Деонтологія моралі й етики.

1. Нормативна (деонтологія) й ціннісна (аксіологія) етика.

2. Нормативізм в етиці.

3. Небезпечність ригоризму у моральній свідомості.

4. Ритуальна та церемонійна форма обов’язку – етикет.

За традицією етику поділяють на дві частини: перша займається моральними нормами, друга вивчає питання про те, що є 6лаго (цінності). Норми поводження, багато з яких походять з ритуалу, відіграють величезну роль у житті дикунів і первісних народів. Забороняється їсти з тарілки. яка належить вождеві, або варити цапеня в молоці матері; слід робити жертвоприносини богам. Інші моральні правила забороняють убивати і красти. Корисні в соціальному відношенні правила зберігаються навіть після того, як системи вірувань, з якими вони були спочатку зв'язані, занепадають. Але згодом (джерела цього лежать у філософії і містичній релігії) увагу все більше починають звертати не на правила, а на стани свідомості.

1. Нормативна (деонтологія) й ціннісна (аксіологія) етика. Деонтологія й аксіологія моралі.

Зняття в категоріальному устрої людської свідомості протилежності між суб'єктом і об'єктом є загальною властивістю категорій, що однак не виключає того, що в деяких з них більше дається взнаки акумульований ними об'єктивний зміст, в інших — виступає на передній план настроєність самого суб'єкта.

Так, будь-які роздуми й суперечки про добро мало чого були б варті, якби не передбачалося, що за ними стоїть певна незалежна від них сутність, добро саме по собі, в осягненні якого ми можемо помилятися або ж бути більш близькими до істини. А ось пошуки сенсу життя, постаючи з реальної суперечності людського існування, не мають такого поза-суб’єктного мірила, незалежного від життєвого досвіду й рішень конкретної особистості. неповторний сенс існування кожної людини визначається в її власному діалозі зі своїм буттям.

Ця відмінність є показовою і для інших категорій. Так, про моральний обов'язок, відповідальність, справедливість говоримо, маючи на увазі існування певної реальності й прагнучи до правильного її розуміння. Але такої реальності не передбачає, скажімо, поняття щастя: різноманітність конкретних уявлень про щасливе життя свідчить не стільки про складність осягнення об'єктивної сутності останнього, скільки про безмежну розмаїтість суб'єктивних уподобань, від яких воно залежить.

У нормативних категоріях моральної свідомості домінуючим виявляється їх об'єктивний аспект. І першим у цій низці категорій закономірно постає поняття обов'язку.

Суттєвою особливістю морального погляду на світ є, як ми вже бачили, поділ останнього на світ сущого і світ належного — того, що передбачається вимогами моралі, ідеєю добра, але ще не дістало реалізацію. Значення даної особливості підтверджується тим, що етику, на відміну від інших філософських і нефілософських наук, інколи й визначали саме як науку про належне, про те, що має бути. Такої точки зору дотримувався, зокрема, класик англійського утилітаризму І. Бентам, який ввів у цьому зв'язку спеціальний термін — деонтологія (від гр. — потрібне, необхідне і — слово, вчення). В радянській літературі недавніх часів розуміння етики як науки про належне висловлював Я.А. Мільнер-Іринін.

Утім, значно частіше в деонтології вбачають лише один з основних розділів етичної науки, а саме той, який вивчає проблеми морально належного взагалі, й насамперед обов'язку як такого. Даний розділ відрізняють від етичної аксіології, що досліджує моральні цінності, передусім проблеми добра як вихідної моральної цінності та його одвічного опонента — зла. Існують різні думки щодо того, які засади мають домінуюче значення для етики загалом — деонтологічні чи аксіологічні, ціннісні. Перший підхід випливає, зокрема, з ідей німецького філософа І. Канта, творця концепції категоричного імперативу, до цієї ж традиції в етиці можна віднести давніх стоїків і кініків, Лютера, Кіркегора, з-поміж етиків XX ст.—Ч. Брода, Е. Юнга та ін. Друга точка зору, що пріоритетного значення надає аксіологічним засадам, загалом є більш поширеною; серед її представників слід згадати Епікура, Лукреція, Т. Гоббса, Д. Юма, французьких і англійських матеріалістів XVIII ст., Л. Фейєрбаха, Б. Рассела, М. Шелера.

Наявність у етиці обох підходів слушна: позитивна ціннісна орієнтація на Благо – надзвичайно важлива. Однак важливо й те, що в суспільному житті людей, у вирі випадковостей, внутрішніх і зовнішніх колізій, часом і трагічних конфліктів, з котрими стикається людина у своєму безпосередньому існуванні, така позитивна ціннісна орієнтація не може бути збережена без елементу самопримусу, обов’язковості, вольового зусилля, що якраз і втілюється в уявленні про належне. Тому, саме тією мірою, якою мораль постає як усталене суспільне явище або як форма нормативного самоконтролю людської особистості, — є підстави віддавати в ній пріоритет ідеї належного, тобто її деонтологічному аспектові. Інша справа, що до вказаних своїх форм мораль загалом, як ми ще переконаємося нижче, не зводиться — тож і царина панування чистої деонтології має певні межі.

• Варто зважити в цьому зв’язку й на відмінність між власне належним і обов’язком у повному розумінні слова. Можна чудово усвідомлювати, що чомусь, чого тепер немає, належить бути, що якісь зміни конче потрібні, і водночас самому нічого не робити для встановлення цього належного й обов’язкового порядку речей і навіть не відчувати необхідності такого власного втручання. Категорія обов’язку якраз і фіксує набуття загальним уявленням про належне форми конкретної вимоги, зверненої до людського суб'єкта відповідно до його становища й ситуації, в якій він перебуває в даний момент.

• Іншими словами: вона позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання. Ще інакше: ми повинні відчувати свою суб'єктивну причетність до реалізації цього належного, усвідомлювати, що без власних наших цілеспрямованих зусиль воно, можливо, ніколи й не буде здійснене. Так, можна щиро переживати з приводу нинішнього стану природного середовища, шкодувати, що цей стан аж надто далекий від належного. Проте справді моральне усвідомлення цієї ситуації має місце тоді, коли ми починаємо розуміти, що спасіння природи потребує конкретних зусиль кожного з нас, коли дбайливе ставлення до довкілля набуває дієвості безпосередніх життєвих завдань людської особистості.

Обов’язок і совість – найважливіші регулятори охорони й дотримання честі, гідності, чесності особистості. Як контрольні механізми моральної свідомості, вони стоять на варті виконання всіх прийнятих особистістю норм, заборон, принципів і т.д. Це найважливіші моральні здатності особистості, вироблені в неї в результаті всього довгого, тернистого історичного шляху розвитку. Ступінь розвиненості цих механізмів, їхня ефективність і сила, що спонукує, багато в чому свідчать про моральне багатство й культуру духовного світу людини.

• Деонтологія (грец. deon – належне, потрібне, необхідне, зобов’язуюче і logos – слово, вчення) – концепція, розділ етичної теорії, у якому розглядаються питання, пов'язані з поняттям обов’язку. Питання про вихідну роль обов’язку в етичній теорії дотепер не вирішене, хоча його рішення досить актуальне, оскільки воно детермінує можливість адекватного бачення ролі цілісного і діяльнісного поля значень культури у формуванні особистості. Радикалізм соціального насильства і самопожертви в період французької (18 ст.) і російських революцій показав, наскільки згубно може виявити себе заперечення моральних цінностей.

• Теоретичне обґрунтування деонтології починалося багатьма філософськими й етичними традиціями (інтуїтивізм, феноменологія, утилітаризм). Термін і концепція введені й розроблені Бентамом. Безпосередня наступність ідей Бентама найбільш очевидна в роботі Дж.С. Мілля «Утилітаризм». Мілль, як і Бентам, був прихильником побудови суспільства на певних принципах справедливого розподілу багатств (принцип щастя найбільшого числа людей). Принцип повинності неявно був присутній і в марксистській традиції, що концентрує увагу на революційних перетвореннях суспільства. Виправданість останніх улаштовувалася припущенням, що будь-яка система цінностей історична і служить інтересам окремих соціальних груп. У боротьбі, що зв'язується з досягненням основної мети – комунізму, масова самопожертва трактувалася як вища форма обов’язку й особливим чином пережите задоволення, посилюване суспільною думкою або ж оцінкою кола людей, що розділяють подібний спосіб життя (професійні революціонери). Повинність як дія замінила вічні цінності у відношенні людського життя, що практично перетворилося в засіб втілення ідеологізованого громадського обов'язку.

• Деонтологія використовує певний понятійний апарат. У числі основних – поняття обов’язку, задоволення, практичного інтересу, самопожертви тощо. Як концепція, деонтологія розробляє «ідеальний тип» обов’язку, у тому або іншому ступені співвіднесений з реально присутнім у культурі феноменом повинності й обов’язку. Утім, значно частіше в деонтології вбачають лише один з основні розділів етичної науки, а саме той, який вивчає проблеми морально належного взагалі, й насамперед обов'язку як такого. Даний розділ відрізняють від етичної аксіології, що досліджує моральні цінності, передусім проблеми добра як вихідної моральної цінності та його одвічного опонента — зла. Існують різні думки щодо того, які засади мають домінуюче значення для етики загалом — деонтологічні (нормативні) чи аксіологічні (ціннісні).

• Перший підхід випливає, зокрема, з ідей німецького філософа Канта, творця концепції категоричного імперативу; до цієї ж традиції в етиці можна віднести давніх стоїків і кініків, Лютера, Кіркегора, з-поміж етиків XX ст. —Ч. Брода, Е. Юїнга та ін. Друга точка зору, що пріоритетного значення надає аксіологічним засадам, загалом є більш поширеною. Серед її прихильників: Епікур, Лукрецій, Т. Гоббс, Д. Юм, матеріалісти 18 ст., Л. Фейєрбах, Б. Рассел, М. Шелер.