21. Галузь та інститут права

Найбільшим елементом системи права є галузь права. Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних від­носин специфічним методом правового регулювання.

Провідна галузь права — конституційне (державне) право — система принципів і норм конституції, які закріплюють основи суспільного і державного ладу, форму правління і державного устрою, механізм здійснення державної влади, правове станови­ще особи. Через призму конституційного права можна сприй­няти правовий образ держави як цілісного явища. Конституцій­не право у питанні взаємовідносин держави і громадян виходить із того, що права людини і громадянина не даруються держа­вою, а належать людині від народження, випливають із її стату­су як особи. Призначення держави — створити належні умови для реалізації прав і свобод людини.

Над конституційним правом як основною галуззю права всі­єї правової системи нібито надбудовані:

— з одного боку, адміністративне та цивільне право — дві про­філюючі галузі, що втілюють у предметі та методі регулювання первинні начала публічного і приватного права відповідно;

— з іншого боку, кримінальне право — профілююча галузь, спрямована головним чином на виконання охоронних завдань.

Адміністративне право — система правових норм, які регулю­ють управлінські відносини у сфері здійснення виконавчої вла­ди, розпорядничої діяльності державного апарату, його взаємо­відносин з іншими державними та недержавними організаціями і громадянами.

Цивільне право — система правових норм, які регулюють май­нові і особисті немайнові відносини, що укладаються між фізи­чними та юридичними особами як рівноправними.

Кримінальне право — система правових норм, які охороня­ють від злочинних посягань на права і свободи людини і грома­дянина, конституційний лад, усі види власності тощо, установ­люючи міру кримінальної відповідальності за їх вчинення.

Особливу галузь права становить міжнародне право.

Міжнародне право — система правових норм, які регулюють публічні взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) або приватні правові відносини між громадянами різних країн та їх об'єднань (міжнародне приватне право). Міжнародне право розглядає всі держави рівними, незалежно від кількості населення, багатства й могутності. Воно спрямоване на дотри­мання стабільності у міжнародному житті й на заохочення тор­гових та інших контактів між державами. Міжнародне право ґрунтується на міжнародних угодах, його норми у разі протиріч із нормами національного права, тобто внутрішнього права дер­жави, мають перевагу.

У міжнародному публічному праві головне місце посідають політичні взаємовідносини: питання забезпечення миру та між­народної безпеки, суверенітету держав, невтручання у внутрішні справи.

Предметом регулювання в міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру, що виникають у міжнародному житті і пов'язані з розширенням міжнародного тор­гово-економічного, науково-технічного і культурного співробіт­ництва. В міру поглиблення господарських міжнародних зв'яз­ків, спілкування і співробітництва організацій і фірм різних кра­їн, окремих громадян зростає значення норм міжнародного приватного права.

Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право тіс­но пов'язані, оскільки норми цих двох галузей права служать меті оформлення мирного міжнародного співробітництва в різ­них галузях.

За субординацією у правовому регулюванні відрізняють матері­альні та процесуальні галузі права.

Матеріальні галузі права (матеріальне право) — прямо регу­люють суспільні відносини. До них належать конституційне (дер­жавне), цивільне, адміністративне, кримінальне та ін. право.

Процесуальні галузі права (процесуальне право) — визнача­ють процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього.

Матеріальним галузям права — адміністративному, цивіль­ному, кримінальному відповідають процесуальні — адміністра­тивно-процесуальне, цивільне процесуальне, кримінально-про­цесуальне право.

Адміністративно-процесуальне право — система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративно-пра­вових справ, тобто таких, що складаються в сфері державного управління.

Цивільне процесуальне право — система норм права, яка ре­гулює порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, а також порядок виконання судових рішень.

Кримінально-процесуальне право — система норм права, яка регулює порядок діяльності правоохоронних органів і судів у зв'язку з розкриттям злочинів, розслідуванням кримінальних справ, їхнім розглядом у суді й винесенням вироку.

Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних га­лузей права. Ним є так звані організаційні відносини, які форму­ються в результаті діяльності уповноважених суб'єктів, пов'яза­ної із застосуванням норм матеріального права. Ці організаційні відносини представляють особливий прошарок, за рівнем не збі­жний із предметом регулювання матеріального права.

Інститут і підгалузь права

Якщо система права складається з галузей, то самі галузі скла­даються з підгалузей, інститутів і норм права. Окремими взає­мозалежними елементами галузі є інститути права.

Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну гру­пу (вид) однорідних суспільних відносин.

Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ. Наприклад, галузь консти­туційного права — «інститут громадянства», «інститут виборчо­го права» та ін. Галузь цивільного права — інститути «купівлі-продажу», «представництва», «спадкування», «відшкодування шкоди», «дарування» та ін. Галузь кримінального права — ін­ститут «необхідної оборони», інститут «крайньої необхідності», інститут «затримання особи, яка явно вчинила суспільне небез­печне діяння» та ін. Галузь екологічного права — інститут права власності на природні ресурси і об'єкти, інститут природокорис­тування, інститут правової охорони природних ресурсів і навко­лишнього середовища і т.д.

Проте інститути права можуть складатися з правових норм різних галузей, бути міжгалузевими. Головне призначення інсти­тутів права — у межах своєї групи однорідних суспільних відно­син забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання.

Наведемо класифікацію інститутів права.

Інститути права за сферою поширення (або за складом):

- галузеві (інститут спадкування);

- міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні пра­вопорушення, інститут приватної власності). Інститути права за функціональною роллю:

- регулятивні (інститут міни);

- охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

- матеріальні (інститут підряду);

- процесуальні (інститут порушення кримінальної справи). Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють підгалузі права.

22. Система підзаконних актів України.

Якщо розуміти під "законодавством" не лише систему законів, а ширше - систему нормативно-правових актів і нормативних договорів України, то на сьогоднішній день у нашій країні сформувалася така вертикальна структура системи законодавства:

1. закони України: а) Конституція України; б) міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України; в) закони Верховної Ради України;

2. нормативно-правові акти Президента України;

3. нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України;

4. нормативно-правові акти міністерств і відомств;

5. нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим: а) Конституція ­Автономної республіки Крим; б) нормативні рішення та постанови Верховної Ра­ди Автономної республіки Крим; в) нормативно-правові акти Ради Міністрів Ав­тономної Республіки Крим;

6. нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій (розпоря­дження голів місцевих держадміністрацій);

7. нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування: а) рішення представницьких органів самоврядування (місцевих рад); б) розпорядження сільських, селищних, міських голів;

8. нормативні накази та розпорядження адміністрацій державних підприємств.

9. колективні угоди, що укладаються згідно з законодавством про працю;

10. Рішення Конституційного Суду України про неконституційність законів ницих правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республі­ки Крим;

11. рішення загальних та господарських судів про визнання незаконними нормативно-правових актів (за виключенням актів, що є предметом розгляду Конституційного Суду України).

23. Нормативні акти України, які мають силу закону.

Що розуміти під законом? Закон - це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом визначення юридичного статусу і встановлення загальнообов'язкових пра­вил поведінки суб'єктів цих відносин.

В Україні юридичну силу закону, тобто силу, прирівняну до сили актів зако­нодавчої діяльності Верховної Ради України, має ціла група нормативно-правових актів. На склад цієї групи впливають такі фактори як: а) загальний характер фор­мування правової системи України в період перетворення її з суб'єкту радянської квазіфедерації у незалежну державу (загальні параметри цього процесу визначали­ся Законом України "Про правонаступництво" від 12 вересня 1991 p.); б) особли­вості правової реформи в Україні протягом 90-х років; в) особливості української правосвідомості, в тому числі ставлення до проблеми співвідношення законів і міжнародних договорів України, до проблеми делегованого законодавства тощо.

Отже, в Україні силу закону мають такі види нормативних актів.

1. ­Декларація про державний суверенітет України, схвалена Верховною Ра­­дою УРСР 16 липня 1990 p., котру відомий вчений-конституціоналіст Шаповал В.­ визначає як "конституційний акт", який був "генетичне пов'язаним" з Конституці­­єю УРСР.

2. Акт проголошення незалежності України, схвалений 24 серпня 1991 р.­

3. Конституція України, схвалена 28 червня 1996р. Верховною Радою Укра­­їни.

4) Конституційний закон України про внесення змін і доповнень до Кон­ституції України.

5. міжнародні договори України, міжнародні договори УРСР, міжнародні договори СРСР, які "не суперечать Конституції України та інтересам республіки"­(так визначено Законом України "Про правонаступництво").

6. акти всеукраїнських референдумів.

7. закони України, схвалені Верховною Радою України після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 p., або так звані "звичайні закони".

8. закони УРСР, схвалені Верховною Радою УРСР до 24 серпня 1991 p., по­­ложення яких не суперечать законам України, схваленим після проголошення не­­залежності України. Нині діють 75 законів Української РСР (підрахунок­ В.Ф.Опришка);

9. закони СРСР, схвалені Верховною Радою СРСР та 3їздом народним де­­путатів СРСР до 24 серпня 1991 p., положення яких не суперечать законам Укра­­їни, схваленим після проголошення незалежності України;

10) укази Верховної Ради УРСР, укази Верховної Ради СРСР, якими вносилися зміни до відповідних законодавчих актів, якщо вони не суперечать законам Украї­­ни, схваленим після проголошення незалежності України.

11) Декрети Кабінету Міністрів України, які видавалися в 1992-1993 pp.­ Всього Урядом (у той час його очолював Л.Д Кучма) було видано 86 таких актів ­делегованого законодавства (у грудні 1992 р. - 26, у січні-травні 1993 р. - 57). Ді­ючими залишилися, на підрахунком В.Ф.Опришка, 58 Декретів Кабінету Міністрів України, які мають силу закону;

12) укази Президента України, які впродовж 1996-1999 pp. видавалися на ос­нові "перехідних положень" Конституції України.

24. Поняття норми права, її ознаки та структура.

Термін "норма" означає "правило, обумовлене певною метою" (Коркунов) або "вказівку, як необхідно поступати, щоб досягти тої чи іншої мети" (Шершеневич).

В свою чергу, норма права - це об'єктивно існуюче загальнообов'язкове, фо­рмально-визначене правило поведінки, котре регулює поведінку між людьми і за­безпечується силою державного примусу. Кожна правова норма виступає елемен­тарною частинкою системи права. Тому розкривати природу норми права можли­во лише через призму її місця в єдиній системі об'єктивного права.

Поняття "правової норми" відображає одну з основних властивостей права - його нормативність - і тому є одним із найважливіших в юридичній науці.

Визначимо ознаки правової норми:

1. вона є таким правилом поведінки, яке виражає суспільну вимогу. Норма ­права виступає не лише мірою свободи суб'єктів, але й мірою їх необхідної пове­­дінки. Цілий ряд вчених, правда, вважають, що правова норма є державним при­­писом з усіма наслідками, які випливають з цього. Проблема тут, видається нам, у­тому, як розуміти суть держави: чи це організація над суспільством, чи вона все-таки лише одна з функцій громадянського суспільства;

2. норма права є формою визначення і закріплення прав і обов'язків. Реальне­ регулювання поведінки людей якраз і здійснюється через наділення правами од­­них і обов'язками інших. Різні суб'єкти правовідносин мають одночасно комплекс прав і обов'язків;

3. норма права має загальнообов'язковий характер: звертаючись до всіх, но­­рма права не адресована нікому персонально. Норма права забезпечує таку пове­­дінку суб'єктів, яка би сприяла збереженню і розвитку суспільства як системи;

4. вона є формально-визначеним правилом поведінки, тобто закріпленою в тексті офіційного документу, виданого державою. Проте це не означає, що норма права співпадає із статтею, наприклад, нормативного акту. Існують різні способи викладу (зовнішнього вираження) юридичної норми і про це ми скажемо нижче;

5. правова норма є таким правилом поведінки, реалізація або застосування якого забезпечується силою державного примусу. Останній здійснюється компе­­тентними на те державними органами: судами, правоохоронними органами.

25. Правовідносини: поняття, ознаки, види.

Поняття правовідносин, на перший погляд, визначити нескладно - це суспільні відносини, котрі врегульовані нормами права. Якщо послідовно розвивати цю точку зору, то прийдеться визнати, що правовідносини завжди по­роджуються правом і що право здатне перетворити в них будь-який побутовий зв'язок між людьми. Проте це не зовсім так. Існує немало форм взаємодії між лю­дьми, які правом не регулюються. Отже, правовідносини - це індивідуалізовані суспільні відносини, взаємна по­ведінка учасників яких юридичне закріплена і забезпечується можливістю держа­вного примусу.

Правовідносини характеризуються рядом ознак:

а) вони завжди пов'язані з правом. Норма права передбачає умови виникнен­­ня, зміни чи припинення правовідносин. Вказівка на ці умови міститься в гіпотезі норми і називається юридичним фактом. Вона ж передбачає зміст правовідносин;

б) в основі виникнення, зміни припинення правовідносин лежить життєвий випадок (дія чи подія), на який вказано в гіпотезі норми права, котра передбачає ці правовідносини - юридичний факт. Настання юридичного факту необхідне для правовідносин на відміну від інших видів суспільних відносин;

в) правовідносини є індивідуальним зв'язком між суб'єктами права, котрі конкретно визначені. Відзначимо, що "конкретно визначені" - це не значить "пер­­соніфіковані". Визначаються лише видові ознаки конкретних суб'єктів.

г) учасники правовідносин завжди володіють суб'єктивними правами і несуть обов’язки. Суть цих прав і обов'язків визначають зміст правовідносин. Частіше ­всього учасники мають одночасно і права, і обов'язки;

д) правовідносини містять інтелектуальний і вольовий елементи. Інтелектуа­­льний елемент означає усвідомленість поведінки, котра регулюється, нормою пра­­ва, вольовий - здатність суб'єкта не лише усвідомлювати, а й керувати своєю по­­ведінкою;

е) реалізація правовідносин забезпечується всіма засобами правового регулю­­вання і правового впливу (наприклад, мірою юридичної відповідальності).

Правовідносини мають складну структуру (суб'єкт, об'єкт, суб'єктивне пра­во, обов'язок) і підлягають видовій класифікації.

Класифікація правовідносин здійснюється за підставами, подібними до кла­сифікації правових норм:

1) з точки зору галузі права правовідносини поділяються на конституційні, трудові, адміністративні тощо.

2) за характером свого змісту правовідносини поділяються на:

а) загальнорегулятивні, які виникають на основі правових норм, гіпотези яких не містять вказівок на юридичні факти. Такі норми породжують у всіх адресатів однакові права або обов'язки без усяких умов і містяться, як правило, в законах (наприклад, конституціях);

б) регулятивні, які виникають на основі норми права і юридичних фактів (по­діями і правомірними діями) або договору;

в) охоронні, які виникають на основі охоронних норм і правопорушень;

3) за кількісним складом учасників правовідносини бувають прості (лише між двома суб'єктами) та складні (між трьома і більше суб'єктами);

4) залежно від ступеня конкретизації учасників правовідносини можуть бу­ти відносними і абсолютними. У відносних правовідносинах конкретно визначе­ними є усі їх учасники (наприклад, продавець і покупець). В абсолютних же ви­значеною є лише сторона - це кожен, хто має обов'язок утримуватися від пору­шень суб'єктивного права (права власності, наприклад);

5) за характером обов'язку правовідносини поділяються на активні й пасив­ні. У правовідносинах активного типу обов'язок полягає у вчиненні позитивної (активної) дії, а пасивного типу - в утриманні від дій, заборонених правовими нормами;

6) залежно від розподілу прав і обов'язків між учасниками правовідносини поділяються на двосторонні та односторонні. Двосторонні правовідносини - це такі, в яких кожен із суб'єктів має і права, і обов'язки, а односторонні - коли учас­ники наділені або лише правами, або лише обов'язками.