Революція 1848 р.

У березні 1848 р. на Буковину дихнуло новим вітром Весни На­родів.

Революційні рухи відбулися у Чернівцях та іншігх містах, де ство­рено навіть "національну гвардію", до якої входили міщани, реміс­ники, а також студенти духовної семінарії та гімназії. Але се­лянський рух організаційно майже не був зв'язаний з подіями, що відбувалися в містах, які становили чужонародні острови поміж ук­раїнськими селами. Більшу активність виявили українці в часі вибо­рів до віденського парламенту, бо для українців Буковини ті вибори були свого роду плебісцитом. І, незважаючи на різні махінації дер­жавної румунської адміністрації, вони вибрали, на всіх призначених для Буковини вісім послів, п'ять українців, двох румунів та одного німця. Одним із тих п'яти послів українців був Лукіян Кобилиця, провідник "Гуцульського бунту" взимку 1842—1843 р. і 1847 р. Два румунські посли були обрані у південно-буковинських округах, Ра-дівецькій та Гурагуморській. Ті вибори заперечили румунські твер­дження, ніби Буковина є компактним румунським краєм¹. Хоча бу­ковинські посли-українці були майже неписьменні селяни, але в парламенті вони діяли спільно з послами-українцями з Галичини. І коли Головна Руська Рада висунула домагання, щоб території, засе­лені русинами, тобто українцями, виділити в окремий Коронний Край, буковинські посли підтримали цю пропозицію й домагалися, щоб Буковина ввійшла до того коронного краю.

Весна Народів на Буковині

Але хід подій на Буковині був дещо інакший, ніж у Галичині. Декрет про скасування панщини від 15 травня 1848 р. не стосу­вався Буковини, хоча вона була її складовою частиною. Це викли­кало нові бунти, й селяни відмовлялися відробляти панщину. Уряд присилав військо, яке змушувало селян до праці, а тих, що від­мовлялися, дідичі карали по 50 буків кожному. Щойно 9 серпня 1848 р. під тиском селянських заворушень поширено декрет і на Буковину. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити дідичам за своє звільнення дві третіх викупних плате­жів, а держава платила одну третю. Закон про скасування панщи­ни та про викуп панщизняних повинностей набрав сили щойно з 7 вересня 1848 p., тобто після його затвердження цісарем.

Незважаючи на видані декрети від 9 серпня та 7 вересня 1848 p., дідичі далі змушували селян виконувати різні панщизняні повин­ності. Слід підкреслити, що 1848 р. на Буковині був неврожай,

¹ Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 52.

217

нищила посіви і саранча. У додатку до того в краю лютувала холера. У листопаді-грудні 1848 р. почалися селянські заворушен­ня, які очолив Лукіян Кобилиця. Ліквідувати повстання властям удалося щойно влітку 1849 р. Вони арештували Л. Кобилицю, який внаслідок жорстоких тортур помер 24 жовтня 1851 р. у тюрмі м. Ґураґумор¹.

Розігнавши перший парламент, цісар Франц Иосиф І проголо­сив 3 березня 1849 р. нову конституцію, на базі якої Буковина стала окремим від Галичини коронним краєм. Румуни намагалися прилучити Буковину до заселеного здебільшого румунами Семиго-родя, але їм цього не вдалося осягнути у великій мірі завдяки єпископові Є. Гакманові, який рішуче виступив проти того. Тоді вони повели кампанію за відокремлення Буковини від Галичини і надання їй автономних прав. Цісар залишив Буковину окремим коронним краєм, що остаточно переведено в життя щойно 6 бе­резня 1853 р. Вслід за тим її поділено на 15 повітів на чолі зі старостами, які підпорядковувалися президентові провінційного уряду в Чернівцях. Цей стан тривав аж до 22 квітня 1860 p., коли Буковину знову підпорядковано як окрему область галицькому урядові. Буковині повернено статус коронного краю з правом внут­рішньої автономії 26 лютого 1862 р. і цим закінчилося намагання румунів об'єднати її з Семигородом та Банатом, з яких вони планували створити Велике Воєводство Румунів.

Буковина отримала свій власний сойм, до якого входило спер­шу 30 виборних послів, але виборчі мандати були поділені на стани: Релігійний Фонд — 2 мандати, великі землевласники — 8, сільські громади — 12, міщани — 5 (Чернівці — 2, а Радівці, Серет і Сучава по одному), купці і промисловці — 2 і єпископ з уряду — 1 мандат. Тому що єпископ і великі землевласники були, як прави­ло, румунами, то румуни домінували у тому соймі. Щойно 1910 р. в Австрії була введена виборча система національних курій, і мандати розділено поміж національні групи більш-менш пропорцій­но до населення. Тоді число мандатів у Буковинському соймі збільшено до 63^:. У виборах до буковинського сойму в 1870 р. на 27 послів було всього чотири українці, а між ними єпископ Євген Гакман. У 1890 р. до сойму вибрані три свідомі українці— Єротей Пігуляк, Іван Тимінський і Василь Волян; в 1892 р. до них дійшов ще проф. Степан Смаль-Стоцький, а в 1903 р. число послів-українців у буковинському соймі зросло до шести³.

¹ Шевченко Ф. П. Вказ. праця.—С. 187.

² Nowosiwsky І. М. Op. cit.— P. 54—55.

³ Буковина, її минуле і сучасне (за ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана і А. Жу­ ковського).— Париж—Филадельфія—Детройт, 1956.—С. 253.

Після реорганізації виборчої системи у виборах 1911 р. до бу­ковинського сойму ввійшло 17 українців (15 від Націонал-Демок-ратичної парти, на чолі з бароном Миколою Васильком, Теодот Га-ліп від Радикальної партії й Микола Гаврищук від Соціал-Демок-ратичної). Крім соціал-демократа М. Гаврищука, 16 українських по­слів творили посольський "Український клуб" на чолі з М. Василь­ком. Але цей сойм мав тільки о_{дну сес}і_ю і г_Ісрсз напружене за­гальнополітичне положення на Буковині більше не скликався.

До віденського парламенту в І890 р. був обраний Василь Волян, якого в 1893 р. замінив Сидір Винницький. Значення буковинських українців в австрійському парламенті зросло лише в 1898 p., коли послом став барон М. Василько. ц_еи визначний дипломат добре орієнтувався в загальних політичних справах Австрії і, використову­ючи свої зв'язки з впливовими віденськими достойниками, багато зробив для поліпшення становища українців на Буковині у політич­ній, культурній і церковній Ділянках. Разом з М. Васильком у ві­денському парламенті від 1898 р. засідав також і Євген Пігуляк¹.

Важливою і корисною зміною _для українців Буковини була кон­ституційна гарантія рівноправності усіх національностей у межах Австрії. Однак під кінець 1851 р. _ці_сар скасував конституцію й Ав­стрійська імперія повернула в нову добу реакції, яка потривала ці­ле десятиліття.

Боротьба за національні права

Через брак власної інтелігенції Буковина не виявила великої по­літичної активності в часі Весни Народів. Визначною постаттю того часу був православний єпискоц українець Євген Гакман (1834— 1873), який реорганізував свою Єпархію та підніс рівень православ­ного духовенства.

У часі прилучення Буковини _До Австрії, більша частина її нале­жала до Радівецької єпархії, а ме_Нщ_а до Сучавської. Обидві ці єпар­хії підлягали молдавському митрополитові в Яссах. Але австрійський уряд не бажав собі, щоб духовна влада над його підданими знахо­дилася поза кордонами імперії, тому цісар Йосиф II видав 24 квітня

1781. р. "патент", згідно з яким усі парафії, церкви й монастирі Пра­вославної Церкви в Буковині вщц_{ав п}ід владу Радівецького єпис­копа Досифея Херескула, який з "єпископа Радівців" став "єпис­копом Буковини". На підставі цісарської постанови від 13 лютого

1782. р. єп. Херескул переніс свою катедру до Чернівець, де збудо­вано для нього нову пишну резиденцію².

¹ Там же.-С. 258-259.

² Власовсьшй І. Нарис історії Української Православної Церкви.-Нью-Йорк, 1957.- Т. З- С XV.

218

219

—■"—--■" ■

Від 1783 до 1873 p. Буковинська єпархія підпорядковувалася пра­вославному митрополитові у Карловицях (Хорватія). Заходами єпис­копа Є. Гакмана Чернівецьку єпархію 1873 р. піднесено до стану митрополії й вона отримала незалежність як Буковинсько-Далма­тинська митрополія. В такому стані вона перебувала аж до розвалу Австро-Угорської імперії в 1918 р. В 1840 р. єпархія поділялася на ві­сім деканатів, які складалися з 148 парафій та 24 місцевостей. Крім того, до православної єпархії належало ще три монастирі, у Путній, Сучавиці та в Драгомірній. Понад дві третіх, або 269246 осіб належа­ло до Православної Церкви, одна третя до інших віровизнань: 37738 римо-католиків, які мали один деканат, 9626 осіб різних інших християнських релігій та 10 293 особи жидівського віровизнання¹.

Говорити про національну свідомість буковинських українців у цьому часі важко, але вони знали й любили свою мову й тому поміж населенням сіл та адміністрацією, яка була в румунських руках, проходила затяжна боротьба за введення української мови до буковинських шкіл. Румунська мова у школах, якої діти не розуміли, відштовхувала їх від школи і сприяла зростанню негра­мотності. У 1811 р. цісарська Комісія освіти доручала, щоб у но-возапланованих 17 "тривіальних" школах Буковини, у громадах зі змішаним румунським й українським населенням, учителі знали мову мешканців села. У березні 1844 р. згадана Комісія наказувала, щоб у публічних школах, на території між Прутом і Дністром, була введена українська мова. Але місцева румунська адміністрація са­ботувала це розпорядження. Згідно з переписом населення 1846 і 1851 pp., загальна кількість населення становила 447 095 осіб, в тому числі 188 288 українців (42,11%) і 175 670 румунів (39,30%), 37 855 німців (9,47%), 29187 жидів (6,53%) і 10086 або 3,59% ін­ших². Отже, румуни становили тоді дещо більше третини населен­ня, яке в основному проживало в південній Буковині. І тоді як в усіх селах із румунським населенням мовою навчання в школах була румунська, румуни робили всілякі перешкоди, щоб не допу­стити українську мову до школи в українських селах, твердили, що буковинські українці— це насправді зукраїнізовані румуни.

Українське національне відродження на Буковині почалося до­волі пізно, бо щойно в січні 1869 р., за ініціативою єпископа Гак­мана було засноване перше українське товариство "Руська Бесіда" головою якого був обраний священик Василь Продан. Але перева­гу тут мали москвофіли, які в 1870—1871 pp. видавали журнал "Бу-ковинская Зоря" штучною церковнослов'янською мовою за редак­цією учителя гімназії Івана Глібовецького. Починаючи з 1880 p.,

¹ Bcndella T. Op. cit.-S. 38.

² Das National і ttaetenrecht des alten Oesterreichs.—Wien—Leipzig, 1934.— S.55; Nowosiwsky I. M. Op. cit.-P. 58.

220

"Руська бесіда" почала розбудовувати читальні, які провадили куль­турно-освітню діяльність і ширили москвофільство. Одним із пер­ших, хто виступив проти москвофільської політики "Руської Бесі­ди", був Осип Юрій Федькович. Ще в листопаді 1869 р. він напи­сав статтю під заголовком "Щоб не було запізно! Голос спосеред руського народу". Але щойно в 1884 р. "Руську Бесіду" перебрали народовці, тоді вона скоро стала духовним культурним осередком національного відродження Буковини. Перед вибухом першої сві­тової війни "Руська Бесіда" налічувала вже п'ять філій у повітових центрах Буковини та 150 читалень з 13 000 членів.

У 1870 р. організовано політичне товариство "Руська Рада" також під проводом В. Продана та впливами москвофілів, але 1885 р. на чолі Ради стали народовці — фінансист Іван Тимінський, гімназіаль­ний учитель Єротей Пігуляк, педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович й І. Окуневський. "Руська рада" видавала два часописи "Руська рада" і "Народний Голос". У 1880 р. під впливом галицьких народовців український рух на Буковині почав досить швидко

ширитися.

Не мале значення для культурного розвитку Чернівців, як і для цілої Буковини, мало заснування учительської семінарії в 1870 р. та Університету ім. Франца Иосифа. Щоправда, в університеті ви­кладання велося німецькою мовою, але були окремі кафедри ук­раїнської та румунської мов і літератур. З цього університету вий­шов цілий ряд визначних буковинців і галичан, а між ними Іван Франко, Лесь Мартович та ін.

Під економічним оглядом за велике достягнення цього періоду можна вважати побудову залізничної сітки на Буковині: Чернів­ці—Львів, Чернівці—Вижниця, Чернівці—Заліщики та Чернівці— Новоселиця. Завдяки цьому Чернівці стали вузловим залізничним торговельним центром, що сприяло швидкому зростанню міста. У 1851 р. Чернівці мали всього 20 тис. населення, в 1900 р. воно зросло до 67 тис, а в 1930 р. до 112 тис.

У 1860 р. почали несміло з'являтися поетичні та прозові твори народною українською мовою. Не малу роль у цьому відіграли твори українських письменників з Наддніпрянщини— Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, а особливо поезії Тараса Шевченка. Одним із перших на Буковині почав писати свої твори народною мовою Осип Юрій Федькович Гординський (1834—1888). Замолоду він служив при війську, був учасником кривавих австрійських по­ходів в Італію й тому багато віршів присвятив тяжкому "жов-нярському" життю. Ці твори належать до найкращих серед його літературного дорібку. Перша самостійна збірка поезій з'явилася в 1862 р. під назвою "Поезії Іосифа Федьковича". Своїми поетич­ними творами, в яких він малює життя простого народу, вояка й селянина, Федькович здобув загальне визнання. Він "перший на

221

всю закордонну Украшу звернувся безпосередньо до народу, чер­паючи від нього мотиви і зміст для своїх творів, принаймні най­кращих, і цим зайняв в історії українського письменства одмітне місце",— писав С. Єфремов¹. Услід за Федьковичем пішов Сидір Воробкевич (1836—1903), літературний псевдонім Данило Млака, автор творів про історичне минуле й побут українського народу. Він же драматург і композитор.

Під кінець XIX ст. на літературному горизонті Буковини з'явила­ся нова сила, талановита символістка — Ольга Кобилянська (1865— 1942), яка у своїх творах, зокрема в першому під назвою "Людина", з'явився друком 1891 р., та в другому "Царівна" (1895 р.) ідеалізує аристократизм духа. В її пізніших творах "Природа", "Некультурна", а особливо в оповіданні "Битва", змальовані розкішними барвами картини природи, які можна зарахувати до поеми в прозі. А твори "Банк Рустикальний", "Земля", "На Полях" та інші дають читачеві реально-мистецькі сцени.

Культурно-освітні організації на Буковині

У 1884 р. засновано в Чернівцях товариство "Руский Народний Дім", першим головою якого був Єротей Пігуляк, а секретарем Оме­лян Попович. Рік пізніше почав виходити часопис "Буковина" за ре­дакцією Осипа Юрія Федьковича, спочатку два рази в місяць, пізні­ше частіше. Після Федьковича редакторами "Буковини" були Силь-вестер Дашкевич, Осип Маковей та ін. Часопис друкувався народ­ною мовою й фонетичним правописом і проіснував аж до 1918 p., тобто до окупації Буковини румунами. Буковина відіграла визначну роль в розвитку національної думки і свідомості буковинських українців.

Одночасно "Руська бесіда", що її перебрали від москвофілів на­родовці, почала видавати "Бібліотеку для молодсжі, селян і міщан­ства", в якій визначну роль відіграв педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович (1856—1930). Пізніше назву "Бібліотеки" заміне­но на "Ластівку", а вкінці на "Читальню".

У 1887 р., за ініціативою Ом. Поповича, засновано товариство "Руська Школа", яке він очолював продовж перших чотирьох ро­ків. Від 1891 р. аж до 1914 р. головою товариства був мовознавець і педагог Степан Смаль-Стоцький (1859—1939). У 1910 р. товари­ство перейменовано на "Українська Школа". Воно в 1912 р. налі­чувало 12 філій по цілій Буковині, засновувало приватні школи, а також утримувало дівочу учительську семінарію в Чернівцях та ре­альну гімназію у Вашківцях. Крім того, товариство "Українська

Школа" дбало про українські потреби в державних школах, орга­нізувало курси для підвищення кваліфікацій учителів, видавало ук­раїнські шкільні підручники й серію книжок для дітей "Діточа Біб­ліотека".

Найбільшого розвитку у цьому періоді досягло власне укра­їнське шкільництво на Буковині, яке стояло найкраще з усіх укра­їнських земель. У 1910—1911 шкільному році на Буковині працю­вало 216 народних шкіл з українською мовою навчання, в яких училося 39796 учнів і викладало 800 учителів-українців. Крім того, було ще 77 шкіл румунських, 82 німецьких та 32 інших шкіл. У 1911 р. з понад 122 тис. дітей шкільного віку тільки 4000 було неписьменних (3,03%)¹. У цьому була велика заслуга Омеляна По­повича, інспектора українських народних шкіл у 1892—1912 pp.

Крім того^ було ще й середнє шкільництво, одна чисто укра­їнська гімназія у Вижниці, крім згаданої вже приватної у Вашків­цях, а також школи, в яких деякі предмети викладалися українською мовою поруч румунської та німецької. У середніх школах Букови­ни навчалося тоді щорічно 1800 молодих українців та бл. 70 укра­їнців, кандидатів на учителів.

У Чернівецькому Університеті від 1875 р. було три, а від 1884 р. п'ять кафедр з українською мовою викладання. Тут 1912 р. навча­лося майже 1200 студентів, серед них 313 українців та 312 румунів. Згідно з декретом міністерства внутрішніх справ від 9 грудня 1860 p., українська мова була визнана офіційною мовою нарівні з німецькою та румунською в усіх урядових установах. Але, коли ук­раїнські посли запропонували, щоб українську мову вживати в соймі як офіційну, румунські запротестували, кажучи, що такої мови не­ма й румунська більшість схвалила, що в соймових дебатах можна вживати тільки німецьку й румунську мови.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідо­мості, поправлялася й політична ситуація для українців. Почавши від 1880 p., усі національно свідомі українці, а зокрема українська інтелігенція належали до народовського табору на Буковині. Спо­чатку вони не хотіли творити жодних політичних партій, щоб не роздрібнювати себе, аж до створення Української Радикальної Партії в 1906 р. на чолі з Теодотом Галіпом, Ільком й Остапом Поповичами та Наполеоном Бігарієм. їхніми органами були "На­родна Воля" й "Народна Справа", які з'являлися в 1905—1909 pp., та "Громадянин", що прийшов їм на зміну і виходив аж до вибуху війни в 1914 р. Радикальна Партія мала досить добре зорганізовані партійні кадри при допомозі товариства "Січ". Однак її вплив на Буковині був слабкий².

¹ Єфремов С. Історія українського письменства.—Вид. 4, з одмінами й додатками.— Київ—Ляйпціг, 1919.— Т. 2.— С 125.

222

Буковина, її минуле й сучасне.— Париж—Філадельфія—Детройт, 1956.—С 255—256. Там же.-С. 257.

223

Того самого 1906 р. була заснована також Соціал-демократична партія, яка ставила собі за мету організувати українське робітниц­тво, її пресовим органом був часопис "Борба", що виходив з епіг­рафом "Пролетарі всіх країн, єднайтеся". Головою цієї партії був Осип Безпалко, а провідними діячами Григорій Андріящук, Ми­кола Гаврищук та інші. Соціал-демократична партія була в опози­ції до Радикальної партії, як також і до народовців, які в 1908 р. створили свою власну "Національно-демократичну партію", на чолі якої стали проф. С. Смаль-Стоцький, барон Микола Василько, Оме­лян Попович, Єротей Пігуляк, священик Теофіл Драчинський та ін. Пресовими органами цієї партії були "Буковина", яка тоді ви­ходила тричі в тиждень, і тижневик "Народний Голос".

Жваву національно-освідомлюючу й одночасно спортову працю провадили руханкові й пожежні організації, об'єднані в "Союзі Сі­чей", який у 1904—1914 pp. поширив свою сітку на всю Буковину й начисляв 123 правних членів, 5 окружних союзів та 112 товариств "Січ" по селах Буковини.

Поруч із цими найважливішими культурно-освітніми, запільно-громадськими та економічно-фінансовими товариствами в період національного відродження Буковини виникло багато організацій найрізноріднішого характеру, студентських, жіночих, учительських, церковних, драматичних, музичних, наукових, руханково-спорто-вих тощо. У 1914 р. на Буковині було 590 різних українських това­риств та установ¹.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв'язку із загальним українським відродженням. Від самого початку національно свідомі одиниці не без успіхів протистояли ру­мунізації та германізації, налагоджуючи зв'язки з українцями з інших земель, доказували історичні права українців на Буковину².

У 1909 р. націонал-демократи організували в Чернівцях з'їзд, на який прибули всі активні українські діячі: сільські війти з заступ­никами, голови читалень "Просвіти" й товариства "Січ" тощо. На тому з'їзді створено "Руську Раду", відому також під назвою "Се­лянська Партія", на чолі з проф. С. Смаль-Стоцьким.

У такому стані Буковину захопила перша світова війна й перша російська окупація в 1914 р.