3. Моральні доктрини середньовіччя й Відродження.

Августин Аврелій (354—430). Релігійне обгрунтування моралі найбільш послідовно проводив Августин, виявивши тим самим зі всією очевидністю її справжню суть. Лейтмотив його етики поміщений в молитві, яку Августин підносив боові: «Дай нам те, що ти повеліваєш, і повелівай нам те, що ти хочеш». Можна ідею бога наповнити моральним змістом. Можна ідеї добра додати божественний статус. І в тому і в іншому випадку бог виявляється зв'язаним етичними нормами. Августин же міркував інакше: сама воля бога, незалежно від її змісту, є благо, добро, джерело блаженства. Тому в обращенности до бога, любові до нього полягає початок і кінець, вся таємниця етичних устремлінь індивіда. Августин фактично заперечує наявність абсолютних, загальнозначущих норм, а разом з тим і можливість досягнення блаженства (у його релігійному, зрозуміло, розумінні) шляхом морального способу життя. Божественна благодать, по Августину, не залежить ні від яких особистих заслуг: якби бог судив людей, виходячи з якогось певного критерію, строгого і заздалегідь відомого в своєму змісті морального закону, то це означало б, що саме даний критерій, цей закон є щось вище, ніж бог.

Ототожнивши мораль з волею бога, середньовічна етика прийшла до парадоксального висновку про неможливість змістовно-певних норм, ведучих до блаженства (всі середньовічно-християнські етики так чи інакше досягнення вищого блаженства пов'язували з благодіючою діяльністю бога). Об'єктивно це означало, що моральні процеси не піддаються поясненню в рамках теологічної етики. Обмеженість релігійного обгрунтування моралі усвідомлювалася, втім, вже самими середньовічними мислителями, особливо східними (Фарабі, Ібн Рушд), які спиралися на етичне учення Арістотеля.

Мораль неможлива, якщо її розуміти як сукупність чеснот, що мають своїм джерелом окремого індивіда, — такий був урок стародавньої етики на її завершальному етапі. Мораль неможлива і у випадку, якщо її повністю звести до об'єктивних норм, винести за межі особи, — такий був урок середньовічної етики.

Етика доби Відродження.

Між середньовіччям і Новим часом лежить епоха Відродження (XIV—XVI вв.), що знаменувала зародження нових, капіталістичних суспільних відносин. З розвитком розподілу праці і трудової приватної власності розвиваються товарне виробництво і торгівля, виникають тисячі нових посадів, поселень, містечок — центрів товарно-грошових відносин, ремесла, торгівлі, освіти і культури. Міста поступово перетворювалися на центри антифеодальних настроїв і формування станів городян, вільних від феодальної залежності.

Товарне виробництво знімало властиві натуральному господарству обмеження і стимулювало потребу в розвитку продуктивних сил, вдосконаленні засобів виробництва, навиків, умінь і знань працівника. Воно вимагало також працівника, здатного трудитися не за страх, під загрозою примушення, а на совість. Потреба в розвитку продуктивних сил дає поштовх до досвідного пізнання природи, до переорієнтації філософії з теологічних і схоластичних проблем середньовіччя на проблеми пізнання природи і людини, а потреба у вільній від зовнішнього примушення праці породжує нові уявлення про людину, її свободу і гідність. Універсальним виразом цих суспільних потреб стала гуманістична ідеологія епохи Відродження як перша форма буржуазної освіти і «виправлення» християнської релігії в ході протестантської Реформації як перший практичний виступ буржуазії проти феодалізму.

На противагу середньовічному християнському аскетизму з його уявленням про те, що земне життя не має самостійної цінності і є лише підготовка до вічного, небесного життя, гуманізм відроджує античні переконання на людину як центр всесвіту, стверджує її велич і гідність, її право на творчу розумну діяльність, на насолоду і щастя в земному житті. Гуманісти бачили в людині найбільш прекрасне і досконале творіння Бога. На підставі біблейського виразу «за образом і подобою» вони поширювали на людину властиві Богові творчі здібності, бачили її призначення в пізнанні і перетворенні світу, прикрасі його своєю працею, в розвитку мистецтв, наук і ремесел.

У релігійній формі гуманісти по суті відроджували і розвивали натуралістичне і раціоналістичне розуміння людини, проводили ідеї гедонізму й евдемонізму, тим самим, долаючи аскетичний характер і потойбічний дух християнського гуманізму. З іншого боку, середньовічні уявлення про етичний світопорядок, які захищала католицька церква, розхитувала Реформація. Вона обгрунтувала нове розуміння християнської віри як безпосереднього особистісного зв'язку людини з Богом, обмеживши авторитет і претензії церкви в питаннях віри і моралі, захистила свободу совісті та гідності особи незалежно від її місця в соціальній ієрархії, освятила етичну цінність мирської праці і заповзятливості. Не висуваючи ніяких ідей щодо переробки суспільства в той чи інший бік, не здійснюючи ніяких наукових відкриттів і винаходів, Реформація змінила свідомість масової людини, відкрила перед нею нові духовні горизонти. Людина отримала свободу мислити самостійно, звільнилася від авторитарної опіки церкви, придбала вищу для себе санкцію — релігійну на те, що тільки власний розум і совість можуть підказати їй, як слід жити.

Проте для остаточної перемоги нового ладу необхідна була радикальніша переорієнтація цінностей — з потойбічної моралі на людську, з етики одкровення на емпіричну земну етику. Необхідно було звести моральність на землю, пов'язати її з умовами реального життя, знайти пояснення наростанню кризових явищ в етичному житті під впливом індивідуалізму, що розвивається, приватного свавілля, егоїстичних устремлінь, що руйнують ідею божественного світопорядку.