1. Предмет і методологія теорії держави і права

Що розуміти під методом дослідження? Під методом науки розуміється спе­цифічна система пізнання, по суті типовий для даної науки спосіб отримання но­вого знання, що передбачає виділення і використання певних пізнавальних кроків, певну послідовність їх застосування. Теоретичне вчення про сукупність методів наукового пізнання прийнято називати методологією.

Методологію теорії держави і права як систему методів нашої науки можна викласти за такою схемою: а) універсальні методи; б) загальнонаукові методи; в) спеціально-юридичні методи.

Універсальні методи наукового пізнання характеризують мислення людини в цілому і можуть бути застосовані у всіх сферах пізнавальної діяльності людини, їх об'єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння оточуючого нас світу, самої людини, її мислення і процесу пізнання та перетво­рення світу людиною. До таких світоглядних підходів належать матеріалізм (мате­ріальне визначає ідеальне) та ідеалізм (первинною є ідея, котра визначає матеріа­льне).

Загальнонаукові методи використовуються не лише в юридичних, а й у інших науках. До них належать такі:

1) аналіз і синтез. Аналіз і синтез належать до найбільш широко використо­вуваних у процесі пізнавальної діяльності способів мислення. Аналіз - це прийом мислення, пов'язаний з розкладом об'єкта, що вивчається на складові частини, сторони, тенденції розвитку і способи функціонування з метою їх відносно само­стійного вивчення. Синтез - це прямо протилежна операція в мисленні, котра по­лягає в об'єднанні раніше виділених частин в єдине ціле і з метою отримання знання про ціле шляхом з'ясування тих істотних зв'язків і відносин, які об'єднують раніше виділені в аналізі частини в єдине ціле.

2) абстрагування. Абстрагування — це процес виділення, вичленення нашим мисленням окремих ознак, властивостей і відносин конкретного предмету чи яви­ща, котрі цікавлять нас у контексті дослідження і, одночасно, відокремлення їх від інших ознак, властивостей і відносин, які в даному контексті не є суттєвими. Тим­часове відволікання дослідника від ряду ознак і властивостей об'єкту допоможе глибше зрозуміти його сутнісну природу.

3) індукція, дедукція, аналогія. Під час застосуванні індукції думка дослідни­ка рухається від знання окремого, знання фактів до знання загального, знання за­кономірностей. Дедукція, навпаки, передбачає рух думки від загального знання до знання окремого. Аналогія як прийом дослідження передбачає, що на основі схо­жості об'єктів за деякими ознаками, властивостями і відносинами висувається гі­потеза про їх схожість і в інших параметрах.

­4) моделювання. Умовивід за аналогією лежить в основі нині такого поши­реного методу дослідження як моделювання - суть його полягає в тому, що об'єкт, який цікавить дослідника заміщується іншим об'єктом, який знаходиться у відно­синах подібності до першого об'єкту. Перший об'єкт називають оригіналом, а другий - моделлю. Під моделлю розуміється об'єктивована в реальності чи в мис­ленні уявна система, що заміщає об'єкт пізнання.

Спеціально-юридичні методи застосовують лише в юридичних науках. До них належать:

1) формально-юридичний метод дослідження полягає у знаходженні місця певного явища чи процесу в правовій системі даного суспільства, тобто визначен­ня їх правового статусу. Під останнім розуміється становище чого-небудь, яке врегульоване нормами права. При цьому необхідно вміло здійснити тлумачення права, а також співвіднести правовий статус предмету з його фактичним статусом;

2) порівняльно-правовий метод полягає в дослідженні природи (сутності) предмета через порівняння його статусу в даній правовій системі і статусу однорі­дних предметів у правових системах інших країн. Наприклад, модель правового регулювання тої чи іншої проблеми в Україні оптимальніше можна створити після порівняльного аналізу зарубіжного законодавства з відповідних проблем.

Амери­канський компаративіст К. Осакве виділяє такі стадії проведення академічного по­рівняльно-правового аналізу:

а) виявлення існуючих правил (інститутів) у порів­нюваних системах А і Б;

б) співставлення встановлених правил (інститутів) з ме­тою пізнання їх спільних і (або) відмінних властивостей;

в) з'ясування життєздат­ності або ефективності існуючого правила (інституту) у власній системі. В цьому плані слід відрізняти закон "на папері" від закону в житті;

г) визначення історич­них причин існування даного правила (інституту) в кожній із порівнюваних сис­тем;

3) історико-правовий метод полягає в тому, що явище (наприклад, держава, право чи їх компоненти) пізнається через призму умов його виникнення і основ­них етапів розвитку.

2. Поняття держави: різні концептуальні підходи.

Санкт-Петербурзький учений XIX ст. П. Лодій (виходець із Закарпаття), який у 1828 р. став автором чи не першого навчального посібника з теорії держави і права у Російській імперії (з назвою "Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве") державу ро­зумів у такий спосіб: "Держава - це нерівне суспільство вільних людей, що об'єдналися під однією верховною владою, для досягнення загальної безпеки й благополуччя. Члени, об'єднані в одну Державу, називаються Громадянами; ті ж, які не входять до об'єднання, називаються Іноземцями".

Відомий російський державознавець П. Сорокін (автор "Єлементарного учебника общей теории права в связи с теорией государства") у 1919 р. писав, що дер­жава "виступає організованим союзом людей, об'єднаних єдиною верховною вла­дою". З його точки зору "відмінною ознакою держави як форми суспільства, є те, що тут об'єднуючим зв'язком виступає підлеглість всіх його членів одній держав­ній владі, обов'язковій для всіх членів суспільства, незалежно від їх вірувань і ро­дової приналежності".

На думку основоположників марксизму і, зокрема, Ф. Енгельса "держава є нічим іншим, як машиною для придушення одного класу іншим". Пізніше В.Ульянов-Ленін (праця "Держава і революція") уточнив: "Держава - це машина для підтримання панування одного класу над іншим". Такий підхід, хоч і поясню­ється умовами західного суспільства XIX - поч. XX ст. з його соціальним розша­руванням і протистоянням, все ж, на нашу думку, не зовсім адекватно відображає сутність держави початку XXI ст.

Нині найвідоміший Фішеровський словник права дає поняття держави як спі­льність, в основі структури якої лежить територія, народ і державна влада.

Серед сучасних юристів, і це природно, продовжує залишатися різноманіт­ність підходів до розуміння й визначення поняття держави та її ознак. У 1982 p., наприклад, іспанський дослідник, професор юридичного факультету Мадридсько­го університету Г. Перес-Барба Мартінес писав, що термін "держава" означає не всяку форму політичної організації, а лише таку, яка виникає у новий час. На його ж думку, характерними ознаками держави виступають: суверенна влада, раціона­льність адміністрації, державна власність, постійна армія, релігійний нейтралітет.

Французькі вчені Р. Ленто і М. Гравітц вважають, що будь-яка держава хара­ктеризується такими ознаками:

а) новим типом колективної спільноти;

б) територією в рамках національних кордонів;

в) виділенням в організації держави форми правління і державної служби;

г) виникненням власне правотворчої функції держави;

д) глобальністю (ідеєю суверенітету);

е) інституйованою формою влади.

Інший французький вчений П. Бірнбаум дає таке визначення держави: "Дер­жава - це інституційна політико-правова машина, що обслуговується функціоне­рами, котрі ідентифікуються з своєю роллю, відокремлена від громадянського су­спільства, над яким вона намагається здійснити повну опіку, контролюючи його через свої адміністративні органи і через своє власне право, домінуючи в ньому через свою поліцію, приводячи його в рух шляхом економічних інтервенцій, під­коряючи його врешті через оволодіння думками і їх пов'язування з своїми влас­ними цінностями."

Разом з своїм колегою Б. Баді цей учений виділяє такі елементи сучасної дер­жави:

1) система інституйованих ролей, яка постійно функціонує;

2) єдиний легітимний тримач, який використовує силу для контролю терито­рії, на якій він здійснює свій суверенітет, реалізуючи охоронну владу над терито­рією найбільш віддаленої з провінцій, захищаючи також кордони;

3) політико-адміністративна машина, котра діє через функціонерів, які рек­рутуються на без особистій основі за меритократичними критеріями.

Американський вчений Р. Даль, відомий своїми теоретичними дослідження­ми демократії, державу розуміє в такий спосіб - це асоціація, що характеризується ступенем забезпечення згоди з установленими в ній нормами і правилами з боку тих людей, на яких методами примусу поширюється її юрисдикція.

Як відзначає російський фахівець-державознавець В.А.Четверній, західна те­орія держави розглядає останню як "правову форму організації і функціонування політичної влади - з точки зору міжнародного права" і важко з ним не погодитися, бо справді сучасні держави настільки повноцінно функціонують, наскільки вони визнані міжнародним співтовариством.

Інший російський дослідник В.Е. Чіркін відслідковує в сучасній науковій лі­тературі п'ять основних підходів до поняття держави:

1) теологічний (мусульманські вчення);

2) класичний (держава - це сукупність влади, території, населення);

3) юридичний (держава - юридична персоніфікація нації);

4) соціологічний (велика кількість вчень про суть держави: органічне, природньо-правове, марксистське тощо);

5) кібернетичний (держава - особлива інформаційна система з прямими і зворотними зв'язками).

Відомий український вчений зі Львова П.М. Рабінович в одному з останніх досліджень цієї проблеми подає таке визначення: "Держава - це організація полі­тичної влади домінуючої частини населення у соціальне неоднорідному суспільс­тві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загально соціальних потреб та здійснює керівництво суспільством насамперед в інтересах цієї його частини". Цим же вченим визначається соціальна сутність держави, у здатності держави забезпечувати — у процесі свого функціонування і розвитку задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб й ін­тересів окремих груп індивідів та їх спільнот.

Узагальнюючи вищесказане й спробуємо сформулювати поняття держави та її основних параметрів.

Отже, держава - це політико-територіальна суверенна організація публічної влади, яка має спеціальний апарат з метою управління суспільством і здатна зро­бити свою волю обов'язковою для всього населення даної країни.

Погоджуємося із відомим вітчизняним вченим-теоретиком права М. Цвіком, який вказує, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією, бо діє в межах права, котре має пріоритет над нею.

Кожна сучасна держава характеризується, принаймні, такими ознаками як: а) визначена кордонами територія; б) належність осіб до держави (громадянство); в) державна влада; г) суверенітет; д) спеціальний апарат; е) правотворча діяльність; є) економічна і фінансова система.

3. Територія держави. Територіальна цілісність як об’єкт правової охорони.

У державно-організованому суспільстві принцип кровноспорідненої органі­зації населення втратив своє значення. На зміну йому прийшов інший принцип його територіальної організації. Тому й варто з'ясувати поняття "території". Те­риторія тої чи іншої держави - це чітко визначена кордоном частина земної кулі, на яку поширюється її юрисдикція, а населення, що на ній мешкає, перетворюєть­ся у підданих або громадян держави.

Ще в XIX ст. вченими-юристами (А.Дюгі, М.Коркунов) були визначені влас­тивості державної території: а) неподільність (її належність багатьом недержавним власникам не розділяє її); б) недоторканість, що зокрема знаходить відображення в принципі невтручання публічної влади в справи іншої держави; в) винятковість на даній території відсутні всякі прояви влади іншої держави; г) невідчужуваність (держава, позбавлена території, перестає функціонувати).

Територія сучасної держави визначена кордонами, встановленими внутрі­шнім законодавством та міжнародними договорами з сусідніми країнами. Що ро­зуміти під "державним кордоном"? Чинне законодавство України встановлює, що державний кордон України - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного прос­тору.

Договірне погодження лінії кордону називають його делімітацією. Встанов­лення державного кордону, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, здійснюється в такі способи :

1. на сущі - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієн­­тирах;

2. на морі - по зовнішній межі територіального моря України;

на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або тальвегу ­ріки; на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або по середині голо­­вного рукава річки; на озерах та інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує ви­ходи державного кордону України до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не пере­міщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;

4. на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах - відповідно до­ лінії державного кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;

5. на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (руча­­їв), - по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від прохо­­дження державного кордону України на воді.

На основі делімітації державний кордон поводять на місцевості з допомогою спеціальних знаків - цей процес називають демаркацією.

До складу державної території відповідно до норм міжнародного права вклю­чають такі елементи.

1. суша в межах державних кордонів;

2. водяний простір у межах кордонів, а саме:

• внутрішні води (до внутрішніх вод України належать:

а) морські води, роз­­ташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України;

б) води портів України, обмежені лінією, яка про­­ходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря;

в)­ води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать­ Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не пе­­ревищує 24 морських миль;

г) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні;

д) обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні);

• територіальні води (до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого від­­пливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих ви­­хідних ліній, які з'єднують відповідні точки);

• континентальний шельф (прилягаюче до територіальних вод морське дно до глибини 200 м від поверхні моря або за цими межами до місця, де глибина дозво­­ляє розробляти природні багатства цих районів);

• прикордонні судоходні річки до середини головного фарватеру;

3. повітряний простір над сушею і водним простором;

4. надра під сушею і водним простором;

5. приписані до портів даної держави військові кораблі чи шлюпки, які пла­­вають під прапором цієї країни, а також військові літаки, де б вони не перебували, в тому числі в межах території іншої держави з її дозволу:

6. приписані до портів даної держави невійськові кораблі і літаки, які не перебувають в межах території інших держав;

7. території приміщень дипломатичних і консульських представництв даної держави на території іншої держави.

Досвід формування територій сучасних держав протягом останніх кількох сторіч дозволяє визначити основні способи набування території:

1. акцесія — це набуття території внаслідок прояву природних сил, незалежно від волі людини (наприклад, з'являється новий острів);

2. первинна окупація - це зайняття території, яка не має державної принале­­жності;

3. анексія - це здобуття території з використанням насилля (наприклад, вій­­ськовими діями);

4. тривале утримання - означає, якщо певна держава тривалий час безперер­­вно утримує певну територію, вона отримує на неї переважне право;

5. територіальна цесія - це перехід частини території від однієї держави до іншої на договірних засадах.

­Стаття 111 КК. Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України

1. Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону­ України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, — караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, — караються обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк,

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків, — караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років,

Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що він посягає на пріоритетні національні інтереси України: державний суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність кордонів, які є головними складовими (основами) національної безпеки України.