3.6.4 Головні убори

Характерна риса українських дівочих головних уборів полягала в тому, що верхня частина голови (маківка) завжди залишалася відкритою. Тому дівочі головні убори най-

частіше мали форму вінка.

Непокрита голова в заміжньої жінки вважалася верхом непристойності. Тому із самого моменту заміжжя жінки носили хустку або очіпок — капелюшок із вовняної або шовкової тканини і навіть (у знатних і багатих родинах) із парчі. Найдавнішим і найбільш розповсюдженим чоловічим головним убором була шапка, а також її численні різновиди — шоломок, йолом, яломок, мегерка. У жарку погоду голову покривали солом’яним капелюхом або брилем.

3.6.5 Взуття українських селян

Найпоширеніше взуття українських селян — личаки і постоли. виготовлялися вони з лика лози, липи і в’яза. Це взуття складалося з плетеної підошви і петель з боків ступні. На нозі личаки трималися за допомогою конопельної або личаної мотузки, протягненої крізь петлі.Чоботи на території України були відомі зі скіфських часів. Виготовлялися вони із сап’яну — м’якої шкіри особливої вичинки.

3.7. Поняття краси в Україні

У XVII столітті чоловіки­українці почали стригтися «під макітру». Щоб стрижка виходила рівною і красивою, на голову тому, кого стригли, справді надягали макітру і навколо неї обстригали волосся. На Київщині й у гуцулів була також широко поширена стрижка «під ворота» («скобкою»).

Знаменитий козацький «оселедець» веде свій родовід від зачісок древніх тюркських воїнів, які голили голови, залишаючи недоторканим одне пишне пасмо на тімені. Довге волосся, іноді заплетене в одну­дві коси, карпатські бойки носили аж до ХХ століття.

У давнину практично всі повнолітні українські чоловіки голили бороди, але натомість носили вуса. Пишні вуса були не тільки предметом законної гордості їхнього власника, але і свого роду знаком національної приналежності справжнього українця.

А, крім того, така прикраса забезпечувала власникові пишних та гарних вусів успіх у дівчат. Як співається в українській народній коломийці:«Що то мені за кавалер, що вусом не коле?..»

Українські дівчата ходили з розпущеним волоссям або заплітали його в одну-дві коси.

Заміжні жінки покривали волосся, ховаючи його під головним убором.

«П’явочки», «бовти» і «теліпони» — так у давнину називалися різні види жіночих прикрас. Українські жінки в минулому любили прикрашати себе стрічками та вінками, що їх вони плели з живих або штучних квітів, іноді в них уплітали павині, гусячі або качині пера.

3.8. Писанки – важлива частина обрядової культури українців

Українські писанки — яскраво розфарбовані великодні яйця. Орнаменти, якими вони покриті, ніколи не повторюють один одного і в той же час складаються з подібних деталей.

Писанки протягом століть при­крашали житла українців, і не тільки тому, що самі по собі вони красиві. Цей простий на перший погляд декоративний виріб сповнений глибокого значення, і з’явилася писанка задовго до того, як слов’яни прийняли християнство і почали святкувати Великдень. Писанки були важливою частиною обрядової культури українського народу.

Яйце в багатьох народів світу служить символом родючості і достатку. Але є в нього й інше значення — воно є свого роду моделлю Всесвіту, світової сфери з усім різноманітним життям, що його наповнює. Яйце часто зображували на стародавніх малюнках і вишивках.

Основні елементи, з яких складається розпис,— «піка», «клинки», «хрест», «листки», «безконечники», «п’явки», «качині шийки», «баранячі роги» та інші — були добре відомі й часто вживалися ще в трипільській культурі. кожний з елементів несе інформацію і має точне значення, але далеко не завжди ми можемо його «прочитати».

Сучасні дослідники вважають, що писанка — це зображення Всесвіту по вертикалі, від підземних глибин до найвищих небес. Тому поверхня розпису яйця умовно поділяється на три частини. Це ж явище можна знайти у вишивці рушників і в орнаментах народних килимів.

Нижня частина яйця (тупий кінчик), де знаходиться центр його ваги,— це підземний світ з його грізними стихіями. Середня частина символізує земну поверхню. Верхня, гостра частина — небеса. Так знову і знову під жіночими руками в кожній писанці виникає модель світу.

Писанкарство — унікальне українське народне мистецтво, і з давніх часів ним займалися винятково жінки та дівчата. У давнину розпис на заготовку наносили також гусячими перами, прутиками, стеблинками сухої трави і навіть пальцями.

У колірній гамі переважали чорний, червоний і жовтий. Кольори, в які фарбували яйця, мали своє значення. Червоний означав радість буття, жовтий — місяць і зорі, врожай, блакитний — здоров’я, зелений — оновлення природи, чорний з білим — шанування предків.

Писанки були предметами культу і поклоніння. Українці використовували моделі Світового яй ця, Всесвіту в мініатюрі як обереги від лиха і хвороб. Недарма всі, хто за старих часів займалися писанкарством, вважалися знахарями і чаклунами. Рослинний орнамент писанок почасти символізує цілющу силу лікарських рослин, немовби передає її розписаному яйцю.

У Канаді, у провінції Альберта, споруджений єдиний у світі пам’ятник українській писанці.