Глава 1 основні принципи ведення моніторингу міських земель

1.1. Історія становлення і нормативно-правова база

моніторингу навколишнього природного середовища

та міських земель

У широкому розумінні поняття моніторинг – це інформа-ційна система, за допомогою якої можна спостерігати та конт-ролювати різні процеси та явища на планеті або окремій час-тині біосфери. Термін походить від латинського слова monito – нагадуючий, попереджуючий (одержав поширення наприкін-ці 1980-х рр.).

Світове розповсюдження термін “моніторинг” отримав у ре-зультаті роботи над міжнародними програмами ЮНЕСКО “М&В – Людина і біосфера” та ООН – “United Environmental Protection – Захист навколишнього природного середовища” для позначення системи регулярних тривалих спостережень у просторі та часі, які дають інформацію про стан навколиш-нього середовища. Обговорення цих програм проходило на конференціях ЮНЕСКО (Париж, 1968) та ООН (Стокгольм, 1972). Поняття моніторингу в “чистому вигляді” не включає управлінських аспектів, однак часто його трактують не тільки з позицій трьох основних етапів (спостереження, контроль та прогнозування стану об’єкта), але й з додаткової стадії – ста-дії впливу на об’єкт.

Архаїчні прообрази систем моніторингу земель, який є складовою частиною моніторингу навколишнього природного середовища, за рубежем фактично почали створюватися (без використання терміна “моніторинг” і сучасної атрибутики) у більшості країн із розвинутим земельним ринком у частині актуалізації зведень про правовий стан земель і їхнього облі-ку у міру формування земельних кадастрів (із середніх сто-літь), а в частині обліку показників екологічного і санітарно-гі-гієнічного стану – у міру розвитку систем екологічного моніто-рингу (у другій половині ХХ ст.).

Окремі заходи щодо моніторингу земель (земельно-кадаст-рові роботи), почали здійснювати ще з часів дії “Помісного на-казу”, заснованого під час царювання Івана IV (Грозного) у XVI ст., який вів спеціальні книги, що містили опис земель із точки зору їхньої кількості і якості. Роботи з оцінки якості зе-мель (ґрунтів) отримали поширення на межі XIX-XX ст. зусил-лями В. Докучаєва і його школи. Після революції створення земельного кадастру було передбачено знову прийнятим зе-мельним законодавством і почато в 1920-х роках, але незаба-ром припинилося і відновилося лише в 1960-70-х роках. Об-лік кількості і якості земель як одного з видів природних ре-сурсів законодавчо був уведений в обов’язки міністерств, ві-домств і совнархозів, що займалися використанням і відтво-ренням природних ресурсів шляхом складання кадастру, бо-нітировок, спеціальних карт тощо.

Сьогодні шляхи розвитку системи моніторингу довкілля, в тому числі й моніторингу земельних ресурсів (ґрунтів) визна-чаються основними положеннями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки Конституцією України (статті 13, 16), Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р., Постанови Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року “Про за-твердження Положення про єдину державну систему моніто-рингу довкілля”, Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року тощо.

Ведення моніторингу на сучасному етапі розвитку еколого-економічного та соціального розвитку суспільства є складо-вою частиною механізму інформаційного управління навко-лишнім природним середовищем (рис. 1) і здійснюється упов-новаженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань екології та природних ресурсів, наприклад, Державним комітетом України по земельних ресурсах (Указ Президента України від 14.08.2000 р.), основними завдання-ми якого є: