Іван левченко

Заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, доцент, лауреат багатьох загальнонаціональних і регіональних конкурсів журналістської майстерності, віце-президент Фундації Тараса Шевченка в Севастополі, очолював Севастопольську рагіональну державну телерадіокомпанію, активний учасник культурного життя Севастополя.

В гостях у сина Поема-репортаж

1. Дощі - то кажуть - на добро. Я поспішав до сина в гості І обминав аеродром: Певніший в дощ наземний простір. А дощ все лив, як із відра. І мчав у даль важкий автобус. Магнітофон Сердючку грав - Хіти жахливо - низькопробні: Про сад. І в ньому - черв'ячків, Яких хтось мав для чогось їсти… При цьому весело дзвенів На весь салон мажор артиста. Ніхто на слово не зважав. А ритм якраз був до вподоби - Аби водій не задрімав І за маршрутом мчав автобус.

2.

Хати й хати. Біжать услід І… залишаються удома. Деінде стрінеш околіт. А так - забули про солому. Хто як живе - в одного рай: Неначе писанка - хатина. А в того хатка, як сарай - На більш не стачило в людини… Сіріє далеч. Дощ іде. І з цим нічого не поробиш. Минає ніч. Минає день. Співа Сердючка. Мчить автобус. 3.

Житомир. Рівне. Далі - Львів. Хтось був відстав. У наздогнав нас. Про що б ще люд погомонів?! А так - був привід надзвичайний. 4.

Утихомирив всіх кордон. Найбільше митники старались: Звільнити змусили салон І речі на контроль забрали. Отут, їй-право, почалось: А що везеш? Валюти скільки? І цигарок не більш як блок! Не більше двох пляшок горілки! А цур вам пек - кажу, як є: - Дивіться: Євро двісті з лишком. В валізі все добро моє: Поїсти дещо й віршів книжка.

5.

Хтось знепритомнів… Валідол: Це, щоб прийти до тями хлопу… І перетнути той кордон: Така перепустка в Європу…

6.

Позаду все: мчимо у світ. Дорога зветься автобаном. Таки шляхи тут всі, як слід. А в нас… Та я про те не стану! Минаєм Польщу. Йдем чимдуж. Позаду Дрезден. Це вже німці. Географ кожен - на ходу: До Бельгії мчать українці.

7.

Антверпен сяє у вогнях. Плафони на стовпах жовтаві І срібні зорі в небесах. Такі, як наші. Ну їй-право!

8.

Хвилин за сорок і Брюссель. До Норд-вокзалу під'їжджаєм, А вітер двері рве з петель, Й мене… ніхто не зустрічає. Іду вздовж площі - сплять авто. Годинник гра четверту ночі: На руль схиливсь - дрімає хтось… Та то ж натомлений мій хлопчик! Легенько стукаю в вікно - Він стрепенувся: - "Ой, мій тато! Ви вже приїхали? Давно? А я не зміг, бач, дочекатись! Ще з двох годин тут. Задрімав. І от така халепа сталась…" Виходить стрімко з-за керма. Обняв мене. Поцілувались. Як я чекав цю щемну мить! Не бачив сина більше року. Підріс. Змужнів. І став палить… Все підмічає батька око.

9.

Мій син, щоб знали - дипломат. Посольська місія - робота. Там протокол - дрібниць нема: Усе розписане до йоти. А син - то помічник посла, Перекладач, водій і гід він… Гостям, як кажуть, несть числа; Все мусить бути чинно й гідно. Бо ж Україну знає світ Не лиш тому, що був Чорнобиль… Життя реальності нові Європі й світу до вподоби. Як же в Європу нам не йти, Коли ми - в ній, як центр Європи?! То ж маєм жити і рости По-європейськи кожним кроком. Це надто важко - після бур, Коли вчорашнє в'їлось в шкіру. Коли молодшим братом був І старшим пущений по миру… Він все до рук своїх прибрав, Загарбав краще. І не тільки: Скількох синів йому ти дав? І їх життів забрав він скільки?! Голодоморів геноцид. Війна. І все - на наші плечі: Але він вижив - мужній рід, Обранець вічного Предтечі: Щоб світу правду донести І недовіри лід зламати, Ідуть між люди - у світи Повпреди роду - дипломати. Вони розорюють межу У день новий - без сну й спочину. І я, як батько, тим горджусь, Що син мій дбає про Вкраїну.

10.

Звичайно, важко - чужина. І від рідні далеко дуже. Але кому, як не синам Життєві труднощі подужать? Дай боже сили вам, сини! Вітрам не кланятись ніколи! Життя нема за півціни, Життя нема без мук і болю. Але крім буднів - свята є. І крім розтанків - теплі стрічі: … В Брюсселі ранок настає: До себе в гості місто кличе.

11.

Мчимося вулицями. Син Розповідає, що довкола. І ми в оточенні машин, Яких не бачив я ніколи. Чого маленький вартий "Смарт" - Такий "Жучок" собі двомісний: Бере умить потужний старт І легко рухається містом. Новітні "Вольво", "Ситроєн", "Пежо", Фольксфаген", "Мерседеси"… І хоч би де був полісмен, Як диригент авто-оркестром! Всім регулює світлофор. І пішохід не ступить кроку На заборонений "колор"… Все підмічає пильне око.

12.

Передяглися - й до посла: Мені цікаво дуже чути Про те, чим місія жила, Про сина власного здобутки… Дарую книжечку свою. Фотографуємось на згадку. Який щасливий я стою: Радію - й тут у сина батько. Відкритий щирий чоловік. Про все, як є, розповідає: Мій син за рік до всього звик, Однак - за рідними скучає. Життя навчить у світі жить. А він таки старанний учень. Хай серце в батька не болить - Усе складається блискуче: На вищий ранг є подання. Його він дійде необмінно. Та, врешті, справа не в званнях, Аби все ладилося в сина! І ми прощаємось з послом. У сина - на два дні відпустка. Якраз Різдво вже надійшло. Брюссель, як вимер: місто - пустка…

13.

Усе зачинено довкіл. Де люди ділися - не знаю. У вікнах - темінь. Диваки! Невже Різдво так зустрічають?! А люди вибрались в костел: Відстоять мессу - помолитись. Бо ж віра в Бога - не пусте, А суть того, чим маєм жити.

14.

Мчимося далі на Гранд-плас: Велична площа. Центр міста. В вертепі вже зоря зійшла - Вродивсь Ісус. У мить врочисту Зайшли в господу пастухи: Марію й Йосипа вітають. У них - дитя. Людські гріхи Воно спокутувати має. І на Голгофу має хрест Знести під регіт римлян лютих, Щоб довести - душа не мре: Їй перед Богом вічно бути І за усе тримать одвіт - Що й як чинив? Як жив на світі? Ми залишаємо цей світ Не абияк - у спадок дітям. Думки роїлись в голові. А у вертепі - у загінці Не намальовані - живі Жували мовчки сіно вівці.

15.

Живим - живе. Таке життя. І ми - в полоні диво-міста. Вогні святкові мерехтять. Святково збуджені туристи. Їх вабить барельєф ченця, Що задрімав на плиті - й крапка! Торкнути б ніг, плаща, лиця... А поруч - пса. Й нарешті - жабку. Від тих погладжувань блищить І барельєф і надпис давній. Я забобонним став на мить. І загадав своє бажання: Щоб ми здорові всі були І щоб частіше зустрічались. … Чернець хмільний прищурив лик: Мовляв, все буде, як бажалось…

16.

Ми ходим містом. Бризка дощ. Споруди - красені привітні. Будинки - на квартал уздовж - Монументальні й монолітні. Хоча б прогалина одна: Не віднайти - злились навічно. Модерн з минулим поєднавсь Так гармонійно і практично. В дахах - поезія мансард. У вікнах - квіти, квіти й квіти. Коли в душі людей краса, Вони і гарно прагнуть жити!

17.

А ще поглянув на балкон І порадів за думку славну: Завис знадвору із мішком Гість новорічний - Санта-Клаус. А там он - стукає в вікно І загляда цікавий в хату… Що не кажіть - не все одно Яким до нас приходить свято!

18.

Маршрут наш далі - на Лювен, Що недалеко від Брюсселя. Містечко теж Різдвом живе: У центрі теж - свята оселя. І три овечки смичуть стіг. А біля них - цікава молодь. На древній ратуші святі. Під ними - грішні ми довкола.

19.

А далі їдемо повз Вавр В Нам'юр - оглянути фортецю. Аж паморочиться голова, Допоки вгору доберешся! А варто ж цитадель скорить, Щоб з вишини побачить місто, Яке в вогнях під Новий рік, Мов розфарбоване намисто.

20.

Малечі - океан краси: На всі смаки атракціони На Рю де Фер.. Які часи В Залізній вулиці тій тонуть?! Та в кого можна розпитать, Коли гучить веселе свято? …На світі дивні є міста. В них, справді, варто побувати.

21.

І знов - Брюссель. І знов - алюр. І знову все, як на долоні. Блищать вітрини кришталю. У склі - нові автосалони. А ще увечері за склом - Напівроздягнені дівчата. Араби й негри табуном. І такса - сорок євро з брата. Торгують тілом молодим. Хто відгукнеться - всім, будь ласка: Вам гарантований інтим, Чужа - на чверть години - ласка. Її наступний жде клієнт: Живий конвейєр, що й казати. І я подумав в той момент: На що дочку родила мати?!

22.

На площі - мім. Завмер на мить, А тільки кинь монетку в кошик - Він оживе. Розвеселить І знов замре. Чекає - гроші. То просить: в щічку - поцілуй! А сам підставить губи спритно. Регоче вулиця на глум, А з нею й мім - в одному ритмі. На скрипці грає музикант. З ним хлопчик - на акордеоні. Летять монетки - за талант, Що й на морозі не холоне.

23.

Нарешті, в гості - Новий рік! І фейєрверки. Й люду - натовп. Ми на Гранд-плас о цій порі Прийшли зустріть казкове свято. А біля виходу з метро Стояла черга - з найбідніших. Їх Санта-Клаус - Дід Мороз - Сьогодні теж, чим міг, утішив: Пакунок в руки - і бувай! Неси дарунок до господи. Поглянеш збоку - справді рай. Але мені він здавсь холодним. Різкий - аж надто! - той контраст Між тих, хто жебрав, і хто ситий. Тут всяк десятий був би рад І працювати, і учитись. Та не судилось в тім раю: Живуть забиті й неписьменні. Я милостиню подаю, Бо в них ще менше, ніж у мене. Є все там - радість і жалі. Маркс на Гранд-плас жив і зазначив, Що загнива капіталізм. А я б добав - розкішно й смачно. Дай Боже, й нам погнити так, Як у Брюсселі загнивають: Де не голодна й біднота, Бо годувати з чого мають. А більш проблем в тих, хто прибув Як емігрант - на заробітки. Однак, він сам обрав судьбу І знав - на що ішов і звідки. Усіх цей вечір поєднав. На мить забулися печалі. А новорічний вихор нас Кружляв Брюсселем - далі й далі…

24.

Ми повернулись аж під ніч. Припали до телеекрана: Бо так хотілося мені Хоч щось почути тут про край наш. На "Євроньюс" - Париж, Москва, На "Сі-ен-ен" - Нью-Йорк з Іраком, Моя Вкраїно, ти жива? Про тебе, що тут - дуля з маком?.. Ні - помиливсь. О тій порі Змагались хлопці найсильніші. У трійку світових богатирів Наш Віристюк Василько вийшов. Кажу: допоки Василі Тримають Землю, як Атланти, Батькам надійно на Землі І не збідніть їй на таланти!

25.

А син купив "Геральд-трибюн" У ній - стаття про Україну. Деталі я уже забув. Так - передвиборна картина: Чи буде нинішній глава Балотуватись в Президенти? Його оскаржують права Опозиційні елементи. А суд - не проти. Тож ганьба Судам і владі. Іже з ними! О боже мій! Знов боротьба За купину неопалиму! … Я ж відволікся - грішний аз! Ходжу щасливий і святковий. А там - баталії у нас: Аж крешуть іскрами підкови. І хто кого - хто розпізна? Та певен: вибір - за народом Мине зима. Мине весна. А після літа - осінь вродить: І піде далі владний віз Торохкотіти шляхом битим. Дай, Боже, сили нам нові - Часи непевні пережити.

26.

Під ранок сніг. Лапатий сніг. Зірвався весело із неба. Зимова казка - у вікні. Душі нічого більш не треба! Як діти граємо в сніжки. І бабу снігову зліпили... А сніг іде. А сніг такий, Що все довкола забіліло. В шапках - дерева і кущі. На зелен-листі - білі шати. Чого іще моїй душі. На світі можна забажати? Хіба ще, щоб не мчали дні, Так швидко, наче спалах свята. … Кружляє сніг. Лапатий сніг. Пора додому лаштуватись.

27.

З собою в пам'ять заберу Почуте й бачене в цім краї. Музейну тишу. Свята гру. І дні, що вихором злітають. Хіба забуть Китайський дім, Де стільки світла, стільки квітів?! В картинах, в виробі простім - Життя щасливі й любі миті. І ти пливеш у сяйві тім, Мов щастя зорі - над тобою. Ні, не забуть Китайський дім - Музей мистецтва і любові.

28.

І зовсім інший колорит В Японській вежі - тут же, поруч. В фігурах - войовничий вид. В картинах - темний тон суворий.

29.

Яке життя - такий і спів. Мистецтво за життя не вище. Я пам'ятаю - остовпів, Коли Музей мистецтв залишив. Величний дорогий музей. А в нім модерну куці твори. І ти пригнічений повзеш Між примітивним і потворним. Штрихи як натяки - бридня! Відвідать психіатра варто. Я вбив тоді на це півдня І не збагнув того поп-арту… Кого схвилює метр на метр Квадрат з цементними мазками? Або - розбитий інструмент, Узятий в примітивну раму? Ключів гора - від шаф, дверей - Під склом. І розчином залиті. А поруч - той же мудрагей Обрамив ампули розбиті. В квадрат Малевича вписавсь Засніженого поля клаптик. Й так - вісім поверхів. Краса! А щоб тобі добра не знати! Щоправда, є й не авангард, А звичні і відомі речі: Роден, наприклад, чи Дега, Чи Рембрант - любий мій, до речі. Завмер із диском дискобол. І над дитям схилилась мати. Краса. І правда. І любов. Без цього світ не здивувати.

30.

Якщо вже мова про дива, Як докір творчим імпотентам, То в першу чергу я б назвав Музей музичних інструментів. З усього світу їх звезли. І як все мудро обладнали: Ви в певний сектор підійшли - Вмить інструменти зазвучали. І кожен голосом своїм, А відійдіть - і звук урветься. Мистецтва площа. Й дивний дім - "Старий англійський" дім той зветься. Оркестр я слухав добрий час. Стояв, як вкопаний - все мало. На фото бачив полтавчан - Як на гармошці хлопці грали! Бандура наша там звучить І кобзи звуки серце крають: - Ми з України. А ти чий? - І я її за матір маю.

31.

А ще є диво - над дива, Що зветься в них - міні-Європа. 15 стягів стрінуть вас: Євросоюз - під мікроскопом… Чим знаменитий кожен край, Тим і представлений у міні: Біг-Бен, як в Лондоні, вважай, Акрополь, начебто в Афінах… Є там і зменшений Гранд-плас. Звичайно ж - Ейфелева вежа. Пізанська башта теж зросла. Впаде чи ні? Усіх бентежить. Корида навіть ожива. Візувій полум'ям лютує. … 15 стягів стрінуть вас. А експонати - зачарують. 32.

Опісля того - знов музей. У ньому - зброї, зброї й зброї... Це ж стільки знищено людей І спільки пережито воєн! Пройшли ненависті літа - Сусід добріша до сусіда. І навіть "Йосип Сталін" танк Вже не лякає грізним видом. Війна- це смерть. І кров. І шок. Щоб нищить - розуму не треба! …Металобрухт я обійшов І закортіло Сонця з неба. 33.

На площі Шумана вже ніч. Бонжур, маестро, пане Роберт! - "Його ідея, - син мені, - Міцна об'єднана Європа". Європарламент промайнув. Єврокомісії будівля. Я слухав музику нічну. В Брюсселі серцем веселів я. Ми дійдем згоди й заживем, Як і належить жити людям. Боятись треба не проблем - Вони були і завжди будуть. Боятись треба тих, хто зна Свій зиск в люськім протистоянні. Для кого є миліш війна За мир і світу об'єднання. А я в здоровий вірю глузд: Добру замінників немає! Протистояти можна Злу, Коли Добро людей єднає. 34.

Затихло свято. Й сніг розтав. І знов дощі пішли - негода. А у бельгійців час настав Для розпродаж, що звуться "сольдом". Не знаю, як це пояснить: Ціна була одна учора, А потім зранку в одну мить - Удвічі менша. Й люду - море! Рябить від цифр і покупців. А черги - гідра нескінченна. Я дещо теж придбать хотів, Але стояти - не для мене! Ледь-дель до виходу діставсь, А що вже впрів - немає мови Тут арифметика проста: За безцінь і оцет - вино вам! Усі чекають знижок цін, Щоб на півроку спакуватись. Тимчасом кожен магазин Новий товар спішить придбати: І затоварення нема, Й моднішу річ узять є за що. Там розуміється всіма: Дорожче - завжди значить краще! А сольди - тим, хто побідніш: Тому й знецінене хапають. Тому й одягнені простіш. Бо, власне, мають те, що мають! Я це десь бачив, десь це чув… Та сольди - це не секонд-хенди. Тому про наше помовчу - Далеко нам до хеппі-енду! Ми те вдягаєм, що вони Вже обносили після сольдів. Тому в речах тих ні ціни, Ні, власне, якості, ні моди! В хімчистці змили піт і бруд, Нам землячками постачають Воістину із других рук! За безцінь маєм те, що маєм! 35.

І про папуг - два-три слівця. О, як їх люблять у Брюсселі! Стояв би й слухав без кінця Їх галас поблизу оселі. У них свій сквер. Це - як іти В кінець по вулиці Мольєра. Його не можна не знайти - Найбалакучішого скверу. Там цілі зграї тих папуг. Хтось носить хліб їм. І горішки. Не боячись людей, навкруг Кумедно дріботять їх ніжки. Я кожен день повз них ходив, Бо на Мольєра жив у сина. І це іще одне із див - Таких природних і красивих. 36.

Герань на кухні розцвіла Перед моїм прощанням з сином. І квітка додала тепла. І квітка додала краси нам. Рожево-білі пелюстки - На зелен-листі. Кілька цяток. І хоч розтанку час гіркий, Той цвіт - як зустрічі початок. Ще рік із гаком… Довго ж як! Біль серце стис. Вже не відпустить. Квітки дивились ніжно так: От-от сльоза спливе з пелюсток. 37.

Прощай, величний Базилік! Ти з пагорба сягаєш неба. Ні з ким не сплутати твій лик: Як є подібні, то до тебе! Ти на семи стоїш вітрах, Як храми київські величні. А храм тому і божий храм, Що в ньому думаєш про вічне. 38.

Прощай, костел Малий Саблон! До тебе я прийшов востаннє Оглянути вітражне скло І на святих твоїх поглянуть. З хрестом Ісус. І на - хресті. Й навік невтішена Марія. Для неї, Господи прости! - Він син. А потім вже - месія! Горять свічки. Я ставлю теж. Во здравіє - на многа літа! Прощай - прощай, святий костел, Дай Боже ще коли зустрітись! 39.

Мій Севастополь, як ти там? Про тебе думав я в Остенде. Північне море в такт думкам Здіймало хвилі до крещендо. Злий вітер рвав плаща із пліч І розбивав на друзки хвилі. А десь далеко на землі Був Севастополь, серцю милий! І пригадався Херсонес Із Володимирським собором. І знов покликало мене До себе рідне Чорне море. Крещендо вітру в такт думкам: А що там діється удома? В Остенде - дощ. Я утікав В машину в супроводі грому. У січні - грім. І дощ - рясний. А небом темні плинуть хмари. У нас, напевне, день ясний. І на душі враз - тепло й гарно! 40.

Прощай Брюсель! В дорогу - дощ: Що привезли, те й повертаєм. Стоять автобуси в рядок - На Норд-вокзалі нас чекають. У сина настрій на нулі: Погляне й очі в бік відводить… Мені також бракує слів І сил - на превеликий подив. "Тримаймось, сину!" - я кажу. А він киває безпорадно. …Так легко вимовить - "Бонжур!" "Оревуар!" - доволі складно. 41.

Ну все… Автобус в рейс пішов. Я втер сльозу. Вмостився зручно. І знов - "Всё будет хорошо!" На весь салон кричить Сердючка.

21 грудня 2003 року - 10 січня 2004 року. Київ - Брюссель - Київ - Севастополь.

***

Я морем марив.

Чорним морем.

У мріях марив і у снах.

Я римував його з "аморе",

Бо лиш любов єднає нас:

Мене і море - скільки жити!

Аморе море - й тільки так!

У друзках хвиль хлюпоче літо.

Над морем чайкою зліта.

Злітає чайкою до неба.

І кращих слів я не знайшов:

Аморе море - це про тебе.

Аморе море - про любов.

ДОРОГИ

Проляжуть дороги у вічні світи,

Як стане несила удома сидіти...

І все-таки зваж, перш ніж з дому іти,

Для чого ти хочеш побачити світу?

Хоч світу не тільки, що в нашім вікні,

І навіть не стільки, як іншим відомо,

Але найтепліше на серці мені,

Коли повертаю, нарешті, додому!

І де б я не був, а немає миліш

З дороги ввійти в рідну хату,

Вклонитися матері - рідній землі,

Щоб більше ніколи її не лишати!

РІДНА МОВА

Тебе не можна не любити.

Ти вся, мов пісня солов'я.

Найкраща квітка з кращих квітів.

Моє життя й любов моя.

Вкраїнська мово!

Честь і шана

Тобі навік - на тім стою! –

А ще незламним тим титанам,

Що донесли красу твою.

Хвала народові-творцеві –

Я кращу б мову не бажав.

Дзвінку, і ніжну, і крицеву

У спадок гордо перейняв.

І я тому і звусь Людина,

Що я - носій її. Як син -

Кровинка рідної Вкраїни,

її - громадянин.

1 ти, о мово незрівнянна,

Для мене ти - зоря ясна.

В житті без тебе й нас не стане!

Та й хто впізна - без тебе - нас?

Ти - зброя моя всемогутня

Тоді, як нестерпна стаєш

Перевертням, всяким забудькам,

І хитрим запроданцям теж.

Вони, недалекі, тебе, бач, не люблять:

Мовляв, ти придатна лише для села...

Оті українці погані, що в люди їх вивела.

Й долю під сонцем дала.

Навчила ще змалечку слова святого,

Щоб гріло воно все життя їх душі невдячні.

їх душі убогі.

"КУКУРУЗНИК"

Літак називався чомусь "кукурузник".

Літав над полями.

Скидав гербіциди.

І рокіт моторів нагадував музику,

Яка нам ні разу й на мить не набридла.

Ми бігали полем.

Ми марили небом.

І дядька-пілота любили заочно.

Ми знали, що треба штурвал

брать на себе,

Коли висоти недосяжної хочеш!

І як же нас боляче вдарила звістка,

Що вже не побачимо дядька-пілота.

Ми бігли до поля.

Навстріч трактористи

Несли його тіло.

Похмурі й скорботні.

Ніхто нам не міг у ту мить пояснити,

Чому впав літак і розбився на друзки?

Обробленим полем розгулював вітер.

Ховали пілота... Везли "кукурузник"...

ДЕНЬ ФЛОТУ В

СЕВАСТОПОЛІ

Серпня діждуся.

Діждусь кораблів.

Буду веселки у хвилях шукати.

Йтиму зі швидкістю в тридцять вузлів

Я на найкращім на флоті фрегаті.

Йтиму туди, де на воду вінки

Спустять неспішно в суворім мовчанні

Друзі мої - молоді моряки:

Тим, що загинули, - пам'ять і шана.

Стане фрегат. І замре на воді.

Прапор в жалобі донизу повзтиме.

Ті, що знайшли вічний спокій тоді,

Також були, як і ми, молодими.

Друзі мої! Флоте мій молодий!

Справдитись нам у житті пощастило,

Бо в лихоліття страшної біди

Хлопці життям власним нас захистили.

Тому не можна проспати цей день!

Скільки би справ не знайшлося на суші,

Пам'ять-фрегат нас туди відведе,

Де ми очистити зможемо душі.

ІУДА

Він клявсь у дружбі й лив коньяк,

Щоб розв'язать язик в розмові.

І я - довірливий дивак –

На речі спокусивсь медові.

Безперестанку говорив,

А він випитував досхочу.

Хитали гіллям явори

Тієї вітряної ночі.

А дня наступного руки

Не подавали кращі друзі.

Така дурниця - коньяки.

Та ще й з Іудою в союзі!

БІЛЯ МОРЯ...

Не мав я такої утоми.

Не відав душевних страждань.

І раптом побути самому –

Одне з найпалкіших бажань...

Іду я до моря з нудьгою.

А море - як неба блакить.

Знайома співачка з дочкою

На березі тихо сидить.

Підходжу. Розмова буденна –

Про справи. І бризу красу.

І я відчуваю, як з мене

Спадають утома і сум.

Мій кращає настрій.

Я вдячний І морю, й співачці, й дочці...

А бризки до берега скачуть –

В дівчати блищать на щоці.

По морю човники вертають назад.

Весла весело плещуть -

позаду Царград.

Пливуть козаки - кров

сочиться із ран.

Вільні браття-брати.

Лиш поліг отаман.

Ой, козаче, ти, козаче!

Гей, за синіми просторами

За тобою мила плаче,

Крячуть круки-ворони.

ДНІПРО-СЛАВУТА

Поетові і мовознавцю

Володимиру Гараніну.

Ти із давніх давен і донині

Сиві хвилі несеш, мій Дніпро.

Усміхнися моїй Україні!

Нам на щастя пливи, на добро!

На добро!

Сивий батьку Дніпро!

Долі ти - ріка.

Слави гордої Славута.

Вільний ти і стрімкий,

Плинеш у віки

-Кращого життя майбутнє!

Ми зазнали штормів і негоди.

Скільки нас полягло, ой Дніпро,

Щоб могутньо ти ніс свої води,

Щоб неволю наш край поборов!

Поборов!

Сивий батьку Дніпро!

Долі ти - ріка.

Слави гордої Славута.

Вільний ти і стрімкий,

Плинеш у віки

-Кращого життя майбутнє!

Я милуюсь своєю рікою.

І у сонці, і сяйві зірок

Ти приваблюєш серце красою,

Вічний Дніпре, як вічний народ:

Наш народ!

Сивий батьку Дніпро!

Долі ти - ріка.

Слави гордої Славута.

Вільний ти і стрімкий,

Плинеш у віки

-Кращого життя майбутнє!

НА МОРІ ЧОРНОМУ

На морі Чорному човни - ряд у ряд:

Чайки-човники плинуть далеко

в Царград...

Пливуть козаки - їх невільники

ждуть.

Нелегка їм путь, грізна,

козаченьки, путь.

Ой, козаче, ти, козаче!

Гей, за синіми просторами

За тобою мила плаче,

Крячуть круки-ворони.

Ген - бусурманський край:

твої там брати.

Рабські тавра їм встигли

залізом впекти.

Пливуть козаки, щоб

звільнити братів.

Та не всім вберегти козакам

животів...

Ой, козаче, ти, козаче!

Гей, за синіми просторами

За тобою мила плаче,

Крячуть круки-ворони.

КАТЕРИНА КОЗИЦЬКА-НАЙДЬОНОВА

Народилася в м. Iчня на Чернiгiвщинi. Закiнчила Київський iнститут iноземних мов. З 1958 року живе в Севастополi. Викладає iноземнi мови в Севастопольському національному технiчному унiверситетi. У 1993 роцi вийшла в свiт її перша книга вiршiв “Любви горячие ключи”. Пише росiйською та українською мовами. Нині у доробку декілька поетичних збірок.

ХРЕСТ

Кожен сам вибира Свою долю I несе на плечах Сам свiй хрест. Коли любиш - Солодка й неволя I пiд силу Гора Еверест.  

Я - РУСОВОЛОСА

Моє кохання глибиною  в вiк Ти некоханням не зумiв згубити. I не потрiбно менi лiкiв Скувати пам'ять, Щоб уже не жити.

Не колисаю бiльш любов свою. Бiль спопеливсь, Прорiс зiрками: Тепер я в нескiнченному бою З своїми непокiрними роками!

Коханий! В сонцесяйвi ти! Хай сивi роки! Я ж - русоволоса! ...Не можу жити в свiтi Без мети, Бо сповнена, Як золотом колосся.  

В РОЗКВIТТI

Я не вiдштовхую тебе. Бо ти не бачив ще, Яка в коханнi я, в розквiттi. О де, о де той невтамовний щем, Що пiдiймає над усiм на свiтi?

О де, о де високий спiв, Який несе за кипень хмарок бiлих, Коли вiд щастя, Наче онiмiв, Коли торкаються тi губи милi?

О де, о де той невгамовний свiт? Де ти б не йшов, спiвають дзвони всюди, Коли на щоках  вiсiмнадцять лiт... Вона щаслива, - кажуть заздро люди.

Тебе я не вiдштовхую, нi, нi! Тi муки, що тебе я не кохаю... “Ти дуже милий”, - бореться в менi, Але ж... I що робить? Не знаю.  

НЕМА СЕЛА

Темнiє лiс, сивiють гори, I сонечко уже - На бiк, Неначе не траплялось горя В краю моїм iз вiку в вiк.

...Отут була хатина дiда, В куточку свiчечка цвiла... Яке кому до того дiло, Що на селi нема села?!

Старi хатини, наче старцi. (В фазенди їх тепер беруть). Корiв в гаю не видно вранцi. Ой, як холоне кровi ртуть!

Похила жiночка Парася Ще на землi, А молодь - геть! Чи мало кровi напилася В моїм краю та дика смерть?

Чи, може, треба знову стати За плуг один, щоб бiль заглух, Щоб сонну землю розорати, Гуляє де спориш, лопух?

Темнiє лiс, сивiють гори, I сонечко iще не спить. Але я знаю: згине горе, I селам тим i жить, I жить...

МАТЕРИНСЬКЕ

Менi мати дала цвiт Землi У старенькiй приземистiй хатi, Де колиска була, двi полатi I ще стiл саморобний в смолi.

Одарила мене мати щедро: Дала розум, i серце, i стать. Я стою на землi тепер твердо, А вона Вiчним сном спочива.

Я iду i веду за собою Нову поросль - Це правнук її! О, як сонце пала надi мною! Щастям сповненi груди мої.

Менi мати дала свiт зелений, Спiв мiй власний, хоча i простий. I тепер її руки натхненнi Я цiлую. О, мамо, прости.  

ОСЯЯНА СТЕЖИНА

Моїм батькам Дмитру Їовлевичу i Маринi Федотовнi Козицьким присвячую Буття моє - осяяна стежина. Хвала ж то Богу. Стелиться iще вiд тої митi, коли я, Дитина, Вiдчула перший невтамовний щем.

Вiд пiзнання себе, Вiд пiзнавання свiту Про сонце, Про старенький млин, Про диво пiд вiкном - Червонi квiти, Про пiвня, що злiта на тин.

Про степ безкрайнiй, Про бездоннiсть неба, Про три на обрiї старi дуби, Про хлiб, що сiять в полi треба, Про те, як жито почина рости.

То пiдiймалась, То триножилась стежина. Ще молодим мiй батько посивiв, Але зберiг дiток, Красуню жiнку Серед отих кривавих прапорiв.

I як же я могла Те в свiтi знати, Що не завжди стежини вгору йдуть, Що вiд тривог загасне врода матерi, I що дитинство вiйни вiдберуть.

Губилась i знаходилась стежина До вiчного пiзнання - Хисту й плину, До блискавицi першого кохання, До первiстка, до гiлочки - Мого сина.

Пригасла трохи зоряна дорiжка, Але ж до сонця я iду, iду. I на устах спокiйная усмiшка, Бо я живу у Бога на виду.  

У СЯЙВI СВIТАНЬ

А в небi лелеки, лелеки Уже вiдлiтають у теплi краї... Весною повернуться знову В покинутi гнiзда свої.

I знову життям заклекоче У сонцi окрилена рань... I серденько щастя захоче У сяйвi весняних свiтань.

Подумала, дивлячись в небо, Де вже й лелека кружляє: Чому те минуле дитинство До мене частiше злiтає?

I думка така спалахнула: Це ми, як лелеки отi, Покинули гнiзда батькiв У їхнiй тяжкiй самотi...

Вертаймось, вертаймось частiше До гнiзд, де родились й росли, Щоб в хатi було веселiше Батькам, що життя нам дали.  

МОЛИСЬ

Дивись бiльш на землю, Анiж в космос дальнiй. Там зiрки свiтили I будуть свiтить... Тепер вже питання: Вже вiк наш останнiй, I скiльки лишилось Землi моїй жить? Хай ходять по небу Марс, Мiсяць, Венера - Їх вiк величенний, А ми - лише мить! Пильнiше дивiмось На батькiвськi дверi, На свiчку, Що бiля iкони горить. Навiк збережемо Лiси i долини, I рiчку. Який її стомлений плин... Молись! Щоб не стала ЗЕМЛЯ Домовиною, Якщо не загасим Непам'ятства млин. Дивись бiльш на ЗЕМЛЮ!  

ДИВО

Ти - диво мого скороплинного вiку, Ти - повiнь зелена моєї весни. Тобi я пiсень вже спiваю пiввiку, Такi вони тихiї й неголоснi.

I зараз ще сниться вечiрня долина. I як же голубився ти i кохав! За мить оту свiтлу, За щастя хвилини Те поле нескошене квiтiв i трав. Але час зайшовсь. Вже i гiлки  на вiтрi Метеликом срiбним в журбi мерехтять. Коханий, замерзла! А згадки-повiї Про тебе по свiту летять.  

ЖIНОЧА ДОЛЯ Пам'ятi поетеси Л. Татьянiчевої

Я слухала вiршi. Читала диктор вранцi. Припала до душi Їх музика вiкiв. Iз срiбного Заiнистого глянцю В мою кiмнату Голуб прилетiв! Таку жiночу Невтамовну долю Сурмили тi вiдвертiї Рядки. У кожної iз нас Своє полинне Поле, Але не бур'янiє Пам'ять давнiх днiв Любовi.  

БАГАТСТВО

Все у мене є: Дитина, хата, Безлiч друзiв, Молоденький сад. А душа, Неначе не почата, Не вгамуються У нiй курчата, I щемить надiя, Як багато лiт назад.  

ЯКБИ ТИ ЗНАВ...

Якби ти знав, О, як же я тебе кохала! Як цiлий свiт в тобi однiм зiйшовсь I як невмiло в серцi все ховала, Про те менi забути не вдалось.

Якби ти чув, Якi пiснi-струмочки Дзвенiли в серцi, наче тi пташки! Ти б вiдiмкнув усi його замочки I вiчно йшов до мене навпрошки!

Якби ти бачив, як же зацвiли Того кохання квiти! Їх пестила я днями i ночами, Але ж вони вiд муки серця полягли, Бо я гiркими поливала їх сльозами.

Замовкла та любов, I в далях лiт Суха трава розвiялась по полю. Мої ж пiснi - Це вже пташиний перелiт - Iз серця вирвались на волю.

ВОЛОДИМИР - КРАСНЕ СОНЕЧКО

А згодом мудрий князь Великий,

Що в Новгороді голова,

Гряде у Київ ясноликий

Зректи пророчії слова:

- Колиска тут слов'ян щаслива!

Так він у завтра заглянув.

І вдіяв Володимир диво:

В майбутнє Русь він повернув.

І озирнувся - жертв не в міру.

Язичництво по людях б'є.

І заявив: ми зміним віру.

На ту, що істиною є.

Кипіли чвари, зрада, смута...

Молов людей кривавий млин

Та Володимир діяв круто

і вибивав він клином Клим

Поема

Сергію Ракитянськаму

І

Світ покраяний

Давним-давно,

Та його шматують

Все одно.

Жити б в злагоді

І мирі

На Кавказі

І Таймирі.

Та людськая

Кров-водиця,

Сльози ж -

То без дна кршшця.

То ж встає на брата

Рідний брат,

І мордує сина

Батько-кат.

І страждаєм ми

Століття.

Чи кінець вже

Лихоліттю?

п

Я питаю

Страдника Христа,

Бо його любов

Для всіх

Свята.

Я питаю і Марію

Про її зболілу

Мрію,

Що згубила сина

Серед скель

У Афгані,

У крові пустель.

Кров моя

Ураз метнулась,

Пам'ять дівчинки

Вернулась.

І в п'ять давно

Минулих літ

Сталая

Дорослою навік.

Від жахної похоронки

Біля вражої воронки...

III

Ранок, сонце

У степу стрічав.

Воїн ниць

У траві лежав.

Я за сукню

Смикала матусь:

- Швидше! Швидше! Він лежить чомусь.

Мабуть,

Підвестись не може?

Його кинуть

Нам негоже!

• Доню, донечко

Рідненька!

Тут солдат

Уже давненько:

Не стіка вже кров

На скроню,

Бо лежить він

На осонні.

І йому прикрила віки.

Це і всі

Від смерті ліки.

• Підійди-но, Катеринко,

Пам'ять збережи,

Дитинко.

IV

Вічні роздуми:

Криваві війни

Влади й слави ради!..

Бомби, міни та снаряди,

Землю палять

Кононади...

Знову чую: Хлопчик заволав

І на мертву маму

Раптом впав. Боже,

Скільки жити буду,

Жах дитячий

Не забуду!..

Нині ж бачим

На екрані

Породіллі зойк останній.

Люди, людоньки,

Почуйте,

Крихкість душ своїх

Рятуйте.

Під небесним синім

Дахом,

Розірвавши пута страху..

Вийшли втрьох

На світ з землянки,

А навколо

Лиш останки

Від біленьких,

Чепурненьких хат,

А за ними

Молодий солдат...

Далі – далі,

Мовби навздогін

Ліг навік

Обгорений загін

У воронках

Чорних на відкосі.

Бо війна не сіє,

Тільки косить...

VI

Як палало наше поле!

А пожежа, знай,

На волі

Жерла жито та пшеницю.

У дорослих

Чорні лиця.

Корчився від ран

Гнідий лошак:

Ворог кулею звалив

Навзнак.

На корову

Навалився сказ:

В поле дременула вмить

Від нас.

Мама похрестила

Враз чоло

І чимдуж побігла

За село...

А сусідка:

- Ой Марино,

Жде тебе

Лиха година!

Міни від села

До поля.

Та на все

Господня воля.

Цілували ми

Свою корівку

Й маму

І ридали гірко.

Майже рівний час

Сторіччю,

Котрому ми ставим

Свічу.

Знов над світом

Призрак боєнь,

Де сконав

Останній воїн

Серед цвіту

Яблунь саду,

Де соловейчині рулади.

З віком важко

Нам нести тягар

Болю-

Юних спогадів буквар.

Та не вбитий ти,

Солдате,

У селі,

Де крайня хата.

На руках у тебе

Ноша-

Це сусід Альоша.

Переклад з російської А.Студецького

МАТЕРИНСЬКЕ

Мені мати дала цвіт Землі У старенькій приземленій хаті, Де колиска була, дві податі І ще стіл саморобний в смолі.

Наділила мене мати щедро: Дала розум і серце, і стать. Я стою на землі тепер твердо, А вона Вічним сном спочива.

Я іду і веду за собою

Нову поросль -

Це правнук її!

О, як сонце пала наді мною,

Щастям сповнені груди мої!

Мені мати дала світ зелений,

Спів мій власний, хоч і простий.

І тепер її руки натхненні

Я цілую.

О мамо, прости.

ЧОРНЕ МОРЕ

«Навіть через тин перейти

Не можна, не руйнуючи

Всесвіту»

Б. Пастернак

Я люблю тебе, Чорнеє море!

Ось і нині на пірсі стою.

Ти - немов в ланцюгах, у покорі.

Пісню жалібну чую твою.

Чом мені пророкуєш розлуку?

Розкажи, як живеш, як жилось?

В стогін чайок вливаєш ти муку,

Що зазнати тобі довелось.

Скільки втрат!

То ти синє, то чорне.

То небесне. А десь вдалині

«Бізнесмени», злочинці моторні,

Розграбовують надра твої.

Тяжко дихаєш. Стогін твій чую.

Знаю, що твоє серце гнітить.

Кволий крабик в мазуті бунтує:

Хоч би трішечки кисню вхопить!

Спокушаємось. Всі ми в омані.

Живемо - наче перед кінцем.

Ти отруєне, вибране, в ранах.

І начинене брухтом, свинцем.

Винні ми, що таким ось ти стало.

(А віками цвіло і гуло!)

Бо страшенної муки зазнало,

Бо тебе каламутило зло.

***

Море, море! Моє осявання,

Тобі раді старі і малі.

Ти - очищення. Ти - обмивання.

Ти смаглявість на чистім чолі.

Так і просишся ти на картину.

Вал дев'ятий — захоплення мить.

Айвазовський спіймав цю хвилину

І назавжди зумів зупинить.

 

Тетяна МАЗУР

Народилася в с. Макотерти Рiвненської областi в сiм'ї вчителiв. Закiнчила Львiвський державний медiнститут. З 1966 року живе в Севастополi. Брала участь у Всесвiтньому форумi українцiв у 1992 роцi в Києвi. Створила музичнi твори рiзних жанрiв на тексти власних поезiй, а також на вiршi деяких українських поетiв. Вiд матерi записала 150 народних пiсень Волині, серед яких значна кiлькiсть невiдомих ранiше.  

ХРЕСТОМ ВОЛИНСЬКИМ МАМА ВИШИВАЄ

Хрестом волинським мама вишиває Полiсся милого вiночки чарiвнi, На них поглянеш - нiби оживають Давнини сивої забутiї пiснi.

Було, чумак знесилений додому Привозив сiль i падав на тинок. Полин-травою пах тодi на ньому Сорочки вишиваної вiнок.

Чурай Маруся нам пiсень спiвала Про вiтри буйнi, ночi чарiвнi. На вечорницях у вiнки вплiтала Краси дiвочої журливiї пiснi.

Крiпачка мати мичку тихо пряла, Тарас в колисцi бачив милi сни, Рабиня-мати квiти вишивала, Що згодом в творах сина проросли.

Хрестом волинським мама вишиває Полiсся милого вiночки чарiвнi, На них поглянеш - нiби оживають Давнини сивої забутiї пiснi.  

ВДОВИНА ПIСНЯ

Ой стелився туман, Ой стелився туман, Ой стелився туман по долинi, Не вернувся Iван, Не вернувся з вiйни, Назавжди залишивсь на вершинi.

Як приходить весна, Як приходить красна, Появляється птах над курганом, Бiла чайка летить, Бiла чайка кричить, То вдова розмовляє з Iваном.

Ой летiли роки, Наче сизi орли, Ой не раз в рiках крига скресала, Ой я ждала тебе, мiй Iванку, завжди, А тепер бiлим птахом я стала.  

ПIСНЯ

Ой у полi-полi є чиясь могила, Край могили в полi зацвiла калина. Спить у тiй могилi воїн молоденький, Спить у тiй могилi чийсь синок рiдненький.

Як ворожа куля серденько пробила, То калина цвiтом карi очi вкрила.

Скiльки лiт минає як вiйни немає, Стiльки раз калина в полi зацвiтає. Навеснi могилу цвiтом обсипає, Восени листочком золотим вкриває.

Ой у полi-полi є чиясь могила, Край  могили в полi знов цвiте калина.  

МУЗI

Шовком зеленим колишуться трави у лузi, Вiтер цiлує калиноньку в бiлiм вiнку, Що я скажу своїй вiрнiй подруженьцi Музi? Пiзно прийшла ти - осiнньою стежкою йду.

Пахнуть троянди весною i лiтом милiше, Теплi дощi поять землю святую ряснiш. Бабине ж лiто - пора хоч прозора й мудрiша, Чується сум журавлиної пiснi гострiш.

Ти дарувала сопiлочку, Музо, кленову, Ми ще заграєм, вiдкинем осiнню журбу. Будем у згодi, богине моя ясночола, Музо, спiши, бо осiнньою стежкою йду.  

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

Над Путивлем в ту нiчку зоря не зiйшла, Чорний ворон iз степу принiс тяжкi вiстi, В замку гiрко ридає нещасна вдова, Сум рiкою розлився у древньому мiстi.

Навiть сивий полин у степу враз зав'яв, I сичi закричали пiд ранок в дiбровi. Ярославно-красуне, чи хто тодi знав, Що твiй плач назавжди залишиться у “Словi”.

До Путивля не раз ворог стежку топтав, Не здавалась нiкому земля наша славна. Тут умiють любити, умiють i ждать - В кожнiй нашiй вдовi ти живеш Ярославно!  

ПIСНЯ

Ой цвiли сади, була весна, Лебедi вертались до гнiзда, Заблищала Прип'ять пiд крилом, Стало важко дихать їм обом.

Марно рвались птахи в синю вись, Небо не спасало, як колись, Крикнула лебiдонька “прощай” I упала в той квiтучий рай.

Як надвечiр сонечко зайшло Глянув мiсяць на нiме село Бiлi птахи спали вiчним сном Лебiдь вкрив лебiдоньку  крилом.

I блищали роси на крилi - Гiркi сльози Матерi-землi.  

НЕ ШУКАЙТЕ ВИ ЩАСТЯ В ЧУЖIЙ СТОРОНI

В надвечiр'ї запахли теплом береги, Першi краплi заграли на кленi стрункому. Це ж пора та прийшла, як вертають птахи, Та чомусь не вернулись лелеки додому.

Старi гнiзда гойдає верба над ставом, Вiтер будить у лузi червону калину. Де ви птахи тепер, чи всi збились з шляху, Чи ви, може, забули свою батькiвщину?

Не шукайте ви щастя в чужiй сторонi, Не  знайдете ви радостi в небi чужому, Набирайтеся сил i в досвiтнiй порi Вирушайте, лелеки, до рiдного дому.

Ждуть вас луки зеленi, сади i поля, Що давно пробудились вiд першого грому. Наймилiша на свiтi - це рiдна земля, Ой, лелеченьки милi, вертайтесь додому.