2. Екологічна безпека та її економічні складові

Екологічна безпека – ступінь захищеності територіального комплексу, екосистеми, людини (безпека життєдіяльності) від можливих екологічних уражень. Визначається величиною екологічного ризику.

Екологічний ризик – це ймовірність негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на навколишнє середовище, що спричиняють незворотну деградацію екосистем.

Узагальнену характеристику (параметри) екосистеми Пе можна записати у такому вигляді:

Пе = f (Ке Ка Кв Кс Кп Кк Кр),

де Ке, Ка, Кв, Кс, Кп, Кк, КР узагальненні характеристики, відповідно – енергії, атмосфери, води, субстрату ґрунту, продуцентів, консументів і редуцентів.*¹

У цілому екологічний ризик системи (R) можна визначити за формулою:

R = Y (1 – r) T,

де R – значення ризику; Y – обсяг фітомаси, що виробляється у цей час; r – норма дисконту; Т – час дії; (1 – r) Т – коефіцієнт дисконтування, за допомогою якого обсяг фітомаси, виробленої за Т, приводять до умов базового року (за Є. Хлобистовим, 2000).

В. Горшков, російський вчений-еколог, визначив критерій – гранична сталість екосфери щодо антропогенного навантаження. Ця величина становить 1% чистої первинної глобальної продукції біоти, що дорівнює приблизно 23.10 18 дж./ рік, або 0,74.1012 Вт/ рік. За оцінками різних фахівців, сучасне пряме споживання людством біопродукції становить від 7% до 12%, тобто в 10 разів більше від рубежу стійкості біосфери.

Валова потужність енергетики світу становить біля 18.1012 Вт/рік, що у 24 рази більше від енергетичної оцінки межі.

Т.А. Акімова і В.В. Хаскін пропонують таку формулу визначення екологічної безпеки суспільства:

F = ,

де F – коефіцієнт майбутнього; І – індекс цивілізованості (рівень культури, освіти, виховання); R – ступінь ризику, ймовірність негативних наслідків; P – інтенсивність наслідків; Т – час, ймовірна віддаленість наслідків.

Економічний аспект екологічної безпеки включає оцінку:

1) суспільних витрат, які спричинені забрудненням; вони складаються з двох частин – економічних збитків від забруднення і додаткових та компенсаційних витрат на подолання забруднення;

2) економічні збитки – це вартість, яка не була вироблена у результаті забруднення (зниження продуктивності праці, якості природних ресурсів та ін.);

3) додаткові та компенсаційні витрати – це витрати суспільної праці на усунення або зменшення негативних наслідків від забруднення.

3. Концепції регулювання взаємовідносин людини і природи

Навколишнє середовище, придатне для життя людини, створюється і підтримується в оптимальному стані природними екологічними угрупуваннями – біотою. Природна біота компенсує будь-які порушення середовища, що не перевищують порогу порушення самої біоти, – говорить наукова концепція Біотичної Регуляції. Порушення природних комплексів в ході господарської діяльності призводить до того, що вони не можуть виконувати свою стабілізуючу функцію.

Навпаки, порушені екосистеми діють як потужний дестабілізатор біосферної рівноваги. Тому, якщо більшість території планети будуть вкриті антропогенними ландшафтами, то навіть за відсутності будь-яких забруднюючих викидів, умови навколишнього середовища швидко стануть непридатними як для людей, так і для інших живих істот.

Концепція Біотичної Регуляції навколишнього середовища була запропонована у 1992 році. Вихідні положення стійкого розвитку:

• забезпечення природно-екологічної сталості на основі біотичної регуляції навколишнього середовища.

• забезпечення економічного розвитку на основі радикально модифікованої ринкової системи.

• забезпечення стійкого соціального розвитку на основі принципу справедливості.

• забезпечення тісного міжнародного співробітництва та кооперації для досягнення цілей стійкого розвитку.

Ідея коеволюційного розвитку людини і природи. Відомий російський вчений-еколог М. Моісєєв вважає, що гармонійні стосунки між людиною і природою неможливі. Головна ідея його концепції – коеволюційний розвиток суспільства і природи. Коеволюція – паралельний, спільний розвиток техно- й біосфери. В зв‘язку з тим, що НТП нині в 100000 разів перевищує швидкість біоеволюції, слід вважати, що коеволюція не просто паралельний розвиток, а своєрідна адаптація один до одного різношвидкісних процесів біосфери й техносфери.

Концепції “неотехнооптимізму”. Протилежними песимістичним концепціям розвитку стосунків між людиною і природою є погляди, за якими основні надії людства в гармонізації взаємодії техносфери й біосфери полягають у кращому розвитку найновіших технологій. Головними ідеологами цього напрямку виступають Е. Вайцзеккер, Е. Ловінс, Х. Ловінс. Їх остання доповідь Римському клубові^* “Чинник чотири: подвоєння продукції при використанні половини ресурсів” (1994 р.) аналізує можливості впровадження найновітніших екологічно чистих й мало ресурсномістких технологій. За їх розрахунками, вони дають можливість у 4 ризи підвищити ефективність використання ресурсів (не видобування, а саме використання). Також в їх доповіді розглядаються проблеми нової організації екобізнесу, податкової бази, спрямованої на заохочування ефективного використання природних ресурсів. Але автори цієї концепції, яку ще називають концепцією “неорозкоші, або “необагатства” також підкреслюють, що ненаситне споживання може випередити “революцію ефективності”, звівши нанівець зусилля людства щодо поліпшення екологічних умов. Таким чином, усе зводиться до можливостей і бажань сучасної цивілізації зрозуміти небезпечність сучасної екологічної політики і необхідність обмеження надмірного зростання власних матеріальних потреб.

На наш погляд, ні жодна з розглянутих наукових концепцій не може бути прийнятою повністю без деяких обмежень, особливе концепція біотичного регулювання. Людство ніколи не захоче повністю підпорядкувати власні інтереси потребам природи. Тобто шлях пошуку гармонізації відносин між людиною і природою знаходиться десь у посередині наведених позицій і поглядів науковців-екологів.

При негативному варіанті розвитку людство чекає повна деградація як біосфери, так й самої людини.