Iрина муленко

Народилась 1960 року в Джанкойському районi. У 1986 роцi закiнчила Одеський гiдро- метеорологiчний iнститут. За фахом iнженер-гiдрометеоролог. Працює в Українському культурно-iнформацiйному центрi. Коректор газети “Дзвiн Севастополя”.

*** Пам'ятаю Україну без Днiпрогесiв, без штучних  морiв, без будинкiв пiд залiзними дахами, без комбайнiв i тракторiв, без Чорнобилю iз саркофагом. Бачу бiлу хатинку пiд стрiхою, де долiвкою пахне мазаною, де з печi дух iде вiд яблук печених, де горнятка з борщем рогачем виймають. Ще чую пахощi вiд хлiба, що на листках капустяних печуть бабуся. Ще пахне воском, медом i димком, яким обдмухує бджолинi вулики дiдусь мiй. I не забути дух вiд груш та яблук стиглих, що вiти нахилили до землi. I не було заборiв. Замiсть тину - калина гронами своїми всiх вiтала, шовковиця стара малечу пригощала, а за двором верба гнучка пiд вiтром мов пiснi журби спiвала. Криниця з журавлем солодкою джерельною водою всiх i вмивала й напувала.

I цiлий пагорб рожево-бiлих квiтiв i голiвок маку, який торохкотiв вiд доторку долонь. Ще не забути гомiн бджiл над гречкою та липою старою, та цiлi купи жовтих гарбузiв. Все це було нi бiльш, нi менш як тридцять рокiв тому , а вiдчуття таке, що цiла прiрва поглинула це все i дiдуся, який Кирилом звався. Бабуся дожива вже третiй рiк десятого десятку, i пам'ятає, що було при Миколаї, А що сьогоднi снiдала - вже нi.

*** Я народилась "русской" в Українi, Тож матiр'ю вона моєю є. Жахливо матiр бачити в руїнi, безсилля вiдчуваючи своє. Я рiдна твоя доня, Україно, але у тебе ще є доньки i сини. Хоч зовсiм рiзнi ми, а станем воєдино - пiдiймемось з руїн,  дiйдемо  до  мети.

*** Що ми за дiти? Матiр розпинають, ошукують, ганьблять. У розпачi вона. Ми мовчимо, i бiльш того - штовхаємо до ями. I дбаємо про власнеє майно. Бог не простить такої зради дiтям: карати  буде  люто  без жалю. Праворуч нього стане наша матiр, а ми лiворуч, в пеклi, не в раю.

*** Моя ж ти рiдна нене, Україно! Хоч за походженням я росiянка є, Душа i серце плачуть чом невпинно, Коли брати мої ненавидять тебе? Люблю Вiтчизни жовтеє колосся, Блакитне небо i червоную калину. Але ж гiркий полин твоє квiтча волосся... I Боговi молюсь за Україну.

*** Палало листя - став вогонь любовi Коли зустрiлися... Зустрiлися навiк. На небi десь там поєднались долi, Двох дiточок лунає в хатi смiх...

А час не плине - мчить, неначе конi - Його ще не навчились зупиняти. Вже iнiй припорошив твої скронi, I мої зморшки вже не приховати.

Але серцям нема до того дiла - Кохають бiльше, нiж у першу мить. I ця любов дає нам силу й крила, Доки живем - те полумя горить.

*** Як важко розлучатися з тобою, Мiй любий, навiть на одну хвилину. Нестерпний бiль безжальною рукою Стискає груди, як тебе покину.

Душа до тебе, рiдний i єдиний, Крiзь вiдстань, час i перешкоди лине. Яке це свято - затишок родинний... Пробач менi усi мої провини.  

Тетяна ПОПСУЙ

Народилась в с. Стрижакiв Вiнницької областi. Закiнчивши десятирiчку, працювала на будiвництвi в м. Києвi, пiзнiше - лаборанткою на комбiнатi хлiбопродуктiв с. Сороки на Вiнничинi. У Севастополi проживає з 1979 року. Солістка театру пiснi “Подвiр'я”.  

БЛАГОСЛОВЕННАЯ ЗЕМЛЯ

Благословенная земля, Благословеннi нашi душi. Творець вказав єдиний шлях: В добрi й любовi жити мусим. Нести свiй хрест заповiдав Без розпачу i нарiкання I велетенську силу дав, Щоб перенести всi страждання. А сила ця у вiрi нашiй, Що окриля, неначе птах. Ти на землi, але одначе Душа твоя на Небесах. В душi твоїй i мир, i спокiй. Несеш любов i радiсть всiм I водночас летиш на сповiдь До Бога в небi голубiм. Благословенная Земля, Благословеннi нашi душi. Творець вказав єдиний шлях: В добрi й любовi жити мусим.  

НЕСКОРЕНА УКРАЇНА

Неповторна моя українська земля, Стиглим колосом повниться доля, Щедрим квiтом буяють сади i поля, Розквiтають i щастя, i доля.  Приспiв:   Україно моя, ти як рання зоря,   Свiтиш сонцем iз темряви ночi.   Я кохаю тебе, Батькiвщино моя,   I щасливою бачити хочу. Там чумацькi шляхи пролягли в небуття На днiпрових незайманих кручах, Вдалинi височить Кобзарева гора - Знов життя твоє родиться в муках.  Приспiв. Впали роси важкi в фiалкову траву, Тихий щебiт з дiброви лунає. Я такої країни нiде не знайду Калинового рiдного краю  

ЖУРАВЛИНА ПIСНЯ

Моя журба, мов те осiннє листя. Дощi снують перлини, мов намисто, Та журавлi в далеку путь рушають. Iдуть роки, лiта мої минають...  Приспiв:     Журавко, я прошу тебе, злети,     На крилах мою юнiсть принеси...     Неси мене, тебе благаю я,     Туди, де юнiсть зоряна моя. Мов паморозь, бiлiють мої скронi, Осiннє листя падає в долонi, Весiльну пiсню журавлi спiвають Та щовесни додому повертають.  Приспiв. Летять роки, як конi воронiї, Душi страждання - зоряна надiя. Моє життя, мов пiсня журавлина З небес блакитних музикою лине.  

ШЛЯХ ДОДОМУ

  Цвiт вишневий тихо опадає,   Стелеться, як раннiй снiг додолу,   А моя дорога пролягає   До батькiв, спiшу в село додому.

  Добрий день рiдненькi, як живеться?   Як здоров'я в батька, як у мами?   А iз серця бiль i туга рветься,   Стелиться, як синiї тумани.

 Стали ви, мов голуби сивенькi,   I зiгнула спину вам недоля.   Батьку, рiдний батьку, мила ненько,   Дорогi для мене, як нiколи.

 Знову я збираюся в дорогу,   I сльозу непрохану втираю...   Дай зустрiтись ще, - молю я Бога,   I в думках додому прилiтаю.  

БАТЬКУ МIЙ, ГОЛУБЕ СИВИЙ   Присв'ячую моєму батьковi Головатому Григорiю Федоровичу

  Батьку мiй, голубе сивий,   Стелиться в безвiсть дорога,   Цвiтом, як снiг притрусило   Стежку, що в'ється з порога.  Приспiв:    Батьку мiй, голубе сивий,    Бачу зажуренi очi,    Бiль i тривога наснились    В темнi недоспанi ночi.   Так, як i в юностi тихо   Верби плакучi вiтають,   Яблука падають в жито,   Тiльки тебе вже немає.  Приспiв.   Вже вiдлетiли у вирiй   Лебедi бiлi в дорогу,   Не дочекається спiву   Тато весною з порога.  Приспiв.   Тихо свiтанок ступає   В бiлу хатину край шляху.   Скiльки вже весен минає   Як ми не бачились, тату?..  Приспiв.

ЗГАДАЙ МЕНЕ

Тебе зустрiв я в полi, русоока, Ти йшла житами, мавко лiсова, Червонi маки ти вплела у коси, Моя царiвно польова.

Згадай мене, чарiвна, синьоока, Згадай мене, коли цвiли льони. Твоя усмiшка мила, ясноока Давно наснилася менi.

Вже вiдцвiли сади вишневим цвiтом. На скронi впала перша сивина, Моє кохання нiжним первоцвiтом Бринить у серцi, як струна.  

СИНI ОЧI

Тихе марево синiх очей. Ти, як докiр стоїш надi мною, А у серцi розпука i щем, Бо зустрiтись жадаю з тобою.  Приспiв:    Синi очi, очi синi    Не даєте ви спокою.    Синi очi, очi синi,    Як небесна блакить надi мною. Погляд твiй обiймає весь свiт. I спокiйно i тепло на серцi, Коли гляну я в очi твої. Тiї очi, як синi озерця.  Приспiв. Не чекай, бо не зможу прийти, Бо не вiльна, як вiтер шалений. Нiжний дотик твоєї руки... Подих серця бринить бiля мене.  Приспiв.  

СЕВАСТОПОЛЬ

Севастополь, трояндова мрiє, В синь небесну орлом ти злiта. Ген за обрiєм море синiє, Нiжний шепiт, то хвиля морська.  Приспiв:  Севастополь, Севастополь,  Чорне море - колиска твоя.  Севастополь, Севастополь,  Ти замрiяна казка моя. Хвилi Чорного моря милують, Буйнi вiтри в обiйми спiшать. Снiжно-бiлий ти мiй поцiлунок, Севастополь - рожевий мiй сад.  Приспiв. Твої маки червонi палають, Де герої навiк полягли. Ти фортеця, яку не здолають Тi пiдступно-ворожi вiтри.  Приспiв.  

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Черемховий край, моя батькiвщино! Черемховий край, кохання єдине! В черемховiм гаю ми зустрiлись з тобою, На волосся твоє падав дощ черемховий.  Приспiв:  Кохання моє, незабутнє кохання,  Навiщо примчалось до мене так зрання?  Майнуло крилом, обпалило ти душу.  I скiльки живу, я забути не можу. Ти чуєш, коханий, мiй друже єдиний, Навiщо мене ти назавжди залишив? Зову тебе вдень i зову увi снi. Приснися менi...  Приспiв. Незабутнi тi днi молодого кохання, Що прийшло навеснi, та закiнчилось зрання. Не зустрiлися знов, як хотiли обоє, “Прощавай”- шепотiли пелюстки черемховi.  Приспiв. Скiльки рокiв пройшло, а забути не можу Я кохання своє, що так душу тривожить. Промайнули роки, як лелеки весною, Осипались пелюстки на чоло сивиною.  Приспiв.  

МОЇЙ УКРАЇНI

Спiвуча моя Україно! В раю солов'їних пiсень Квiтують сади бiлопiнно, Не в змозi вiдвести очей. Твоя барвiнкова усмiшка Засяє в ранковiй зорi, Як матiнка мила i нiжна, Щоночi ти снишся менi. Минуле твоє i прийдешнє Сплелося в квiтучий вiнок I б'ється оновлене серце, I слово тверде, як клинок. Я вiрю, моя Україно: Ти впевнено йдеш до мети I будеш, як сад яблуневий, Оновлений краю, цвiсти!  

ТИ МIЙ, ЛЕБЕДЮ БIЛИЙ

Ти, мiй лебедю бiлий, Що летиш в пiднебессi. Ти, мiй лебедю бiлий, Моє зранене серце... Полети на Вкраїну Аж за синi Карпати. Там моя батькiвщина, Там мої батько й мати. Ти, мiй лебедю бiлий, Прилiтай на свiтаннi! Україноньцi милiй Мої щирi вiтання. Побувай на могилi, Де лежить рiдний тато, Крилом бiлим матусi Змахни сльози вiд втрати. Ти, мiй лебедю бiлий, Повертайся додому, На свою Україну, Де не звiдаєш втоми. Там сопiлоньки грають, Б'ють джерела прозорi. В синю нiч рясно сяють Українськiї зорi...  

УКЛIН МАТЕРЯМ

Рiдна моя сторона i далека! Сняться щоночi матуся й село, Батькiвський двiр i на грушi лелека, В березi рiчка й вишневий садок. Мамо моя дорога i старенька! Все виглядаєш дiтей, чи прийдуть. Може, згадають, напишуть? Й тихенько Сльози гарячi по зморшках течуть... Склала натрудженi руки на грудях. Губи шепочуть iм'я немовлят. Не забувайте батькiв, добрi люди! Кланяйтесь низько матусi до п'ят.  

АНАТОЛIЙ СТУДЕЦЬКИЙ

Народився на Одещинi. Закiнчив фiлологiчний факультет Одеського державного унiверситету. Викладач української мови та лiтератури, лiтературний редактор та коректор. У Севастополi мешкає з 1978 року.

КВIТУЙ, ВИШНЕВА УКРАЇНО!

Зборола рiдна Україна Ярмо знедолених вiкiв. Бринить вже мова солов'їна На вiщих струнах кобзарiв.

Чарує пiсня, мов перлина; Трiпоче з золотом блакить: В державнiм стязi України Тризуб - омрiяная мить!

Вiд Заднiпров'я до Карпат Край бiлих лиць та чорних брiв, Де кожен кожному як брат, Бо так Тарас нам заповiв.

Живи, оновлена країно, В цехах, у думах, на ланах! Квiтуй, вишнева Україно, I слався в працi i пiснях!  

БУРЯ НА МОРI

На небi, яснiм й неозорiм, згасає сонячна блакить, рожевий вечiр стрiвся з морем i тихо-тихо гомонить.

I на безкраїй оболонi, збуривши вмить зелену ниву, не баранцi, а бiлi конi галопом скачуть в нiч бурхливу.

Прудкi, шаленi та кипучi об скелю б'ють, стають диби i, за собою, впавши з кручi, ведуть на приступ новi табуни.  

...ДНI I НОЧI...

Шалено скачуть юнi днi i ночi - спадає лiтнiй смуток на чоло. Осiннiй вечiр заглядає в очi, немов вони заждалися його.

Пороша щедро сиплеться на скронi, огонь очей навiк вiдпломенiв. Копитами не б'ють баскiї конi: на круторогих вершник пересiв.

Iдуть, жують, задумались вони, а вiз скрипить, мов ржавеє життя, i котиться з високої гори А птах мовчить, не лiчить майбуття...  

ЗВИТЯГИ УКРАЇНИ

Степ та степ, як море, гомонiв: знаменами київських князiв, йшла i йшла на схiд дружина, щоб скарати половчина...

Цар здригнувся на Босфорi: Клекотiло Руське море - йшов на веслах флот iз княжих лад - i сховавсь за браму Цареград...

Затремтiла i Корона: до шляхетського кордону вiв козацьку славу славний Хмель, гетьман українських всiх земель...

Та пiдкралась зла руїна - Сплюндрувала Україну. I на довгiї вiки нас в кайдани закули.

Та пропала й ця навала, Знов дзвенить козацька слава, що не вмерла i не вмре як те сонце золоте!

*** Було те давно, було те недавно... Обiйми тi першi, несмiлi та звабнi, I шепiт гарячий, i ти на руках, I зорi веснянi гойдались в очах. Було те давно, було те недавно... I ночi принаднi, i мiсячнi, й славнi, I трави п'янкiї для нас по ночах, I клекiт пташиний, i зваба в очах... Було те давно, було те недавно... Було i безжурно, а часом i хмарно. Назнали те перше жагуче пiзнання, Не можна забути те перше кохання. Було те недавно, було те давно... Наснилось ночами, згадалось воно, Було те недавно, було те давно, Було, було, було...

БАБИНЕ ЛIТО

Ще срiбна мережа навколо, ще тиша ранкова бринить, ще думка окрилює слово i лине, мов сонячна мить.

Ще промiнь снує павутиння, ще радiсно бджiлка дзвенить, ще хвиля i тепла, i синя, ще в небi засмагла блакить.

В мелодiї цiй засинає у жовтiй киреї земля. Бабине лiто її присинає Щоб швидше наснилась весна.

*** Линуть хмарки - хвилi синi Над березовим лiском, Раннiй дятел на ялинi Стука-стука молотком...

На заснiженому тронi Слуха-слухає весна У заквiтчанiй коронi Мовби дiвчина красна...

В цю святкову гожу днину Вiдлуна весiльний спiв, Щоби дiвчина Калина Стала матiр'ю синiв...

Клен березу обнiмає В березневий восьмий день... Батько донечку гойдає I спiває їй пiсень.

ВСТАВАЙ...

Вставай, вставай, Богдане, подивись На маєво оновлених знамен. Згадай, як був ти козаком колись Без пишновладних титулiв-iмен.

Згадай про Жовтi Води, Корсунь, Львiв I про пихату шляхту без штанiв. Державу Україну закладав, В борнi iз басурманом гартував.

Вставай, вставай, Богдане, подивись... Згадай, як був ти гетьманом колись, Як славно гарцював твiй бiлий кiнь, I Київ слав тобi уклiн.

Завмер у бронзi пiд тобою кiнь, А на майданi - гомiн поколiнь. I в цю для нас усiх священну мить Трiпоче прапор - з золотом блакить.

Софiї дзвiн - Вкраїна б'є чолом, Пливуть лихi столiття над Днiпром. Благослови, Звеличений в вiках, Вкраїни-ненi самостiйний шлях!

Вiкторiя ГОНЧАР

Народилася 22 жовтня 1960 року в Кривому Розi. У 1970 роцi переїхала з батьками до Криму. Закiнчила Севастопольський приладобудiвний iнститут. За фахом - iнженер -приладобудiвельник. Служить у лавах вiйськово-морських сил України.

*** Здається, свiт в безодню чорну лине, - Але надiї не втрачаєм ми, Тому, що в свiтi є така країна, Де досi ще говорять: “Мамо, Ви...” Де шиють рушники та вишиванки, Де вечорами нiжний спiв бринить, Вiнки плетуть, а в Боже свято зранку Iдуть молитися i хлiб святить. Та ж вiн святий i так, твiй хлiб, Украйно! Святi твої лани, твоя земля. Уклiн тобi, чарiвна, незвичайна, Моя Вкраїно, матiнко моя.

РОЗДУМИ БIЛЯ ПАМ'ЯТНИКА ШЕВЧЕНКУ В ДНIПРОПЕТРОВСЬКУ

На кручi над Днiпром, що хвилi шле поволi, Наскiльки бачить глаз, Над осокорiв золотим привiллям Стоїть Тарас. Задумливо звелись кошлатi брови, Як чайки заднiпровської крило. Сьогоднi знов нахмурене суворо Його чоло. Якi вiн думи цього дня плекає, Про що мовчить? Яка туга долонь в кулак стискає? В очах бринить? А пiд горою верби миють вiти, I, крiзь вiки луна, На постаментi щирi “Заповiту” Застигли письмена.

*** Бетон та скло, як крига. Я - чужа. Менi потрiбнi воля та тепло. I мариться - як хвиля золота, Шепоче жито в полi за селом.

Долонi мiста, наче бiль стискають. А увi снi я чую голоси, Що звуть туди, де стежка бiля гаю, I стиглi яблука, спiтнiлi вiд роси.

I я чекаю слушної нагоди, Щоб, наче птах осiннiй - на крило! Я полечу, розтанувши в природi, В моє в пiснях оспiване село.  

ОСIННЯ МРIЯ

На вулицях мiських в бетонi та асфальтi Запанувала мла, i тиша - аж дзвенить. Вiд подиху тугi заклякли, терпнуть пальцi, I я не можу їх любов'ю вiдiгрiть. Руда i золота, надходить Панi Осiнь, Димами сповила небесну голубiнь. А ми до неї знов благаєм - щастя просим, А ловимо взамiн пусту любовi тiнь. Зрання виходжу знов з надiєю iз дому, З надiєю на те, що ти навiки мiй, Що я тебе знайду у натовпi людському, I спокiй дасть менi буденний неспокiй. А хмари угорi розкинули вiтрила, На обрiї тужний крик журавлiв замовк. I Панi Осiнь йде по кам'янистих схилах, I листям золотим свiй застилає крок.

***

Бiля тебе стояв - i тихо марив Тобою. Ледь торкнувсь рукавом Твоєї плахти - втамувавши подих, Затрiпотiв... Хай Бог мене карає, Бо то було у церквi! Я не чув Нi спiву пiвчих, анi слiв молитви - На тебе я дививсь, як на iкону - I марив... Ти мене не помiчала, До Бога линула душею, шепотiли Щось губи, а моя душа горiла Вогнем незгасним, полум'ям грiха. А потiм ти додому йшла, i свiчки Тендiтний вогник мерехтiв в долонях. Я дихати не смiв, щоб не згасити Той вогник - я на нього загадав... Вночi твоє вiконце засвiтилось, I я на нього, мов на вогник свiчки Церковної, молився - i просив, Щоб небеса менi грiхи простили, Бо я кохаю...  

ЗАЙЧИК

Коли у лісі народжується мале Зайченя, матуся - зайчиха не сидить біля нього, не плекає, а зараз же кидає насамоті і біжить у своїх справах. Але це не тому, що вона не любить свою дитину. Навпаки; так вона відводить від зайченяти хижаків, адже маленький не зміг би бігати та стрибати так швидко, як його матуся. Зайченя лежить тихенько, нікуди не рипається і терпляче чекає, коли матінка або й інша зайчиха його нагодують. Отаке Зайченя й знайшла під кущиком ліщини дівчинка Наталка, яка пішла у ліс по горіхи та гриби.

- Яке гарненьке! Яке маленьке! А мати його кинула! Візьму Зайченя додому, не дам йому пропасти.

Наталка понесла Зайченя у кошику до хати.

- Це ти зле скоїла, - сказав Наталці батько і пояснив, як Зайчиха годує своїх діточок.

- Може, мені віднести його у ліс? - спитала Дівчинка.

- Ні, Зайчиха вже не прийме його, адже він пахне людиною.

- То я сама буду його годувати!

- Спробуй, але одразу попереджую тебе: він ще малий, і, певне, нічого ти не зможеш зробити.

І справді, Зайченя лежало тихесенько у кошику, сумне та нещасне, і відмовлялося від їжі та води.

Наталка гірко заплакала і вийшла на вулицю. Легкий теплий Вітерець віяв надворі.

- Вітеречку милий! Скільки ти мені допомагав і від спеки рятував наших курчаток, і провіював нашу пшеницю. Може, ти допоможеш мені врятувати зайченятко?

- Ні, Наталко! - відповів Вітер. -Я нічого не зможу зробити. Запитай рясного Дощика, я зараз його покличу.

Вітерець пригнав невеличку Хмарку, і краплини Дощу застрибали навколо Дівчинки.

- Дощику мій рясний, ти годуєш поля й городи, ти напуваєш худобу. Скільки разів ти рятував мої квіти у літню спеку! Врятуй Зайченятко. Виправ мою помилку!

-Вибач, Наталко, але я нічим не можу тобі допомогти. Нема в мене такої сили, щоб врятували від мами. А спитай Сонечка, воно всьому світові - рідна мати!

Хмарка відлетіла, і веселе Сонечко з'явилося на небі.

- Сонечко ясне. Сонечко красне! Ти усьому світові мати! Благаю тебе, не дай бідному Зайченяті вмерти, - змолилася до Сонечка Наталка.

Лагідно посміхнулося Сонечко:

- Ти хороша дівчинка, і я охоче допоможу тобі. Я подарую цьому Зайчику невмирущу силу своїх променів. А ти, коли захочеш, завжди зможеш покликати Зайченя та погратися з ним! Є у тебе маленьке дзеркальце? - Є, Сонечко!

- То злови ним промінь і спрямуй на Зайченятко.

Наталка так і зробила. 1 як тільки Сонячний Промінь торкнувся Зайчика, його шорстка почала золотіти, а сам він ставав ніби прозорим, поки не перетворився остаточно на... Сонячного Зайчика! Весело застрибав Сонячний Зайчик по двору, по хатині, щасливо засміялася Наталка: її Зайченя житиме вічно!

Мабуть, і ви, Діточки, любите бавитися з Сонячними Зайчиками. То всі вони рідня того маленького Зайченяти, яке врятувало Наталчине бажання допомогти. Всі вони - животворяща сила нашого Сонечка.

ВОВК-СЕЛЯНИН

Зустрів Вовк Лисицю та й скаржиться:

- Ой кумо, так важко стало жити! Так важко Зайців ловити!

- А на шо ж ти їх ловиш? - питає Лисиця.

- Як то на що? Бігаю та хапаю.

- Ні, - каже Лисиця. - Ти не так робиш -А як?

- А от коли Рибу ловлять, то на гачок черв'яка або муху нанизують, а як тебе чи мене хочуть спіймати, то у пастку м'ясо кладуть. От і Зайцю треба якусь приманку.

- А яку?

- Ну, мабуть, моркву чи капусту, чи що вони там гризуть.

Пожартувала Лисиця, а Вовк ту думку до голови забрав. Все ходить та міркує, де ж ту моркву взяти, щоб зайців наловити. Прийшов до Селянки.

- Перепрошую, пані, не женіть мене, одну пораду дайте! Де Ви берете капусту, моркву та інші овочі?

- А чого ж, пане Вовче, як Ви до нас з добром, так і ми до Вас! А овочі у нас на городі ростуть.

- Самі ростуть?

- Якби самі, то б гарно було. А то й землю треба обробити, й насіння посадити, й поливати, й підгортати, й злеє зілля виривати...

- Пані господине, а чи не дасте Ви мені того насіння?

-Це можна.

Зорав Вовк галявину у лісі, посадив і ріпу, і моркву, і всякі овочі. Ціле літечко недоїдав, недосипав, город свій доглядав. Ну, звісно, і зайці до грядок навідувалися, то голодним не сидів. Але понад усе його праця захопила. Цікаво було на врожай подивитися.

От і прийшла пора збирати врожай. Висмикав Вовк усю моркву, зрізав капусту, зібрав буряки, ріпу та інше... на таку гору овоч ів усіх зайців на світі переловити можна! Прийшов знов до господині.

- Шановна пані! А що, - дозвольте спитати, Ви робите, як у Вас вродять овочі надміру?

- Веземо на ярмарок, продаємо, а на ті кошти купуємо, що треба.

- А чи не позичите мені Вашу підводу? ... Накупив вовк собі, що душа забажала.

Сидить у чистій хаті, галушки з салом їсть, варениками з м'ясом заїдає.

- Нащо мені зайці? - думає. - Мені б женитися треба, бо в такому хазяйстві без жіночих рук важко. А чи не взяти мені Лисичку за господиню?

Чого смієтеся? Не вірите? Ну, і правильно робите, бо якби все це насправді було, то б казкою не звалося...

ЗОЛОТА КРАШАНКА

Настало світле Христове Воскресіння, Великдень. Зранку, як із церви повернулися, мати свячені паски при столі виставила та крашанки писанки, яскраві, барвисті, наче килим квітковий. Андрійко дочекатися не міг, коли ж можна буде крашанки на вулицю понести та з хлопцями позмагатися: чия міцніша. А потім з горбочка при дорозі котити крашанки і дивитися, як вони одна об іншу цокатимуться.

Та ось, нарешті! Мама покликала Андрійка:

- Ну, синочку, вибирай, яка на тебе дивиться! Глянув Андрійко - дух перейнявся! Аж вони усі такі гарні, такі красиві! Яку тут вибрати? Узяв писаночку, де на зеленому тлі півники та зірки, і ще одну, де наче сонячні промені, жовто - гарячі, по блакитні розкинулися, і ось цю, рожеву, смугасту. І крашанки взяв: синю, жовту та червону.

Вибіг Андрійко на вулицю, а на зустріч старенька іде, на костур спираючись. Посміхнулася до Андрійка. Він привітався:

- Христос воскрес!

- Воістину воскрес, Андрійку! Похристосувалися. Андрійкові це дивно було, звідки та бабуся його знає, адже він її ніколи на селі не бачив. Витяг з торбинки крашанку та подав їй:

- Пригощайтеся, будь ласка.'

А бабуся і собі у кишеню руку опустила і витягла звідти... чи то крашанку, чи самого сонця шматочок: сяє, наче золото. Питає бабуся:

- Ще ніхто тобі крашанку не дарував? -Ніхто.

- То бережи її, дитино, на щастя!

- Та ж крашанки довіку не можна тримати, вони пропадуть! ,

- Ця - перша на Великдень - не пропаде. Побіг Андрійко до хлопців, цілий день бавився, а бабусину крашанку у пазуху поклав, нікому не показав. Увечері додому приніс, а куди ж сховати?

Мамо, дивіться, яку мені крашанку подарували! Я її хочу зберегти, куди б її покласти?

- Це Яєчко не просте, сину. Може, в ньому щастя твоє буде. Дай, я на покуть покладу, за іконами.

Раніше, бувало, Андрійко недбайливо Богу молився: щось пошепче, лоба перехрестить швиденько та й подався. А тепер, як стане перед іконами, здається йому: золоте сяйво за образами лине. Дивується Андрійко і щирі слова до Бога промовляє, ніби й несвідомо, мов зачарований. І ще став помічати: як зробить щось погане – у горобців каміння кине чи в чужому городі зелень зірве, - наче вгасне сяйво золоте, померкне, ніби на нього образиться. А коли щось хороше зробить - матусі воду принесе чи з батьком у полі попрацює - на всю хату проміння золоте ллється, ніби гладить Андрійка по голівці, шепоче стиха: "Молодець, хлопче!"...

Час спливав, і вже й мама, й тато помітили: змінився син. Став розумним, доброзичливим. Перш, ніж зробити чи сказати щось, на якусь мить затримається, а тоді вже далі. А коли дивиться на людину, то ніби крізь неї. Мати питає: "Сину, куди ти дивишся?" Посміхнеться лагідно: "До сяйва придивляюся, чи не гасне". Щось у роботі допомогти - Андрійко перший, на вулиці малих завжди захистить, сварку розсудить. Вже й дорослі на нього інакше дивитися стали, навіть руку тиснуть, як рівному. Мати радіє, за ту бабусю Бога молить, свічку у церкві у неділю ставить. Сусідкам каже: " Син виріс, надія та підтримка нам з батьком на втіху"...

Та не обминула біда їхньої хати: якось вночі вдарила блискавиця в суху тополю на розі доріг, спалахнуло дерево, а з нього вітер переніс вогонь на дах Андрійкової хати. Запалахкотіло. Підхопились, в чому були, менших діточок на двір винесли, батько корову вигнав, коня. Люди прибігли, хто з відром, хто з глечиком: заливають вогонь, та чи багато загасиш, як дах солом'яний.

+ стор.:60 ???????????????????????????????????

КАПЕЛЮХ

Жив собі на світі Капелюх. Старий Капелюх, заслужений. Колись мав він і форму, і лоск, і розмір, та з роками розповній, полиняв, навіть полисів місцями, і вже не можна було вгадати, чи то був кашкет, чи то циліндр, чи бриль, чи стетсон - так собі, щось невизначене, невиразне: був капелюх, а став тюхтій!

Але він не журився, а за давньою своєю звичкою, яку придбав за часів, коли мав і форму, і розмір, рано-вранці виходив на вулицю разом із своїми приятелями: довгим бавовняним шарфом та смугастою краваткою. Правда, їх завжди розділяла голова з довгими вусами, але друзі до неї звикли, і вона не заважала їм спілкуватися. З краваткою капелюх товаришував з юнацтва, їх навіть придбали в одній крамниці. А от шарф приєднався до їхньої компанії років 5-7 тому, одного похмурого осіннього вечора, із тієї пори був з ними нерозлучним.

Капелюх полюбляв прогулянки по набережній біля моря, в яке був закоханий з дитинства. Він щиро вітав кашкети та дамські капелюшки, коли зустрічав знайомі, і вони віталися у відповідь з шаною та ввічливістю.

І от одного разу, коли капелюх був на прогулянці, налетів шквал вітру і зірвав його із звичного місця на голові. Раніше таке траплялось дуже рідко, а останніми роками все частіше: мабуть, тому, що волосся на голові майже не залишилося, а триматися за лисину було незручно. Коли вітер поніс капелюх угору, той не дуже злякався, тільки засмутився: зараз знов його жбурне об землю, і на ньому з'являться нові плями та подряпини... Але вітер піднімав його вище і швидко ніс все далі: просто у відкрите море. "Що ж зі мною буде!" - зойкнув капелюх і ... ляпнувся у бурхливі хвилі.

"Невже ж я загину у морській безодні?! Який жах! - простогнав капелюх. Він відчував, як поволі морська вода напуває йото тканину; ще кілька хвилинок і море поглине його назавжди!..

Міцний дзьоб підхопив капелюх і поніс над водою. Це велика севастопольська чайка виловила його, врятувавши від загибелі. Чайка віднесла капелюх до високих скель над морем і поклала під уступом.

А через кілька днів в капелюсі вже сиділи двоє чайчиних пташеняток. Капелюх почув себе таким щасливим і гордовитим, ніби був пташенятам рідним батьком. З ніжністю обгортав він тендітні пухнасті жмуточки, і все попереднє життя здавалося йому таким нікчемним, таким пустим у порівнянні з радістю плекати нове життя.

От виростуть діти, - мріяв капелюх, -стануть на крило, поберуться, приведуть мені онуків, буду їх ростити...

Не будемо заважати йому мріяти. Його життя, яке, здавалося, було вже наприкінці, набуло нового змісту: віддавало свою душу, свої сили, свою любов для виховування нової юні, живого майбутнього...

ОВОЧІ

Посварилися овочі на городі: хто важливіший та головніший.

Огірки та помідори, квасоля та картопля такий галас вчинили, що усіх горобців розігнали. Капуста запихтіла:

-Що ви репетуєте? Ясно, що важливішого за мене овочу немає. Он скільки місця я на грядках посіла, і водою мене хазяйка найбільше напуває!

Морква на такі слова аж з землі до половини вилізла:

-Ах, ти, товстухо! Подивись, яка я красуня, а вітамінів скільки в собі вмішую! Куди тобі до мене!

-Щодо вітамінів,- трутилася Цибуля, - то ви б усі мовчали. А вже як мене хазяйка любить! Як різати починає, аж плаче від жалю. Зрозуміло ж, хто тут головніший!

-Ну, як вже казати, хто головніший, то це я, - наголосила Картопля. - Вже як біля мене пораються: і підгортують, і прополюють, а жуки та личинки руками збирають!

-Ой, та вже помовчи: теж мені овоч! -загорлала Квасоля. Ти ба, яка ти брудна, ні форми, ані кольору - жах! А я уся гладенька, рівненька; діточки моїми зернятками, наче іграшками граються, милуються, дівчата намисто з них роблять! А квіти мої не гірші за ті, що на клумбах. А вже як зварити, то за смаком не гірша за тебе.

Довго сварилися овочі, і, мабуть, якби не коріння, то й до бійки б дійшла сварка. А так тільки похрипнули всі надвечір. І тоді Баклажан, як найрозумніший, сказав:

- Годі лаятися! Зараз хазяйка прийде, буде вечерю готувати. От і побачимо, хто з нас головніший: кого вона більше полюбляє та до вечері візьме.

Усі погодилися, тим паче, що розмовляти вже не могли, тільки покивали головами: мов, згідні!

Прийшла хазяйка. Трішки картопельки копнула, цибулю зрізала, моркву висмикнула, взяла і квасолю, і перець, і баклажани...

В одній каструлі кипить борщ, поруч, у горщику - рагу овочеве. Сидять овочі, пихтять, розварюються, один одному в очі не дивляться, бо соромно. Усі свої смаки з окропом змішали; пахощі - на всю кухню!.. Зрозуміли, малята, в чому сила цієї казки?

Сергiй ДУРАЧЕНКО

Народився 18 квiтня 1960 р. у м. Черкаси. Закінчив штурманський факультет Ленiнградського вищого вiйськово-морського училища iм. Фрунзе. У 1982-1994 роках проходив службу на кораблях Пiвнiчного флоту. З 1994 р. - викладач Севастопольського вiйськово-морського iнституту.  

КОЛИСКОВА

Ти моє серденько, ти моя доленько. Спи, моя милая, спи, моя Оленько.

Ти моя ластiвко, ти моє сонечко. Спи, моя любая, спи, моя Олечко.

Ти моя ягiдко, ти моя зiрочко. Спи, моя рiдная, спи, моя квiточко.

Втомились нiженьки - спочинь, коханая. Спи, моя лагiдна, будить не стану я.

*** В боях ми славу здобували. Боях кривавих. Кожен раз Молились Богу, та не знали, За вiщо вiн покинув нас.

За те, що шаблi нагострили Що не схилили ми чуби. За те, що ляхiв, туркiв били, Та москалiв? Ми не раби!

За те, що хочемо свободи На рiднiй, на своїй землi. Не коримо чужих народiв, За те, що впертi далебi?

Ми проклятi за тую Раду, Де ми довiрились царю. Єдиновiрцiв пiдла зрада Могилу рила нам нову.

Нас i в Варшавi катували. I цим слов'янам ми чужi - Правицi козакам рубали, Щоб не могли пiднять шаблi. У бiй з татарами ходили, Та зрадив нас i кримський хан. О, скiльки ми голiв зложили, Зростили скiльки яничар!

Дiдiв могили нас порадять, Що розкопав їх "старший брат". "Не вiр Москвi, знов буде зрада, Той "друг" - то найстрашнiший кат".

Життя нас вчить, та не научить, Бо ми не вiримо у зле. Цiлунок Юди нас задушить, Якщо не зiллємось в одне.

*** О, як не вiрить у святеє, Що не в раю, а на землi Заб'ється серденько у неї, Хоч в тебе зморшки на чолi?

Старий Мазепа мiг кохати, Старий Богдан також любив. О мої роки! Де загати, Щоб зупинить душi порив?

*** Обдурений теплом зрадливим Зацвiв мигдаль серед зими. Лиш день один побув щасливим - Замерзли нiжнi пелюстки. Холодний вiтер їх розвiяв... I де той цвiт тепер знайти? Дурю й себе, мережу мрiю На мить єдину розцвiсти.

*** Дiти мої, дiти мої, малi, нерозумнi. Де ви, мої пташенята? В гнiздi у зозулi? Та не в'є вона гнiздечка - по чужим лiтає, Не висиджує яєчка - iншим пiдкладає.

Де ви, мої соколята, куди залетiли? Чи на гiлку до ворони бiлої пiдсiли? Чому вас вона навчає, мачуха сердита? Чи вже, може, ваша воля сiткою накрита?

Чи в розкiшному палацi сидите ви в клiтцi, А панянка бiлолиця гладить по голiвцi? Чи з папугою заморським ведете розмови? Та не вiрте йому дiти, не вiрте i слову.

Де ви, мої сизокрилi, мої чистi душi? Де сьогоднi ночували, на дубi, на грушi? Може, горобець пiд стрiху вас пустив на нiчку? Чи там, часом, не зустрiли вашої сестрички?

Вiсiмнадцятого жовтня до вас полетiла. Утiшала мене мила, та не долюбила, I життя моє, i серце, i душу забрала, I слова святi забула, те, що обiцяла.

Ви знайдiть її, синочки, маленькую Соньку, Мою любу, незабутню, мою милу доню, Ви вiзьмiть її з собою, полетiть на небо, Не шукайте її матiр, не судiть, не треба.

Ви пробачте мене, дiти, простiть Христа ради, Що покинув вашу матiр, що я її зрадив, Ви простiть менi кохання до iншої жiнки, Що знайшов я дуже пiзно свою половинку.

Не покиньте, мої рiднi, своєї сестрички. Хай лiтає вона з вами, Сонечка-синичка. На руках я вас подержав, а її не бачив. Поховав я свою мрiю. Тепер тiльки плачу.  

ДОЛЯ

Де ти вештаєся, доле? Куди дiлась знову? Може ти не розумiєш дiдiвської мови? Може тебе по-iншому треба зазивати? Тому, може, й вiдцуралась ти моєї хати?

Чи в болото заманили нечистi спокуси? Чи на панщинi у пеклi вiдробляти мусиш? Де ти, де ти, моя доле? Почуй, вiдгукнися! Та до мене, сиротини, швидше повернися.

Поспiшай, бо буде пiзно. Заголосить мати. Про таке грiх i подумать,не те, що сказати. Все одно життя немає. Було - та минулось. А в душi надiя тлiє, нiщо не забулось.

Чи ти знаєш, як носити любовi кайдани? А пiд ними усе глибше та страшнiше рани.

Розпач пройде, та вiд того горя менш не стане, Бiль пекельний сушить мозок, а серденько в'яне. Чи на тебе дочекаюсь? Бо вже сил немає. Усi бачать, що вмираю, та нiхто не знає, Яке горе, якi муки мушу я терпiти. Задля кого, задля чого я повинен жити?

Тiльки й того, що повинен, бо давно не хочу. Нащо, доле, тебе кличу, голову морочу? Чи повернеш менi щастя, у когось забравши? Чи ти пройдеш бiля мене, так i не впiзнавши?

Не таким мене ти знала, та не красить лихо. Уже серце не спiває, лише стогне тихо. Де ти, гордiсть запорозька? Задушило горе. Вiд кохання не гартує Баренцеве море.

Ти не сипли сивиною на мою iкону. Я на неї не молюся, i не б'ю поклони. Бо вона земна i грiшна, хитра i жорстока, Не чаклунка i не вiдьма, хоч зеленоока.

Не втiшають хвору душу мудрiї поради. Я не син Тараса Бульби, хоч сiм'ю i зрадив, Хоч мене i проклинає вся моя родина, Є ще сили, щоб пiдняти шаблю за Вкраїну.

Та вiд того не радiє моя стара мати, Хоче сина не героя - щасливого мати. Так хотiли приголубить натруженi руки, Колисати бiля хати маленьких онукiв.

Повернися, моя доле! Чи тебе дождуся? День i нiч її чекаю, на неї молюся, Щоб дав Бог усiм нам щастя, повернув надiю, Щоб здiйснились нашi з нею найсвятiшi мрiї.

Повiнчай нас з нею, Боже, нас благослови ти. Хай здоровi та щасливi будуть нашi дiти, Щоб будили її губи мене на свiтаннi, Щоб радiли усi люди нашому коханню  

КОХАНIЙ

Що долею призначено, терплю, Її не промiняю на другую. Тебе кохаю, Оленько, люблю, Та в день народження я твiй чомусь сумую.

Не спить душа, хоч сам я мiцно сплю. Твої вуста я увi снi цiлую. Кохаю тебе, милая, люблю. Та в ювiлей я твiй чомусь сумую.

Нам не судилося зустрiтись навеснi. Життя годинник вказує на лiто. Всiм весело, та боляче менi, Бо вiдцвiтають, Олю, нашi квiти.

Ще повнi сили їхнi пелюстки, Метелики навколо них кружляють. Прошу твого я серця i руки I Бога зглянутись на грiшних нас благаю.

I день свiй тридцять шостих роковин Ти зустрiчаєш з болем та журбою. В твоєму серцi я не перший, не один, Всi роки цi не поруч був з тобою.

Свою любов я в серцi збережу Iз нею в свiт я далi помандрую. Що долею призначено, терплю. Її не промiняю на другую.  

К.

Не знаю, що нам долею намiчено. Не просто другом хочу бути я. Яка ти все-таки доросла, моя дiвчинко. Хоч дiвчинка ти зовсiм не моя.

Життя пиши не по водi, не вилами. Хай в тебе буде добрая сiм'я. Бажаю тобi щастя, моя милая. Хоч милая ти зовсiм не моя.

Хай серце злом твоє не буде покалiчене, Нехай твоя душа добром сiя. Знайди своє кохання, моя дiвчинко. Хоч дiвчинка ти зовсiм не моя.

А головне, щоб ти його не втратила I долю не кляла свою, як я. Єднає нас любов твоєї матерi, Хоч ти дитина зовсiм не моя.

Оселя хай твоя не буде бiдною. В життi щоб не блукала навмання, Нехай щастить тобi у всьому, моя рiдная. Хоч ми по кровi зовсiм не рiдня.

Зiгрiє хай тебе ласкаве сонечко, Розквiтне душу пiсня солов'я. Моя ти ластiвко, моя ти донечко. Хоч донечка ти зовсiм не моя.

Четвертий поверх - не дiстати до вiконечка, Де промайнула посмiшка твоя. Моє ти серденько, моя ти донечко. Хоч донечка ти зовсiм не моя.  

Хай не болить нi серце, нi голiвонька. Хай  в тебе буде жадане маля. Моя ти квiточка, моя ти зiронька, Моє ти сонце, донечко моя.

Не прокидалась щоб вiд горя серед нiченьки. Не ворон, а лелека хай кружля. Хай серце буде щедрим, як криниченька. Моя ти доню, дiвчинко моя.

*** Тебе русалонькою звати? I де змогли тебе знайти Твої рiдненькi батько й мати? - Ходили за моря-лiси?

Твої очi - iз моря хвилi, Iз сонця сплетено косу; Щоб була людям мила-мила - Збирали досвiтком росу.  

СИНОВI

Я вiддала б тобi всi весни, Першi квiти i перший снiг, I для тебе могла б принести З синi неба зiрки до нiг.

Я б вiтри всi разом зiбрала, Щоб тобi провiвали шлях, Щоб летiв у незнанi далi I нестримним був крил розмах.

Я всi променi сонця взяла би - Освiтила би майбуття; Всi моря-океани злила би, Щоб твiй човен не знав вороття;

Я готова краплини щастя Влити в повiнь твоєї душi, Щоб не ти був в життєвiй властi,  

ДИВЕРСАНТ З РАЦIЄЮ (небувальщина)

На лавочцi пiд парканом Дiд Грицько сидiв, Iз сусiдою Iваном Тихо гомонiв.

Про полiтику, про цiни, Про старi часи, Коли було в магазинi повно ковбаси.

Пом'янули тихим словом Пана Кравчука. Про вугiлля, та про дрова, Та зима яка.

Скiльки коштує свобода, Як кролiв тримать, Про рибалку та погоду, Де мотиль дiстать. Докотилася розмова I до тих часiв, Коли за єдине слово... “Добре, що не сiв...

Ледь з базару повернувся У своє село, Ще i чарки не торкнувся - В полi загуло. Двi машини пiдлетiли, Чобiт в дверi - гуп. Бачу, хату оточили. I мене за чуб. Усю хату обшукали, Вичистили хлiв, Город мерзлий прокопали, Я б так не зумiв.

- Гдє же рацию ти прячєшь? Прiзнавайся, гад! Ти у нас есчо заплачєшь, Абищiтє сад.

Чтоби ти нє запiрался, Посмотрi сюда. Твой дружок во всьом сознался. Вот би так всєгда.

“Признаюсь беззаперечно: з кумом розмовляв. Зiзнаюсь чистосердечно, Що йому казав: “Маєш рацiю, Iване, Так воно i є, Тiльки кум на ямi стане - Вже там лящ клює...”

Нiде правди тої дiти. Мабуть, то було. “Диверсантом” й досi дiда Кличе все село.

Дiд же й досi тих боїться, Котрим все одно, Що рушник, а що рушниця, Й чи стрiля воно...  

Євдокiя ДЯГIЛЕВА

Народилася в с. Рожнiв Косiвського району Iвано-Франкiвської  областi. Закiнчила фiлологiчний факультет Чернiвецького державного унiверситету. З 1975 року живе i працює в Севастополi. Завiдуюча дитячим садком.  

УКРАЇНО!

Україно! Неозора, рiдна! Я люблю твої степи, гаї. I чи дощ плющить, чи день погiдний - Я посмiхаюся тобi.

Я iду, де шелест жита... тиша... Тiльки серце - стук... стук...стук... А кругом пшеницi колоски налитi, Подих твiй, о земле, чую тут.

Чую птахiв спiв, i запах м'яти. Першi роси я зберу в долонь. Поклянусь тебе одну кохати, В тебе горе - я разом, не осторонь.

За твою Вiтчизно, красу-щастя Я вiддам усе, щоб жила ти! Щоб могли лиш на колiна впасти Всi твої заклятi вороги

*** Тебе русалонькою звати? I де змогли тебе знайти Твої рiдненькi батько й мати? - Ходили за моря-лiси?

Твої очi - iз моря хвилi, Iз сонця сплетено косу; Щоб була людям мила-мила - Збирали досвiтком росу.  

СИНОВI

Я вiддала б тобi всi весни, Першi квiти i перший снiг, I для тебе могла б принести З синi неба зiрки до нiг.

Я б вiтри всi разом зiбрала, Щоб тобi провiвали шлях, Щоб летiв у незнанi далi I нестримним був крил розмах.

Я всi променi сонця взяла би - Освiтила би майбуття; Всi моря-океани злила би, Щоб твiй човен не знав вороття;

Я готова краплини щастя Влити в повiнь твоєї душi, Щоб не ти був в життєвiй властi, А щоб доля - у руках твоїх.

*** Як то є мило у свiтi, Не налюбуюся тою красою - Дуб, закохавшись, кремезними вiтами Бiлу берiзку купає росою

*** Я напевно не зможу жити Без смерекових чарiв нi дня, Ними в душу улита Доброта, що земля дала.

Ними встеленi всi стежини, Все що буде i що було... О далекi карпатськi вершини - Мого серця живе джерело.

*** Я мрiяла тебе зустрiти у юнi днi, Нести через спеку лiта квiти росянi, А ти прийшов вже восени - Нема роси i квiти вiдцвiли...

***

Намалюй ти менi свiтанок, Щоб нi зiр не було нi ночi, А свiтили менi безтямно Лиш однi твої очi.

Напиши ти чарiвне слово, Що палкiше, нiж нiжний цiлунок, Щоб хотiлося знову i знову Серцю грати на струнах.  

ВОЛОДИМИР ЗЕМЦОВ

Народився в Києвi. Закiнчив Київську державну консерваторiю. Вiйськовослужбовець. У Севастополi проживає з 1988 року. Лауреат фестивалю вiйськово-патрiотичної пiснi “Червона калина”. Отаман Севастопольського куреня Українського козацтва.

СЛАВСЯ, СЛАВСЯ, УКРАЇНО!

Слався, слався, Україно, - ненько наша мила! Слався, слався, незалежна, мудра, справедлива! Слава прадiдам-героям, що навiк спочили Слава тим синам i дочкам, що для тебе жили!

Слався, слався, Україно, - русичiв Держава! Слався, слався, незборима, горда, величава! Слава Києву златому - батьковi всiх градiв! Слава Днiпровi святому - брату орiянiв!

Слався, слався, Україно! Розквiтай садами! Слався, слався, Батькiвщино, буйними хлiбами! Слався, земле стародавня, трудiвним народом! Слався танцями, пiснями та козацьким родом!

Україно-Русь чарiвна - мати наша мила, Ти для нас, а ми для тебе - в цьому наша сила.  

ВСТАВАЙ, КОЗАЧЕ!

Ой, вставай, козаче-брате, не давай приспати! Заряджай, товариш вiрний, ядра у гармати! Чуєш: знову рiжуть тишу вражi барабани? Знов нахабно лiзуть в хату клятi бусурмани.

Ой, сiдлай, козаче-брате, коника гнiдого! Споряджай, товариш вiрний, човника стрiмкого! Мусиш знову в чистiм полi волю захищати, Знов шабелькою дзвiнкою “гостя” пригощати.

Ой, збирай, козаче-брате, товариство славне. Пiдiймай, товариш вiрний, знамено державне! Будеш знову з булавою на чолi стояти, Знов козацьким славним вiйськом вмiло управляти.

Ой, тримай, козаче-брате, зброю наготовi! Зберiгай, товариш вiрний, в будь-якiй умовi. не завадить вона мирнiй, благодiйнiй справi. З нею, ой, як спокiйнiше людям i Державi.  

ЯКОГО ТИ РОДУ?

 Приспiв:  Згадай-но, юначе, якого ти роду.  Дiзнайся, хто волю його  здобував у бою  I ти зрозумiєш, якому народу  На вiрнiсть складеш  ти присягу свою.

У Києвi-градi ми клятву давали: “За землю святую стояти насмерть!” Супроти ворожої сили ставали Дружини князiвськi, мов кам'яна твердь.

 Приспiв.

Днiпровськi пороги завадою стали Османiвським ордам та шляхтi самiй: Козацькi полки рiдний край захищали Смiливо i вмiло, як бджолиний рiй.

 Приспiв.

З прадавнiх давен жаднi руки тягнулись Загарбати волю та землю твою. Тому i сьогоднi сини присягнулись Життям боронити Вкраїну свою!

 Приспiв.  

НА ГРАФСЬКIЙ ПРИСТАНI

На блакитнiм небосхилi Прокидається зоря. Кличуть хлопцiв синi хвилi: Океани i моря. Вийде з гаванi тихенько Наш могутнiй корабель, Попрямує далеченько До незнаних ще земель.

 Приспiв:  Кажуть, на далекiй вiдстанi  Час нестримно промайне.  Стоїте на Графськiй пристанi,  Проводжаєте мене.

Ой, не плач, матусю  рiдна. Батьку, стриманiшим будь. Служба флотська необхiдна: Зрозумiло в чому суть. Пам'ятай, краса-дiвчино, Синьоокого свого. Твоя шовкова хустина Бiля серденька мого.

 Приспiв: Кажуть, на далекiй вiдстанi Час нестримно промайне. Стоїте на Графськiй пристанi, I чекаєте мене.

Сум вiд серця треба гнати: Заважає вiн менi. Пiсля вахти ляжу спати, Щоби стрiти вас у снi. На балкитнiм небосхилi Прокидається зоря. Кличуть хлопцiв синi хвилi: Океани i моря.

 Приспiв:  Кажуть, на далекiй вiдстанi  Час нестримно промайне.  Стоїте на Графськiй пристанi,  Зустрiчаєте мене.  

ПРИЙДЕ ЧАС (курсантська стройова)

Ой, казав менi дiдусь, Що на флотi я згоджусь, Бо розумний i кмiтливий, Сильний, чесний i смiливий.

 Приспiв:  Прийде час i лейтенанти,  Ми - сьогоднiшнi курсанти -  До незнаної землi  Поведемо кораблi.

Флотська форма до лиця Будь-якого молодця, - Говорила i бабуся, I сестра моя Катруся.  Приспiв.

Батько й мати, як завжди, Суперечку почали. Мати каже: “...iнженером!” Батько - “...тiльки офiцером!”

 Приспiв.

Рiднi, славнi, дорогi, Милi родичi мої, Я - онук ваш, син i брат, Нинi поки що курсант...

 Приспiв.  

З ДОМУ ДО ДОНУ

Їде козак з дому До самого Дону, - Шаблю та пiстолi має при собi, Люльку i рушницю, Списа та пшеницю - Їде козак верхом на баскiм конi.

Була в нього хата, Матiр i два брати, Що лежать в могилах серед цих степiв. Де гуляли хлопцi, Завзятi молодцi, Скрiзь бiлiють костi наших ворогiв!  дiвчину любу, Що хотiв до шлюбу, Вороженькi клятi забрали в полон. Гой, моя ти доле - Перекотиполе... Шлях менi єдиний - бути козаком!

Там на Дону-рiчцi, На блакитнiй стрiчцi Станемо заслоном в оберiг Русi, Будемо орати, Сiяти i жати, Волю захищати рiдної землi!

Їде козак з дому До самого Дону Берегти кордони рiдної землi. Люльку i рушницю, Списа та пшеницю, Шаблю i пiстолi має при собi.

Олекса IСКРЯНСЬКИЙ (РЕЗУНЕНКО Олександр Iванович)

Народився в селi Iскровцi на Полтавщинi в сiм'ї вчителя. Закiнчив Харкiвське професiйно-технiчне училище, працював у Молдовi, Казахстанi, Москвi, Криму. У Севастополi проживає з 1971 року. Працює в тролейбусному управлiннi.

ПIСНЯ

Iз душi знову лине Пiсня давня моя: Я люблю Україну Понад своє життя.

Не кажiть: “Тiльки й має, Що любов на словах...” Всi слова замовкають, Коли вийду на шлях.

Вiтром хочеться гнатись Вiд зорi до зорi, Щоб усе обiймати, Навiть лист на вербi.

Я хотiв би бродити Промiж зоряних свiч I народу свiтити Ясним мiсяцем в нiч.

Я хотiв би не жити, Я би каменем лiг, Щоб на ньому спочити Кожний праведник мiг.

Та i все ж я людина. Й лине пiсня моя: Я люблю Україну, Понад своє життя.  

ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ

То не Днiпр реве та стогне, I не вiтер завива. Україна вiльна, нова Хвилi вгору пiдiйма.

I воскрес Кобзар великий, Щоб стрiчать нову зорю. Хоч не Бог вiн, не триликий, Поклонiмось Кобзарю.

Бо його Голгофа - в пiснi I на кобзi, що здобув. За людей, щоб були вiльнi, Сам себе вiн розiпнув.  

УКРАЇНI СЛIЗЬМИ НЕ ВIДДЯЧУ

Чому я спiваю Так тяжко, негоже, Хiба моє горе Та горю поможе?

Нехай вночi вiтер Сумує та плаче - Моїй Українi Слiзьми не вiддячу.

Вона ж бо не вмерла, Хоч мається в горi. На шляху її темнiм Появляються зорi.  

ПАМ'ЯТЬ

О, як тяжко це збагнути, Що в лиху годину, люту, На добро своїх катiв Пiд тим прапором червоним, За iдею чи корону Брат стрiляв в своїх братiв...

КВIТИ

Грай, спiвай, моя трембiто! По пiдгiр'ях i лiсах Березневi нiжнi квiти Ще не зрiзала коса.

Тiльки вiтер серед ночi Роздягає барви цi, Мов би доля їх жiноча Зашумiла пiд вiнцi.  

КОМУ ЩО...

Згуртувалися, мов гусi, В Севастополi бабусi Одна каже: Крим россєйский, Здєсь Нахiмов воєвал. Iнша їй:  Та ж он совєтскiй, Третя: -Жаль, Союз пропал... Ну а може, Крим нiмецький, Тут i нiмець колись був. Може, римський чи турецький? Чий iще? Кого забув? Та менi на вас еллiнських, На гусинових осiб... Тiльки знайте: український Доїдаєте ви хлiб.  

ХТО Я?

Хто я? Хто я? Сам не знаю, Тiльки смутно пам'ятаю: Українцем колись був. А поїхав як до мiста, Так i став плести чи плiсти... Рiдну мову позабув.

По-росiйському смiються, По-росiйському й плюються У Полтавi i в Криму. Україно моя рiдна, Моя ненько, мати бiдна, Хто я? Хто я? Не збагну.

Маю я однi кайдани Вiд радянського тирана, Та вони уже в iржi. Сам дорву червонi пути, Тiльки хто я? Вспом'янути, Україно, поможи.

*** Михайловi Дроздi Мати менi дарувала життя. Батько спровадив навчатися в школу. Ти пiдказав, що людиною я Без України не буду нiколи. Пташка в неволi, що курка в сiдлi, Котру не рiжуть за смирнiсть i яйця. Що вiдповiсти? - Вже, мабуть, менi Час до своєї, не рабської працi.  

ВIСТI З КРИМУ

Матiнко рiдна, Ти маєш iм'я: Жовто-блакитна Веселка твоя, Збiжжя по нивах Вплелось в небокрай Думкою лину Iз пекла у рай. Не проклинаю Покараний рiд - Знаю бо, знаю, Стряхнеться сморiд. Хай ще далече До смiху вiд слiз, В шкiрi овечiй Ще бiситься бiс.

Б'ється об стiни, В трясучцi реве, Вiд України Шмат кримський рве. Хоче ще кровi Святої лизнуть, П'ятиголовий, - Його б на тризуб. I в прiрву кримську... Де їхнi дiди Грецькi та римськi Стирали слiди.  

СТАРIСТЬ

Була личком бiла, Тепер почорнiла. Була коса чорна, Тепер побiлiла.  

ОСIНЬ

Нiхто не горює, Що листя вирує В осiннiй красi. Кому яке дiло, - Колись зеленiло, Тепер вiдлетiло, Умившись в росi.

Вже сонце не грiє, Вже небо нiмiє В мереживi хмар, Вiд холоду в спеку В дорогу далеку Злетiла лелека, Лишивши димар.

Та тiльки людина Одна бiля тину Сумує в зорю. Не хоче бо спати... Можливо то мати Пiшла виглядати Дитину свою.

Бо скоро в могилi, В святiй землi милiй, Сушитись сльозi. Ото й виглядає... Та хто його знає Чому хтось страждає В осiннiй красi.

*** Олександру Боровику

Грай, мiй товаришу, грай Юнiсть веселу згадай, Я заспiваю про те, Як по Сибiру мете.

Там я нiколи не був Пiсню вiд тебе почув Ти про тунгузку спiвав Снiг вас в тайзi замiтав. Знаю, спiваєш пiснi Iншi ти вже по веснi, Юнiсть весела пройшла I до сiм'ї привела.

Тiльки менi ще iти, Ще розмiтати слiди, Бо я тунгузку свою Десь загубив в тiм краю.

Пiзнiй мiй стелиться шлях, На перехрестях, в степах... Мабуть згубився я й сам, - Долi нiкому не дам.

Грай, мiй товаришу, грай Юнiсть веселу згадай, - Я заспiваю про те, як по Сибiру мете.  

ПРАВДА

Дiди носили пути, Вiйною батько взутий, Онуки по дорозi Хитають ноги босi, Навчились тiльки пити, Та матом матiр крити... Оце така є правда Не писана у “Правдi”.  

Диво в СССР

Посадили за грати За сестру чи за брата - Дбайливо.

Бiле чорним буває, - Пiд впливом.

Українець? - Це диво!

Микола ГУК

Народився 13 травня 1960 року в селi Лiшня Дрогобицького району Львiвської областi. Закiнчив факультет журналiстики Львiвського вищого вiйськового училища. З 1983 року проходить службу в Севастополi. Капiтан II рангу. Член Спiлки офiцерiв України. Очолював Севастопольське мiське товариство “Просвiта” iменi Тараса Шевченка, редагував газету “Дзвiн Севастополя”.

*** Я мушу йти? Упали загартованi, Не стало сили, Хтось назад зове... Життя, що поле замiноване - Ось-ось рвоне.

Я мушу йти. Збудить в собi оркестри, Пiдняти тих, Що стали небуттям, Бо цi живi iнакше не воскреснуть Для боротьби за волю i життя.

Я мушу йти! Ступати, хоч поволi... Коли пiдмога По слiдах прийде - Змалює дим у небi обрис долi, На крок один вiльнiший шлях буде.

Я йду.

*** Нема нiчого гiрше, нiж чекати Того, що було, що вже не прийде I цiлий вiк себе карати За що весь свiт давно простив тебе.  

ПIСНЯ

Гей-но до гурту, в кого ще є сила, Хто вiру не втратив в Вiтчизну свою. Кличе Вкраїна запроданством вкрита, Стати за край свiй, за правду святу. Гей, не журiться, що нас дуже мало, - Стануть герої у нашi ряди. Нацiї честь, її совiсть i слава З тими, хто першими йде до борьби. Гей, грають сурми, шикуйся до бою! Край наш знедолений лицарiв жде. Разом здобудем народу свободу, Нiколи, нiколи нiхто з нас не вмре.  

НАД “КОБЗАРЕМ”

“Обнiмiтеся ж брати...” А ти, Тарасе, не моли I не благай Козацький край. Якi ж бо ми тобi брати - Ми западенцi й схiдняки, Однi за Кравчука, Другi сторонники Кучми, А третi тягнуть до Москви... I не бiда, Що в нас немає другого Днiпра. Днiпра нема - є Колима, Є Магадан i Соловки... I ми Такi ж, як i були - “Раби, пiднiжки, грязь Москви”. То ж не благай i не моли... Та й хто ж бо ти?  

МОЛИТВА БАТЬКIВСЬКА

Як ми Рiздво зiйдемось святкувати I вся родина сяде до стола, Увiйде з “дiдом” батько мiй до хати, Святу молитву всiм нам прочита

      Молитва батькiвська       завжди зi мною,       Встаю уранцi чи лягаю спать -       Я прошу в Бога доброго здоров'я       Моєму батьку й довго вiкувать.

В селi у кожнiй скажуть вам оселi, Що в мого батька руки золотi, Його наука -  мозолi та стернi - Веде мене крiзь бурi у життi.

У людськiй шанi i людськiй любовi Святе i чисте батькове iм'я I прошу в Бога щиро допомоги Нести собою батькове життя.  

МАМИНI РУЖI

Де б я не був, спiшу на ту дорогу, Що ще з дитинства пахне полином, I бiля мого отчого порогу Мене зустрiнуть ружi пiд вiкном.

Цвiтуть у мами ружi коло хати, Цвiтуть з дитинства i до сивих скронь, I кожну ружу хочу цiлувати - У руж тих запах маминих долонь.

Зазнала мати горя i нестаткiв, Копiйка кожна була дорога, Але найкращу грядку бiля хатки Для руж моя матуся берегла.

Сивенькiй мамi важко вже вставати - Тремтить рука, болить її усе, Але матуся хоче ще побачить, Як пiд вiконцем ружа розцвiте.

Цвiтуть у мами ружi коло хати, Цвiтуть з дитинства i до сивих скронь, I кожну ружу хочу цiлувати - У руж тих запах маминих долонь.

ЛЮБА МАМО, РIДНЕНЬКА НЕНЕ

Люба мамо, рiдненька нене! Не пестили нас Вашi слова - Ви учили нас бути сталевими, Щоб бiда нас зiгнуть не могла.

Ви учили нас жити по честi, Вiрить в Бога, не брати чуже, Як любити - то рiднi черешнi. Знати, хто ми i звiдки ми є.

Та наука - не з книг була читана, Та наука - вiйна, заслання. Учить кожна свята павутинка, Кожна зморшка святого чола.

I не звиклий до ласки i нiжностi, Не хилюся, тримаю вiтри. На колiнах молюсь лиш до Вiчностi - Боже, Маму мою бережи!

*** Красивi очi - щастя в них втопитись. I ти пiрнув, i ледь не згинув ти: Зрадлива мiлина могла убити - Вродливе плесо мертвої води...

*** Метро закрили, тролейбуси стали, Смiялися з мене всю нiч лiхтарi - Вони тебе обцiлували, А я не смiв...

*** Не пишу листи. Люблю читати. Не всi. У тiм листi Душа стала на чати Бiля другої Близької душi.  

Забудь мене, не муч себе даремно Немає донкiхотiв на землi I я як всi - звичайний i буденний, Не марю дульцинеєю собi Кажу: Забудь! - самому не забути. Кажу: Прощай! - а серце завмира... Нiколи ти не взнаєш, що за муки Конають, не добравшись до пера.  

НЕ ЗАБУВАЙ

Не забувай, що я тебе люблю, А нi на цьому, нi на тому свiтi, Галактика в безмежностi засвiтить Вiд мого серця ще одну зорю. В моєму серцi стiльки є вогню - Його вiки не зможуть загасити... Як бiлi квiти будуть путь стелити - Не забувай, що я тебе люблю.