Маніфест 17 жовтня 1905 р.

Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухну­ти кожної хвилини, бо навіть на військо не можна покладати надій. На початку жовтня найбільш активними виявилися поневолені на­роди і взагалі національні меншини імперії (поляки вимагали авто­номії, жиди — рівноправ'я), водночас селяни вимагали землі, уря­довці справедливого трактування й усунення протекціонізму, а вій­сько в невдачах на фронті обвинувачувало уряд.

Щоб недопуетити до збройної революції, цар Микола II 17 жовт­ня (ЗО жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував на­селенню непорушні основи громадянських свобід, базованих на за­саді особистої недоторканості, свободу слова, сумління, зібрань і союзів. Одночасно заповів негайне встановлення Державної Думи як законодавчого тіла імперії.

Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокре­ма до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала близько чверть мільйона вірних.

Маніфест 17 Жовтня населення сприйняло по-різному. Части­на раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і по­чнеться нова доба в історії Російської імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тільки передишкою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від людей близьких до царського до­му, які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок на­сильства над царем і вимагали збереження царського самодержав­ства у повній силі.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почали­ся виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У від­повідь на це почалися погроми революціонерів, головним чином жидів, дуже активних в революційних колах. Погроми відбувалися здебільша при нейтралітеті, а то й з допомогою поліції. Найстраш­ніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі й Донбасі. Вони

333

тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомо­гою війська. У Києві, за відомостями медичної "Швидкої допомо­ги", було 23 особи забиті, а 223 ранені¹.

Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й по­чали появлятися політичні партії. Оскільки Маніфест був написа­ний доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й офор­мили себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію (скорочено— "кадети") й домагалися реорганізації Росії в консти-туційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Од­ночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх національностей Російської імперії. Тому партія була привабливою і для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло Мілюков (1859-1943).

В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зок­рема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штай-нгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Ан­тін Ржепецький та інші.

Центральне місце серед політичних партій належало "Союзові 17 Октября" (назва походить від дати царського маніфесту), який очолював талановитий, але сварливий Олександер Гучков (1862— 1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий мані­фест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й неподільносте імперії.

Найбільш реакційною шовіністичною партією був "Союз Рус­ского Народа", на чолі з А. Дубровіно, В. Пуришкевичем та М.Марковим. До нього належали консервативно-шовіністичні ро­сійські елементи, великі землевласники й поміщики, купці, а по­декуди і представники вищого православного духовенства. "Союз Русского Народа" ставив собі за мету обороняти великодержавну політику Росії й тому провадив боротьбу з революційними рухами. Оскільки там жиди були найбільш акивним елементом, Союз ви­ступав проти них і його члени брали активну участю у жидівських погромах. "Союз Русского Народа" не визнавав українців і біло­русів за окремі народи й тому виступав проти національних рухів, вів боротьбу з поляками й інтелігенцією немонархічних політич­них переконань. "Союз Русского Народа" називали "чорною сот­нею", а її членів-"чорносотснцями". В Україні чорносотенці були досить сильні і спиралися на зросійщені українські кола, головно на несвідомі елемени міста і села.. Вони мали свої пресові органи "За царя и родину" у Києві, де головним діячем Союзу був М. Ми­щенко, "Волынская земля" у Почаєві, де діяльністю Союзу керу­вав архімандрит Віталій Максименко, та інші.

Большевики керувались у той час теорією Леніна, що "проле­таріат є керівник народної революції, яка має довести до диктату­ри пролетаріату", а меншевики й надалі стояли за широку органі­зацію робітників типу німецької соціал-демократичної партії¹. В Ук­раїні большевики творили на фабриках ради робітничих депутатів. Серед них із українців на перше місце вибився Григорій Пет-ровський, перший секретар Виконавчого комітету ради Робітничих Депутатів у Катеринославі.

Відкрито почала діяти й Партія Соціалістів-революціонерів (ско­рочено — есери), яка мала свої гуртки також і в Україні. У Києві її очолював А. Козачок, родом з Чернігівщини. Для виконування терог ристичних актів створена "Бойова організація". Були також й укра­їнські гуртки есерівців в Одесі, Радомишлі, Борисполі, Сімферополі й Києві. Одним із перших соціал-революціонерів був Микола Заліз­няк, що був переслідуваний і тому мусів утікати до Галичини.

Провідну роль у київській організації російських соціал-рево­люціонерів відігравав київський лікар жид Фрумкін. Представни­ки жидівської інтелігенції виступали послідовно проти українсько­го національно-визвольного руху й підтримували концепцію "єди­ної неділимої Росії" і були ворогами відділення України від Росії із фінансово-економічних міркувань.

Найбільш лівим угрупуванням була Партія Анархістів, органі­зована наприкінці XIX ст. серед робітників Одеси. Вона виникла під впливом російського анархіста князя Петра Кропоткіна (1842— 1921), відомого теоретика анархізму. Партія заперечувала приват­ну власність, право, зовнішній примус і державну владу взагалі. Се­ред анархістів було декілька течій з організаціями, крім Одеси, в Києві, Харкові, Катеринославі. Ні одна з тих течій не мала укра­їнського характеру, будучи явищем, імпортованим з Росії. Анархі-стичні організації ліквідовані поліцією в 1902 р. З проголошенням Маніфесту 17 Жовтня вони відновили свою діяльність й займали­ся головно терористичними акціями проти фабрикантів і капіталі­стів, називаючи цей терор "економічним".

Жиди створили свої власні організації й одною з них був — "Бунд", повна назва якого звучала "Загальний Жидівський Робіт­ничий Союз у Литві, Польщі і Росії". Заснований у Вільні 1897 p., Бунд був автономною частиною Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії й об'єднував частину жидівських робітників. За своєю політичною ідеологією Бунд стояв на антиукраїнських по­зиціях. Найбільш активним діячем Бунду був Мойсей Рафес, ро­дом з Білорусі.

Другою жидівською організацією був Поалей-Ціон, який "сто­яв на становищі, що визволення України ... у формі самостійної

¹ Полонська-Василснко Н. Історія України.— Т. 2.— С 417.

334

¹ Там же.

335

держави є цілком логічним завершенням українського революцій­ного процесу" і тому підтримував український визвольний рух. Ви­значним діячем цієї партії був Соломон Ґольдельман¹.

Третю групу становили консервативні й ліберальні елементи жи-дівства, об'єднані в Сіоністичній організації. Сіоністи займали на за­гал нейтральне становище в російсько-українському спорі, хоча їх провідник Сиркін відрізнявся радикально від Рафеса, провідника Бунду, що обороняв російські імперіалістичні інтереси в Україні.

Незважаючи на проголошену конституцію, переслідування жи­дів продовжувалося. У печері на окраїнах Києва 20 березня 1911 р. знайдено труп дванадцятилітнього хлопця Андрія Ющинсь-кого, що дало підставу чорносотенній пресі розгорнути протижи-дівську кампанію. Слідство кримінальної поліції мало матеріали, які доказували, що вбивства доконала одна із київських криміналь­них банд, але міністр юстиції Щегловітов під тиском антисемітських організацій наказав повести справу як ритуальне вбивство. Внаслі­док того головний прокурор Київської губернії знехтував матері­алами поліції й дозволив 22 липня 1911 р. арештувати прикажчика цегельного заводу Менделя Бейліса, якого чорносотенці обвинува­чували в ритуальному вбивстві хлопчика-християнина. Слідство три­вало понад два роки й викликало протести передових діячів куль­тури всієї імперії. У Петербурзі був створений комітет на чолі з відомим російським письменником Максимом Горьким та Воло­димиром Короленком для боротьби проти антисемітської політи­ки уряду. Комітет випустив відозву до громадянства, яку підписа­ло 83 діячів культури, й організував оборону для Бейліса. Справа набрала широкого розголосу далеко поза межами Російської імпе­рії. Суд над Бейлісом відбувся 28 вересня 1913 р. в Києві. На суді виявилося, що деякі свідки, застрашені поліцією, свідчили фаль­шиво. В обороні підсудного стали не тільки цивільні люди, але та­кож і високі церковні достойники різних віровизнань. Остаточно 28 жовтня 1913 р. суд присяжних після кількагодинних дискусій виніс одноголосно рішення, що М. Бейліс невинний².

Революція в Петербурзі знайшла належний відгук і серед укра­їнської інтелігенції в Україні, де, крім соціального чинника, був ще і політичний —- русифікація. Революційні події дали змогу сві­домим українцям широко розгорнути культурну й політичну пра­цю. У деяких містах засновано за галицьким зразком товариство "Просвіта". Почала з'являтися українська преса: "Хлібороб" — 12 листопада 1905 р. у Лубнах, під редакцією Володимира Шемета; 24 грудня — "Рідний Край" у Полтаві, під редакцією Миколи Дмит-рієва та Григорія Коваленка; щоденник "Громадська Думка"— у

¹ Ковалевсьюгй М. При джерелах боротьби.—Інсбрук, I960.— С. 304—305.

² БроЙтман Е. Знаменитые евреи.— Москва, 1992.— С. 52—53.

Києві під редакцією Федора Матушевського. Перші два пресові ор­гани фінансували місцеві громади, а "Громадську Думку" — Євген Чикаленко та Василь Симиренко. У 1906 р. поліція заарештувала кількох співробітників "Громадської Думки" на чолі з С. Єфремо-вим, і видання часопису заборонили. За перші три місяці існуван­ня газети її притягали до судової відповідальності не менше деся­ти разів¹. Але дещо пізніше того самого року дозволено було від­новити видання часопису під новою назвою "Рада", видавцем якої був Є. Чикаленко, а редактором Методій Павловський². Найбіль­шого розмаху українська преса досягла в межах Російської імперії в 1906 p., протягом якого українською мовою друкувалося 16 газет і журналів³.

Російська адміністрація в Україні, не забороняючи друкувати ук­раїнські пресові органи, почала переслідувати її передплатників. Учителям заборонено передплачувати "Раду" й інспектори заявля­ли: "Або "Рада", або посада". Коли хтось уперто продовжував пе­редплачувати український часопис, то його звільняли з праці. Од­ним із перших адміністративних розпоряджень була заборона про­пускати на села часопис "Хлібороб". А коли він якимось чудом таки дістався на село, то його стражники відбирали читачам з рук⁴.

У 1906 р. з'явилася українська преса також і в Росії, в Петер­бурзі — журнал "Вільна Україна", газети "Наша дума", "Рідна спра­ва" та "Вісті з Думи", а в Москві появився перший у Росії укра­їнський ілюстрований журнал "Зоря"⁵.

Услід за тим на публічній арені появилися також українські по­літичні партії. Деякі вийшли з підпілля, як Українська Народна Пар­тії (НУП), чи зорганізувалися нові, як Українська Соціал-Демок-ратична Робітнича Партія (УСДРП), на чолі якої стояв таланови­тий молодий український письменник Володимир Винниченко.

Після революції 1905 р. настали кращі можливості для зв'язків з Галичиною, з одного боку, та організації просвітянського життя на взір галицького товариства "Просвіта", з другого. Але в Україні під російською займанщиною завдання "Просвіти" мусіли відповідати місцевим потребам. Якщо в Галичині головним завданням культур­них організацій була позашкільна освіта, то в царській Росії перед українськими просвітителями стояли безмежні завдання. Необхідно було пробудити й розкрити очі українському народові, на 80 відсот­ків неписьменному, який проживав на 750 тис. квадратних кіломет-

¹ Воробей П. І. З історії української преси // Український історичний журнал.—1971.— № 10.- С. 51.

² Дорошенко Д Мої спомини про давнє минуле, 1901-1914.— Вінніпег, 1949.— С. 88-89.

³ Воробей П. І. Вказ. праця.— С. 53.

⁴ Животко А. Історія української преси.— Регенсбург* 1946.— С 124.

⁵ Воробей П. І. Вказ. праця.— С 50.

336

337

pax у складі Російської імперії¹. На цю роботу найкраще надавалася випробувана вже просвітянськя робота в Галичині. І тому вже в жовтні 1905 р. у Катеринославі засновано Літературно-артистичне українське товариство "Просвіта", яке в скорому часі налічувало 400 членів. Тут робота проводилася в чотирьох секціях: драматичній, во­кально-музичній, літературній та бібліотечній. Згодом відкрили й чи­тальню. В 1906 р. почало діяти товариство "Просвіта" в Одесі, яке мало власну бібліотеку й історичний музей. Заходами "Просвіти" від 1906 р. в Одеському університеті професор Олександер Грушевський читав лекції з українознавства. Ця "Просвіта" створила окремий фонд ім. Леоніда Смоленського (1844—1905), педагога й учителя іс­торії, одного з керівників Української Одеської Громади, для вида­вання книжок. Але з появою книжки доцента Одеського університе­ту Івана Бондаренка "Про Ґарібальді" влада незабаром закрила "Просвіту" як небажану установу.

Більше щастя мала "Просвіта" у Кам'янці-Подільському, якій уда­лося домогтися права ввести українську мову в початкових та пара­фіяльних школах. Вона зуміла також відкрити свою філію в Могилеві-Подільському. Того ж самого року появилося товариство "Просвіта" і в Києві, статут якого підписали видатні діячі української культури Борис Грінчскко, Микола Лисенко, Григорій Коваленко та ін. Завдя­ки старанням Іллі Шрага та Михайла Коцюбинського відкрилася "Просвіта" у Чернігові, де влада зустріла її дуже ворожо і закрила вже в 1911 р. За старанням історика Миколи Аркаса організовано товари­ство "Просвіта" також у Миколаєві, а О. Ертасов (чи Степан Ерас-тов?) зорганізував "Просвіту" в Катеринодарі, яка на терені Кубані у скорому часі мала по різних станицях 15 філій². Організувати товари­ства "Просвіти" не було легко, бо кожне товариство в місті чи селі повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна ор­ганізація, а не як у Галичині, де діяло матірне товариство у Львові. У зв'язку з тим життя кожної організації повністю залежало від місце­вого губернатора\ Це вказує на те, як царський режим боявся орга­нізованого суспільства. Так існували земства без загально крайового центру, те саме застосовано і стосовно до товариства "Просвіта", не допускаючи навіть до губерніальних об'єднань.