16. Введення християнства на Київській Русі

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги — Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більш до душі був християнський обряд. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі[3, c. 279].

17. Особливості віровчення та культу в католицизмі

Як один з найпоширеніших і наймасовіших напрямів християнства, католицизм оформився внаслідок першого великого розколу в ньому (1054 p.). Головними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про філіокве — сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, прийнятий на Толедському соборі в 582 р. З догматом про чистилище пов'язане вчення про запас добрих справ. Згідно з ним Ісус Христос, Богоматір, святі католицької церкви своєю діяльністю нагромадили стільки заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. У католицизмі особливим є вшанування Богоматері — Діви Марії (Мадонни). Ця традиція запозичена у давніх релігій, які шанували Богородицю як Богиню-матір, Богиню родючості. Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння людської душі вважається неможливим[2, c. 93].

18. Папство та Ватікан як підвалини церковно-політичної організації католицької Церкви

Главою римо-католицької церкви, намісником Ісуса Христа, спадкоємцем верховної влади апостола Петра у церкві, верховним правителем держави Ватикан є Папа Римський. Особливий статус Папи Римського обґрунтовується спадкоємністю ним влади, переданої Ісусом Христом апостолу Петру, який, за церковною традицією, був першим єпископом Риму. Отже, всі єпископи Риму (а це один із найважливіших титулів Папи Римського) є наступниками Петрової влади у церкві. На І Ватиканському соборі (1869 - 1870) затверджено догмат про непогрішність Папи, коли він виступає з питань віри і моралі. Папа є сувереном теократичної держави Ватикан, утвореної у 1929 р. «Держава міста Ватикан» - одна з найменших у світі. Вона має 44 га території та близько тисячі мешканців. Правовий устрій Ватиканської держави дає можливість Папі Римському бути суверенним управителем (монархом) держави Ватикан і водночас «сидіти» на Святому Престолі, або Апостольському Престолі, який є центром Вселенської Католицької Церкви, до якої належить 1 млрд 45 млн католиків, або 17,4% світового населення. Святий Престол є суб'єктом міжнародного права і має дипломатичні відносини з 175 країнами світу. Святий Престол вибірково ставиться до свого членства у міжнародних організаціях. Він є лише спостерігачем в Організації Об'єднаних Націй. Водночас є повноправним членом інших міжнародних організацій, наприклад, Організації безпеки та співробітництва в Європі та деяких інших[1, c. 339].