Висновки

У дисертації представлено узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає в тому, що започатковано теорію інституту давності в цивільних правовідносинах, що є відповідним внеском у розвиток науки цивільного права.

Виконане дослідження дозволяє зробити певні висновки.

1. Інститут давності в цивільних правовідносинах сягає далеко в історію. Він був відомий ще в римському приватному праві. Починаючи із середніх віків, у правовій науці для давності було прийнято загальну назву – p r a e s c r i p t i o ( давність ). Цей термін означав особливий вид заперечення проти позову (e x c e p t i o). І хоча термін p r a e s c r i p t i o вживався виключно щодо позовної давності, він отримав у науці стійке положення, чому і слід вважати його доцільним в юридичній термінології для позначення всіх видів давності.

2. Перші пам’ятки українського писаного права не визнавали давності. „Руська Правда” в усіх її редакціях прямо заперечувала давність. У цивільному законодавстві, яке діяло на території України, інститут давності бере свій початок із Віслицького статуту польського короля Казимира 1347 року. Своє продовження в Україні цей інститут отримав у таких систематизаціях : Литовські статути (1529, 1566 та 1588 років), „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року, Загальне австрійське цивільне уложення 1811 року та Звід законів Російської імперії 1832 року. Радянський період в історії давності в цивільних правовідносинах представлений двома Цивільними кодексами УРСР 1922 і 1963 років.

3. З урахуванням досягнень світової та української правничої науки, а також результатів власного дослідження автор виділяє такі характерні особливості інституту давності в цивільних правовідносинах :

– в основу інституту давності покладено час, зокрема, період часу, який називається строком;

– для настання давності юридичне значення має не сам строк, а його сплив (закінчення);

– спливу (закінчення) строку ще недостатньо для настання правових наслідків давності; необхідно щоб строк сплив, а у деяких випадках і тривав (набувальна давність) за наявності або відсутності умов встановлених законом (такі умови можуть бути позитивними або негативними);

– сплив строку, як правило, автоматично не викликає правових наслідків давності, він лише спрямований на їх настання.

4. Давність у цивільних правовідносинах – це сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення або набуття цивільних прав та обов’язків.

5. Істотною особливістю давності є її вплив на припинення або виникнення цивільних правовідносин. Такий вплив можуть спричиняти лише юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими закон пов’язує настання юридичних наслідків : виникнення, зміну та припинення цивільних прав або обов’язків. Правова природа давності в цивільних правовідносинах полягає в тому, що вона є юридичним фактом.

Давність у цивільних правовідносинах займає самостійне місце в системі юридичних фактів і поєднує в собі ознаки дій та подій.

6. Для класифікації давності у цивільних правовідносинах можна використовувати різні критерії, зокрема, за правовими наслідками, які настають зі спливом строку давності вона поділяється на давність, на підставі якої припиняються (погашуються) цивільні права – погашувальна (правоприпиняюча) давність і давність, на підставі якої набуваються (виникають) цивільні права – набувальна (правовстановлююча) давність.

В залежності від того, який із елементів права на захист припиняється зі спливом давності, погашувальна давність поділяється на :

– давність, якою погашується право на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист (позовна давність);

– давність, якою погашується право на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист (давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку).

7. Треба розрізняти поняття «мета» та «передумови» запровадження інституту давності у законодавство. Метою встановлення давності в цивільних правовідносинах є той правовий результат, на досягнення якого спрямоване її запровадження. Передумови введення давності – це конкретні соціально-економічні умови, які спонукають законодавця до оформлення цього інституту правовими нормами. Мета запровадження давності є єдиною для всіх її видів, у той час як для кожного виду давності властиві свої передумови.

8. Позовна давність як вид давності у цивільних правовідносинах застосовується не лише до можливості примусового здійснення суб’єктивного права за рішенням суду, але й до інших способів його примусової реалізації. Вона поширюється на право звернення з вимогою про прийняття рішення про захист у будь-якій формі його прояву. Так, відповідно до ст. 602 Цивільного кодексу України не допускається зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності. Нотаріус вчиняє виконавчі написи, згідно із ст. 88 Закону України „Про нотаріат”, якщо з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (ст. 225 КЗпП України). Третейський суд відмовляє в позові в разі спливу позовної давності (ч.4 ст. 267 ЦК України, ст.18 Положення про третейський суд).

Таким чином, позовна давність поширюється не лише на позови, а й на інші вимоги правового характеру, які об’єднуються спільним терміном – вимога про захист порушеного права.

Позовна давність є спливом визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення права на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист.

10. Позовна давність не повинна поширюватися не лише на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, а й на вимогу про відшкодування майнової або моральної шкоди, завданої таким правовим актом. Відповідну зміну запропоновано внести у п.4 ч.1 ст. 268 Цивільного кодексу України.

Позовна давність не поширюється також на вимоги із суті відносин з яких вони виникають, випливає незастосування позовної давності та на вимоги, що виникають із триваючих правопорушень, якщо їх наслідки не припинені.

11. Диспозитивність у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності повністю узгоджується з частиною другою статті 30 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої, докази у справі подаються сторонами та іншими особами, що беруть у ній участь.

Суд сприяє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі у витребуванні доказів лише за умови, якщо у них є труднощі щодо збирання доказів і ними заявлено суду відповідне клопотання. З власної ініціативи суд не може доповнювати матеріали справи новими доказами, крім випадків прямо передбачених законом (ч.2 ст. 30 ЦПК України). Тому на фактичні дані, що мають значення для застосування правових наслідків спливу позовної давності, можуть звертати увагу лише сторони як активні учасники процесу доказування, а не суд.

12. Заява про застосування позовної давності може бути зроблена будь-якою стороною в спорі.

Такою стороною у спорі, яка зацікавлена зробити заяву про застосування позовної давності, є, перш за все, відповідач, оскільки він користується правовими наслідками спливу давності. Однак не лише відповідач, але й позивач може зробити відповідну заяву. Зокрема, позивач може вимагати застосування норми про зупинення перебігу позовної давності, про переривання позовної давності, про визнання причин пропущення позовної давності поважними і т.д.

Позовна давність застосовується на вимогу позивача і в тих випадках, коли він заперечує проти заліку зустрічної однорідної вимоги (ст. 602 Цивільного кодексу України).

13. Положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть

застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб’єктивного цивільного права щодо якого заявлено вимогу і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб’єктивного права, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

14. Із закінченням позовної давності погашується право на захист, внаслідок чого суб’єктивне матеріальне право стає незахищеним. Зі спливом позовної давності незахищене суб’єктивне право припиняє своє існування. Право на захист, а з ним і суб’єктивне матеріальне цивільне право, вважаються припиненими з моменту набрання законної сили рішенням суду про відмову у захисті в зв’язку зі спливом позовної давності. Саму наявність в Цивільному кодексі України інституту позовної давності слід вважати тим випадком, встановленим законом, коли нездійснення у визначений строк права на захист припиняє цивільне право, що порушене. Таким чином, позовна давність це виняток із загального правила, передбаченого ч.2 ст. 20 ЦК України.

15. Особа на підставі набувальної давності може стати власником чужого рухомого та нерухомого майна. Не виникає право власності за набувальною давністю на такі речі :

1) вилучені з цивільного обороту;

2) які можуть належати лише певним учасникам обороту, якщо давнісний володілець не є таким учасником;

3) перебування яких в обороті допускається за спеціальним дозволом, якщо такого дозволу немає у давнісного володільця.

16. Набувачами права власності за набувальною давністю, окрім фізичних і юридичних осіб, є інші учасники цивільних відносин : держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

17. Заволодіння чужим майном вважається добросовісним, якщо :

1) воно відбулося на підставі договору з невласником майна (бо „придбане в особи, яка не мала права його відчужувати”);

2) набувач не знав і не міг знати, що він придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати.

За такої умови, виникнення права власності на підставі набувальної давності стає допустимим лише в окремих випадках. Тому мета запровадження набувальної давності – усунення невизначеності у правовідносинах власності, не завжди може бути досягнута. З метою розвитку інституту набувальної давності, під добросовісним треба розуміти заволодіння чужим майном з будь-яких підстав не заборонених законом, а не лише на підставі договору з невласником майна.

18. Набувальна давність не припиняє права власності попереднього власника, вона є лише підставою для його набуття новим власником. Право власності попереднього власника припиняється зі спливом позовної давності. До тих пір, поки не спливе позовна давність, право власності на річ, яка знаходиться у володільця, ще не вважається втраченим для її власника. До спливу позовної давності давнісний володілець не може стати власником цієї речі. Інакше, могли б виникнути ситуації, коли б володілець набув на підставі набувальної давності право власності, яке ще не втратив власник. Строк набувальної давності не може закінчитися раніше ніж спливе позовна давність. Тому переривання та зупинення позовної давності повинно спричиняти переривання і зупинення строків набувальної давності.

Строк набувальної давності має перериватися з тих же підстав, що передбачені для переривання позовної давності. Із зупиненням позовної давності мають зупинятися і строки набувальної давності.

19. Встановлення тривалих строків – 15, 10 і 5 років для набуття права власності за набувальною давністю не є виправданим. При визначенні тривалості строку набувальної давності за основу слід брати максимальний строк позовної давності. Доцільно встановити однакові строки позовної і набувальної давності. Оскільки, статтею 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки, таким же має бути і загальний строк набувальної давності, незалежно від того, яке майно – рухоме чи нерухоме, набувається за давністю.

20. Строк набувальної давності не може розпочати свого перебігу до того моменту, з якого починає спливати позовна давність. Але це не означає, що заволодівши чужим майном з підстав, не заборонених законом до моменту спливу позовної давності, фактичний володілець не може розпочати давнісне володіння. Строк відкритого і безперервного володіння чужим майном під час перебігу позовної давності має зараховуватися до загального строку набувальної давності.

21. Виникнення права власності на підставі набувальної давності повинно підтверджуватися в процесуальному порядку, передбаченому для встановлення фактів, що мають юридичне значення (Глава 37 ЦПК України). Доповнення Цивільного процесуального кодексу України самостійною категорією справ окремого провадження про набуття права власності за давністю (новою главою ЦПК) є недоцільним.

22. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку не можна вважати процесуальним строком. Вона як і позовна давність, є інститутом матеріального права.

Рішенням суду лише визнається або підтверджується те чи інше матеріальне право, а тому вимога, яка виникає з цього права, теж має матеріальний характер. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку має в своїй основі строки для звернення за захистом порушеного або оспорюваного матеріального права, яке визнано або підтверджено судом. До моменту спливу строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку управнена особа може звернутися за примусовою реалізацією матеріального, а не процесуального права.

23. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку – це сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення права на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист.

24. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, як і позовна давність, має своїм безпосереднім предметом впливу один із елементів права на захист. Разом з тим, з її настанням право на захист не може бути реалізовано взагалі. Те ж саме має місце і зі спливом позовної давності. Передбачені законом матеріально-правові вимоги, вилучені із сфери дії позовної давності для того, щоб цивільні права, з яких ці вимоги виникають, могли бути захищені в будь-який час. Встановлення для них часової межі у виді давності примусового виконання є непослідовним і невиправданим. З тих же міркувань, з яких на певні матеріально-правові вимоги не поширюється позовна давність, на них не повинна поширюватись і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Закон України „Про виконавче провадження” пропонується доповнити новою статтею, де передбачити перелік вимог, на які не поширюється давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Цей перелік вимог повинен співпадати з переліком вимог, на які не поширюється позовна давність.

25. Тривалість строків давності примусового виконання повинна залежати не від виду рішення, яке підлягає примусовому виконанню, а від виду матеріального цивільного права, що має бути примусово реалізоване. Пропонується тривалість строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку зрівняти із тривалістю загальної та спеціальних видів позовної давності. Таким чином, загальний строк давності примусового виконання повинен становити три роки, а спеціальні строки повинні відповідати строкам, встановленим у ст. 258 Цивільного кодексу України („Спеціальна позовна давність”).

26. В умовах, коли позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, подібне положення варто встановити і для застосування правових наслідків спливу строку давності примусового виконання. Правові наслідки спливу строку давності примусового виконання теж повинні застосовуватися лише з ініціативи боржника – за його заявою.

27. Більш обґрунтованим є встановлення можливості визнання поважними причин пропущення строків давності пред’явлення до примусового виконання будь-яких рішень про захист, що підлягають примусовому виконанню, а не лише тих, що передбачені у ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження”.

28. Строк давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку треба не поновлювати, а на зразок із позовною давністю, визнавати причини його пропущення поважними і допускати рішення до примусового виконання.

29. Слід надати повноваження щодо визнання причин пропущення строків для пред’явлення виконавчих документів до виконання поважними Державній виконавчій службі України, в особі державних виконавців. Вони повинні мати право визнавати поважними причини пропущення строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку щодо всіх рішень державних і недержавних органів, організацій чи осіб, які підлягають примусовому виконанню.

30. Статтю 23 викласти в новій редакції :

„Наслідки спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання

1. Особа, яка виконала рішення, що підлягає примусовому виконанню після спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, не має права вимагати повернення виконаного.

2. Державний виконавець приймає виконавчий документ до провадження незалежно від спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання.

3. Наслідки спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання застосовуються державним виконавцем лише за заявою боржника, зробленою до фактичного повного виконання рішення згідно з виконавчим документом.

4. Сплив строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, про застосування якого заявлено боржником, є підставою для відмови у примусовому виконанні.

5. Майно, передане стягувачеві до подання боржником заяви про застосування наслідків спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, поверненню не підлягає.

Боржник, який на виконання рішень у немайнових спорах вчинив дії чи утримався від їх вчинення на користь стягувача до моменту, коли ним була зроблена заява про застосування наслідків спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, не може від них відмовитись.

6. Якщо державний виконавець за заявою стягувача визнає поважними причини пропущення строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, рішення підлягає примусовому виконанню”.