13.3. Досудове врегулювання господарських спорів

Чинним господарським процесуальним законодавством України передбачено, що сторони господарських відносин вживають заходів досудового врегулювання господарських спорів за домовленістю між собою, якщо це обумовлено договором або передбачено законом.

Досудове врегулювання спорів являє собою систему заходів, що вживають підприємства, установи та організації, майнові права яких порушені, для безпосереднього вирішення виниклого конфлікту, перед тим як звернутися до господарського суду. Таке врегулювання містить в собі не тільки пред’явлення претензій та інших вимог протилежній стороні, але також припускає розгляд і добровільне задоволення вимог сторони, що пред’явила претензію у випадку її законності й обґрунтованості.

Значення претензійного порядку врегулювання спорів полягає в тому, що відповідач повідомляється про наявність у його контрагента (організації або громадянина-підприємця) майнових або немайнових претензій до нього. У той же час претензійний порядок у відомій мірі охороняє інтереси не тільки позивача, але й самого відповідача, оскільки він сприяє задоволенню вимог у добровільному порядку й дозволяє в такий спосіб уникнути непередбачених додаткових витрат у випадку передачі справи на розгляд господарського суду.

Хоча інститут досудового врегулювання господарських конфліктів, частково ще зберігається у чинному законодавстві, проте втрачає свою актуальність. Розроблені ще в період радянської господарської системи норми позасудового порядку вирішення господарських спорів в умовах сьогодення не відповідають повною мірою вимогам сучасних ринкових відносин. Це обумовлено наступними обставинами:

- з’явилася велика кількість підприємств приватної й колективної форм власності. А для сучасного приватного підприємця процес ухвалення рішення про добровільне відрахування особистих коштів або коштів власників є більше актуальним, тому що для невеликих підприємств незаплановані витрати оборотних коштів викликає погіршення їхнього фінансового становища. До того ж економічно вигідніше не перераховувати для задоволення претензії кошти кредитора, а залучати їх до обороту і діставати додатковий прибуток, із частини якої потім оплачувати штраф, передбачений ст. 9 ГПК України. З цього й виходить, що віддання переваг відповідальності за необґрунтовану відмову задовольнити претензійні вимоги є тільки причиною занепаду та неактуальності досудового врегулювання спорів;

- широкому застосуванню досудового врегулювання спорів перешкоджає криза неплатежів. Досить розповсюдженою є ситуація, коли розпорядження податкової адміністрації блокує рахунок підприємства й позбавляє останнє можливості розпорядитися коштами, задовольнити претензійні вимоги іншої сторони, а задоволення таких вимог тільки погіршує й без того складне становище господарюючого суб’єкта;

- з’явилося багато принципово нових правовідносин, для впорядкування яких застосування досудового врегулювання спорів недоцільно, тому у статті 5 ГПК України вказаний перелік спорів, на які поширюються вимоги досудового врегулювання. Так, спори, що виникають із договору перевезення, договори про надання послуг зв’язку й договори, засновані на державному замовленні, можуть бути передані на розгляд господарського суду лише за умови дотримання сторонами встановленого для даної категорії справ порядку їх досудового врегулювання.

Порядок досудового врегулювання спорів визначається Господарським процесуальним кодексом України, якщо інший порядок не встановлений чинним законодавством України, що регулює конкретний вид господарських відносин.

Справи, порушені за заявою прокурора або його заступника, Рахункової палати, Антимонопольного комітету України і його територіальних відділень, збуджуються господарським судом незалежно від прийняття сторонами заходів досудового врегулювання спорів.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств й організацій, які не відповідають законодавству і порушують права й охоронювані законом інтереси підприємств й організацій, спори про стягнення заборгованості по опротестованим векселям, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків й інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про обіг стягнення на закладене майно (ст. 5 ГПК України).

Досудове врегулювання спору, що виник внаслідок порушення прав і законних інтересів підприємства, здійснюється шляхом пред'явлення підприємством-потерпілим письмової претензії до підприємства-порушника.

Відповідно до ст. 7 ГПК претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Про результати розгляду претензії її заявник повідомляється в письмовій формі (так звана відповідь на претензію). Надсилання відповіді є обов'язковим незалежно від того, задовольняються чи ні вимоги заявника. За порушення строків розгляду претензії встановлено майнову відповідальність, яку може застосувати господарський суд при прийнятті рішення – стягнення в доход Державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штрафу у розмірі 2 відсотків від суми претензії, але не менш ніж 5 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше ніж 100 розмірів неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Змінами, які були внесені до господарського процесуального кодексу України, було, фактично, скасовано процедуру досудового врегулювання розбіжностей, що виникають при ук­ладенні господарських договорів, самими сторонами майбутнь­ого договору. Ця процедура завжди кваліфікувалася як харак­терна особливість, як специфічна стадія укладення господарських договорів, що відрізня­ла їх від цивільно-правових договорів споживчого (побутового) характеру. Відтепер відносини між підприємствами та організа­ціями у разі виникнення розбіжностей щодо змісту господарського договору при його укладенні лише частково підпадають під нормативно-правове регулювання, оскільки нова редакція ст. 10 ГПК, лише надає право передавати спори, що виника­ють під час укладення певної категорії господарських договорів, на вирішення господарського суду.

За логікою цієї статті немає необхідності складання, надсилання та розгляду протоколу розбіжностей, вре­гулювання розбіжностей самими підприємствами та організаці­ями. Тому що будь-яка відповідь другої сторони на пропозицію укласти договір (оферту), що містить свої пропозиції, в свою чергу теж стає офертою, а питання щодо обов’язковості передачі на вирішення гос­подарського суду розбіжностей, неврегульованих при укладенні господарських договорів, а також спорів про спонукання уклас­ти договір законом теж не врегульовано.