Лекція № 1 Тема: Структура сучасної екології План

1. Визначення, завдання, основні поняття та закони екології.

2. Глобальні екологічні проблеми планети Земля.

3. Сучасна соціоекологічна ситуація в Україні.

4. Екологічний моніторинг, екологічний менеджмент, екологічний аудит, екологічний маркетинг

Література:

1. Бачинський Г.О. Основи соціології К.: Вища шк., 1995

2. Білявський Г.О. та ін. Основи загальної екології: Підручник / Г.О.Білявський, М.М.Падун, Р.С.Фурдуй. – 2-е вид., зі змінами. К.: Либідь, 1995. – 368 с.

3. Гладков М.О., Міхєєв О.В. та ін. Охорона природи К.: Вища шк., 1980

4. Злобин Ю.А. Основы экологии К.: Либра, 1998

5. Людина і довкілля: Антологія у 2 кн-х. К.: Заповіт, 1995

6. Одум Ю. Экология М.: Мир, 1986

Наше сьогодення – це переддень ІІІ тисячоліття. Якщо початок І тисячоліття у світовій історії пройшов під знаком чекання месії, початок ІІ знаменувався пророцтвом кінця світу, то початок ІІІ усвідомлюється здебільшого як реально можливий кінець історії людства.

Сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і розвитку, суспільство тим самим створило реальну загрозу своєму існуванню. Сьогодні йдеться про інтенсивне якісне і кількісне знищення природних умов та ресурсів, необхідних і достатніх для існування живого, передусім людини. За прогнозом учених Римського клубу, при збереженні наявних тенденцій у взаємодії суспільства і навколишнього середовища, вже через 35-40 років може розпочатися масове вимирання землян. Це стосується всіх країн і народів.

Гостро ці питання вперше порушив Генеральний Секретар ООН У.Тан. У його відомій доповіді на загальних зборах ООН 1969 року взаємопов’язані явища демографічної лавини, вичерпування природних ресурсів і забруднення довкілля кваліфікуються як насування глобальної екологічної катастрофи. Історична доповідь У.Тана – це зразок першого системного підходу до давньої проблеми людини і природи, яка з того часу почала розглядатися з позиції настійної вимоги слідувати законам природи і враховувати обмеження, які накладають ці закони.

Невпинне поглиблення екологічної кризи, а точніше кризи відносин суспільства з природою, наприкінці ХХ століття викликало необхідність радикальних заходів щодо цілей і пріоритетів розвитку.

На цьому шляху особливе місце належить “Загальнопланетарному саміту” (Конференція ООН) з природного середовища і розвитку (Ріо-92), що відбувся в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 року. На цьому саміті задекларовано принципи стійкого екологічно безпечного розвитку та прийнято два історичні документи: “Декларацію у справі природного середовища і розвитку” і “Глобальну програму дій – Порядок денний 21”.

Керівники 179 країн – членів ООН (Україну на цьому саміті представляв І.Плющ) закликали уряди всіх країн світу та громадян Землі до запровадження принципів стійкого екологічного розвитку у сфері соціальної, економічної і екологічної політики.

За визначення Світової комісії ООН з розвитку і навколишнього середовища (Комісія Брундтланд), [слід згадати, що поняття “стійкий розвиток” набуло особливої гостроти лише після публікації доповіді “Наше спільне майбутнє” (1987 рік), яку підготувала Комісія ООН з розвитку і навколишнього середовища під керівництвом Гру Харлем Брундтланд],

стійкий розвиток (анг. sustainable development) – це такий розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без втрат для майбутнього покоління забезпечити свої власні потреби. Йдеться про розвиток у межах господарської (екологічної) ємності природного середовища, що не вносить незворотних змін у природу і не створює загрози для як завгодно тривалого існування людини як біологічного виду Homo Sapiens.

Сьогодні екологічній проблематиці надається особливої уваги, як у світі, так і в Україні зокрема. Ці питання викликають глибоке занепокоєння не тільки вчених і спеціалістів, але і різних міжнародних організацій, урядів, політичних діячів, широких кіл громадськості. Свідченням цього став всесвітній Саміт Землі (Ріо+10), який проходив з 26 серпня по 4 вересня в Йоханнесбурзі (ЮАР) і був присвячений огляду досягнень по запровадженню принципів стійкого розвитку прийнятих в 1992 році в Ріо-де-Жанейро. В ньому прийняли участь 65 тисяч учасників із 189 держав. Мета конференції – розуміння Ноосферного розвитку як ефективного, морально чистого і екологічно безпечного шляху виходу на новий рівень буття, який узгоджений з єдиними законами світостворення, і є у ХХІ столітті найбільш правильним шляхом подальшого розвитку всього людства. На Саміті було розглянуто ряд питань всесвітнього характеру: вода і каналізація; енергетика; охорона здоров’я; виробництво в сільському господарстві; управління екосистемами. Також була розроблена загальна Європейська екологічна стратегія, яка полягає у співробітництві різних держав і спільному підході до вирішення екологічних проблем, розвиток еколого-економічного партнерства нового типу Схід-Захід. Україну на Саміті Землі представляв Л.Кучма.

Нині екологічна освіта розглядається як важливий засіб попередження екологічної катастрофи. Ось чому сьогодні недостатньо мати певний об’єм екологічних знань, необхідна моральна екологічна позиція і відповідна їй діяльність людини. Необхідно, щоб кожна людина не лише засвоїла зміст екологічних понять, термінів, законів функціонування і розвитку природних систем, завдання екології, принципи раціонального природокористування, екологічні проблеми свого регіону, місцевості, правила поведінки в природному середовищі, а й виробила в себе власну морально-екологічну позицію, а також усвідомила свою роль і можливості в розв’язанні екологічних проблем в Україні та за її межами, усвідомила вплив природи на духовну сферу людини.

Виходячи з цього, метою екологічної освіти є формування екологічної свідомості, розвиток екологічної культури, глибокі знання з цієї проблематики, вироблення чіткої громадянської позиції. Екологічна відповідальність кожної людини – повинна бути нормою освіченості.

З метою формування засад екологічної культури у вищих закладах освіти читається нормативний курс “Основи екології”.

1. Термін екологія в наш час став широко відомим і загальновживаним. На початку століття його знали лише вчені-біологи. Але вже в першій половині ХХ ст. екологія виділилась як самостійна наука, а в 60-х роках ХХ ст., коли Земля вступила в епоху глобальної екологічної кризи, як кризи у відносинах людини з середовищем існування, виник екологічний рух, що набуває все більшого розмаху. На сучасному етапі екологію можна охарактеризувати як міждисциплінарну галузь, яка розвивається на грані біології, фізики, соціології, політології, філософії та інших наук.

Існує думка, що термін “екологія” вперше ввів американський вчений Г.Д.Торо у 1858 р., навівши в одному з своїх листів, проте більшість біологів та істориків науки схиляються до думки, що впровадив його в науковий обіг німецький природодослідник Ернест Геккель у 1866 р. в 1-му томі фундаментальної праці “Загальна морфологія організмів” для позначення біологічної науки, яка вивчає взаємовідносини тварин з органічною та неорганічною природою.

Стосовно рослин цей термін вперше був використаний датським ботаніком Е.Вармінгом у 1895 році.

Подальший процес еволюції призвів до появи людини – біологічного виду найвищої організації. З її розвитком, розмноженням, міграціями, адаптацією та активізацією діяльності в біосфері почали розвиватися процеси особливого антропогенного характеру. Таким чином, сучасна екологія інтенсивно вивчає також взаємодію людини та біосфери, суспільного виробництва з навколишнім середовищем та інші природні та соціальні проблеми.

Найбільш коротке і найменш спеціальне визначення екології дав американський еколог Юджин Одум: „Екологія – це біологія навколишнього середовища”

Основними завданнями науки про довкілля є:

1. Вивчення закономірностей формування, існування та функціонування біологічних систем усіх рівнів у взаємозв’язку з атмосферою, гідросферою, літосферою та техносферою.

2. Прогноз динаміки стану біосфери в часі й просторі.

3. оптимізація взаємин між людиною, з одного боку, окремими видами та популяціями, екосистемами – з другого.

4. Збереження здатності біосфери до самовідновлення, самоочищення та саморегулювання з урахуванням основних екологічних законів.

Важливу роль у диференціації екологічної науки мав ІІІ Ботанічний конгрес, який відбувся у 1910 році в Брюсселі. На ньому було вирішено поділити екологію рослин на екологію особин (аутекологію) та екологію угруповань (синекологію). Цей поділ поширився також на екологію та загальну екологію.

До 1995 р. сформувалася понад 90 напрямів екологічних досліджень, які можна об’єднати за принципами галузевої належності, взаємозв’язків, взаємопідпорядкованості, пріоритетності, теоретичного та практичного значення.

Найвищим за рангом узагальнюючим поняттям є: сучасна наука про довкілля, екологічна філософія (всезагальна екологія).

Вона має узагальнювати всю екологічну інформацію, що надходить з інших підрозділів і на основі відповідного аналізу та моделювання розвитку екологічної ситуації на планеті сприяти прийняттю науково обгрунтованих рішень щодо реалізації стратегічних планів розвитку цивілізації.

Основними складовими сучасної науки про довкілля є теоретична і прикладна екології.

С учасна наука про довкілля (екологія)

Теоретична екологія

Практична екологія

Біоекологічні науки (екологія живих організмів)

Г еоекологічні науки

Техноекологічні науки

Соціоекологічні науки

Е кологія людини

Е кологія мікросвіту

А тмосфера

В ійськова діяльність і екологія

Е кологічна освіта

Екологія рослин

Гідросфера

Енергетика і екологія

Екологічне право

Е кологія тварин

Л ітосфера

П ромисловість і екологія

Е кологічна етика

Л андшафтна екологія

Транспорт і екологія

Екологічний менеджмент і маркетинг

Економіка природокористування

Сільське господарство і екологія

Екологія і демократія

		Космічна діяльність і екологія		Національна екополітика
М іжнародна екополітика
		Н аукова діяльність		У рбоекологія

Структурна схема науки про довкілля