2.3. Характеристика земельних відносин і прав на землю

Відносини, що виникають між людьми в процесі викорис-тання, володіння та розпорядження землею, називаються зе-мельними відносинами.

Їхнє регулювання за всіх часів було однією з найважливі-ших задач держави. Воно повинно здійснюватися з метою найкращого використання земельних ресурсів, забезпечення науково обґрунтованого, раціонального, максимально ефек-тивного використання й охорони земель на основі дотриман-ня прав юридичних і фізичних осіб, установлених законодав-чим шляхом.

Суб’єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи держав-ної влади.

Об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на зе-мельні частки (паї).

Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використання надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферно-го повітря, регулюються Земельним Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тварин-ний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать Зе-мельному Кодексу.

В Україні відповідно до Конституції, Земельного Кодексу та інших законів, що видаються відповідно до земельних ресур-сів, виділяють такі основні види права власності на землю: державна власність; комунальна власність; приватна влас-ність та спільна власність, як різновид приватної та комуналь-ної власності.

Об’єктом права власності виступає земельна ділянка. Пра-во власності на неї поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, вироб-ничих та інших будівель і споруд.

До важливих понять у сфері земельних відносин відно-сяться поняття землекористування і землеволодіння, а також землекористувача і землевласника. Останні є суб’єктами процесу регулювання земельних відносин у місті, і не тільки в місті.

Землекористування у широкому розумінні – процес корис-тування землею у встановленому законом порядку; конкретні системи, види і форми землекористування змінюються в про-цесі історичного розвитку суспільства, тією чи іншою мірою відповідаючи виробничим відносинам суспільства.

Землекористування у вузькому розумінні – це сама зе-мельна ділянка, надана у встановленому порядку в постійне користування або на умовах оренди юридичній чи фізичній особі для ведення визначеної діяльності. У цьому випадку під землекористувачем варто розуміти ту юридичну чи фізичну особу, якій надана земельна ділянка.

Землеволодіння у широкому розумінні – феномен володін-ня землею на визначених правових підставах. Ці підстави визначають відповідні права й обов’язки власника. Конкретні форми землеволодіння визначаються пануючим способом виробництва.

Землеволодіння у вузькому розумінні – це земельна ділян-ка, надана у встановленому порядку в приватну власність чи довічне наслідування щодо володіння юридичним і фізичним особам для ведення певної діяльності. Відповідно, під земле-власником варто розуміти ту юридичну чи фізичну особу, якій надана земельна ділянка у власність чи довічне наслідуван-ня.

При користуванні землею на правах власності її власник може здійснювати всю повноту прав, що випливає з визна-чення власності, тобто володіти, користатися і розпоряджати-ся землею.

При користуванні землею на правах безстрокового (пос-тійного) користування (це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або кому-нальній власності без встановлення строку) її власником залишається держава, інший суб’єкт, які здійснюють право розпорядження землею. Землекористувач у цьому випадку обмежений у правах, здійснюючи лише право користування на визначених умовах, необмежений час.

Широко розповсюдженою формою користування земель-ною ділянкою є термінове користування, чи оренда, при якій земля надається орендарю орендодавцем-власником (у ви-значених випадках – орендодавцем-землекористувачем), що володіє i розпоряджається землею, у тимчасове користуван-ня за певну плату, яка встановлюється угодою сторін. Залеж-но від терміну користування розрізняють довгострокову (до 50 років) і короткострокову оренду (до 5 років).

Статус землекористувача повинний бути закріплений юри-дично і підтверджений відповідними розпорядницькими і пра-вовстановлюючими документами.

Землевласники і землекористувачі при користуванні зе-мельними ділянками повинні дотримуватись певних вимог відповідно до документально зафіксованого цільового при-значення земель і їх дозволеним використанням.

Дозволене використання земель – це правила викорис-тання земель з обліком їхнього цільового призначення і вста-новлених обмежень, обтяжень і сервітутів.

Обмеження у використанні ділянки – установлені законо-давчим шляхом або шляхом договору спеціальні вимоги, які приводять до заборони певних видів діяльності на ділянці, передбачених її цільовим призначенням.

Право інших осіб на земельну ділянку – це право застави, оренди, рішення суду про арешт майна й ін., а також архітек-турно-містобудівні вимоги – наявність охоронних і технічних зон, вимоги функціонального зонування.

Право земельного сервітуту – це право власника або зем-лекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безплатне користування чужою земельною ділянкою (ділян-ками).

Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земель-ний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Цільове призначення відбивається в землевпорядній кла-сифікації земель.

До основних видів дозволеного використання відносяться наступні: будівництво будинків, підземних об’єктів, надземних об’єктів; реконструкція, реставрація, розширення, експлуата-ція тих же об’єктів; розміщення допоміжних об’єктів; розвиток транспортного обслуговування; охорона навколишнього сере-довища й ін.

Припинення права власності на землю, як і його придбан-ня, здійснюється на основі певних юридичних фактів.

Підставами припинення права власності на земельну ді-лянку є:

● добровільна відмова власника від права на земельну ді-лянку;

● смерть власника земельної ділянки за відсутності спад-коємця;

● відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

● звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кре-дитора;

● відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ-хідності та для суспільних потреб;

● конфіскація за рішенням суду;

● не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним Кодексом.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

● добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

● вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених Земельним Кодексом;

● припинення діяльності державних чи комунальних під-приємств, установ та організацій;

● використання земельної ділянки способами, які супере-чать екологічним вимогам;

● систематична несплата земельного податку або оренд-ної плати.