Головні аспекти інтеграційного процесу:

одержання кінцевого продукту АПК започатковується не в сільському господарстві, а в тих галузях промисловості, які забезпечують його необхідними матеріальними ресурсами;

від того, наскільки цими ресурсами буде забезпечене сільське господарство, залежить обсяг і якість кінцевої продукції АПК;

сільське господарство, таким чином, є проміжною, але головною ланкою, оскільки від того, яку продукцію (за якістю та обсягами) воно виробить, залежить не лише функціонування переробних галузей, а й рівень задоволення попиту споживача.

Об’єктивна потреба інтеграції сільського господарства і промисловості, обумовлена двома головними причинами:

1. Аграрний сектор, який в значних обсягах виробляє однорідну продукцію (особливо малотранспортабельну та часово обмежену для зберігання), може досягти високого ефекту за умови, коли досягається організаційно-економічне злиття з переробними галузями в єдиному технологічному процесі інтегрованих формувань.

2. У свою чергу зростання потужностей переробних підприємств, їх асортиментна політика визначаються надійністю та ритмічністю постачання сировини, що також досягається в результаті об’єднання виробництва сировини та її промислової переробки.

Агропромислова інтеграція в своєму розвитку поступово набуває нових ознак, охоплює різні аспекти соціально-економічного.

Для сучасного розвитку інтеграційного процесу в Україні характерними є такі аспекти:

економічний, тобто забезпечення паритетності та еквівалентності міжгалузевого обміну, встановлення справедливих цін на проміжну і кінцеву продукцію;

організаційний — створення таких інтегрованих господарсько-виробничих та управлінських структур, які б забезпечили високу госпрозрахункову ефективність і зміцнення продовольчої безпеки держави;

соціальний, під чим слід розуміти потребу утвердження соціального статусу працівника АПК, вивільнення його від засилля посередників, входження в ринкові умови як безпосереднього і рівноправного контрагента;

морально-етичний, за яким працівника АПК і особливо сільського господарства слід розцінювати як особистість, що сама визначає і вибирає форму власності і господарювання, є прихильником колективного докладання праці, оберегом традицій, культури і звичаїв українського народу.

Необхідність розвитку інтеграційних процесів в АПК визначається наступними факторами:

1. Специфіка сільського господарства, яка обумовлює сезонний характер одержання продукції при постійному практично рівному попиті на неї протягом року. Ця особливість вимагає об’єднання зусиль для розширення асортименту продукції шляхом її глибокого заморожування, сушіння, консервування, соління, квашення, зберігання і транспортування.

2. Оскільки сільськогосподарська продукція в своїй абсолютній більшості є однорідною за якістю і виробляється в значних обсягах, для її збереження і скорочення втрат досить важливо досягти чіткої координації дій у часі та просторі, щоб ефективно використати наявні потужності і тим самим запобігти можливим диспропорціям і спонтанним надходженням сировини.

3. Еластичність попиту потребує постійного підтримуванню стабільних зв’язків у системі «поле (ферма) — переробка — торгівля», утилізації нестандартної та супутньої продукції безпосередньо на місці її виробництва.

4. Для сучасного розвитку АПК України досить характерним значне розширення кола суб’єктів інтеграційного процесу. Крім традиційних аграрних підприємств і переробних галузей до цього процесу долучаються різноманітні сервісні та ринкові структури, наукові та освітні заклади, постачальники ресурсів, фінансово-кредитні установи, органи державного управління.

Складовими мікросередовища, в якому функціонують аграрні підприємства, є:

— споживачі сільськогосподарської продукції;

— посередники;

— постачальники необхідних аграрним підприємствам ресурсів;

— агросервісні підприємства й організації, що надають певні виробничі послуги аграрним підприємствам;

— фінансово-кредитні установи;

— юридичні контори;

— найближчі конкуренти.

Види інтеграційних зв’язків у агропромисловому виробництві.

Горизонтальна інтеграція являє собою форму організації співробітництва юридично та економічно самостійних підприємств і організацій однієї галузі, які спеціалізуються на виробництві чи переробці та збуті певної продукції або виконанні одного виду діяльності з метою найефективнішого використання наявних ресурсів. Прикладом горизонтальної інтеграції може бути створення міжгосподарських акціонерних підприємств чи науково-виробничих об’єднань, поєднання зусиль між насінницькими, репродукторними і власно аграрними підприємствами з виробництва певної культури.

Вертикальна інтеграція (вона і є агропромисловою) — це організація співпраці економічно і юридично самостійних підприємств та організацій, які в процесі відтворення на основі поділу праці здійснюють різні стадії виробничого циклу: виробництво сировини, збереження, транспортування, обробку, переробку і торгівлю готовими продуктами сільськогосподарського походження.

В останні роки набуває поширення змішана форма інтеграції, коли об’єднуються для спільного бізнесу різнопрофільні, технологічно не зв’язані підприємства.

Характер та механізм міжгалузевих зв’язків як основи агропромислової інтеграції можна представити наступним чином.

Рисунок 1.1 – Характер та механізм міжгалузевих зв’язків у АПК

З наведеної схеми можна зробити такі висновки:

1. Агропромислова інтеграція немислима і неможлива без розвитку між сільським господарством і промисловістю цілої системи зв’язків.

2. У свою чергу, характер і рівень розвитку зв’язків обумовлюють той чи той тип інтеграції, тобто горизонтальну чи вертикальну інтеграцію.

3. Тип інтеграції є основою створення чи то міжгосподарських чи агропромислових формувань.

Розуміння суті цих зв’язків, а також їхнього внутрішнього змісту дає підстави зробити висновок, що промислові та сільськогосподарські підприємства, сервісні і торгові організації здійснюють певні заходи інтеграційного процесу, який в конкретних умовах того чи того регіону, тих чи тих галузей трансформується у відповідні інтегровані структури.

Агропромислова інтеграція має одне цільове завдання — сформувати агропромислове виробництво, тобто таку структуру господарсько-виробничих зв’язків між окремими елементами технологічного процесу, в якій вони органічно поєднані та організаційно оформлені в певні міжгалузеві формування.

Визначальною рисою агропромислового виробництва є те, що його основою є організаційно-господарські структури, в яких синтезуються, як правило, сільськогосподарська та післясільськогоподарська ланки єдиного технологічного процесу. Воно має свої особливості, незаперечні переваги та властиві йому суперечності.

До незаперечних переваг інтегрованих підприємств слід віднести:

значну економію коштів і ресурсів, зумовлену рівнем концентрації виробництва та повнішим використанням зовнішніх факторів;

можливість широкого маневру ресурсами у зв’язку із продуктовим (спеціалізованим) спрямуванням і поглибленням процесу поділу праці;

створення організаційних умов для розвитку інноваційного процесу та інформаційного забезпечення виробництва;

реальну можливість скорочення втрат сировини і продукції завдяки синхронізації дій у просторі і часі;

підвищення продуктивності і конкурентоспроможності виробництва, його керованості відповідно до вимог ринку;

існування реальних шансів виходу на зовнішній ринок;

здешевлення витрат на менеджмент за рахунок зменшення кількості управлінських ланок і ліквідації зайвих структур.

Перспективними напрямами у розвитку інтеграції у АПК можуть бути наступні:

організація територіальних об’єднань взаємозалежних підприємств і установ у межах конкретного регіону за принципом кластеризації;

кооперування та поєднання зусиль у сфері використання виробничого потенціалу (техніки, трудових ресурсів, транспорту та ін.);

запровадження об’єднаної системи заготівлі сировини, визначення її якості та транспортування;

створення спільної системи матеріально-технічного постачання, ремонту та догляду техніки;

об’єднання фінансових ресурсів і створення на цій основі інтегрованих структур у соціальній сфері;

запровадження централізації використання побічної продукції та відходів переробки сільськогосподарської сировини;

формування в межах території чи груп підприємств централізованих менеджментських і маркетингових служб.

4

Виробництво продукції в сільському господарстві здійснюється на основі органічної єдності таких факторів, як земля, трудові ресурси, засоби і предмети праці. Засоби і предмети праці у сукупності становлять засоби виробництва, які є матеріальною основою сільського господарства і важливою складовою частиною його продуктивних сил. Засоби виробництва сільського господарства, виражені у грошовій формі становлять його виробничі фонди. Виробничі фонди сільського господарства залежно від економічного значення в процесі виробництва, характеру обороту і способу перенесення вартості на створюваний продукт поділяються на основні та оборотні. При цьому засоби праці набувають економічної форми основних фондів, а предмети праці – оборотних фондів.

Основні фонди сільського господарства за економічним значенням поділяються на виробничі (будівлі, споруди й передавальні пристрої, силові машини й обладнання, робочі машини і обладнання, вимірювальні прилади й інструменти, транспортні засоби, виробничий і господарський інвентар, продуктивну і робочу худобу, багаторічні насадження та інші основні фонди) і невиробничі (основні фонди житлово-комунального господарства і побутового обслуговування, організацій культури, мистецтва, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення).

Оборотні фонди – це виробничі запа­си (насіння й посадковий матеріал, корм (фураж) і підстилка, нафтопродукти, запасні части­ни, мінеральні добрива, ветеринарні препарати, отру­тохімікати та ін.); незавершене виробницт­во (витрати на роботи, виконані під урожай наступного року та ін.), молодняк і доросла худоба на відгодівлі.

Основні фонди формують за рахунок відрахування від прибутку, амортизації, виручки від продажу основних фондів, страхових платежів по основних фондах, довгострокових кредитів. Оборотні фонди формують за рахунок відрахувань від прибутку і короткостроко­вих кредитів.

Земельні ресурси є основою матеріального і духовного виробництва. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил, масштаби виробництва і матеріальне благополуччя населення країни. Земельні ресурси у сільському господарстві є головним засобом виробництва.

Економічна ефективність використання земельних ресурсів характеризується системою натуральних (урожайність сільськогосподарсь­ких культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства – на ріллю, птахівництва – на площу зернових)) і вартісних показників (виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільсь­когосподарських угідь).