6.4. Юридична особа як суб’єкт цивільного права

У цивільних правовідносинах беруть участь не тільки громадяни (фізичні особи), а й тисячі різноманітних соціальних утворень. Це можуть бути державні, комунальні, кооперативні, приватні підприємства та установи, господарські товариства, фермерські господарства, громадські організації тощо. Але такими вони стають лише за умови, що вони відповідають встановленим у законі вимогам, тобто є юридичними особами.

Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту державної реєстрації. Цивільна правоздатність юридичної особи має універсальний характер, є загальною. Це означає, що обсяг її прав та обов’язків не залежить від мети її діяльності, системи органів управління, місцезнаходження та інших факторів.

Ознаками юридичної особи є:

- організаційна єдність. Юридична особа має певну структуру (відділи, управління, цехи, інші підрозділи), керівництво, певну мету і завдання (закріплені статутом, засновницьким договором або іншим установчим документом);

- наявність відокремленого майна. Організація повинна мати своє майно, відокремлене від майна засновників або інших юридичних осіб. Юридична особа володіє ним за правом власності, повного господарського відання (це стосується державних підприємств) чи оперативного управління (це стосується казенних підприємств — таких, які не можуть бути приватизовані). Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс чи кошторис, рахунок у банку);

- самостійна майнова відповідальність. Юридична особа сама відповідає за правочинами, що укладаються нею, за борги та інші зобов’язання. Наприклад, держава не відповідає за борги державних підприємств;

- участь у цивільному обігу від свого імені. Юридична особа має власне найменування, закріплене державною реєстрацією. Вона має право набувати права й обов’язки, визначені її статутом чи іншим установчим документом. Наприклад, юридична особа має право набувати майно, особисті немайнові права, укладати будь-які правочини;

- здатність бути позивачем і відповідачем у суді. Від свого імені юридична особа має право бути учасником судового чи господарського процесу.

Залежно від порядку створення юридичні особи поділяють на два види:

1. юридичні особи приватного права. Вони створюються фізичними та юридичними особами на підставі установчих документів;

2. юридичні особи публічного права. Такі юридичні особи створюються за рішенням державних органів (наприклад, за розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим) або органів місцевого самоврядування.

Юридичні особи можуть існувати в різних організаційно-правових формах, передусім у формах товариств і установ.

6.5. Особисті немайнові права фізичної особи

Кожна фізична особа від народження має певні особисті немайнові права. Крім того частину таких прав вона отримує за законом.

Особисті немайнові права – це такі блага, які не мають грошової чи будь-якої іншої майнової оцінки. Вони пов’язані з особою людини, не можуть передаватись і бути відчуженими.

Особисті немайнові права можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених Конституцією та законами України (наприклад, при притягненні її до кримінальної відповідальності або в інтересах забезпечення національної безпеки).

Цивільне законодавство виділяє два види особистих немайнових прав, а саме – ті, що забезпечують:

1. природне існування фізичної особи;

2. її соціальне буття.

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать, зокрема:

- право на життя. Людина не може бути позбавлена життя, навіть за її проханням припинити її життя. Медичні, наукові та інші дослідження можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою;

- право на охорону здоров’я і право на медичну допомогу, а також право на

донорство;

- право на інформацію про стан свого здоров’я і право на таємницю про

стан здоров’я. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи та навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи;

- право на свободу і право на особисту недоторканість. Забороняється фізичне та психічне насильство щодо особи;

- право на сім’ю і право на опіку або піклування;

- право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, належать, зокрема:

- право на ім’я, на зміну та використання імені. Фізична особа має право на запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та ім’я, а особа, яка досягла 14 років, вправі здійснити цю дію за згодою батьків або піклувальника. Прізвище фізичної особи може бути змінене у разі реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним;

- право на повагу до гідності та честі. Честь – це соціальна значима суспільна позитивна оцінка особистості. Гідність – це оцінка особою своїх моральних, професійних та інших якостей;

- право на індивідуальність;

- право на особисте життя та його таємницю;

- право на місце проживання;

- право на свободу пересування;

- право на вибір роду занять;

- право на недоторканість ділової репутації. Ділова репутація – це суспільна думка щодо професійних якостей особи;

- право на свободу об’єднань.

Захист цих невід’ємних особистих прав людини здійснюються судом на підставі норм конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, екологічного та інших галузей права України.

Відповідно до цивільного законодавства громадянин вправі вимагати по суду спростування відомостей, які порочать його честь, гідність, або ділову репутацію, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Заінтересована особа має право на судовий захист честі та гідності й у разі, коли відомості, які порочать, поширені щодо померлого члена її сім’ї чи іншого родича.

Обов’язок доведення того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача. Позивач зобов’язаний довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать.

Форма поширення відомостей може бути будь-якою: усною (у публічних виступах), публікацією в пресі, повідомлення по радіо, на телебаченні, в інших засобах масової інформації, викладеною в службових характеристиках тощо. Якщо такі відомості поширені у пресі або інших засобах масової інформації, суд притягує як відповідачів автора та орган масової інформації (видавництво, редакцію).

Не вважається поширенням відомостей, які порочать честь, гідність і ділову репутацію, повідомлення їх лише тій особі, якої вони стосуються.

Особа, стосовно якої поширено відомості, що порочать її гідність або ділову репутацію, має право вимагати, поряд із спростуванням таких відомостей, відшкодування збитків і моральної шкоди, заподіяних їх поширенням.