2. Образотворче мистецтво, архітектура

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний характер, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичними. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну україно-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього ХІХ ст. в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії.

Слід зауважити, що саме за художній талант Шевченка викупили з неволі російські та українські діячі культури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т. Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Контрастне поєднання м’яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних особливостей його художньої манери. Написані Шевченком обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архітектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архітектура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються, або смиренно несуть важкий хрест долі («На цвинтарі»).

Вихований на традиціях академічної школи класицизму, Шевченко через романтизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі («Селянська родина», «Катерина», «Дари в Чигирині», «Старости», «Судна Рада»). «Притча про блудного сина» (1856 р.) яскраво ілюструє духовну еволюцію героя і характеризується відходом від академічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизняному образотворчому мистецтві.

Одним з провідних жанрів у творчості Т. Шевченка був портрет. Його пензлю належить близько 130 портретів, серед яких найбільш цікаві – автопортрети. В 1860 році Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування.

Художники вперше докладно зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність для мистецтва простих людей та еліти суспільства. Художники ніби намагаються стерти кордон між класицизмом і романтизмом, досягаючи при цьому значних успіхів у торуванні шляхів до цілком реалістичного живопису. Український національний колорит, національна вдача українців сприяли цьому найбільшою мірою. Тому українська тематика активно розробляеться не тільки власне українськими художниками (друзями Т. Шевченка А. Мокрицьким, І. Сошенком, В. Яненком, Г. Васьком), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні, - В. Тропініним, К. Павловим, М. Сажиним. Не забували художники першої половини ХІХ ст. і про середній прошарок українського суспільства (портрет юнака з родини Томар роботи Г. Васька). Найбільш прикметною в живописі першої половини ХІХ ст. постаттю слід визначити колишнього кріпака В. Тропініна, якого ще 1824 р. обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. У своїй творчості він одним з перших у Російській імперії звернувся до образу простолюдина-трудівника. Художник створив узагальнений образ представника українського народу («Українець», припускають, що на портреті зображено Устима Кармелюка»), низку портретів селян-кріпаків («Українка», «Молодий український селянин», «Праля» та ін.). Справжнім шедевром портретного мистецтва є його «Дівчина з Поділля». Цей та інші твори засвідчують непересічний талант Тропініна як витонченого, майстерного рисувальника, колориста і тонкого психолога.

З М. Гоголем, Т. Шевченко близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповів місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі (1841-1910 рр.), який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина – «Ніч на Дніпрі» - викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Багато зробив для України Ілля Рєпін (1844-1930 рр.), родом з Чугуєва на Слобожанщині. Пензлю великово художника належать картини: «Українська селянка» (1880 р.), «Портрет Т.Г. Шевченка» (1888 р.), «Українське весілля» (1928 р.) та багато ін. Його перші життєві враження пов’язані з Україною – акварель «Бандурист» художник намалював у 15 років. У творчості І. Рєпіна українська тематика не була лише виявом захоплення яскравими типажами та подіями давнини. На уславленому полотні «Запорожці пишуть листа...» художник зобразив кількох своїх друзів-українофілів, понад 10 років (1880-1891 рр.) працював Рєпін над картиною, а на картині «Не чекали» (1884 р.) драматично змалював повернення з каторги безіменного українського патріота.

І. Рєпін намагався виховувати «українських Матейків» і додав своїм учням завдання писати на українські історичні теми. Найвідоміша картина – «Гість із Запоріжжя» Фотія Красицького (1873-1944 рр.), внучатого племінника Т. Шевченка.

Автором знаменитого портрета Т.Г. Шевченка та картин на українську тематику був російський художник Іван Крамськой (1837-1887 рр.). Він, як і І. Рєпін, входив до Товариства пересувних художніх виставок, яке стало провідним митецьким об’єднанням у Росії в 70-х роках ХІХ ст.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко (1862-1912 рр.). Більшість його работ, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів» та ін. Пимоненко - автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

Розвиткові живопису сприяло виникнення низки спеціяльних закладів (художні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають жанрово-побутові полотна, сцени з мальовничої української природи, героїчні історичні події, народні легенди й повір’я, в яких митці намагаються передати психологічні нюанси.

Продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников («Бандурист на шляху», 1854 р.), І. Соколов (справжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина «Дівчата ворожать уночі проти вана Купала» з двома центрами освітлення – маленьким каганцем і яскравим повним Місяцем, які надзвичайно виразно окреслюють постаті групу дівчат у човні). Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився передусім як метр вражаючих маріністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів («Чумацька валка», «Комиші на Дніпрі» та ін.). На західноукраїнських землях одним з найвидатніших майстрів живопису був Ю. Брандт («Пиборкання дикого коня», «Пісня перемоги», «Прощання», цикл акварелей «Козаки» та ін.).

Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух «передвижників» - Товариства пересувних художніх виставок (1870 р.). Одним з основоположників цього руху був Констянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт («Майська ніч, «Сорочинський ярмарок», «Танок кріпачок перед поміщиком», «Дівчата біля криниці», «Вибілювання полотна» та ін.

До «передвижників» належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: «Христос перед Пілатом», «Розп’яття», Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: «Стрілецький бунт», «Сокольничий»), Микола Ярошенко (портрети та «ідейні полотна «Крізь життя», «В’язень»), Ілля Рєпін (картини з історії «козацької вольниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі тили», «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Бокша»), Микола Лимоненко, Микола Бодаревський та ін.

У 80-90-х рр. провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська національна школа пейзажного живопису («Шукач сонця» В. Орловський, О. Сластіон, С. Світославський, К. Костанді, І. Похитонов, С. Васильківський). Творці пейзажного жанру представляли усі райони безмежної України й різні пори року, змальовували у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні («Сінокіс» В. Орловського, «Село взимку» П. Левченка. «Козача левада» С. Васильківського).

Сергій Васильківський (1854-1917 рр.), творчість якого щільно пов’язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі. Він був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв («Козаки в степу»). З Парижем пов’язана творчість талановитої художниці з України М. Башкирцевої.

Батальний живопис започатковує Микола Самокиш (1860-1944 рр.). Його перше полотно на цю тематику – «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцом». Найбільш відома з історичен полотен картина «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким».

Майстром психологічного портрета був Олександр Мурашко (1875-1919 рр.). Він є автором відомої картини «Похорон кошового», для центральної постаті якої позував М. Старицький.

Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко. Але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер’єра палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М. Лимоненко, Васнєцов та ін.).

Розширення меж тематичного арсеналу портретного живопису вже у другій половині ХІХ ст. сприймалося як традиційне і знайшло яскравий та плідний розвиток у творчості багатьох талановитих українських художників, таких як В. Маковський, М. Рачков та ін.

В Галичині душею національного мистецького життя був талановитий жудожник (пейзажист-лірик і портретист) Іван Труш (1869-1941 рр.). Він є автором портретів відомих діячів української культури І. Франка, Л. Українки, В. Стефаника, М. Лисенка та ін. Труш виступив ініціатором створення в Галичині українських художніх товариств. У 1898 р. він створив у Львові Товариство до розвою руської штуки, а в 1905 р. – Товариство прихильників української штуки. Значною подією в культурному житті всієї України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою Труша в 1905 році у Львові.

Слід зазначити, що народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогм, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівську на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Кам’яні броди на Житомирщині (фаянс), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різбарство).

Українська скульптура в першу половину ХІХ ст. розвивалась під впливом класицизму. Найталановитіші скульптори, що вийшли з українського середовища, прославились на ниві російського мистецтва. І. Мартос (1754-1835 рр.), родом з Ічні (тепер Чернігівська обл.) який став професором, а згодом ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторіччя мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, у тому числі пам’ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818 рр.), А. Рішельє в Одесі (1823-1828 рр.).

У Києві 1853 р. на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиноського й архітектора К. Тона був споруджений пам’ятник князю Володимирові Великому. Виконав його відомий російський майстер німецького походження П. Клодт (1805-1867 рр.).

Скульптор М. Микешин (1835-1896 рр.), за походженням білорус, створив пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві (1879-1888 рр.). Разом з Д. Менделєєвим, І. Рєпіним він був засновником Товариства імені Т. Шевченка для допомоги нужденним уроженцям Південної Росії, що вчились у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга.

Для пам’ятника І. Котляревському в Полтаві кульптор Л. Позен виконав горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника». Де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського життя українського села та історії («Кобзар», «Запорожець у розвідці», «Скіф» та ін.).

У 1899 р. було споруджено і урочисто відкрито перший пам’ятник у Житомирі - пам’ятник О.С. Пушкіну.

Скульптор з Галичини – Михайло Паращук здобув світову славу. Разом з Антоном Попелем він створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові. М. Паращуку також належать скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка і С. Людкевича.

На межі столітть в архітектурі панує стриманий академічний стиль - класицизм. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

В плануванні міст відбулися певні зміни. Обов’язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

З’являється новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набували своєрідних українських ознак.

Національне церковне будівницво в Україні на початку ХІХ ст. тимчасово припинилося, оскільки синод Руської православної церкви заборонив будувати церкви українського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежується українські традиції став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). Українську традицію у храмовому будівництві замінив стиль ампір, а згодом – псевдовізантійський стиль.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров’я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським (1766-1833 рр.). За його проектом споруджені пам’ятник на Честь повернення Києву Магдебургського права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П. Ярославський (1750-1810 рр.). Значну цінність має перний театр в Києві, побудований у 1897-1901 рр. за проектом архітектора В. Шретера. У 1862-1882 рр. за участю архітектора О. Беретті (1816-1895 рр.) споруджено Володимирський собор у Києві. Також за проектом професора Київського університету італійця О. Беретті був споруджений у класичному стилі головний корпус університету (1837-1842 рр.). У 20-30-х роках ХІХ ст. у Львові була побудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824-1835 рр.), Народний дім (1851-1864 рр.) і низка житлових будинків.

Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор – Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В. Васильєв, закінчив А. Тон) увічнили пам’ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

У другій половині ХІХ ст. складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з’являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву еклектика. У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса – нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко просьтежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І. Шторма, П. Спарро, О. Беретті. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині і живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білий Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були створені дивовижні ландшафти.