3. Правда – кривда.

Категорія «правди». Правдолюбство, пошуки правди та боротьба за правду в житті. Чи виправдовують вони себе сьогодні?

Серед вищих моральних цінностей немаловажне значення має правда та тісно зв’язана з нею правдивість.

Категорія Правди – це найглибший аспект Блага, його оцінка з точки зору найбільш сокровенних і маловиразних в утилітарному плані сподівань, ціннісна характеристика потреби душі у гармонії стосунків між людьми, в утвердженні блага. Мотив "правди" і "кривди" (від прямого і кривого) надзвичайно поширений у народній моралі, фольклорі (особливо у казці і байці). Правда – це й характеристика вчинків (вираз „ти не правий” до правової оцінки не має відношення) і оцінка морального вибору („праведник”, „пряма” людина, „став на криву доріжку”). Міра рівноваги (гармонії) правди в моралі: "справедливість", "порядність", "честь", єдність прав і обов’язків. “Справедливість” – категорія нормативно-зобов’язуюча (деонтична) й водночас це регулятивний принцип. Художня правда – неповторний феномен, далекий від прози життя: казка буває правдивою, а найточніше відтворене поза художньо явище – брехнею. "Правдиве" і "уявне" у художньому творі поєднані не так, як у буденній дійсності. Канони естетично-художньої правди у формі і змісті твору виробляються в лоні мистецтва. Рівновага правди в естетиці – необхідна умова "гармонії", а значне порушення її веде до “хаотичного”.

Поваги заслуговують не ті, що постійно жаліються на неправду (абстрактні правдолюби), а її творці й борці за неї. Для цього треба не викривання саме по собі, треба любов і совість. Без них, запевняє індійське прислів’я, „життя схоже на сухе дерево, що росте на кам’янистому грунті”. Часто люди, далекі від любові й совісті, нав’язують нам „свою правду”. Підкорятися їм – це зрада собі (вони то собі вірні, бо ж їм на все начхати). Тоді „наша” правда зменшується, зморщується, нишкне й себе стидається. Дійсно, нелегко розібратися з правдою, бо вона – «сонце світу, приховане за хмарами істини». Головне в ній – щирість, відсутність фальші.

Правда (від праслов’янського ргау – правило, присяга, закон, договір) – особлива форма об’єднання істини з життєвими нормами людини. Правда – це істина, яка стала принципом життя. Тому не може бути універсальної правди, оскільки не існує універсальної людини. Завдяки тому, що правда вимагає певних форм об’єднання істини з життям, вона є багатоіпостасною, може набувати різних форм, тоді як істина єдина щодо певної наочної галузі. Правда будується, істина відкривається. Істина доводиться, а правда підтверджується життям або особистим прикладом. Категорія правди особливо важлива в художньому пізнанні, зокрема в літературі, в творах якої кожен герой може мати свою правду. Ця множинність правди тільки підтверджує художність твору, оскільки освітлення життя припускає різноманітність станів її адекватного здійснення або відтворення. Але при всій многоипостасности правда включає нормативний аспект, ідеал. У цьому розумінні вона об’єднується з ідеєю справедливості, яка має інтерсуб’єктивне значення.

Правда — це деякий зразковий порядок буття і людських відносин, якого необхідно неухильно дотримуватись для того, щоб на землі запанувала гармонія між людьми. У цьому ракурсі поняття «правда» збігається з поняттям «справедливість». Правда є тут чимось начебто вищої інстанції, що виносить зрештою свій вирок. Втім, описаний підхід до сенсожиттєвих проблем дістає вияв не тільки в галузі стосунків людини з механізмами влади й засобами соціального маніпулювання. В найдемократичніших країнах існує нездоланна інерція такого ж некритичного прийняття такої ж фетишизації певних стандартів життя, «престижних» цінностей тощо, в яких дезорієнтована особистість починає вбачати останню міру й виправдання всього свого існування, його доконечний смисл.

Однак якого б із можливих утілень не набуло розглянуте ставлення людини до своїх сенсожиттєвих проблем, у кожному разі — чи йдеться про «людину-гвинтика» в тоталітарному соціальному механізмі, чи про адепта однобічно сприйнятих наукових істин, чи про релігійного фанатика або ж простого обивателя — завжди тут так чи інакше дається взнаки певна духовна обмеженість. Людина, яка здатна вдовольнитися раз назавжди одержаним розв'язанням неповторної загадки власного життя, внутрішньо тяжіє до одномірності: стає глухою до глибоких духовних, зокрема й релігійних переживань, до справжнього мистецтва (вже Платон, як відомо, радив вигнати із спроектованої ним ідеальної держави Гомера і «творців трагедій»), байдужою або ж нетерпимою до альтернативних цінностей. Натомість у неї зростає потреба в різноманітних сурогатах духовності, які б підтверджували або принаймні не чіпали її життєве кредо; подібні сурогати й надають їй ті, хто заінтересований у її конформізмі — байдуже, чи у формі вестернізованої «масової культури», чи у вигляді офіціозної «художньої самодіяльності», зародки якої виразно окреслені в тих же платонівських «Законах».

Здавалося б, розглянутий спосіб орієнтації у світі має значно глибші історичні корені, ніж указаний вище тип суб'єктивного творення життєвого смислу. Проте, як бачимо, справжнього розквіту цей спосіб орієнтації набув порівняно недавно, до того ж в аномальних для людської культури формах. Коли ми придивимося до того, що є нормальним, «серединним» для людини, що повторюється в її історичному розвиткові, для кожного покоління постаючи по-новому, — побачимо, зрештою, більш природні й разом з тим динамічні процеси зростаючого осмислення буття, вільні від крайнощів безмежного суб'єктивізму, з одного боку, і беззастережного конформізму — з іншого. Тут перед нами постає діалог, спілкування людини зі світом як цілісний контекст правди.