10. Іудаїзм як монотеїстична релігія

Іудаїзм — одна з монотеїстичних релігій, поширених головним чином серед євреїв. Культ Ягве, бога племені Іуди, який відіграв основну роль у становленні давньоєврейської держави, перетворився з часом на загальнодержавний культ, а згодом і культ єдиного Бога. У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі II — І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні — це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв. Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери й активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність всесвіту і людину; 2) шанування Святого Письма — Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїлю і його месіанського призначення[2, c. 120].

11. Виникнення християнства як світової релігії

Історія становлення християнства охоплює період із середини І ст. до V ст. включно. Протягом цього періоду християнство пройшло такі стадії у своєму розвитку:

1) стадія іудеохристиянства (перша половина І ст.);

2) стадія актуальної есхатології (друга половина І ст.);

3) стадія пристосовництва (II ст.);

4) стадія інституційного і догматичного оформлення (III —V ст.).

Протягом кожної з цих стадій відбувалася ґрунтовна еволюція віровчення, культу й організації християнства. Змінювався соціальний стан віруючих, утворювалися і розпадалися різні секти і рухи в самому християнстві, відбувалися внутрішні зіткнення, за віросповідною і культовою формами яких приховувалася боротьба соціальних і національних угруповань з певними реальними суспільними інтересами[6, c. 73].

12. Формування християнського віровчення. Вселенські собори

Основний напрямок становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І.С. Свенцицька влучно охарактеризувала так: «Від громади до Церкви». У цьому процесі виділяється кілька етапів.

I етап — етап заснування Церкви Ісусом — охоплює час євангельської проповіді Ісуса, що припадає на перші десятиліття І ст. н.е. Основні події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської громади в Палестині, найвизначнішими діячами якої були Іоанн Хреститель (Предтеча) і Ісус, початок активної проповіді нового релігійного віровчення.

II етап (30—313 р. н.е.) — це етап створення єпископальної церкви. Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим поширенням християнства по всій території Римської імперії, шо включала в себе велику частину Європи, Азії й Північної Африки, об'єднанням розрізнених християнських громад у централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римською владою.

Ill етап в організаційному поширенні християнства — етап семи Вселенських соборів (325—1054), тобто зібрань представників від усіх християнських церков. Головний зміст цього етапу — уніфікація, надання єдності християнському віровченню й обряду. Християнська Церква, що досягла достатнього ступеня централізації, мала потребу в єдиному вченні[1, c. 269].