Глава 16

хворого, який був би завірений трьома лікарями; права відмовитися від раніше прийнятого рішення померти з власної волі; виключення використання закону з меркантильною метою медичним персоналом і родичами пацієнта; визначення порядку зберігання документів.

Таким чином, стосовно проблеми евтаназії в літературі склалися принаймні дві протилежні точки зору. Відповідно до однієї з них евтаназія неприпустима з моральних і юридичних позицій, оскільки ніхто не має права позбавляти людину життя, яке повинно підтримуватися в усіх випадках до природного кінця. Крім того, необхідно враховувати як можливість помилки в прогнозі стану хворого, так і можливість зловживань евтаназією з боку лікаря чи інших осіб1. Повністю заперечували евтаназію свого часу радянські медики. Вони застерігали від можливої помилки у прогнозі стану хворого і можливості зловживання евтаназією з боку лікаря та інших осіб, вважали, що якщо суспільство колись і прийде до необхідності вирішувати проблему смерті не тільки звичайним шляхом, то цим повинні займатися нелікарі.

Прибічники евтаназії вважають її припустимою у виключних випадках за наявності: свідомого та наполегливого прохання хворого, неможливості полегшити страждання хворого відомими засобами; точної доведеності неможливості врятувати життя, встановленої колегією лікарів за обов'язкової одностайності і попереднього попередження органу прокуратури2.

М. М. Малеїна вважає, що у законі має бути дозволена і активна, і пасивна евтаназія. В якості морального обгрунтування евтаназії вона вказує на те, що найвищою цінністю є реальне благополуччя людини. Не кожен має сили лежати паралізованим, обходитися хоч би день без сторонньої допомоги, відчувати постійний біль. Не у всіх однакове уявлення про якість життя3.

Серед умов евтаназії М. М. Малеїна називає те, що рішення про евтаназію має приймати сам пацієнт. Чи варто продовжувати життя — питання, яке жодна людська істота не може вирішувати за іншу. Тому на момент прийняття рішення громадянин повинен бути дієздатним, а також не мати будь-яких захворювань, які супроводжуються нав'язливою ідеєю смерті; якщо пацієнт втратить свідомість і раніше не оформив належним чином свою згоду на евтаназію, то відповідні заходи не можуть бути вжиті.

Між тим навіть у такому випадку автор вважає, що такі заходи вживатимуть не лікарі, а інші особи, а сама евтаназія повинна бути забезпечена додатковими обов'язками держави, її органами, посадовими особами.

ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя.

Розглядаючи невід'ємне право на життя фізичної особи, слід звернутися і до такої проблеми, як проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо фізичних осіб. Можливість таких дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та

1 Глушкое В. А. Проблеми уголовной ответственности за общественно опаснне деяния в сфере медицинского обслуживания: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук.

2 Кони А. Ф. К материалам о врачебной тайне // Врачебное дело. — 1928. — № 6. — С. 10; Малеин Н. С. О врачебной тайне // Советское государство й право. — 1981. — № 8. — С. 36.

3 Малеина М. Н. О праве на жизнь / / Советское государство й право. — 1992. — № 2. — С. 58.

І

Поняття особистих немайнових відносин та ... прав фізичної особи

259

Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45)'.

За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Для правового обгрунтування проведення медичних дослідів необхідно встановити критерії, виходячи з яких вирішується питання про суперечність між суспільною зацікавленістю у новому науковому відкритті та інтересами індивіда, охороною його життя та здоров'я. Ці критерії називаються загальними положеннями про межі допустимості медичного експерименту і викладені у ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я (далі — Основи). Серед них можна назвати: принцип пропорційності цілей, який полягає в тому, що заподіяна шкода має бути розмірною науковому внеску, який має значення для всього людства; принцип мінімального ризику, зміст якого полягає у вимозі знизити можливий ризик досліду на підставі попередніх форм перевірки, дослідів на тваринах і відповідного всебічного висновку про межу ризику аналогічних втручань у сфері профілактики, діагностики, лікування або реабілітації2.

Вказані критерії необхідно проаналізувати і з точки зору рівня наукової підготовки медичного експерименту. Крім того, проведення медичних дослідів щодо людини передбачає дотримання особливих правових вимог, серед яких такі: особа, яка може бути об'єктом медичного експерименту, повинна мати повну цивільну дієздатність, відповідний ступінь свободи особистості, відповідний стан здоров'я.

Організатор експерименту не має права залучати для дослідів як добровольців осіб, які перебувають від нього у певній залежності — службовій чи особистій. Із числа осіб, які підлягають експерименту, слід виключити вагітних жінок, смертельно хворих осіб, які не здатні дати згоду на медичний експеримент, крім випадків, коли таке втручання необхідне для збереження життя пацієнта. Стаття 45 Основ забороняє проведення експериментів на ув'язнених або військовополонених. До вимог належить також обов'язкова згода особи, яка підлягає експерименту.

Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Крім того, громадянин може скасувати свою згоду у будь-який момент і без пояснення причин своєї відмови.

Стерилізація належить до заходів медичного втручання, що обмежують процеси репродукції у людини, і може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи (ч. 5 ст. 281 ЦК України). Стерилізація недієздатної фізичної особи може бути проведена за наявності медичних та соціальних показань за згодою опікуна цієї особи і з додержанням вимог, встановлених законом.

За ст. 49 Основ застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фі-

Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — Ст. 19.

Дргонец Я., Холлендер П. Современная медицина й право. — М.: Юрид. лит., 1991. — С. 40.

260