Гармонія.

Гармонія – духовно-чуттєва характеристика рівноваги, гомеостазу й цілісності буття, пропорційності відношень. Момент рівноваги динамічного буття (Квірин-мир – Марс-війна). Ерос (взаємність, любов) – Еріда (розбрат) у еллінів. Гармонія – донька Афродіти й Ареса-Марса, дружина Кадма: трагічний образ її намиста, яке поєднувало все у світі, але за ним йшла недоля. Антиподом гармонії, її протилежністю є хаотичне (розірване, фрагментарне буття, безладдя, ентропійність, без-образність).

Гармонія – (співзвучність, згода, протилежність хаосу) – певна якісна визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Виступає невід'ємною якісною характеристикою змісту естетичного ідеалу, вищою метою суспільного розвитку – формування гармонічно розвиненої, активної особи, яка поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту та досконалість. Це міра всіх речей, ідеал, до якого повинна прагнути людина у своїй творчості.

Закон гармонійної пропорції у числовому виразі: . . Це і є «золотий перетин», відношення його можна знайти у безлічі явищ і речей: у яйці (не випадково воно служило символічною моделлю світу), у звуках музики, в кольорах, буквах, в нотах (відношення восьмих дольок в «Апасіонаті») тощо.

– це алгебраїчна пропорція «золотого перетину», або лінії краси. Відчуйте точку рівноваги в районі колін, грудей, пупка – де інтуїція зупиняється на гармонійній пропорції? Естетична гармонія – зброя науки. Про це свідчили такі її представники як Кеплер, Гете, Мерсен. У природі: 32, 64, шестикутні сніжинки, структура і залежності речей. 1830-1848-1870-1905-1917-1929-1941 – роки соціальних катастроф і водночас – піки сонячної активності. В математику пропорції прийшли пізно, а в яйце куриці – давно. Відчуйте точку рівноваги в районі колін, грудей, пупка – де інтуїція зупиняється?

Суміжні до гармонійного поняття: пропорційне, міра, ідилічне (піднесеність насолоди до краси, стабільного стану – рівненького плато гарного настрою, особливої атмосфери буття, перебування в аурі щастя, безпроблемного існування; вимагає виключної витонченості, почуття міри у мистецтві, бо ж легко впасти в поганий смак, розвагу буколік чи пасторалі); елегічне (урівноважена піднесеність, пафос легкого смутку як приємного настрою душі; як категорія в основі має ситуацію відставання дійсності від ідеалу завдяки настрою покірності, споглядальності: але це не безтурботність, це жалоба за недосяжним, ностальгія за ідеальним; у мистецтві – поетична форма, пов’язана з роздумами про долю з відтінками примирення, сподівань, злагоди й легкого смутку; знайшла гарний вираз у жанрах пасторалі та буколік).

Цілісне.

Міра – категорія естетики, що виражає конкретну визначеність, цілісність і відносну стійкість предмету, а також виражає границі, в яких зв'язки з іншими предметами і розвиток не змінюють своєї якості. Міра є одною з основ естетичної оцінки, регулятивним або нормативним принципом творчості. Міра виступає еталоном досконалості, засобом оцінки і правила поведінки.

Античність. В пошуках найдавніших уявлень про гармонію (з гр.— злагода, лад) звернемося до античної міфології. З відомого античного міфу про Гармонію, дочку бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти, ми довідуємося, що Зевс видав її заміж за Кадма, легендарного засновника грецького міста Фіви. На весіллі Гармонії і Кадма були присутні всі боги. Вони подарували Гармонії ковдру та намисто, які виготовив Гефест. Те, що Гармонія є дочкою богині краси і бога війни, очевидно, не випадковість. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох основ — краси і боротьби, любові і війни.

Другий давньогрецький міф розповідає про походження світу, де Гармонія є протилежністю Хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всього існуючого. Ця першооснова характеризується як щось без якості, визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеністю. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра.

Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію, хаос і міру, які потім стали самостійними поняттями античної філософії та естетики. Гомер використовував термін гармонія й у побутово-практичному значенні. Це, по-перше, мир, згода, злагода. По-друге, гармонія розуміється також як скріпа, цвях. Одіссей, будуючи корабель, скріплює його цвяхами і гармоніями. Те ж саме відбувається і з поняттям міра, що тісно пов'язане у греків з поняттям гармонії. У Гомера це слово найчастіше означає одиницю виміру. У Гесіода поняття міри використовується як норма, що визначає порядок соціального життя. «Міри у всьому дотримуйся і справи свої вчасно роби»,— пише він у праці «Труди і дні». З ним перекликається Феогнід: «Занадто ні в чому не поспішай, адже у будь-якій справі найкращий указник людині – міра». Ці міркування мають не стільки естетичний, скільки морально-нормативний характер. Та все ж поняття міри вказує на краще для людини, що вже саме по собі має й естетичний зміст.

Грецької давнини сягають вислови: «нічого занадто», «міра — найкраще», «використовуй міру», «людина — міра всього». Подібні судження про гармонію і міру свідчать, що естетичне значення цих понять не виділялось з життєво-практичної або моральної сфер в епохи, коли мистецтво ще не відокремилось від інших сфер суспільного життя. Та вже в епоху грецької класики виник цілий ряд вчень про гармонію, які вплинули на подальший розвиток естетики і формування системи понять, що відбивали специфіку естетичної практики.

Особливе місце належить вченню піфагорійців, які наголошували на гармонійній будові світу, включаючи природу і людину, взагалі весь космос. Про це свідчать численні фрагменти творів піфагорійців. Наприклад, Філолай вважав, що гармонія є внутрішнім зв'язком речей і явищ в природі, без якого космос не зміг би існувати. Зокрема, гармоні означає єдність межі і безмежного, однак вона є не тільки основою світу — душа також є гармонією. За свідченням Аристотеля, піфагорійці вважали, що душа «є якоюсь гармонією, а гармонія — це змішання і поєднання протилежностей». Якби всі речі були схожими і не відрізнялись одна від одної, то не було б необхідності в гармонії, яка здійснює єдність різноманітного і протилежного.

Найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія у них має числове вираження, вона органічно пов'язана із сутністю числа. Піфагорійці створили вчення про продуктивну сутність числа. Вони вважали математичні основи початком всього існуючого і уподібнювали всі речі числам. Числова гармонія лежить в основі загально-античного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Відкриття: струни, однаково натягнуті, але різної довжини будуть звучати унісон, якщо їхні довжини відносяться як прості числа. Піфагорійці ввели числовий момент і в саму космологію: форма Всесвіту має бути гармонійною, а тому речі й явища виглядають як симетричні геометричні фігури: Земля — у формі куба, вогонь — у формі піраміди, повітря — октаедра, вода — ікосаедра. Сфера всього Всесвіту має форму додекаедра.

З числом пов’язане і відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом. Піфагорійське вчення помітно вплинуло на подальший розвиток вчень про природу і сутність гармонії. Ідеї, що лягли в основу вчень про гармонію сфер, про єдність мікро і макрокосмосу, про гармонійні пропорції, були започатковані саме піфагорійцями.

Геракліт сформулював принципово нове діалектичне вчення про гармонію. Його розуміння гармонії грунтується на ідеї збігу протилежностей, на діалектиці єдності і множини. Гармонія у Геракліта виникає через боротьбу протилежностей. Іншими словами: без боротьби немає гармонії, як без гармонії немає боротьби. Вчення Геракліта відрізняється від піфагорійського, в якому діалектика гармонії розуміється ще формально і схематично. Гармонія у Геракліта створюється не числами і не змішуванням окремих частин цілого, а самою річчю в її цілісності та діалектичній тотожності з іншими речами. Гармонія притаманна насамперед об’єктивному світові речей, самому космосу Вона властива і природі мистецтва, ілюстрацією чого є ліра, на якій по-різному натягнуті струни створюють чудове співзвуччя. Гармонія буває прихованою й очевидною. Перша змістовніша, а отже, має перевагу над другою. Космосу як вищій досконалості притаманна прихована гармонія. Це тільки на перший погляд світ уявляється хаосом, купою сміття, розсипаного навмання. Насправді ж за гроном стихій і начебто випадковостей приховується надзвичайна гармонія.

Значний внесок у розвиток категорії гармонія зробили визначні давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель.

Сократ вніс в естетику ідею доцільності, що дало змогу по-новому поглянути на самий зміст гармонії. Вона вже не зводилась до фізичних пропорцій і симетрії, як у піфагорійців. У розуміння гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності. На відміну від піфагорійців гармонія розуміється не як абсолютний незмінний закон, який піддається лише спогляданню та математичному обчисленню, а як відповідність меті, співвідносність речі з її функцією. Цей новий і дуже важливий мотив у розумінні гармонії став пізніше провідним в теоріях класичної та елліністичної доби.

Платон, як і Сократа, теж не прийняв чисто космологічної і математичної теорії гармонії піфагорійців. На його думку гармонія більш стосується моральної сфери і розуміє він її як відповідність зовнішнього внутрішньому: «Справді, коли я чую, як говорять про доброчесність чи якусь мудрість людини, котру воістину можна назвати людиною і котра сама цілком відповідає тому, що говорить, я надзвичайно радію, дивлячись водночас і на того, хто говорить, і на те, що він каже, як одне другому пасує й узгоджується. Така людина здається мені воістину музикальною, тому що вона добула найпрекраснішу гармонію не з ліри чи якогось іншого засобу гри, а з самого життя, погодивши в собі самій слова з ділами». Платонівська концепція гармонії більш осяжна і багатша за піфагорійську — вона свідчить про намагання пов'язати гармонію з духовним світом людини розробити її за допомогою понять, які є модифікаціями міри: мірність, розміреність, симетрія тощо.

Розуміння платонівського та інших античних вчень про симетрію буде неповним, якщо обминути розгляд таких понять, як міра, симетрія, рівномірність тощо. Слід мати на увазі, що поняття міри вироблялось у греків за допомогою різних термінів. Найбільш поширеними є тегоз (міра), теїгіоп (мірність, домірність), ештеїгоз (розмірність), зуттеїгіа (симетрія), тезоз (середина, центр) тезоіез (центр, центральність). Саме з цього ряду понять стає зрозумілим, чом гармонія не можлива без міри.

Про міру Платон пише, що завдяки їй відбувається коловорот космосу. Що ж до міри як мірності, то це є середина між надмірністю та нестатком, яка зустрічається скрізь і допомагає уникнути крайнощів. Близьке до цього і поняття симетрії, бо являє собою певну міру, що наближає її до гармонії. Якщо вона і не рівнозначна гармонії, то вона є однією з умов її виникнення. І навпаки безмірність, нерозмірність є синонімом потворності, відсутності довершеності та гармонії.

Аристотель надавав перевагу іншим, близьким за змістом до терміну гармонія, поняттям. Він зближував, насамперед, гармонію і порядок, тому гармонія розуміється як діалектичний перехід безпорядку в порядок і навпаки. Гармонію Аристотель визначає також за допомогою понять міра, порядок величина, симетрія. Та головним для його естетики є поняття середина, яке він трактує досить широко, застосовуючи до кожної сфери людської діяльності. Аристотель вважає кожну людську чесноту серединою між двома крайнощами мужність – середина між боягузтвом і відвагою; впевненість — середина між смиренністю та гнівливістю; щедрість — середина між скупістю та марнотратством. Відповідно, середина — це запобігання крайнощам. Отже, вона є щось середнє між надмірністю та нестачею і в цьому значенні являє собою довершеність. Саме Аристотель дав теоретичне тлумачення схильності античної свідомості скрізь і в усьому шукати «середину», «центр цілого». Без цього особливого принципу, що зрівноважує все наше буття, починаючи від психології і кінчаючи космологією, абсолютно неможливий ніякий античний світогляд. Розробляючи концепцію гармонії як середини, Аристотель відтворював найхарактерніші риси античної естетичної свідомості.

Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння гармонії, опинилася у складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні уявлення про гармонійну будову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблейським поглядам на будову і походження світу. Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити ідею космічне гармонії ієрархією земного і небесного, людського і Божого. Проте зовсім відмовитися від античного вчення про гармонію служителі культу не могли. Григорій Нісський вважав, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої. Новою ідеєю щодо гармонії було уявлення її як тотожності цілого і частини за нею стояло вчення стоїків і неоплатоніків про єдність мікро і макрокосмосу.

Поряд з переробкою і пристосуванням античних вчень до нових ідей про гармонію з'являються в Середньовіччі деякі оригінальні розробки.

Фома Аквінський наголошує на двох моментах в розумінні сутності гармонії. По-перше, у його визначенні гармонії акцент робиться не на фізичній, а на духовній стороні справи. Отже, гармонія розуміється передусім як духовний принцип, що має відношення не до структури предметного світу, а скоріше до структури пізнання настрою духовного життя людини. По-друге, гармонія розглядається не як кількісний, а насамперед як якісний принцип. Вона не зводиться тільки до кількісних відношень, а включає відповідність речі своєму образові, визначає відношення форми до матерії. Саме в цьому Фома Аквінський помітно відрізняється від інших представників середньовічної естетики.

У Новий час категорії гармонії і міри також широко використовувалися, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля, який розглядав гармонію в системі споріднених естетичних понять — правильності, симетрії, закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і абстрактним виявленням довершеності. Вона створюється шляхом однакового повторення певної фігури або мотиву, а отже повністю виключає усяку різноманітність, в усьому передбачає однаковість тотожність. З усіх ліній найбільш правильною є пряма, а з геометричних фігур — куб.

З правильністю пов'язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітною повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які, об'єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття з точки зору Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще н відкривають діалектичного співвідношення кількості і якості. Що ж до гармонії, ті вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної визначеності, містить : собі три складові — внутрішню єдність, цілісність і узгодженість.

Поняття гармонії у Гегеля передбачає і наявність дисгармонії. За його словами гармонія не боїться протилежностей, їхньої гостроти і розірваності. Синтез кількості й якості відбувається, мовляв, скрізь — в неорганічному й органічному світі, суспільній, етичній та естетичній сферах. Гегель, як бачимо, розглядав свої категорії діалектично, в процесі їх становлення та взаємного переходу. А це означає, що ні якість, ні кількість не є в нього сталими категоріями. Якість переходить через різні свої моменти, доки не вичерпає себе, не прийде до свого заперечення, поступаючись новій якості. Цей перехід, відбувається за рахунок насамперед кількісних змін. А відповідність певної кількості, що забезпечує певну визначеність якості, є мірою.

Категорія міри, що синтезує якість і кількість, має у Гегеля універсальне значення. Він використовує її всюди, не виключаючи природи і суспільства. Особливу роль ця категорія відіграє в його естетиці, передусім у вченні про історичний рух художньої діяльності. Виходячи із сенсу мистецтва як ідеалу, в якому гармонійно має поєднуватися художній зміст ідеї з чуттєвою дійсністю, Гегель розглядає історію мистецтва як зміну, рух міри. У мистецтві символічного етапу розвитку ідея і зовнішня форма не відповідають одна одній, ідея неадекватно представлена в дійсності. Індійське та єгипетське мистецтво, наприклад, вражає насамперед гротескністю, безмірністю, дивністю. Класична форма мистецтва, мистецтво античної Греції, — це переважно мистецтво міри. Та з бігом часу починається період затінок мистецтва, епоха його розкладу – романтизм. Мистецтво міри поступається мистецтву безмірному, прозаїчному або задушевно-інтимному. Тобто три основні історичні форми мистецтва виступають у Гегеля як три типи історичної зміни міри між художньою ідеєю та її чуттєвим проявом у матеріалі.

Хаос.

Категорія «хаотичного» також належить до засадничих понять культури. Концепція хаосу є породженням досить пізньої епохи, яка припускає вже певний рівень спекулятивної думки про витоки і причини сущого. Якщо гармонія – вираз стійкості у нестійкому, то хаос – вираз нестійкого у стійкому, його дисбаланс, розірваність.

Ой, страшних пісень не співай

Про стародавній хаос рідний! (Ф.І. Тютчев),

Найбільш архаїчні культури практично не знають поняття хаосу.

В старогрецькій традиції ідея хаосу особливо повно, широко і успішно розроблялася на перетині міфопоетичного і раннього наукового періодів. Це принципово важливо враховувати при визначенні суті і статусу хаосу, а також специфіки його подальшого осмислення культурою. Так, хаос при всій своїй, здавалося б, первісності та несотворимості, не так вже й аморфний та гомогенний за своєю природою. Осмислюючи його, свідомість завжди буде, явно чи приховано, враховувати неоднозначність хаосу. Культурна рефлексія, що включає філософську, художньо-поетичну, наукову і навіть повсякденну позиції постійно буде подвійною. Цю подвійність схематично можна представити як взаємне доповнення відцентрової та доцентрової позицій, тобто коли хаос одночасно відчувається і усвідомлюється як щось принципово значуще для сенсового породження і сенсового існування, але і загрозливе їм руйнуванням, небуттям. Хаос є тією відправною точкою, яка багато в чому дозволяє, якщо і не побачити, то відчути витік живого, стан життя, яке ще принципово не знає заборон, обмежень і розпоряджень, що накладаються на неї культурою, але вже відчуває «цілісність людського розвитку, яка виводить її за природні межі» (І. Херман). Ідея хаосу, співвідносячись з такими провідними ідеями і поняттями, як центр, норма, традиція, ритуал, з одного боку; слово, значення, час і простір, з другого боку, активізується в кризові, перехідні періоди, коли відбувається проблематизація сенсопороджуючих інтенцій.

Новий час. Починаючи з XVII століття, тобто з епохи, що активізувала в культурній європейській свідомості розбіжність двох логік, які задаються «Книгою Природи» і «Книгою Біблії» (Г. Галілей), хаос поступово стає одним з провідних «культурних героїв». Що при цьому все більш посилюється секуляризація свідомості та взаємозв'язані з нею кардинальні зміни в структурі й образі новоєвропейського світу і особи, у жодному випадку не відводять хаосу виключно міфопоетичної і/або ж повсякденно принизливої ролі, коли він розуміється, як відсутність порядку, плутанина, позбавлена якої-небудь послідовності.

Хаос спочатку утримував самостійну позицію, а до середини XX століття придбав статус самоцінного і самозначимого. І якщо на початку Нового часу це обумовлено реалізацією хаосу в просторі філософії і естетики, свідомої того, що вона бере свої витоки в античній традиції, то в кінці Нового часу Хаос упевнено займає місце і в просторі науки.

ХІХ – ХХ ст. Для романтизму важливо, що «для різносторонності необхідна не тільки система з широким обхватом, необхідне ще чуття до хаосу, що залишився за її межами, як для всього людського необхідне чуття до всього, що залишилося по той бік людського». Унаслідок тотальної «хаотизації» культури необхідно строго й чітко розмежовувати сфери побутування хаосу. При цьому потрібно розуміти, що, по-перше, семантичний, епістемологічний, когнітивний об'єм поняття «хаос» принципово не може бути тотожним або ж збігатися для різних настанов. Так, наприклад, є художньо-поетичне відчуття хаосу, є визначення хаосу, дане фізиками, хаос з'являється при вивченні макроскопічних необоротних процесів. У цьому контексті ми стикаємося з «негативними» аспектами хаосу. Розірваність Достоєвський зробив методом художнього зображення. Його «Підліток» – тема соціального хаосу, роз’єднання: «ніяких не лишається зв’язків не лише у російській родині, але навіть просто між людьми. Навіть діти у різницю». Дисгармонія дійсно втомлює: 10 хвилин сварки з чоловіком і жінка каже: – «Я так від тебе втомилася!». А після двох днів активного уїк-енду в горах: – «Як ми чудово відпочили!».

Все більш активізується поняття хаосу в засобах масової комунікації як інформаційного хаосу, що створює певний образ і ефект реальності реципієнта, коли «будь-яке рішення, пов'язане з мережею, екраном, інформацією і комунікацією є серійним, частковим, фрагментарним, нецілісним. При всій різниці, а деколи і взаємній виключності контекстів, установок, підходів, трактувань хаосу є щось загальне, можна сказати, константне в його суті, що дозволяє хаосу виступати в ролі одного з конституюючих початків культури взагалі, а естетичної зокрема й особливо. І проблема якраз і полягає в тому, щоб прояснити цю суть хаосу. Інакше відбудеться семантична спустошеність поняття, яка приведе, з одного боку, до подальшої розбіжності та нерозуміння одна одною різних наук, також і мистецтв, а культура виявиться професіонально локалізованою, роздробленою, принципово виключаючою «діалог культур».

Хаос впродовж XX століття займає провідне положення одночасно в природничих і гуманітарних науках. Створюється і стрімко розвивається як самостійна дисципліна – хаологія, так з'являються і окремі концепції хаосу у філософії, соціології, економіці. Найчіткіше це сформульовано таким чином: «Наука про Хаос пропонує нам нову парадигму (карту мислення), адекватнішу дійсності й відповідно тому, щоб інакше побачити навколишній світ». Ствердився і принцип бінарності, для якого засадничою маніфестацією виступає опозиція хаос – порядок (космос). Є й інший принцип – їх поєднання при перевагах хаосу – Хаосмос. Хаос завжди привносить асиметрію, втрату синхронізації, нестабільність, катастрофічність, непередбачуваність, проблему вибору (у найширшому її розумінні), бажання і прагнення породжувати новий порядок і нові ціннісно-нормативні системи. У основі хаосу завжди лежить концептуальна ідея якогось іншого виміру. Хаос полілогічний по своїй суті. Унаслідок чого хаос завжди одночасно розвиває всі можливі значення.

Осмислення хаосу, таким чином, здійснюється в багатьох напрямах. Якщо умовно розбити їх на групи, то можна виділити науку про міфи, що все більш відособляється, філософію, економіку, фізику. При цьому важливо враховувати, що який би ні був напрям дослідження, воно, неодмінно, носитиме міждисциплінарний характер з обов'язковим виходом в загальнокультурну проблематику, що обумовлене складною, синкретичною природою хаосу.

Природа хаосу – що є хаосом, у чому він укорінений, що є його породжуючою та рушійною силою. Тут маємо другий парадокс: при всій початковості та первинності хаосу, що так чи інакше наголошується всіма дослідниками, спостерігаються настирні спроби визначити те, що його (хаос) створює. В ролі «творця» хаосу може виступати онтологічний принцип – самоорганізації всього живого, його прагнення до впорядкованості, але з обов'язковою наявністю і проходженням стану (стадії) неврегульованості. Один з провідних різновидів цього принципу – принцип бінарності, який організує, структурує, підтримує нормативно-ієрархічну природу життєдіяльності. А основоположною маніфестацією цього принципу виступає опозиція хаос – порядок. Причому, порядок осмислюється в діапазоні від нейтрального, співвідноситься з ціннісною, не контамінованою точкою відліку, до явно втіленого, канонічне позитивного початку.

Основні характеристики хаосу, що проявляють його суть. Кажучи про основні характеристики хаосу, необхідно пам'ятати і обов'язково враховувати поправку на сферу його існування, різницю розуміння, здавалося б, однозначним, семантично прозорих понять. Отже, можна виділити наступні якщо і не константні, то загальнозначущі моменти в характеристики хаосу. Це – складна система з власною поведінкою і режимом, що самоорганізується, направлена на децентрацію і постійне становлення. Цікаво, що вже антична думка одну з найважливіших констант хаосу визначить як принцип безперервного становлення. Хаос завжди привносить асиметрію, втрату синхронізації, нестабільність, катастрофічність, непередбачуваність, проблему вибору (у найширшому її розумінні), бажання і прагнення породжувати новий порядок і нові ціннісно-нормативні системи. У основі хаосу завжди імпліцитно лежить концептуальна ідея, потім що реалізовується в новому семантичному просторі або, кажучи мовою Ж. Делеза, вимірюванні. Проте ця є складно організованим, полісемантичним «клубком» значень. Хаос полілогічний по своїй суті. Унаслідок чого хаос завжди одночасно розвиває всі можливі значення. Цей розвиток припускає не стільки боротьбу, антагонізм значень, логіка, тенденцій, скільки їх співіснування, сумісний розвиток. Можна сказати, що розвиток йде за логікою випадковості. При цьому хаос завжди чутливий до початкових граничних умов, але не залежить від них. У зв'язку з цим навіть нікчемо малі причини можуть мати глобальні наслідки, причому не прораховуванні наперед.

У багатьох етнічних культурах зустрічається символізація перемоги Гармонії над Хаосом. Свято джашн-і-сада в «Шах-наме» (межа старого і Нового року, дня й ночі, білого-чорного). Сад каміння у японців. Культурні герої, персонажі казок.

Роздробленню свідомості буття посприяла наука. Прокляттям сучасної культури є вторинність, похідність до життя. Ідеї підім’яли життя. Чим світліші й значніші ідеї – тим темніше горизонт. Чим більше знань і чим воно формальніше, тим більше проблем. Але з потьмаренням образу класичних знань згасає й віра в науку.