонентом).

Потреби — те, що необхідне для підтримання життєдіяльності ор­ганізму особи, соціальної групи, суспільства в цілому; внутрішня спо­нука активності; стан людини, соціальної групи, суспільства, що вира­жає залежність від об'єктивного змісту умов їхнього існування та роз­витку; умови, що змушують до чогось, спричиняють щось; ситуації, що вимагають державного регулювання.

Почуття ідентичності — уявлення про себе як унікальну індивіду­альність, яке формується у підлітковому віці (переважно у групах од­нолітків).

Права людини — визначальні засади правового статусу особи: соціальні можливості особистості в економічній, політичній, культур­ній та інших сферах, які належать їй від народження, без яких вона не може існувати як суспільна істота і які повинна гарантувати держава.

Практика соціальної роботи — діяльність соціальних служб і пра­цівників щодо вивчення потреб клієнтів, груп і громад, узгодження плану спільних дій, надання необхідних послуг і консультування, роз­витку їхньої самостійності тощо.

Превентивна (профілактична) допомога — вид соціальної допо­моги, що полягає у попередженні негативних явищ, проблем профе­сійної діяльності чи особистого життя індивіда, які можуть призвести до кризової ситуації чи критичного загострення проблеми.

Представництво (адвокатування) — процес захисту прав, реалі­зації інтересів індивідів, груп людей уповноваженими особами з ме­тою отримання ними доступу до послуг установ, на які вони мають право, але не можуть їх мати; взаємодія від імені клієнта з юридични­ми і фізичними особами.

Представництво рівних — діяльність організацій самодопомоги, в яких люди працюють разом, представляючи особисті проблеми.

Принцип активізації (імпаурменту, наснаження) — складова су­часної філософії соціальної роботи, яка полягає в підтримці клієнтів, підвищенні їхньої впевненості, самооцінки, компетентності для того, щоб вони могли сказати більше від себе та своєї родини в існуючих службах та об'єднатися з іншими для створення служб, які їм потрібні.

Принцип нормалізації («соціальної вапоризації») — підхід в ор­ганізації соціальної роботи, який грунтується на переконанні, що пе­ребування в установах закритого типу небажане для людей із будь- яким типом патології; майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, мо­жуть і повинні мати якомога нормальніше і повноцінніше життя у спільноті, отримувати необхідну для цього індивідуальну підтримку.

Принцип реципрокного (лат. гесіргосиБ — взаємний) гальмуван­ня — формування в індивіда конкуруючої реакції, яка поступово галь­мує (пригнічує) небажану реакцію (наприклад, тривоги або страху). Гальмування має відбуватися за наявності стимулів, що зумовлюють небажану реакцію.

Притулок — 1) місце, де можна знайти порятунок або відпочити; 2) соціальний заклад, у якому людей забезпечують харчуванням і не­обхідною допомогою. Розрізняють притулки загального (індивід сам визначає час і термін свого перебування) і діагностичного (його зав­дання — діагностика ситуації, в якій перебуває особа, і визначення її подальшої долі) типу.

Проблема (грец. ргоЬІета —- завдання) — ситуація, яка стає пе­решкодою для бажаних дій і цілей.

Програма втручання — структурне втручання задля поліпшення добробуту людей, груп, організацій або громад.

Програмне консультування — допомога консультанта соціаль­ним організаціям та їх працівникам у налагодженні роботи.

Проекція — механізм психологічного захисту, який передбачає приписування іншим людям або об'єктам неприйнятних для себе якостей, видів поведінки та її мотивів.

Професійне представництво — діяльність найманого працівни­ка незалежної організації від імені клієнта з метою отримання ним необхідних послуг.

Процес соціальної роботи — послідовність, за якої відбувається втручання соціального працівника в ситуацію клієнта.

Психічний гомеостаз (збереження енергії) — рухома рівновага психічної системи, яка забезпечується протидією зовнішнім і внутріш­нім деструктивним чинникам.

Психодинамічна модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка фокусується на внутрішньому житті індивіда і послугову­ється психічним детермінізмом, згідно з яким дії та поведінка людини породжуються її мисленням, а не впливами міжособистісних відносин або навколишньої ситуації.

Психодрама — ігрова методика, що передбачає створення умов, за яких індивіди, виконуючи ролі, можуть творчо працювати над осо- бистісними проблемами та конфліктами.

Психологія — наука, яка досліджує пізнавальні, орієнтаційні структури психіки (відчуття, сприймання, мислення, уяву, пам'ять).

Психосоціальна терапія — комплексний підхід у соціальній робо­ті, який передбачає тривалий соціальний супровід клієнта соціальним працівником і приділяє особливу увагу оцінці та взаємостосункам. Ос­новою моделі є прагнення вичленити проблеми із середовища, зміц­нюючи при цьому сильні сторони Я клієнта та механізми, за допомо­гою яких він може подолати проблеми самостійно за достатньої під­тримки соціального працівника.

Психотерапевтичні групи — консультативні групи, для роботи з якими використовують певні психологічні (психоаналітичні, трансакт- ного аналізу), когнітивні (нейролінгвістичне програмування, арттера- пія) теорії. Вони зосереджені на стосунках, почуттях, досягненні осо- бистісних змін завдяки груповій взаємодії.

Психотерапія — комплексний лікувальний вербальний і невер- бальний вплив на емоції, думки, самосвідомість людини при багатьох психічних, нервових і психосоматичних захворюваннях.

Радикальний фемінізм (лат. femina — жінка) — теорія рівності статей, яка є основою руху жінок за свої права; громадський рух за визнання рівних прав жінок і чоловіків у всіх сферах сімейного і сус­пільного життя.

Расизм — дискримінація за етнічною ознакою.

Раціоналізація (лат. гаНопаІІБ — розумний) — механізм психоло­гічного захисту, який передбачає псевдологічне пояснення причин власних дій, що начебто усуває існуючі протиріччя.

Реверберація (лат. гечегЬего — відбиваю, відкидаю) — повільне зниження рівня соціального функціонування клієнта.

Реєстр контактів — перелік осіб, здатних і готових сприяти у про­веденні лобістської кампанії.

Резидентний заклад — стаціонарний соціальний заклад, у якому клієнти проживають тимчасово або тривалий час і де здійснюється груповий догляд.

Релаксація (лат. геїахаіїо — зменшення, ослаблення) — стан спо­кою, розслаблення.

Ресоціалізація — комплекс заходів, спрямований на відновлення соціального статусу особистості, втрачених чи несформованих соціаль­них навичок, зміну соціальних орієнтацій девіанта за рахунок включен­ня його у нові, позитивно орієнтовані відносини та види діяльності.

Ресурси — джерело й арсенал засобів, можливостей, до яких можна звертатися для виконання завдання або удосконалення дій.

Рефлексія (лат. геїїехіо — відображення) — процес самопізнан­ня, споглядання і розуміння власного внутрішнього світу, а також сприйняття і розуміння психічного стану, можливого перебігу думок ін­шої людини у спілкуванні, усвідомлення того, як партнер сприймає та оцінює співрозмовника.

Ризик — ступінь імовірності негативної події, яка може відбутися в певний час або за певних обставин.

Робота в громаді — процес розвитку як колективного та індиві­дуального досвіду, який відбувається у територіальних громадах і гро­мадах за інтересами. Головна мета його полягає у роботі з громада­ми, які перебувають у невигідному становищі, задля колективного з'ясування ними своїх потреб і прав, визначення і досягнення цілей демократичним шляхом, за поваги потреб і прав інших.

Робочий альянс — сукупність свідомих і несвідомих очікувань, ідей, бажань і почуттів клієнта і консультанта.

Розвиток громади — впровадження позитивних змін у громаді за рахунок активної участі у внутрігромадських справах її членів. Пе­редбачає планування діяльності, залучення виконавців і членів гро­мади, зокрема волонтерів, інформування громадськості про реаліза­цію запланованого та її наслідки, оцінювання проміжних і кінцевих результатів.

Роль соціального працівника — модель поведінки, детерміно­вана фаховою культурою; виробнича функція, що передбачає вико­ристання певного підходу; завдання, виконання яких очікують від працівників.

Рольова дистанція — розмежування соціальними працівниками особистісних ставлень і поведінки та ставлень і поведінки, обумовле­них їхньою професійною роллю.

Самість — цілісна сутність особистості; реальне, організмічне Я.

Самоактуалізація — прагнення людини до найповнішого прояву та розвитку особистісних можливостей.

Самопідкріплення — фактор розвитку особистості, який полягає у схваленні своєї нової поведінки, в емоційній самовинагороді.

Самопредставництво — процес, в якому особа або група людей діють у власних інтересах, задовольняючи власні потреби.

Самореалізація — реалізація активності, яка задовольняє люди­ну у значущих для неї сферах життєдіяльності і (або) взаємовідносин.

Саморефлексія — усвідомлений процес розуміння та оцінки лю­диною свого психічного стану і поведінки.

Саморозкриття і катарсис (очищення) — вивільнення певних емоцій і почуттів, внаслідок чого настає відчуття полегшення.

Сексизм — дискримінація за статтю.

Символічна економіка — система оперантного навчання, яка використовує з певними інтервалами заохочення бажаної поведінки.

Символічний інтеракціонізм (англ. interaction — взаємодія) — теоретико-методологічний напрям у соціології та соціальній психоло­гії, що бере за основу аналізу соціокультурної реальності соціальні взаємодії, наголошуючи на їх міжіндивідуальному аспекті, та фокусу­ється на їх вираженні, насамперед мовному.

Синергія (грец. synergos — той, що діє разом) — здатність ство­рювати нову енергію для підтримання свого існування і розвитку че­рез поєднання окремих частин, елементів, факторів в єдину систему за рахунок т. зв. системного ефекту.

Система (грец. systSma — утворення) — сукупність елементів (предметів, явищ, поглядів, принципів), між якими існують зв'язок і взаємодія.

Системна модель соціальної роботи — модель соціальної робо­ти, яка грунтується на ідеї, що задовільне життя людини залежить від систем, які ЇЇ оточують, а сім'я є системою, всередині якої існують від­носини між подружжям, дітьми і родичами і яка включена у взаємодію з різноманітними соціальними інститутами — державою, системою освіти і виховання, економічними та іншими організаціями.

Сімейна терапія — підхід, заснований на переконанні, що пояс­нення і розв'язання проблем людини залежать від розуміння її взає­мовідносин зі значущими іншими у її минулому і сьогоденні.

Сканування проблеми — етап зосередженої на завданні моделі соціальної роботи, який передбачає визначення загальної картини труднощів клієнта без уточнення подробиць і висування пропозицій щодо розв'язання проблеми.

Служба пробації — соціальний заклад, співробітники якого за рі­шенням суду здійснюють нагляд за особами, що скоїли правопору­шення, але не були засуджені до першого ув'язнення.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес перетворення людської істоти на суспільного індивіда, утвердження її як особистос­ті, включення у суспільне життя як активної і дієвої сили; засвоєння ін­дивідом соціального досвіду (цінностей, норм, зразків поведінки) сус­пільства й активного відтворення і збагачення системи соціальних зв'язків і відносин, у яких він розвивається.

Соціальна депривація — відсутність або дефіцит економічних і психологічних умов розвитку людини (забезпеченість житлом, гроши­ма, турбота близьких людей тощо).

Соціальна діагностика — вивчення причинно-наслідкових зв'яз­ків, ставлення до соціальних цінностей суспільства, сутності соціаль­них проблем, котрі утворюють складну життєву ситуацію індивіда, ро­дини, групи.

Соціальна корекція — подолання або послаблення вад психічно­го, фізичного розвитку в дітей, порушення функції у дорослих.

Соціальна педагогіка — розділ педагогіки, що вивчає особли­вості організації соціального виховання, виховні можливості соціаль­ного середовища й оптимальні умови соціалізації особистості.

Соціальна профілактика — попередження аморальної, проти­правної поведінки, іншої асоціальної поведінки, виявлення негатив­ного впливу на життя і здоров'я людей та запобігання такому впливу.

Соціальна реабілітація — відновлення порушених або втрачених суспільних зв'язків, соціальних функцій, приведення індивідуальної, колективної поведінки у відповідність із суспільними нормами і пра­вилами.

Соціальна робота — галузь наукових знань і професійна діяль­ність, спрямована на підтримку і надання кваліфікованої допомоги будь-якій людині, групі людей чи громаді, що розширює або відновлює їхню здатність до соціального функціонування, сприяє реалізації гро­мадянських прав, запобігає соціальному виключенню.

Соціальна система — особливий тип системи, сформованої з лю­дей, груп людей, котрі взаємодіють і взаємно впливають на поведінку одне одного. Системи бувають неформальними, або природними (ро­дина, друзі, колеги); формальними (групи в співтоваристві, профспіл­ки); суспільними (лікарні, школи) тощо.

Соціальна справедливість — соціоекономічна цінність суспільс­тва, реалізація якої супроводжується утвердженням рівності соціаль­них прав кожної особистості.

Соціальна сфера — сфера життєдіяльності людського суспільс­тва, що охоплює широку палітру соціального простору (умови праці, побуту, здоров'я, етнонаціональні, сімейно-шлюбні відносини тощо).

Соціальна терапія — допомога на емоційному, когнітивному чи поведінковому рівнях у визнанні й розв'язанні клієнтом власних по­точних труднощів.

Соціальне виключення — реальне або уявне, повне або частко­ве вигнання суспільством зі своїх лав людини чи групи людей, позбав­лення їх доступу до суспільних благ.

Соціальне научіння — соціально-когнітивна модель поведінки, яка перебуває на межі поведінкового і когнітивного підходів, згідно з якою поведінку розглядають за формулою Б — О — де Б — стимул, О — опосередковані організмом когнітивні реакції, РЗ — реакція. Це означає, що люди мають соціально-когнітивні здібності (до символіза­ції, передбачування, опосередкування, саморегуляції і самоаналізу), які дають їм змогу навчатися поведінці і модифікувати її.

Соціальне середовище — сукупність умов життєдіяльності люди­ни (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи), що впливають на її свідомість і поведінку.

Соціальний капітал — сукупність недержавних, некомерційних суб'єктів соціального життя, їх взаємозв'язки, цінності і норми, а також діяльність, здійснювана ними з власної ініціативи у межах сформованої мережі зв'язків і з дотриманням усталеної системи цінностей і норм.

Соціальний супровід — робота, спрямована на здійснення соці­альної опіки, допомоги, патронажу соціально незахищених категорій дітей і молоді з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу.

Соціальні послуги — правові, економічні, психологічні, освітні, медичні, реабілітаційні та інші заходи, спрямовані на окремі соціаль­ні групи, індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворен­ня їх життєдіяльності, соціальної адаптації, повернення до повноцін­ного життя.

Соціальні служби — підприємства, установи та організації неза­лежно від форм власності і відомчої належності, а також громадяни, що надають соціальні послуги особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги.

Соціальні технології — сукупність наукових знань, засобів, при­йомів, методів та організаційних процедур, спрямованих на оптиміза- цію процесу впливу.

Соціально-педагогічна модель соціальної роботи — модель, яка фокусується на ідеї допомоги шляхом виховного впливу на процес соціалізації індивіда, соціальної групи, який здійснюється через сис­тему соціальних інститутів (сім'ю, школу, позашкільні заклади), покли­каних коригувати формування соціальних якостей особистості відпо­відно до суспільно значущих цінностей, обмежувати або активізувати виховний вплив конкретних соціальних факторів.

Соціально-психологічна консультація (каунселінг) — процес на­дання спеціалістом клієнтові рекомендацій з розв'язання його соці­альних і психологічних проблем, внаслідок якого він набуває або відновлює здатність приймати життєво важливі рішення, діяти на власний розсуд, опановує нові моделі поведінки, розвивається як особистість.

Соціально-психологічне консультування — вид професійної до­помоги клієнтам, який охоплює базові цінності, принципи, цілі, зав­дання та методичний інструментарій як психологічного консультуван­ня, так і практичної соціальної роботи (ведення випадку).

Соціально-психологічний тренінг — різновид психологічного тренінгу, орієнтований на використання активних методів групової роботи з метою розвитку компетентності у спілкуванні.

Соціально-радикальна модель соціальної роботи — модель со­ціальної роботи, яка, спираючись на марксизм і радикальний фемі­нізм, заперечує психологічні пояснення проблем клієнтів і закликає до розгляду балансу влади, використання структурних засобів розв'язання проблем, колективних дій.

Спілкування — спричинений потребами у спільній діяльності складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що включає обмін інформацією, вироблення єдиної стра­тегії взаємодії та розуміння іншої людини.

Справедливість — основний принцип рівноправного і недискри- мінаційного ставлення, який передбачає однакоеГе ставлення до всіх людей, крім випадків, які потребують застосування диференційовано­го підходу.

Стигма (грец. stigma — тавро) — дискредитація індивіда через приписування йому соціально негативних рис, характеристик, які сприймаються в певному середовищі як принизливі, спричиняють не­гативні суб'єктивні переживання.

Стратегія (грец. strategia від stratos — військо, і ago — веду) —• взаємопов'язані заходи, що мають спільну мету або спільний підхід.

Стратегія втручання — загальні підходи до процесу надання до­помоги. Мають на меті допомогти індивідам змінити своє життя, поліп­шити середовище, в якому вони функціонують.

Структурне представництво — діяльність певних об'єднань (груп, спільнот) на політичному рівні щодо відстоювання найактуальні­ших питань свого життя.

Сублімація (лат. sublimare — підносити) — каналізація психічної енергії у творче або професійне русло, спосіб знаходити символічне задоволення заборонених бажань у діяльності; писати про це книги, картини, знімати кіно або реалізовувати агресивні дії через виконан­ня певних професійних ролей.

Супервізія (англ. supervision — нагляд, наставництво) — система організації професійної підтримки працівників соціальної служби, за якої їм надається можливість працювати зі своїми більш досвідчени­ми колегами або запрошеними консультантами. Метою її є допомога супервізованим якнайефективніше виконувати свої завдання.

Т-група — група, діяльність якої спрямована на вдосконалення навичок міжособистісного спілкування як одного з важливих чинни­ків поліпшення соціального самопочуття, розвитку особистості, реалі­зації її потенціалу (у таких групах усі навчаються в усіх, кожне питання обговорюється «тут і тепер»).

Телефон довіри — форма соціально-терапевтичної допомоги, ад­ресованої особам, які перебувають у кризових станах і звертаються по допомогу через телефонний зв'язок.

Теорія активізації — теорія, яка спрямована на підвищення впевне­ності і компетентності самооцінки клієнтів у відстоюванні власних прав.

Теорія соціальної роботи — сукупність сформованих у процесі пі­знавальної, практичної діяльності уявлень, концепцій, понять, які відоб­ражають закони, закономірності, принципи, тенденції розвитку соці­альної роботи, обґрунтовують моделі практики і техніки втручання.

Територіальна громада — громада, що об'єднує людей, які меш­кають в одній географічній місцевості.

Термінація — завершення індивідуальної або групової соціаль­ної роботи з клієнтом.

Технологія адаптації — навчання новим професіям, можливос­тям забезпечення власного існування і життя своєї сім'ї за допомо­гою засобів, адекватних умовам, що змінилися, завдяки проведенню шкіл лідерів, виборців, молодих бізнесменів тощо.

Тренінг (англ. training) — вид групової роботи, яка ґрунтується на використанні активних методів формування нових навичок, самопі­знання і саморозвитку.

Тривожність — постійний, болісний, нескінченний стан, який су­проводжується неприємними фізичними відчуттями.

Упаковка програми — словесне й образне формулювання, яке привертає увагу, завойовує довіру цільової групи, на яку спрямована інформаційна робота щодо популяризації певної програми в громаді.

Фандрейзинг (англ. fund — кошти, raising — пошук) —- пошук ор­ганізацією ресурсів, необхідних для реалізації її програм та досягнен­ня цілей.

Фасилітатор — соціальний працівник, який допомагає індивідам або групам виразити свої потреби, ідентифікувати (з'ясувати) свої проблеми, розробити і використати стратегії їх розв'язання.

Фемінізм (лат. femina — жінка) —- соціальний рух, що закликає до ліквідації патріархату (концентрації влади чоловіків, їх привілейо­ваного становища у суспільстві).

Феноменологія (грец. phainomenon — те, що з'являється) — вчення про духовну цінність свідомості, яка не залежить від її реаль­ного існування і чуттєвого досвіду.

Філософія екзистенціалізму (лат. existentia — існування) — ірра­ціональне вчення, яке зосереджується на пізнанні існування людини, як правило, у ситуаціях боротьби, страждання, смерті.

Філософія постмодернізму — філософія, яка виходить із рівно­правності різних уподобань, стилів мислення, плюралізму стандартів, унікальності кожного людського життя, неповторності життєвих подій, множинності істин.

Формування реакцій — механізм психологічного захисту, який передбачає переорієнтацію неприйнятного ставлення або бажання на протилежне (наприклад, садистичних імпульсів — на бажання до­помогти і захищати інших).

Фрустрація (лат. frustratio — обман, руйнування планів) — стан розпачу, відчаю, люті.

Хепенінг (англ. happenning — подія, випадок) — символічна пуб­лічна акція.

Хесед (івр. — доброта, доброчинність) — благодійна соціальна служба єврейської громади, орієнтована на надання послуг людям похилого віку.

Холістичний (англ. whole — цілий, цілісний) підхід — підхід, який передбачає ртавлення до користувачів соціальних послуг не як до па­тологічних суб'єктів, а передусім як до особистостей. Відповідно оці­нювання, складання і реалізація плану втручання мають враховувати різні особистісні потреби (фізіологічні, когнітивні, потреби у самоакту- алізації та ін.).

Цілеспрямованість діяльності — спрямування енергії для опти­мального функціонування, досягнення мети діяльності.

Цінності соціальної роботи — ідеї та переконання, на які спира­ються соціальні працівники під час прийняття фахових рішень.

Юридичне представництво — методи і дії, які адвокати та інші особи, котрі мають юридичну освіту, використовують, щоб допомогти людям реалізовувати свої права відповідно до чинного законодавства.

Я-концепція — уявлення людини про себе, яке формується у про­цесі її взаємодії із зовнішнім світом.

Т. В. Семигіної, І. М. Григи. - К. : Академія, 2004. - 178 с. ; 22 ... Мигович, І.І. ... 36 (075) Т 33. Теорії і методи соціальної роботи [Текст] : підручник / ред. .... соц. ин-т. - Москва : МПСИ, 2002. - 236 с. ; 20 см. - ISBN 5-89502-336-3 (в тв. пер.).