Стародавній Рим.

Цікаві кореляції з поглядами старогрецького суспільства ми можемо спостерігати і в Стародавньому Римі. Крім поета Вергилія, що прославляв, як і Ксенофонт, сільськогосподарську працю — як єдино етичний і направлений на досягнення загального блага (див.: Всемирная история экономической мысли. В 6 т. - М.: Мысль, 1987. Т. I, с. 138), проблему подолання найбільш потворних форм рабовласництва (багато в чому під враженням повстання рабів під буттям на чолі спартака) досліджував Марк Теренций Варрон, що належав до стану вершників. Як Платон і Арістотель, Варрон рекомендував застосовувати гнучкіші методи примушення до праці, щедріше наділяти рабів їжею, одягом, деякою власністю, давати їм деякі пільги — наприклад, дозволяти обзаводитися сім'єю тощо.

Ціцерон. Погляди Марка Тулія Ціцерона до певної міри перегукуються з ідеями Арістотеля. Відомо, що основним соціально-політичним кредо Ціцерона стало гасло «згоди станів», заснованої на гармонійному поєднанні інтересів вищих, середніх і нижчих верств населення. При цьому, якщо цицеронівський проект «рівність» на основі обліку відмінностей (майнового положення, «гідності») виглядав, на думку дослідників, щонайменше утопічно, то градація вільних «по гідності» вважалася Ціцероном цілком справедливою (Там же. С. 142-143).

Вершиною творчості Ціцерона, на думку учених, став його останній трактат «Про обов'язки», що є вельми оригінальним поєднанням політико-правових, філософських і економічних ідей. Ідеали справедливого життєвлаштівання, за Ціцероном, досяжні при слідуванні чотирьом основним чеснотам: пізнанню істини, справедливості (як добродійності), величі духу і помірності. При тому, що дані положення мають нормативний характер, було б необачно відмовити їм якоюсь мірою в життєвості. З економічної точки зору інтерес представляє саме справедливість-добродійність. Поняття «справедливість» було одним з ключових в концепції держави Ціцерона: на її основі досягається шуканий соціальний мир.

Ціцерон підкреслював, що «перше завдання справедливості — в тому, щоб нікому не наносити шкоди, якщо тільки тебе на це не викликали протизаконно; потім — в тому, щоб користуватися суспільною власністю як суспільною, а приватною — як своєю». Безперечною його заслугою було визначення ступеня зв'язку соціальної справедливості та права власності: Ціцерон звернув увагу на те, що приватної власності від природи не буває, що вона — результат окупації вільних земель унаслідок звитяжних воєн або за допомогою хитромудрих законів, угод або жеребкувань. А оскільки «приватна власність кожного з нас утворюється з того, що від природи було загальним, — хай кожен володіє тим, що йому дісталося; якщо хто-небудь інший зробить замах на що-небудь з цього, він порушить права людського суспільства».

В той же час ідеї Цицерона про справедливість «природного» права власності суперечливо поєднувалися з положеннями про нерівність при розподілі останньої. Він фактично виправдовував загарбницькі війни, відчуження державних земель знаттю і «законне» поглинання крупним землеволодінням дрібних парцел селян (див.: Всемирная история экономической мысли. В 6 т. – М., 1987. Т. I, с. 149-150). Тим самим можна зробити висновок про суперечливу позицію мислителя щодо справедливості майнової нерівності: з одного боку, вищою справедливістю він вважав недоторканність власності (тому Ціцерон завжди був ярим супротивником аграрних законів, касацій боргів й інших «вторгнень» в права власності). З іншого боку, він вважав, що справедливість необхідна і по відношенню до неімущих, зокрема, до рабів: «мають рацію ті, хто радить поводитися з ними як з наймитами: вимагати від них праці, надавати їм все покладене», тобто фактично радив надати їм статус вільних найманців.

Криза античності (ідеї первинного християнства).

Підводячи попередній підсумок приведеним вище міркуванням, можна сказати, що стародавня історія людства не зафіксувала скільки-небудь закінченої доктрини соціально справедливого суспільного пристрою. Цілком звичайними були думки про «природність» соціальної нерівності і рабовласництва, про чесноти, властивим традиційному суспільству і ін. Лише кращі уми людства дозволяли собі висловлювати думки про необхідність того, що бере до уваги ідеал рівності, про етичне ставлення до всіх людей, включаючи рабів, при цьому ці мислителі не допускали думки про можливість заміни рабовласницького ладу на іншій, гуманніший. (В цьому відношенні можна відзначити унікальний соціальний і етичний зміст суспільної думки стародавнього Китаю, яка, будучи в цілому етичніше, ніж раціонально навантажена філософія античного світу, складалася в умовах формування азіатського типу виробництва, тобто наявність єдиного крупного власника в особі держави, що здійснює функції соціальної підтримки і згладжування суперечностей господарського життя і нерівності).

Очевидно, що на даному фоні ідеї раннього християнства — релігії, до нашого часу що залишається найбільш впливовою і масовою — виглядали щонайменше революційно. Виражаючи сподівання і надії знедолених людях і пригноблюваних, початкове християнство проявило себе як справді демократична релігія. Відкинувши расові, етнічні, соціальні та інші забобони, перші християни проповідували ідею рівності всіх людей перед Богом, яка була направлена не тільки проти сучасних етнічних відмінностей, але і значною мірою проти рабовласництва: «Немає ні Елліна, ні Іудея... варвара, Скіфа, раба, вільного» (Кол., 3:11; Галл., 3:28). Якщо природним порядком речей визнавалася рівність культур, спочатку правильне, гуманне відношення людей один до одного; рівність людей перед Богом виступала як основний вид рівності, від якої всі інші види (майнове, правове і ін.) похідні. Зокрема, важливе етичне значення мало вимогу поступати один з одним по справедливості: «...Какою мірою міряєте, такою ж відміряно буде вам» (Мк., 4:24; Мф., 7:2; Лк., 6:38).

Саме християнство тісним чином зв'язало поняття справедливості і твердження про загальний обов'язок трудитися: «Якщо хто не хоче працювати, той і не їсть» (2 Фес, 3:10). Праця є основою життя людей, фундаментальною цінністю, єдино легітимним (всенародно визнаним) джерелом власності, тому само розподіл повинен здійснюватися по праці: «...Кожний отримає нагороду по своїй праці» (I Кори., 3:8). Саме ця теза через тисячоліття була сформульована в працях по теорії і практиці соціалізму як принцип розподільної справедливості — «від кожного — за здібностями, кожному — по праці».

Як вже було сказано, соціальна нерівність піддається в ранньохристиянській літературі моральному засудженню, так само як і розподіл людей на багатих і бідних. Багатство розглядається в Першому посланні Павла до Тимофія як «корінь всіх зол» (I Тім., 6:10). Крім засудження лихварства, Євангеліє указує аморальність багатства взагалі: «Зручніше верблюдові пройти крізь голкові вуха, ніж багатому увійти до Царства Божого» (Мф., 19:24; Мк., 10:25); спроможним людям пропонується продати свій маєток (тобто власність) і роздати жебракам (Мф., 19:21). Таким чином, соціальна доктрина початкового християнства мала явно колективістський характер, що опирався перетворенню цієї релігії на релігію «багатих і успішних».

Безумовно, потрібно згадати, що ідеологія християнства, як і священні книги християн, спочатку суперечливі, оскільки містять вислови, деколи протилежні по сенсу. Багатьма авторами не раз указувалося на виправдання (у християнській літературі) існуючих порядків, перенесення вимог соціальної справедливості з цього світу на світ потойбічний, заклики до «соціального світу» в рамках існуючий статус-кво: «Кожен залишайся в тому званні, в якому покликаний... Чи рабом ти покликаний, не бентежся; але якщо можеш зробитися вільним, то кращим скористайся. У якому званні хто покликаний, братія, в тому кожен і залишайся перед Богом» (I Кори., 7:20-24). Місцями виправдовується рабство, раби закликаються до покори господарями. «Раби, покоряйтеся панам своїм по плоті із страхом і трепетом, в простоті серця вашого, як Христу» (Єф., 6:5). Очевидно, ці, а також багато інших обмовок не дозволили християнству надалі зберегти високе соціальне значення і звучання положень своїх священних книг, послужили причиною формування доктрин про протестантський «дух капіталізму» тощо. Проте згадані нами раніше тези продовжують залишатися актуальними і служать приводом для численних дискусій вже в наші дні.