Заліковий кредит № 1. Граматика. Іменник

Змістовий модуль № 1

Теоретичний блок

Тема: Вступ до граматики. Основні питання морфології

План

1. Граматика як розділ мовознавства. Предмет і завдання морфології.

2. Основні поняття граматики: граматичне значення, граматична форма, граматична категорія.

3. Основні способи і засоби вираження граматичних значень слова.

4. Поняття про частини мови та принципи їх виділення.

5. З історії вивчення частин мови. Класифікація частин мови в сучасній лінгвістичній теорії.

6. Перехід слів з однієї частини мови в іншу.

Термінологічний мінімум: граматика, морфологія, граматичне значення, граматична категорія, граматична форма, морфологічні форми, синтаксичні форми, парадигма, частини мови, конверсія, субстантивація, ад’єктивація, нумералізація, прономіналізація, адвербіалізація, вербалізація, інтер’єктивація.

Література

Основна

1. Безпояско О. К. Граматика української мови. Морфологія : підручник / О. К. Безпояско, К. Г. Городенська, В. М. Русанівський. – К. : Либідь, 1993. – C. 5-15.

2. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська; За ред. І. Р. Вихованця. – К. : Унів. вид-во «Пульсари», 2004. – С. 7-43.

3. Горпинич В. О. Морфологія української мови : підручник для студентів вищих навчальних закладів / Володимир Олександрович Горпинич. – К. : ВЦ «Академія», 2004. – С. 9-32.

4. Сучасна українська літературна мова : підручник / [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.]. – К. : Вища шк., 2002. – С. 272-281.

5. Сучасна українська літературна мова : підручник / [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.]. – К. : Вища шк., 2005. – С. 194-196, 198-201.

Додаткова

1. Волох О. Т. Сучасна українська літературна мова : Морфологія. Синтаксис / О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов, С. І. Чернов. – К. : Вища шк., 1989. – С. 3-25.

2. Сучасна українська мова : підручник / [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; За ред. О. Д. Пономарева]. – К. : Либідь, 2005. – С. 138-142.

3. Шкуратяна Н. Г. Сучасна українська літературна мова : Модульний курс : навч. посібник / Н. Г. Шкуратяна, С. В. Шевчук. – К. : Вища шк., 2007. – С. 369-375.

4. Ющук І. П. Українська мова : підручник / Іван Пилипович Ющук. – К. : Либідь, 2006. – С. 293-299.

Термін граматика (від грец. grаттаtіkе – письмовий, grатта – буква) у лінгвістичній літературі вживається: а) у значенні граматичної будови мови, тобто системи об’єктивно діючих закономірностей, що визначають способи зміни слів, творення їх та сполучення у реченні; б) у значенні вчення про граматичну будову мови.

Морфологія – це розділ граматики, який вивчає граматичні значення, граматичні категорії, граматичні класи слів (частини мови).

Предмет морфології – вивчення граматичних класів слів – частин мови – і принципів їх класифікаційного виділення.

Кожна мова має свої граматичні категорії, граматичну форму, граматичне значення.

Смислова структура повнозначного слова являє собою єдність лексичного значення (індивідуального) і тих абстрактних значень, які характеризують видозміни його у зв’язках з іншими словами. Ці абстрактні значення, що супроводять лексичне значення повнозначного слова в конкретному випадку його вживання, називаються граматичними значеннями.

Граматичне значення відрізняється від лексичного такими особливостями:

1. лексичне значення більш конкретне, ніж граматичне, тому що воно характеризує лише одне слово (дружба, надія);

2. лексичні значення виражаються основою слова (земля, воля), а граматичні значення виражаються формальними засобами (суфіксами, закінченнями, префіксами тощо).

Отже, граматичним значенням називають таке узагальнення лексичних значень, яке виражається формальними мовними засобами.

Граматична форма слова – це сукупність граматичних значень і відповідних засобів вираження їх у конкретному випадку вживання слова. Розділяють 2 типи граматичної форми: морфологічні і синтаксичні.

Морфологічні форми – це видозміни одного й того ж повнозначного слова, що характеризують його здатність поєднуватися з іншими повнозначними словами, або виражають якість, абстраговані від лексичного змісту слів поняття. У сукупності всі морфологічні форми утворюють парадигму слова.

Парадигма – (від гр. приклад, взірець) – це система форм словозміни окремого або групи слів, що відображає видозміну слова за властивими йому граматичними категоріями. Парадигму мають тільки змінювані слова (іменники, прикметники, числівники, займенники, дієприкметники, дієслова). Незмінювані слова парадигми не мають. Вона в них називається нульовою.

Синтаксичні форми – це способи вираження типів з’єднуваності слів у словосполучення та речення.

Є два типи граматичних фом – аналітичні (складені) і синтетичні (прості): читатиму – буду читати.

Граматична категорія (від грец. каtеgоrіа – судження, визначення) – це найзагальніше поняття, що об’єднує ряд співвідносних граматичних значень і виражене в певній системі співвідносних граматичних форм.

Серед способів вираження граматичних значень розрізняють:

• синтетичний (простий, який реалізується афіксальними засобами: полем, ходять); для системи української мови він є типовим, провідним, визначальним;

• аналітичний (складений, який реалізується допоміжними словесними засобами: буду ходити, хай ходить);

• аналітико-синтетичний (комбінований, реалізується одночасно з допомогою певних афіксів та службових слів: в полі);

• супрасегментний (наголос: ба'йки - байки').

До засобів вираження граматичних значень у системі сучасної української мови належать:

• службові морфеми (формально виражені і нульові) – флексії, суфікси, префікси: ног-а – ног-и (закінчення а-и розрізняють значення називного і родового відмінків однини); богатий – багат-ш-ий (суфікс -ш- виражає значення вищого ступеня порівняння); писати – на-писати (префікс на- слугує виразником значення доконаного виду);

• наголос: ру'к-и і рук-и', наси'пати і насипа'ти;

• службові слова: клас – в класі;

• чергування голосних і приголосних фонем: вибрати – вибирати, рука – руці, підробити – підробляти;

• суплетивізм: гарний – кращий, брати – взяти;

• порядок слів у реченні: три стільці і стільців три;

• контекст (синтаксичний зв’язок): староста доповів і староста доповіла; декан виголосив промову і декан виголосила промову.

Як одна форма може бути виразником кількох значень (закінчення -а у слові зима вказує на жіночий рід, називний відмінок, однину), так само одне значення може виражатися за допомогою різних форм, наприклад, значення майбутнього часу: писатиму і буду писати.

Частини мови – це лексико-граматичні розряди слів, що розмежовуються за значенням, які вони виражають, за властивими їм морфологічними ознаками та синтаксичними функціями у складі словосполучень і речень.

Ознаки, які покладено в основу розподілу слів на частини мови:

• лексико-семантичний принцип;

• морфологічний;

• словотворчий;

• синтаксичний.

Лексико-семантичний принцип, полягає в тому, що кожна частина мова має певний семантичний стрижень, який об’єднує всі належні до цієї частини мови слова. За наявністю співвідносного з поняттям лексичного та граматичного значень слова, слова поділяються на повнозначні та неповнозначні.

Повнозначні частини мови – іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник.

Неповнозначні – прийменник, сполучник, частки.

Головною морфологічною ознакою, що кладеться в основу класифікації, є наявність або відсутність у них парадигми відмінювання. За цією ознакою виділяють відмінювані та невідмінювані групи слів.

Суть словотворчого принципу – кожна частина мови характеризується власними специфічними засобами словотворення.

Синтаксичний принцип – це здатність слів граматично поєднуватись з іншими словами в реченні. За цією ознакою слова поділяються на граматично залежні і граматично незалежні. Слова певних частин мови в реченні виконують різні синтаксичні функції.

За сукупністю морфологічних, лексико-граматичних, синтаксичних та словотворчих ознак у мові виділяють такі класи слів:

• відмінювані повнозначні частини мови;

• невідмінювані повнозначні частини мови;

• невідмінювані неповнозначні (службові) слова;

• еквіваленти висловів (вигук).

Деякі мовознавці (Л. Щерба, В. Виноградов) виділяють як окремі частини мови модальні слова та слова категорії стану.

Відмінювані повнозначні слова співвідносяться з поняттями (мають лексичне значення), вони граматично поєднуються з іншими словами у словосполученні та реченні, мають парадигму відмінювання (іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова).

Невідмінювані повнозначні частини мови не мають парадигми відмінювання, але вони співвідносяться з поняттями і граматично поєднуються з іншими словами (прислівники).

Невідмінювані неповнозначні службові – це прийменник, сполучник і частка – не співвідносяться з поняттями, не мають парадигми відмінювання, але граматично поєднуються з іншими словами у реченні і виражають ряд синтаксичних значень.

Еквіваленти висловів (вигуки) не мають парадигми відмінювання, не поєднуються з іншими словами граматичними зв’язками, не співвідносяться з поняттями і мають нульове граматичне значення.

Надзвичайно вагомий внесок у теорію частин мови здійснив В. В. Виноградов. Він виділив сім частин мови: іменник, прикметник, числівник (іменні), занепадаючий займенник, дієслово, прислівник; чотири частки мови: прийменник, сполучник, частка, зв’язки; вигуки; модальні слова.

До частин мови вчений відніс лексико-граматичні розряди слів, які мають як лексичне значення, так і чітку комунікативну функцію. Під частками мови В. В. Виноградов розумів службові слова. Модальні слова, типу може, мабуть, очевидно, мовознавець не вважав частинами мови, бо вони не виступають членами речення, а є вставними словами. Окремо виокремив вигуки, тому що вони не мають ні лексичного, ні граматичного значення, а позначають лише емоції та почуття.

Отже, при виділенні частин мови акад. В. В. Виноградов ураховував такі принципи:

1. лексичне значення слова;

2. спосіб вираження дійсності;

3. морфологічну будову слова (засоби словотворення);

4. наявність у слові граматичних категорій;

5. синтаксичну роль у реченні.

Класифікація частин мови акад. В. В. Виноградова була поширена без змін у нашому мовознавстві, лише з часом відшліфована такими мовознавцями, як М. М. Шанський, Є. М. Галкіна-Федорук та ін. У сучасному мовознавстві виділяють такі частини мови: повнозначні (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник) та службові (прийменник, сполучник, частка), вигуки, звуконаслідувальні слова.

Конверсія – перехід слів з різних частин мови в іменник (субстантивація), прикметник (ад’єктивація), числівник (нумералізація), займенник (прономіналізація), прислівник (адвербіалізація), дієслово (вербалізація), службові слова та вигуки (інтер’єктивація).