4. Теорії моралі Нового часу.
Соціальна справедливість з якнайдавніших часів до початку нової ери: передчуття великої ідеї. ВКЛ № 2, 2008.
Очевидно, що поняття добра і зла історичне, воно змінюється від століття до століття, від країни до країни. Отже, немає єдиного для всіх народів і на всі часи поняття справедливості; те, що вважалося вірним, справедливим у Стародавньому Римі (наприклад, рабство), не визнається таким сьогодні жодною державою. Навіть сьогодні, коли процеси глобалізації і демократизації прийняли вже світовий характер, дискусії про національно-культурні особливості економічних, політичних і правових систем Сходу, Заходу, Росії і «третього світу» залишаються актуальними (див., напр., полеміку в журналі «Национальные интересы», 2007. № 2, 5). Можна лише виділити певні тенденції, напрями розвитку розуміння справедливості, що впливають на політичну, правову і економічну дійсність і самі складаються під її впливом.
Гегель. «Естетика»: Прекрасна душа ХVІІІ ст. – сентиментально-гуманне томління, безсилий смуток за добром. Вона ні на йоту не змінює ходи життя, нещасна – вона в кінці кінців стліває у середині себе самої. Невинна лише повна бездіяльність, характер же формується активними справами: саме в них добро і зло взаємно перехідні. Від ексцентричності (небажання будь-яких правил, у яких вбачають поневолення, капризні бунти проти будь-якого ладу) до паталогій відстань невелика. Гегель наче відчуває епідемію декадентства з його снобізмом у мистецтві.
Німецька класична філософія.
Німецька класична думка зробила надзвичайно важливий крок у розробці проблеми предмету етики й естетики та їхнього змісту.
У деякому відношенні етичні учення Гегеля і Фейєрбаха порівняно з Кантом означали істотний крок вперед: Гегель показав, що моральність не можна зрозуміти поза багатством реальних відносин (сім’ї, цивільного суспільства, держави), а Фейєрбах відзначив її зв'язок з живим емпіричним індивідом, його прагненням до щастя.
Етика Гегеля.
Найголовнішу рису кантівської етики — його ідею про абсолютну автономію моралі спробував переосмислити Гегель, який ніколи не надавав етиці самодостатнього значення, і в його філософській системі немає спеціального розділу, присвяченого філософії моралі. Мораль і моральність розглядаються ним в «Філософії права» як етапи становлення об'єктивного духу, тобто формоутворень суспільного життя.
Проте можна говорити, що вся його система наповнена етичним змістом, оскільки розкриває суть становлення Абсолютної ідеї, яка і є вільне самоздійснення ідеї вищого добра. Філософія, за Гегелем, повинна сприяти розумінню того, «що дійсний світ такий, яким він повинен бути, що дійсне добро, загальний божественний розум є і силою, здатною здійснити себе». Це самоздійснення і відбувається в процесі історичного розвитку суспільства. Тому головною заслугою Гегеля можна вважати те, що він надав переконанням стосовно моралі й моральності історичний характер, виявив об'єктивно закономірний характер їхнього розвитку в щонайтіснішому зв'язку і взаємодії зі всіма сторонами життя суспільства.
У своїй системі Гегель абсолютизував і универсализировал Розум як суть і сенс всієї дійсності, що означало в його розумінні визнання і обгрунтування ідеї закономірного і необхідного прогресивного розвитку суспільства, який включає і вирішення проблеми збігу дійсності й ідеалу. Гегель постарався показати, що проблема співвідношення того, що як би є, існує в наявному емпіричному бутті, зневажаючи всі людські надії та ідеали добра і розуму, і те, що повинне бути, яка мучила всю попередню філософію, вирішується не на потойбічному світі, а в історичному процесі. Бо, за Гегелем, розум є не щось випадкове, що існує в окремих головах, де більше, де трохи менше. Це є «субстанція, а саме те, завдяки чому і в чому вся дійсність має своє буття. Розум є нескінченна потужність, тому що розум не настільки безсилий, щоб обмежуватися ідеалом, який повинен існувати лише поза дійсністю, невідомо де, в головах деяких людей».
Етична максима Гегеля звучить так: «Все дійсне розумно, все розумне дійсно». Це положення великого філософа реакційні сили намагалися тлумачити в тому сенсі, що зло, що існувало в світі, повинне бути визнане необхідним атрибутом буття, з яким залишається тільки змиритися. Проте Гегель сам неодноразово підкреслював, що у нього зовсім не все, що існує, є дійсним. Дійсно тільки те, що необхідне, закономірне і саме в цьому сенсі розумне, у той час як те, що втратило свій необхідний характер, стало безрозсудним, гідним загибелі. Німецький поет Гейне стверджував, що Гегель сам одного разу так переформулював це своє положення: «Все, що розумне, має бути».
Відповідно цьому підходу раціональним зерном гегелівської філософії етики є вивід про те, що наукове збагнення наказово-оцінного відношення людини до дійсності, зокрема моралі, пізнання і обгрунтування моральних цінностей виявляються можливими тільки для науки, історично орієнтованої по відношенню до свого предмету. Етика, що стоїть на соціально-історичних позиціях, покликана не конструювати, не винаходити «належне», «ідеал», «цінності», «призначення і сенс життя», а виводити їх зміст з аналізу суспільно-історичного процесу. Тільки на цьому шляху виявляється можливим подолання властивого всій попередній етиці пороку моралізаторства, тобто винаходи і проповідування цінностей, безсилих впливати на життя і змінювати його.
Фейєрбах Людвіг (1804—1872).