3. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду і учасників процесу

1. Принцип диспозитивності. Диспозитивність – слово латинського походження і означає “розпоряджаюся”. Він закріплений у п.4 ч.3 ст.129 Конституції України (хоча цей термін не вживається) та в багатьох статтях ЦПК України.

Принцип диспозитивності – один з найбільш специфічних принципів цивільного судочинства. Він є відбиттям принципу диспозитивності у цивільному матеріальному праві. Його називають наріжним каменем цивільного процесу. Принцип диспозитивності полягає у можливості осіб, які беруть участь у справі, вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засобами їх захисту.

Складовими принципу диспозитивності є:

1. ініціювання судового процесу заінтересованою особою;

2. сторони судового процесу самостійно надають суду докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до суду, коли особа не може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів;

3. сторони і треті особи самостійно доводять суду переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної норми права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду;

4. сторони зобов’язуються законом попередньо повідомити суд і іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень.

Принцип диспозитивності, перш за все, визначає порядок порушення справи в суді, тобто виникнення цивільного процесуального правовід­ношення. Суть диспозитивності у цій частині виражається двома афоризмами: 1) ніхто не може бути примушений до пред’явлення позову всупереч своєї волі; 2) не має судді без позивача.

Зміст диспозитивності складають повноваження сторін, третіх осіб, суб’єктів, які захищають права і інтереси інших осіб.

Стадіями реалізації принципу диспозитивності є:

- порушення цивільного процесу у суді першої, апеляційної та касаційної інстанції;

- визначення відповідача, предмета і обсягу позовних вимог;

- вибір позивачем суду (альтернативна підсудність);

- розпорядження своїми матеріальними правами (трудовими, цивільними, сімейними і т.ін.);

- розпорядження процесуальними засобами судового захисту матері­альних прав.

Принцип диспозитивності у цивільному процесі діє перш за все у трьох головних напрямках:

1. здійснення заінтересованими особами прав, пов’язаних з порушенням та розвитком процесу (подання позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарги);

2. здійснення права щодо зміни процесу (заміна неналежної сторони, зміна підстави чи предмета спору, збільшення чи зменшення позовних вимог);

3. здійснення прав після закінчення процесу ( відмова від позову, мирова угода на стадії виконавчого провадження тощо).

У загальних рисах принцип диспозитивності закріплений у ст.11 ЦПК і конкретизований в інших статтях ЦПК (ст.ст.27,31, 123,125,128,174,175 тощо).

Згідно ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи ( за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

2. Принцип змагальності (закріплений у п.4 ч.3 ст.129 Конституції України та ст.10 ЦПК).

Збирання доказів може бути покладене на осіб, між якими виник спір, або на суд чи на суб’єктів спору та суд: у першому випадку збір доказового матеріалу повністю залежить від сторін при пасивній поведінці суду, що тільки оцінює докази. Сторони несуть відповідальність за повноту поданих документів. Судочинство має характер спору, змагання сторін перед судом у доведенні обставин, що мають значення для справи. Такий спосіб організації судочинства називається змагальним;

1. у другому випадку обов’язок збору і підготовки доказового матеріалу може бути повністю покладено на суд незалежно від волі і діяльності сторін. Суд стає самостійним дослідником фактичних обставин справи, а сторони нарівні зі свідками є лише джерелом про факти, які цікавлять суд. Процес стає слідчим (суд несе повністю відповідальність за збір усіх доказів);

2. у третьому випадку відбувається поєднання цих двох способів.

Джерела принципу змагальності знаходяться у протилежності матеріально-правових інтересів сторін у цивільному процесі. Якщо принцип диспозитивності визначає можливості сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, по розпорядженню об’єктом спору і рухом процесу, то принцип змагальності визначає їх можливості і обов’язки по доказуванню підстав заявлених вимог і заперечень, по відстоюванню своєї правової позиції.

Принцип змагальності означає такий порядок відправлення правосуддя у цивільних справах, при якому вияснення судом обставин, що мають юридичне значення для справи, здійснюється за допомогою змагання сторін і інших заінтересованих осіб по доказуванню ними тих фактів, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень при сприянні та допомозі суду.

Відповідно до ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК.

Зміст принципу змагальності складають права і обов’язки сторін і інших осіб у сфері судового доказування і в першу чергу розподілу обов’язку по доказуванню.

Треба звернути увагу на те, що доказування у повній мірі здійснюється, як правило, при розгляді і вирішенні справи у першій інстанції і в меншій мірі – в інших судових інстанціях, тоді як змагальність охоплює увесь цивільний процес (крім стадії відкриття провадження у справі в суді).

3. Принцип судової істини. (ч.4 ст.10, п.2,4 ч.1 ст.20, ч.2 ст.57, ч.3 ст.58, ч.1 ст.59, ст.60, ст.120, ст.127, ст.130, ст.137, ч.1 ст.159, ч.2 ст.160, ст.212, ст.298, ст.303, ст.328, ст.335 та ін ЦПК). Його ще називають принципом, що визначає процесуальну діяльність. У відповідності з цим принципом суд може законно застосовувати юридичну норму не до якихось абстракцій, а до конкретних юридичних фактів, які повно і правильно встановлені у передбаченому законом порядку (у порядку судового доказування).

Для судового пізнання характерні такі риси: - судове пізнання націлене виключно на юридичні факти;

- проведення судового пізнання у цивільній процесуальній формі, тобто у встановленому законом порядку;

- обмеженість в основному матеріалами, що подані сторонами;

- проводиться виключно з метою законного і обґрунтованого вирішення справи цивільної юрисдикції в рамках спірного правовідношення. У зв’язку з цим підсумки судового пізнання доцільно називати судовою істиною.

4. Принцип процесуального формалізму (ч.2 ст.57, 72, 74, 76, 98, 119, 197, 198, 280, 295, 326 та ін.ЦПК)

полягає в тому, що:

1) процесуальне право повинно встановлювати певні правові формальності: обов’язкові форми, строки і способи вчинення процесуальних дій;

2) процесуально-правові формальності повинні дотримуватися у встановленій законом послідовності вчинення дій під страхом визнання недійсною вчинену процесуальну дію.

5. Принцип поєднання усності та письмовості. Судочинство у суді може відбуватися в усній або письмовій формі. У першому випадку процесуальні документи подаються в усній формі, а у другому – у формі документів, що викладені на папері. Цивільний процес у всіх цивілізованих країнах із середини ХІХ ст. будується як усний.

Усність потрібна там, де є гласність процесу. Вона сприяє особистому спілкуванню суду із учасниками процесу, більш глибокому сприйняттю обставин справи, дозволяє сконцентрувати процесуальний матеріал у судовому засіданні, своєчасно розглянути справу та винести законне і обґрунтоване рішення.

6. Принцип безпосередності (ст.159 ЦПК). Цей принцип полягає у тому, що судді повинні особисто сприйняти зібрані у справі докази і вирішення справи повинно ґрунтуватися на дослідженнях і перевірених у судовому засіданні доказах. При наявності первісних доказів не можна використовувати похідні.

Згідно ст.159 ЦПК суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі. Справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку.