Віктор Євгенович виноградов

Віктор Євгенович Виноградов народився 1963 року в місті Пустомити Львівської області. У Ялті закінчив середню школу. Згодом закінчив Львівський інститут декоративно-ужиткового мистецтва. Був викладачем у Ялтинській художній школі і деякий час - її директором. Тепер він незалежний художник і поет. В. Виноградов - обдарований художник. У цьому легко переконатися, познайомившись з його збіркою "Шлях дощу", оздобленою самим автором. Не можна не захопитися вміщеним у книзі автопортретом. Поет любить музику. Грає на скрипці.

З 1995 року - ялтинець, став лауреатом видавництва "Смолоскип".

1996р. – збірка „Шлях дощу”

1999р. - збірка "Повітряні стебла",

Прикмета творчості - колір, світло, гра відтінків. Вони, виступаючи в органічній єдності з елементами музичності, надають віршам естетичної наснаженості, новизни.

Мотиви й образи лірики: загальнолюдські цінності, боління духу, пошуки щастя, бажання пізнати істину, протистояння суспільній заангажованості.

БАБУСІ Обличчя твоє так нагадує фреску, де вохра потріскалась, мічена часом. Життя об'єднало все в кольорі разом - як пензель в руках живописця Франческо. А дні пролітали, лишались тривоги. Тебе малювали на темному фоні. І вже неминуче стікало на скроні білило епохи - мов попіл вологий. Твій спогад - як усміх, бо всяке бувало. Життя мов площина чиясь живописна, а серце щосили лещатами стисне - минуле себе нагадає зухвало. Там тло дотлівало, у сірих висотах приречені ангели благовістили. Терпіннями паляться душі, бо всоте наточує час вже іржаву стамеску - довбає цю землю на шрами і зморшки. Дозволь подивитись на тебе ще трошки - обличчя твоє так нагадує фреску...

* * * О. С. Весна іде прозора і легка - модель маестро Боттічеллі. Ховаються до зимних келій суха вода, холодна і крихка. Ще світ, скупий на чисті кольори, малює стримано на грунті блідий ескіз квітучої пори, як немовля, - без таїн, щирий. А все живе з промінням віри. І всесвіт сонце сіяти приніс. В очах розтали вітражі зими. Весна іде, як суть пророцтва, у храм промерзлий одиноцтва, де ти слабкий, відкриєш всі замки...

ЗИМА В ГУРЗУФІ Південне сонце блідо матовіє крізь хмар острижені отари. У птахові вітрила бризом віє холодний гомін Адаларів.

Фаланги хвиль щитами перламутру вистукують скелястий стогін. На плечі гір круті первісним хутром лягає сніг, і під розлогі під опахала італійських піній стікає срібний дощ оливи. А дух вогню над коминами, синій, летить розвіяний і пахне чорносливом.

ШІСТДЕСЯТНИКАМ Слава Богу пройшла зима: Хтось від снігу лишився білим, хтось у полі в траву вроста чи упав на дорогу пилом.

Посірілі пройшли сніги. І відбили у дзвін морози. Сплять поховані без могил. Їм відлига збирає грози.

Вже дощами дзвенить весна І у ріки пірнає небо. А душа, - як вода, пісна - спрагу волі зове до себе...