Сучасні концепції праворозуміння

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття-права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

14. Поняття та ознаки права.

Ознаки права є тими його властивостями, що, з одного боку, характеризують право як соціальне явище, а з іншого боку - його відмінність від інших регулято­рів поведінки людей (моралі, звичаїв тощо).

До основних ознак слід віднести:

1) Нормативність - виражається в тому, що право складається з норм - за­гальних правил поведінки. Не всяке правило поведінки є нормою. Правило пове­дінки, що стосується конкретного життєвого випадку і застосовується одного разу ­має не нормативний, а індивідуальний характер. Норми ж діють невизначену кіль­кість разів і щодо невизначеного кола суб'єктів суспільних відносин.

2) Системність - означає, що норми права утворюють розвинуту систему, котрій притаманна внутрішня єдність, узгодженість між її елементами (окремими нормами, правовими інститутами та галузями). Кількістю деструкцій (неузгодже­ності, протиріч) у системі права у зворотній пропорції, звичайно, вимірюється ступінь досконалості, рівень розвитку права тої чи іншої країни.

3) Загальнообов'язковість. Якщо попередні дві ознаки хоч якоюсь мірою властиві деяким моральним чи релігійним системам, то загальнообов'язковість ха­рактерна лише для права. Вона означає, що норми права є обов'язковими для всіх суб'єктів правовідносин в межах їх чинності (за простором, часом, колом осіб).

4) Право покликане врегульовувати суспільні відносини через наділення учас­ників суспільних відносин певним набором прав і обов'язків. Можна відповісти на таке запитання в такий спосіб - це поведінка людей у суспільстві, котра може бути активною (певні дії) та пасивною (бездіяльність).

5) Забезпеченість реалізації права державою з допомогою різних способів, в тому числі з використанням примусу. Держава, яка має монополію на примус, ви­ступає необхідним зовнішнім фактором функціонування права. Загалом держав­ний примус реалізується в двох напрямках.

По-перше, він забезпечує захист суб'єктивного права, примушуючи правопорушника до виконання обов'язку в ін­тересах іншої сторони.

По-друге, за правопорушення, передбачене законом і в по­рядку, передбаченому законом, винна особа притягується до юридичної відповіда­льності.

6) Формальна визначеність. Право функціонує у встановлених державою формах (джерелах). Чіткі формулювання змісту правових норм у нормативному ­акті чи судовому прецеденті та доступність до них з боку населення - такі цілі до­сягаються через державно-офіційний спосіб їх закріплення. Але з цього не можна перевищувати роль держави і вважати, що право - продукт лише державної діяль­ності.

7) Держава створює право або санкціонує його норми. Разом з тим, не слід забувати, що демократична держава є однією з публічних організацій суспільства, через яку останнє й здійснює правотворчу функцію.

8) Право, виражаючи загальну волю суспільства, має відповідати засадам природного права, в першу чергу не порушувати невід'ємних (природних) прав людини, принципу справедливості.

Без жодної з наведених вище ознак право не може функціонувати й здійсню­вати свої соціальні функції.

15. Поняття правової системи: структура та класифікація.

Правову систему в широкому смислі розуміють як сукупність внутрішньо уз­годжених, взаємопов'язаних, соціальне однорідних юридичних засобів (явищ), за допомогою яких офіційна влада здійснює регулятивно-організуючий і стабілізую­чий вплив на суспільні відносини, поведінку людей. Поняття правової системи ло­гічно ширше поняття права в об'єктивному смислі, вони співвідносяться як ціле й частина. Структура правової системи визначається вченими-правниками як така, що складається трьох груп юридичних явищ:

1. юридичні норми, принципи й інститути (нормативна сторона);

2. сукупність юридичних установ (організаційна сторона);

3. сукупність правових поглядів, уявлень, ідей, властивих даному суспільст­­ву, його правова культура (духовна сторона).

Американський дослідник Л.Фрідмен у книзі "Вступ до американського пра­ва" виділяє такі елементи правової системи як: а) "структура" — принципи право­вої системи й правові установи; б) "сутність" - норми і зразки поведінки людей всередині правової системи; в) "правова культура", яка включає ставлення людей до права і правової системи, ідеали й надії людей у правовій сфері життя суспільс­тва.

Існує цілий ряд класифікацій правових систем. Марксистсько-ленінська юри­дична наука проводила їх типологізацію на підставі типологізації самого права (рабовласницьке право, феодальне, буржуазне, соціалістичне).

Радянський компа­ративіст А.Х.Саїдов виділяє такі критерії "внутрішньо типової" класифікації пра­вових систем як:

а) історія правових систем;

б) система джерел права;

в) структура правової системи.

Виходячи з цих підстав, він виділяє всередині буржуазного типу права вісім правових сімей: романо-германську, скандинавську, латиноамерикан­ську, загального права, мусульманського права, індуську правову сім'ю, сім'ю звичаєвого права і далекосхідну правову сім'ю. У противагу їм розглядається сім'я соціалістичного права.

Американський вчений К. Осакве поділяє усі правові системи сучасності на два види: релігійні та нерелігійні.

До релігійних правових систем він відносить:

а) мусульманське (ісламське) право;

б) єврейське (іудейське) право;

в) канонічне право католицької церкви;

г) право Хінду (Індія).

­До нерелігійних правових систем, на думку К. Осакве, належать:

1. західне право. Термін "західне право" базується не на географічних уяв­­леннях, суть відмінностей між західним і незахідним правом зводиться до неспів­падіння їх підходів до розуміння правової держави і правової культури. До захід­­ного права входять: а) романо-германське (цивільне) право; б) англо-американське­ загальне право; в) скандинавське право (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія, Ісла­­ндія);

2. квазізахідне право, під яким розуміється соціалістичне право (Китай, Ла­­ос, Камбоджа, КНДР, Куба, Ангола, Ефіопія, Мозамбік). Країни СНД, Балтії і Схі­­дної Європи знаходяться на різних стадіях переходу від соціалістичного права до цивільного;

3. незахідне право: а) південно-східне азіатське право; б) африканське звича­­єве право.

16. Особливості правової системи України.

Україна в складі СРСР до 1991 р. належала до соціалістичної правової системи. Здійснювана зараз правова реформа спрямована на ліквідацію анахронізмів та системи, котрі досі зберігаються в нас.

Соціалістична правова система характеризується такими ознаками:

1) сугубо позитивістське і класове розуміння права. Право в офіційному р­івні визнається таким, що виражає інтереси лише частини населення, тобто має класовий характер. Право, крім того, проголошується продуктом правотворчої ді­яльності держави. Не визнається природне право і правові норми поза офіційними текстами джерел, встановлених державою.

Право, крім того, повністю заідеологізоване, воно засноване на соціалістич­ній доктрині, котра передбачає:

а) державну власність на основні засоби виробни­цтва і розподілу;

б) заперечення приватної власності, але визнання особистої влас­ності;

в) відмирання держави і права; за комунізму не буде права, юристів, юриди­чних факультетів, тобто нинішні юристи - відмираючий, паразитуючий прошарок суспільства;

г) керівна роль комуністичної партії в державному і суспільному житті;

ґ) суспільством будуть управляти не всі громадяни, найдостойніші з до­стойних, тобто члени компартії;

д) кадрова політика заснована на ідеологічному загартуванні, а не на меритократії (критерій добору кадрів, коли враховуються здібності особи).

2. незначна роль закону у правовій системі. Це проявлялося не лише в неве­­ликій кількості прийнятих законодавчих актів (у 30-80-і роки СРСР функціонував на основі близько 80 законів), а й у домінуванні адміністративних і партійних рі­­шень. Навіть виданий закон не сприймався як документ вищої юридичної сили, котрий безпосередньо діє. Суб'єкти чекали "обростання" його підзаконними акта­­ми: на основі закону чекали постанови уряду, на його основі - постанови міністер­­ства і відомства, і лише на основі останнього готувався документ на рівні підпри­­ємства чи установи, котрий підлягав виконанню;

3. зневага до правової процедури у діяльності як правотворчих, так і право-­застосовних органів. Наприклад, судова процедура розгляду кримінальних справ протягом 30-х років спрощувалася настільки, що говорити про наявність правосу­­дця в цей час можна лише умовно. Відзначимо, що інакше й не могло бути в дер­­жаві, де тривалий час був відсутнім освітній ценз для суддів. Наприклад, у 1928 р.­в РРФСР вищу юридичну освіту мали всього 5,9 відсотка суддів, ще 17,2 відсотка мали середню спеціальну юридичну освіту або ж закінчили юридичні курси. Всі ­інші судці взагалі не мали юридичної освіти;

4. принцип "соціалістичної законності", котрий гарантував передусім інте­­реси держави, а не інтереси й права людини й громадянина. У 1934 р. народний комісар юстиції РСФРР М. В. Криленко визначив три елементи в соціалістичній законності:

а) боротьба з класовим ворогом;

б) примушування до виконання ра­­дянських законів;

в) гарантування кожному трудящому можливості прикласти свою працю в межах, які йому надає радянський закон.

5) низька роль судів, їх залежність від правлячої комуністичної партії.

6. широкомасштабне правове виховання, котре виступає "складовою час­тиною" комуністичного виховання населення. Ефективність його, правда, була ­невисокою, бо зміст цілого ряду правових норм не базувався ні на демократичних ­засадах творення політики, ні на моральних традиціях суспільства;

7. соціалістична правосвідомість, специфічними ознаками якої виступаюча несприйняття базових західних цінностей; б) відверто патерналістський характер, коли населення сприймає владу у патріархальному вимірі, як таку, що відповідає за все, передовсім за життя і благополуччя кожного.

Разом з тим, за цілим рядом ознак соціалістична правова система схожа до романо-германської правової системи (ієрархія джерел права, галузевий поділ права, високий ступінь кодифікації тощо).

Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.

Проте галузі, інститути і поняття права розглядалися з позицій домінування публічного права і класового інтересу. Відкидався поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що радянська держава не визнає нічого приватного, заборонялися приватна підприємницька діяльність, валютні операції, комерційне посередництво та ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єктів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацією підприємств, банків та ін.

У зв'язку з пануванням марксистсько-ленінської ідеології і партійного (КПРС) диктату кримінальне і публічне право передбачало жорсткі санкції за антирадянську агітацію і пропаганду. Відбулася ідеологізація судового провадження. Сформувався обвинувальний ухил при розгляді справ у суді. Затвердився карально-залякувальний режим, який діяв для громадян відповідно до принципу: дозволено лише те, що не заборонено. Переважало використання імперативних норм права.

Після проголошення незалежності правова система України формується на нових засадах як самостійна (в минулому вона складала частину єдиної правової системи СРСР). Вона звільняється від псевдосоціалістичної (радянської) сутності, яка приглушила її континентально-європейські корені і забарвила їх у класово-ідеологічні тони.

Нині можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього періоду. Проте правова система України перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи, із якої вона вийшла.

Водночас за період незалежності України закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду.

Відзначимо, що правові системи, крім спільних ознак, які їх об'єднують в один тип, мають певні відмінності. Вони і утворюють їх своєрідність і неповторність.

17. Систематизація права: поняття і види.

Систематизація нормативних актів спрямована на забезпечення доступності законодавства суб'єктам правореалізації, зручності користування ним. Вона полягає в упорядкуванні законодавства, розташуванні нормативного матеріалу в певному порядку на основі об'єднання нормативно-правових актів у тематичні, хронологічні чи інші збірники. Причому систематизація може означати не лише операції з нормативними актами, а й зміну самих норм права, внаслідок чого можуть утворюватися нові нормативні акти.

Можна розуміти систематизацію законодавства й по-іншому - як процес встановлення логічного взаємозв'язку між правовими нормами або правовими актами згідно з наперед визначеними цілями (Горобець В.Д).

Сучасна юридична практика використовує чотири основні види систематизації нормативних актів: облік, інкорпорація, консолідація і кодифікація.

Облік законодавства та інших нормативних актів полягає в діяльності по їх збиранню, збереженні і підтриманню в контрольному стані, а також щодо ство­рення наукової системи, яка би забезпечувала знаходження необхідної правової інформації в масиві актів, взятих на облік. Основне завдання обліку - оперативне знаходження потрібної правової інформації, наприклад, з певної теми, або знахо­дження лише реквізитів нормативного акту.

Відзначимо, що сучасних умовах облік законодавства здійснюється за допо­могою комп'ютерної техніки, спеціальних програм пошуку правових актів. На веб-сайті Верховної Ради України уже міститься майже 100 тисяч правових доку­ментів, тому обійтися без такої допомоги вкрай важко.

Систематизація законодавства у формі інкорпорації полягає в підготовці і ви­данні різного роду збірників (зібрань) нормативних актів при збереженні незмін­ними їх змісту.

Залежно від того, хто здійснював інкорпорацію, в юридичній літературі виді­ляють три види зібрань законодавства:

а) офіційне зібрання - коли його підготував і видав сам правотворчий орган або затвердив зібрання, підготовлене іншим органом;

б) офіціозне зібрання - це таке зібрання, що готується за дорученням право­творчого органу, але видається без його офіційно вираженого схвалення;

в) неофіційне зібрання - це таке, що готується науковими установами, видав­­ництвами за власною ініціативою.

Зібрання законодавства також можуть бути систематичними і хронологічни­ми. Особливим різновидом зібрання законодавства є Звід законів - який містить лише діючі нормативні акти і обов'язково в діючій редакції.

Консолідацією називається такий вид систематизації законодавства, за якого деяка кількість нормативних актів, прийнята протягом тривалого часу, поєднується в один, укрупнений нормативний акт, але при цьому їх зміст не змінюється. Консолідація здійснюється лише правотворчим органом і дозволяє долати множинність нормативних актів щодо певного питання. Новий укрупнений правовий акт повністю охоплює нормативні акти, котрі входять до нього, має свої ­власні реквізити. Разом з тим, всі нормативні положення раніше схвалених актів змінюються, вони об'єднуються в новому акті без змін. При цьому допускається-редакційна правка.

Нарешті, кодифікація - це діяльність правотворчих органів, спрямована систематизацію і докорінну переробку діючого законодавства шляхом підготовки прийняття зведеного кодифікаційного акта (основ законодавства, кодексу, статуту положення тощо). Кодифікація, на відміну від наведених вище видів систематизації, не лише впорядковує діючі, а й одночасно створює нові правові приписи. Тобто кодифікація є вдосконаленням законодавства по суті, її значення полягає в зміцненні системності законодавства, посилення його юридичної єдності й узгодженості.

Стан кодифікації в Україні.

Кодифікація справедливо вважається вітчизняними вченими найбільш поширеною формою систематизації національного законодавства.

В Україні в 2000 р. була захищена одна з перших кандидатських дисертацій з проблеми кодифікаційної діяльності. Автор останньої - уже згадуваний Погорєлов Є. В. - визначає наступні характерні риси кодифікаційної діяльності:

1. вона здійснюється компетентними правотворчими органами держави, а ­тому має державно-владний, офіційний характер і є різновидом правотворчості;

2. її об'єктом є певна група нормативно-правових приписів, що мають спі­­льний предмет правового регулювання;

3. вона зумовлена, перш за все, потребами суспільного розвитку і такою вла­­стивістю об'єктивного юридичного права як його системність;

4. змістом цієї діяльності є переробка форми і змісту нормативно-правових­ приписів, їх узгодження та об'єднання у єдиний цілісний комплекс;

5. вона виступає процесом, який складається з певних послідовних дій (опе­­рацій), стадій та етапів;

6. це діяльність, яка здійснюється на основі певних принципів, за допомогою ­певних засобів, із застосуванням певних правил кодифікації;

7. її результатом є створення кодифікаційних актів, тобто єдиних, внутрі­­шньо узгоджених за змістом і юридичне цілісних нормативно-правових актів, які ­мають юридичну форму зовнішнього виразу (найменування): "закон", "кодекс­", “основи законодавства”, "положення", "статут" тощо;

8. метою кодифікаційної діяльності є створення якісних нормативно-­правових актів, а в цілому - удосконалення законодавства.

З урахуванням наведеного названим дослідником пропонується визначенні поняття кодифікаційної діяльності - це зумовлений потребами суспільного розви­тку та системністю права, здійснюваний на основі певних принципів правотворчий процес по переробці змісту і форми групи чинних нормативно-правових приписів, їх узгодження та об'єднання в єдиному кодифікованому акті з метою удосконалення законодавства.

­Наведемо ще одне визначення кодифікації, взяте із законопроекту "Про закони і законодавчу діяльність в Україні", - це зведення положень різних законів до узгодженої юридично і логічно системи та створення на цій основі і прийняття єдиного зведеного закону - кодексу чи Основ законодавства.

Наслідком кодифікаційної діяльності на рівні законів виступають, як уже відзначалося, кодекси. Кодексом називається законодавчий акт, який виступає систематизованим узгодженим викладом правових норм певної галузі права. Рівень кодифікації свідчить нині про ступінь досконалості законодавства. Статути і положення є основними формами кодифікації, як правило, підзаконних нормативних актів.

В американській юридичній літературі точиться широка дискусія навколо проблеми доцільності кодифікації та кодексів у системі законодавства. Цікавими є аргументи "за" і "проти", які наводяться при цьому. Наведемо їх.

Аргументація "проти" кодифікації законодавства:

1. Кодекс гальмує і перешкоджає природному розвитку права;

2. Кодекс не може передбачити всі можливі випадки, котрі виникнуть в реальності;

3. Кодекс побудований на логіці і вимагає бездумного підкорення їй, але природній розвиток права залежить від життєвого досвіду, а не від логіки. Тому, за своєю природою кодекс протирічить суті закону;

4. Кодекс перебільшує роль парламенту в законотворчості;

5. Кодекс стримує судову правотворчість і відповідно перетворює суд в слухняного (пасивного) виконавця законодавчих рецептів, що міс­тяться в ньому.

Аргументація "за " кодифікацію законодавства:

1. Кодекс забезпечує доступність закону простому громадянину і цим спри­­яє юридичній грамотності суспільства загалом;

2. Кодекс сприяє організованості, ясності, чіткості і логічності закону;

3. Кодекс надає судам необхідні керівні директиви і цим служить путівни­­ком для суддів;

4. Для практикуючого юриста і студента кодекс спрощує пошук закону.

Торкаючись стану кодифікації законодавства в Україні, відзначимо, що на сьогодні в нашій країні використовуються дві форми цього виду кодифікації на рі­вні закону: у вигляді підготовки і прийняття кодексів та у вигляді підготовки і прийняття Основ законодавства України.

Говорячи про кодекси як джерела права в Україні відзначимо кілька суттєвих Моментів. По-перше, здобуття Україною незалежності, конституювання її правової системи зумовило активізацію процесу кодифікації законодавства. Протягом 1991 ~ 2002 pp. були прийняті такі нові кодекси: Арбітражний процесуальний (6 листо­пада 1991 p.), Митний (12 грудня 1991 p.), Повітряний (4 травня 1993 p.), про надра (27 липня 1994 p.), торговельного мореплавства (23 травня 1995 p.), Водний (6 червня 1995 p.), Кримінальний (5 квітня 2001 р.) Бюджетний (2001 p.), Земельний (жовтня 2001 p.), Сімейний (лютого 2002 p.), Цивільний та Господарський (січень 2003), Цивільний процесуальний (2004). Всього, отже, було схвалено 10 нових кодексів.

­По-друге, в Україні залишаються чинними чимало кодифікованих актів, прийнятих у колишньому Союзі РСР на основі Основ законодавства СРСР та союзні), республік. Назвемо їх: Кримінально-процесуальний (28 грудня 1960 p.), Виправно-трудовий кодекс (грудня 1970 p.), Кодекс законів України про працю (10 грудня 1971 p.), Житловий кодекс України (30 червня 1983 p.), Кодекс України про адміністративні правопорушення (7 грудня 1984 p.). Зрозуміло до них після 1991 р. вносилися численні зміни й доповнення. Наприклад, 26 законами вносилися зміни до 112 статей Кодексу України про працю. Проте їх правові норми не лише не позбулися усіх вад, а й, на думку відомого вченого Опришка В.Ф., набули нових, зокрема вони за цілим рядом ознак вже не відповідають положенням Конституції України.

Друга форма кодифікації в Україні - прийняття Основ законодавства України - за роки незалежності не знайшло широкого застосування. Всього Верховною Радою України схвалено три такі документи: Основи законодавства України про охорону здоров'я, Основи законодавства України про культуру та Основи законо­давства України про обов'язкове державне соціальне страхування.

18. Види правотворчості в Україні.

В юридичній літературі існує кілька визначень поняття правотворчості. Правило, під правотворчістю розуміють таку форму організованої державної діяльності, котра виражається в установленні або санкціонуванні компетентними ор­ганами (або народом через референдум) правових норм.

Правотворчість завершує процес правоутворення. Останнє виступає білі широким поняттям і охоплює як власне правотворчість, так і сукупність фактор які викликають її. Серед ознак правотворчої діяльності виділимо такі:

а) це сама діяльність і одночасно наслідок такої діяльності;

б) ця діяльність має організований характер, базується на правовій процедурі;

в) цю діяльність здійснюють щ важно державні органи.

Найбільш сутнісні характеристики правотворчої діяльності проявляються законотворчості. У законодавчому процесі, як правило, виділяють чотири стадії такій послідовності: а) здійснення права законодавчої ініціативи; б) обговорені законопроекту; в) прийняття закону; г) його обнародування.

У процесі ж правотворчості стадій дещо більше:

1. прийняття рішення щодо підготовки проекту;

2. попередні роботи перед складанням тексту проекту;

3. підготовка первісного тексту проекту;

4. попереднє обговорення проекту;

5. внесення проекту в офіційному порядку до відповідного правотворчо­го органу;

6. внесення питання про розгляд проекту до порядку дня засідання;

7. обговорення і офіційне прийняття проекту;

8. обнародування прийнятого нормативного акта.

З іншого боку, в Україні можна визначити такі види правотворчої діяльності

1. прийняття нормативних актів державними органами влади (Верховною ­Радою, Президентом, Урядом, міністерствами і відомствами, головами місцевих­ держадміністрацій);

2. прийняття нормативних актів органами місцевого самоврядування (на­приклад, місцевими радами);

3. безпосередня участь народу у правотворчому процесі через референдум;

4. укладення між різними суб'єктами права нормативних угод, які містять ­обов'язкові до виконання правові приписи (наприклад, укладення Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом 8 червня 1995 року, колективних договорів тощо).

­Останнім часом виробляються абсолютно нові види правотворчості. На думку вітчизняної дослідниці Раданович Н. М., в результаті дослідження процесу "стикування" міжнародно-правових і національно-правових приписів можна виділити наступні специфічні риси національної правотворчості:

1) можливість створення нового джерела національного права шляхом санк­­ціонування дії норм іншої - міжнародної - правової системи;

2) забезпечення, у разі потреби, дії норм санкціонованого джерела права. При цьому така правотворчість:

а) зумовлюється укладеним міжнародним догово­­ром, а тому є похідною від його положень;

б) не може виходити за межі змісту міжнародного договору і повинна відповідати певним вимогам тлумачення норм міжнародного права;

в) передбачає "процедуризацію" застосування міжнародно-­правових норм, тобто встановлення порядку їхнього впровадження (імплемента­­ції);

г) часто-густо пов'язана з переглядом національного законодавства, із приве­­денням його у відповідність до міжнародного договору (така правотворчість буде мати місце й у зв'язку з виконанням положень міжнародного договору, який хоча і­ не став частиною національного законодавства, однак має добросовісно виконува­­тися державою).

Сказане дозволяє зробити висновок про існування специфічного різновиду національної правотворчості, а саме: імплементаційної правотворчості.