З роботи «Евдемонізм».

Те, що живе, – любить, хоча б тільки себе й своє життя; хоче жити, тому що воно живе; хоче бути, тому що воно є; але, помітьте, хоче бути тільки здоровим і щасливим, тому що тільки щасливе буття є буття з погляду живої, відчуваючої, бажаючої істоти, тільки воно є бажаним, улюбленим буттям. Воно заподіює йому добро й не заподіює зла, що зберігає його життя й сприяє йому, а не обмежує й не руйнує його, що не огидне, а відповідне почуттю, коротше – того, що робить його щасливим, не нещасним і не жалюгідним, якщо, втім, звичайно, між волею й предметом волі не з'являються, як у людини, ілюзія, обман, помилка, перекрученість. Більш того, прості бажання й бажання, що робить щасливим, отже, бажання бути щасливим, невіддільні одне від одного, являють собою власне кажучи те саме, якщо взяти до уваги первісне й неперекручене, природне призначення й природний прояв волі. Воля – це прагнення до щастя.

Але щастя є не що інше, як здоровий, нормальний стан якої-небудь істоти, стан гарного здоров'я, або благополуччя; такий стан, при якому істота може безперешкодно задовольняти й дійсно задовольняє його індивідуальним, характерним потребам і прагненням, що ставляться, до його сутності й до його життя. Якщо істота не може задовольнити своє прагнення, будь воно яким бажано, хоча б що тільки індивідуалізує й виділяє його сутність із ряду інших, воно стає незадоволеним, похмурим, сумним і нещасним...

«Совість – це альтер его, інше Я в Я», - говорю я у своїй «Теогонії», а в моїй останній роботі про совість говориться наступне: «Я – поза мною, чуттєве Ти – ось походження «надчуттєвої совісті в мені. Моя совість є не що інше, як моє власне Я, що ставить себе на місце обмеженого Ти; не що інше, як заступник щастя іншої людини, на основі й по велінню власного прагнення до щастя». Що це значить – інше Я в Я? Адже не інше ж Я цілком, з тілом і костями, що, втім, для розуміючих розуміється саме собою, а лише уявне Я, яке я близько приймаю до серця, коротше – образ іншого, що втримує мене від того, щоб заподіяти йому зло, або що мучить і переслідує мене, якщо я вже заподіяв йому зло.

Тому совість найтіснішим образом пов'язана з жалем і утримується на відчутті або на переконанні в істинності положення: не роби іншим того, чого ти не бажав би, щоб тобі робили інші. Більш того, вона є не що інше, як жаль, але загострена свідомістю того, що вона є винуватець страждання. Той, хто не має прагнення до щастя, не знає й не відчуває, що таке нещастя, отже, не має ніякого жалю до нещасного; а хто не відчуває подвоєного, загостреного жалю до нещасних, той не має совісті. Тільки тому, що я на основі власного прагнення до щастя усвідомлюю, що я б дуже зллився на іншого, якби він заподіяв мені те зло, що я заподіяв йому, тільки тому я зізнаюся, коли я починаю обмірковувати й міркувати над своєю дією, що я вчинив несправедливо, що я маю всі підстави дуже злитися на самого себе, не дозволяти собі більше ніякого задоволення власного прагнення до щастя, тому що божевільним і злочинним чином заподіяв шкоду справедливому прагненню іншої людини до щастя.

Тільки після дії прокидається й виникає совість; але ця дія не добра, а зла, отже, тільки після злої дії прокидається нечиста совість. А тільки про таку і може йти мова, якщо знаходити, що совість стоїть в протиріччі з прагненням до щастя: тому що чиста совість, що робить людину щасливою, гармоніює й погодиться з останнім, що розуміється саме собою. І дійсно, тільки нечиста совість є джерелом совісті або первісною, природною, непідробленою, справжньою й щирою совістю, гідною цього імені. Щоб довідатися в точності, що таке совість, не потрібно звертатися за порадами до творів наших теологів і філософів моралі, у яких мова йде про совість, що помиляється, сумнівну, про ймовірну й, бог знає, ще про скільки інших теоретичних і проблематичних сумліннях; потрібно хапати й ловити совість, як взагалі й всі речі, які не є почуттєвими предметами, там, де вона виступає з області чистого мислення, сумніву, думки, тобто якраз в області блукаючої, сумнівної совісті, там, де вона з об'єкта логіки стає патологічним об'єктом, стає в образі ериній або фурій предметом відчуття й споглядання, отже, безсумнівним, безперечним чуттєво безсумнівним фактом, настільки ж чуттєво достовірним, як речовинний доказ, що стоїть отут, перед моїми очами, як чуттєвий доказ мого злодіяння. Але ця совість є тільки нечистою совістю. А нечиста совість – це тільки обмежене прагнення до щастя іншої людини, що ховається в глибині мого власного прагнення до щастя.

Потрібно розрізняти совість, що передує дії, совість, що супроводжує її, і совість, що випливає за ним. Але, як уже сказано, тільки остання заслуговує цього імені. Тому що перед дією й під час неї людина бачить тільки свій інтерес, тільки задоволення своєї пристрасті, свого прагнення.

Чеснота, обов’язок не суперечать власному щастю; вони перебувають у протиріччі тільки з тим щастям, що хоче бути щасливим за рахунок інших, на їхнє нещастя. Чеснота – це власне щастя, що, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку із чужим щастям.