Живопис хх- поч. Ххі ст. Ст.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.ст. з’являються нові засоби втілення дійсності в українському живописі – імпресіонізм та символізм. Їх представниками були О.Мурашко, О.Новаківський, Ф.Кричевський, М.Самокіш, І.Труш та ін.

О лекса́ндр Олекса́ндрович Мура́шко (26 серпня (7 вересня) 1875 р., Київ — 14 червня 1919 р., Київ) — український живописець, педагог і громадський діяч. Племінник Миколи Мурашка (1844—1909) — українського художника і педагога.

До семи років жив біля містечка Борзна на Чернігівщині, де виховувався бабусею, простою селянкою, яка своїми оповідями про героїчні часи козацтва і народною мудрістю пробуджувала в дитини уяву, любов до природи.

Після одруження матері, Марії Іванівни Крачковської, хлопець переїздить до Чернігова, де в його вітчима, Олександра Мурашка, була невелика іконописна майстерня. Господар став активно залучати пасинка до роботи.

Наприкінці 1880-х рр., отримавши замовлення на проведення оформлювальних робіт (ґрунтування стін, малярні і позолотні роботи, виготовлення меблів), вітчим разом із сім'єю й майстернею перебирається до Києва. Підліток опинився в центрі знаменної події, яка сколихнула художні кола Російської імперії: на його очах народжувались розписи Володимирського собору. Олександр спостерігав за роботою таких майстрів, як В. Васнєцов, М. Нестеров. Саме вони та професор Адріан Прахов першими звернули увагу на потенціал «худого, високого, лохматого, соромливого» підлітка.

Малювання для Мурашка стає сенсом життя:

«Якось розмалював недавно побілену стіну сходів, за що отримав значного прочухана. Мріяв: коли виросту - стану великим художником, але батько й слухати про це не хотів. Йому були потрібні працівники в іконописній майстерні...»

Конфлікти з вітчимом змусили п'ятнадцятирічного Сашка залишити родину і заробляти на життя самостійно. Ночував на схилах Дніпра, на баржах — застудився, але Олександр Іванович не прийшов на допомогу, адже хотів скорити пасинка своїй волі.

Розумів хлопця й підтримував його бажання стати художником не Олександр, а Микола Іванович Мурашко — дядько Олександра Мурашка, рідний брат вітчима, засновник і незмінний керівник Київської рисувальної школи (відомої також за його іменем).

Зусиллями Прахова, Васнєцова і Нестерова опір Олександра Івановича було зламано. Примирившись із ним і отримавши деяку суму грошей на дорогу, Мурашко їде до Петербурга.

Восени 1894 року Олександр Мурашко вступає до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії, а в 1896 стає студентом майстерні Іллі Рєпіна, кумира петербурзької молоді. Мурашко зі своїми товаришами Борисом Кустодієвим (1878—1927), Філіпом Малявіним (1869—1940), навчалися гуманістичним ідеалам його мистецтва, наслідували принципам його живописних методів — вільній манері письма з її пастозним розмашистим мазком і пластичною проробкою форми.

Під впливом Рєпіна сформувався талант Мурашка-портретиста, про що свідчать його ранні, відмічені високим рівнем професіоналізму, твори. Одним з них є портрет Миколи Петрова, в якому глибина психологічного трактування поєднана з динамізмом композиції.

Репінська школа поклала реалістичні основи мистецтва Мурашка. До яких живописно-декоративних пошуків не звертався надалі художник, він завжди затверджував реальність буття як найвищий прояв краси світу.

Париж і Мюнхен — два найбільші художні центри Європи початку ХХ століття, один з яких представляв мистецтво імпресіонізму і постімпресіонізму та свій варіант арт нуво, а другий — модерну. Перебуваючи за кордоном у 1901—03 роках, Мурашко, безперечно, відчув їхній вплив. Втім, потрапивши до Парижу, він в першу чергу відвідує Лувр, де уважно вивчає твори іспанця Веласкеса (1599—1660): його симпатії все ще на боці старих майстрів. Поступово під впливом безпосередньо вражень від особливостей життя і побуту міста, від побаченого в музеях, на виставках, в живопису Мурашка з'являються певні новації, які походять від основ імпресіонізму.

Художник прагне до більшої витонченості тональних переходів, передачі рефлексів вечірнього штучного освітлення, яке створює виразні світові ефекти. Розуміючи, що «Париж — прекрасне місце для загального розвитку, а не для роботи», майстер вирушає до Мюнхену, з його по-німецьки діловим художнім життям. В Німеччині він серйозно займається вдосконаленням свого малюнку, а також знайомиться з роботами представників мюнхенської сецесії.

Вже під час перебування у Франції Мурашко намагається використовувати певні прийоми стилю модерн — в композиції, в формотворенні кольорових мас і лінійних ритмів. Йому імпонують естетичні принципи цього стилю, прагнення повернути втрачену імпресіоністами пластичну матеріальність живопису. Але Мурашко залишається далеким від образної штучності модерну, його міфологічно-символічних алегорій. Художник знаходить свою дещицю умовності в реальності. За його узагальненнями завжди стоїть живий, невигаданий світ.

ескіз до картини «Карусель», 1905р.

1904 року Мурашко повертається до Петербурга. Опинившись в звичному для себе середовищі, багато працює, прагнучи на практиці закріпити все те, що вже пройшов, і знайти те нове, що могло б ствердити власні позиції. Таким новим твором стає для художника картина «Карусель» (1906), яка принесла Мурашкові світове визнання: представлена на Х Мюнхенській міжнародній виставці, вона отримала золоту медаль. Художник отримує запрошення із столиць і міст Європи — Берліна, Відня, Парижа, Амстердама, Мюнхен, Венеції.

Персональну виставку з 25 робіт Мурашко експонував в Берліні, Кельні, Дюссельдорфі (1909). В 1911—12 роках художник брав участь у виставках мюнхенського «Сецесіону». Твори українського митця користувалися незмінним успіхом в Європі, їх відзначала художня критика, друкували журнали. Картина ж «Карусель» була придбана з самої виставки для Музею образотворчих мистецтв Будапешта.

Ескіз до картини «Карусель» (1906) зберігає Національний художній музей України.

Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а й його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори були долучені до контексту світового художнього процесу.

Автопортрет

Селянська родина

І ва́н Іва́нович Труш ( 17 січня 1869 р., Висоцько — 22 березня 1941 р., Львів) — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині.

Народився у селі Висоцько Бродівського повіту. 1891 — 1897 вчився у Краківській школі мистецтв (серед ін. у класі Л. Вичулковського і Я. Станіславського), у Відні (1894) і Мюнхені (1897 у А. Ашбе); під час студій у Кракові приятелював з Василем Стефаником. З 1898 у Львові, де включився в українське мистецьке і громадське життя, зблизився з Іваном Франком і зв'язався з Науковим Товариством ім. Шевченка, для якого виконував різні мистецькі роботи (зокрема портрети). З ініціативи НТШ виїжджав на Наддніпрянщину, де встановив контакт з митцями та діячами культури. Труш відбув мистецькі подорожі до Криму (1901 — 1904 рр.), Італії (1902, 1908 рр.), Єгипту і Палестини (1912 р.), ініціював і організував перші мистецькі професійні товариства в Галичині: Товариство для розвою руської штуки (1898) та його три виставки, Товариство прихильників української літератури і штуки (1905) і його першу «Виставку українських артистів», в якій взяли участь також київські митці. З 1905 р. видавав (з С. Людкевичем) перший український мистецький журнал «Артистичний вісник». Він виголошував прилюдні лекції з мистецтва і літератури, виступав як критик і публіцист на сторінках «Будучности», «Літературно-наукового вісника», «Молодої України», «Артистичного вісника», «Діла», «Ukrainische Rundschau» (його статті зібрані в книзі «Труш про мистецтво і літературу», К. 1958).

Портрет Франка

Автопортрет

портрет Л.Українки

Почесне місце в історії українського мистецтва посідають брати Федір та Василь Кричевські. Василь Кричевський плідно працював як архітектор, театральний художник, графік, оформлювач мистецьких видань. Федір Кричевський свій великий талант художника-монументаліста втілив у створення народних образів.

Фе́дір Григо́рович Криче́вський (22 травня 1879, Лебедин — 30 липня 1947, Ірпінь) — український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940 р.).Один з засновників і перший ректор української Академії образотворчого мистецтва. Брат Василя Кричевського.

Сім'я. 1927 р. Центральна частина триптиха «Життя»

Народився у Лебедині, нині Сумська область, в сім'ї вихрестів. Федір Кричевський здобував художню освіту в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури, яке закінчив у 1901 р. У 1910 р. закінчив Петербурзьку академію мистецтв, після чого здійснив річну подорож по Східній Європі, під час якої також навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив якого помітний як в філософії, так і в технічній манері Ф.Кричевського (порівн. триптих Крічевського "Сім'я" з картинами Г.Климта «Життя та Смерть», «Три віки жінки», «Поцілунок» та інші).

З 1913 р. Кричевський працював у Києві: викладав у художньому училищі (1913—1917), Українській академії мистецтв (1918—1922 рр., був її першим ректором), у Київському Художньому Інституті (1924—1932 рр., 1934—1941 рр.). Більшість творів художника зберігається у Національному художньому музеї.

Під час Другої світової війни залишився на окупованій території. Був головою Спілки митців України. Ніхто з друзів та колег не зрадив його з дружиною, незважаючи на їх походження. Наприкінці війни намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд в якому він їхав не встиг відійти далеко від Кеніґсберґа, через швидкий наступ Червоної Армії. Кричевський був заарештований НКВД і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер з голоду, незважаючи на поміч, яку отримував від Тетяни Яблонської.

Існують і дані, що після прориву фронту радянськими військами в м. Кеслінг Кричевський потрапив у лабети «смершу», де пробув майже рік. Тяжко хворий в 1946 році, Кричевський звернувся з листом до Уряду с проханням дати йому дозвіл повернутися до Києва. Але там на них чекали тяжкі випробування. Їх квартира по Георгіївському провулку № 12 була зруйнована внаслідок бомбардування. Дача в селі Шишаках згоріла. Під час пожежі згоріло багато його картин. Комітет у справах мистецтва допоміг Кричевським найняти житло в Ірпені. Тут художник проживав в будинку № 1 по вулиці Пролетарської революції, з літа 1946 року і до смерті.

Перепохований у Києві на Лук'янівському цвинтарі в 1965 році (ділянка №25, ряд 15, місце 3). На його честь названо вулиці у Києві й Ірпені.

Монументальний триптих Кричевського «Життя» є найяскравішим зразком українського модернізму з елементами ар нуво та українського релігійного живопису (площинність, локальні фарби, порожнє тіло).

У перше десятиліття ХХ ст.. Україна стала одним з центрів авангардного мистецтва. Перші виставки авангардистів відбулися в 1910 р. в Києві та Одесі і лише потім у Петербурзі та Москві. Французький мистецтвознавець В.Маркаде в одній із своїх статей називає Україну колискою російського авангарду, маючі на увазі, що тут пройшли ранні роки і сформувалися художні смаки російського авангардизму К.Малевича, В.Татліна, братів В. та Д.Бурлюків. термін «український авангард» введено в науковий обіг лише в 90-х рр. ХХ ст. Усі дослідники відзначають яскравість і не пересічність цього явища, тісно пов’язаного з традиціями національної культури та кращим європейським досвідом.

К азими́р Севери́нович Мале́вич (11 (23) лютого 1878 р. (за іншими даними — 1879), Київ — 15 травня 1935 р., Ленінград) — український радянський художник-авангардист білоруського походження, один з засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва.

Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.

До 17 років жив на Поділлі — Ямпіль, Харківщині — Пархомівка (з 1890 по 1894 рр., у Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста) і Білопілля, Чернігівщині — Вовчок і Конотоп.

Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895—1897рр.).

В 1904 р. переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904—1905 рр.) та в студії Ф. Рерберга (1905—1910 рр.). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників «Бубновий валет» (1910 р.) і «Віслючий хвіст» (1912 р.) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: («Селяни в церкві», 1911-12 рр.; «Врожай», 1911 р.) та кубофутуристському стилі («Англієць в Москві», 1914 р.).

Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915 р. започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», 1913 р.; «Біле і чорне»), видавав журнал «Supremus» (1916 р.).

У 1919—1922 рр. викладав в художній школі Вітебська, а в 1923—1927  рр.— директор Інституту художньої культури в Ленінграді.

В 1927 р. переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі «Нова Генерація» (1928—1929 рр.) у Харкові.

В 1927—1930 рр. викладав в Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян. Мав намір працювати з О. Архипенком. Однак, початок репресій в Україні проти інтелігенції змусили Малевича знову повернутись у Ленінград.

Помер художник в Ленінграді, похований під Москвою.

Автор картин: «Купальниці» (1908), «Дачник» (1909—1910), «На жнива» (1910), «Жнива» (1912), «Лісоруб» (1912), «Квітникарка» (1913), «Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928—1932) та багатьох інших.

Чорний квадрат Червоний квадрат

Супрематизм

Надзвичайними постатями українського авангарду цього часу також були Олександр Богомазов( 1880-1930 рр.), Василь Єрмилов (1894 – 1967 рр.), Олександр Екстер ( 1882 – 1949 рр.).

Модернізм був провідною в розвитку українського образотворчого мистецтва в 20-х рр.. ХХ ст. Художник М.Бойчук , поєднуючи в своїй творчості традиції давньоруського і візантійського іконопису, живопису Ренесансу та народного мистецтва, здійснив спробу створити національний художньо-монументальний стиль .

Бойчукісти — плеяда малярів-монументалістів, учнів і послідовників Михайла Бойчука.

Першими прихильниками митця (в його паризький період) були С.Налепінська, С.Сегно, С.Бодуен де Куртене, М.Касперович, Є.Бачинський, Я.Леваковська, Г.Шрамм, О.Шагінян. 1910 року на Паризькій виставці в Салоні незалежних їхні твори були представлені як «школа Бойчука» під загальною назвою «Відродження візантійського мистецтва». Найбільш талановитими послідовниками львівського періоду Бойчука були Я.Музика і М.Федюк.

У 1917—1922 роках в майстерні монументального мистецтва Бойчука в Українській Академії мистецтв у Києві вчилися Василь Седляр, Іван Падалка, Т.Бойчук, О.Павленко, А.Іванова, О.Сахновська, М.Трубецька, І.Липківський, Н.Іванченко, Р.Лісовський, Н.Хазіна (Мандельштам) та інші. До другої генерації учнів належали О.Мизін, О.Бізюков, Мануїл Шехтман, М.Рокицький, Є.Холостенко, Н.Ріхерт, К.Єлева. До них слід додати харківських та одеських монументалістів, які перебували у сфері впливу Бойчука і співпрацювали з ним.

До другої половини 20-х років позиції бойчукістів були міцними, чому сприяв їхній успіх на міжнародних виставках. У 30-ті ж роки переважну більшість цих митців, як і самого Бойчука, було репресовано за «контрреволюційний традиціоналізм» і «національну форму», а чимало їхніх творів знищено.

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (30 жовтня 1882 р., Романівка, Теребовлянський район, Тернопільська область — 13 липня 1937 р., Київ) — український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912 р.), УНТ (1917 р.). Один із засновників монументального мистецтва України ХХ ст. Представник Розстріляного відродження. Брат Тимофія Бойчука, батько Ганни Бойчук-Щепко.

Соціолог В. Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця — 30 жовтня 1881 року. Його рідне село Романівка — глухий закуток за 18 кілометрів від Теребовлі.

Батько — рільник, підписував свої листи — Лев або Левонтій. Мати — Ганна, дочка Андрія. Після її смерті (9 квітня 1907 р.) батько одружився вдруге. Від першого шлюбу він мав дітей Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію, від другого — Олену й Розалію. Родина посідала 14 моргів поля. Хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, — разом із нею пропали ранні малюнки Михайла. 1898 року — майбутній митець прибув до Львова для навчання в малярській школі. Навчався в студії Ю. Панькевича у Львові.

Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з М.Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького, він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській. Закінчивши академію із срібною медаллю, поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.

Портрет Сідляра

Опинившись 1908 року в Парижі — столиці тодішнього мистецького життя Європи — М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. Разом з тим Бойчука не захоплюють індивідуалістські, роз'єднані формальні пошуки. Саме в Парижі у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». М.Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму.

Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував:

«

Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще Працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє.

»

«Молочниця»

Група митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно.

Студіюючи в Парижi історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 році він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи.

У Парижі Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 1910—1911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці.

В 1911—1912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у м. Ярослав (нині Поль­ща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря оо. Василіян у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області), нама­лював ікону «Покрова Богородиці», автопортрет та ін. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії (1912—1914 рр.).

Пророк Ілля

Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві заходились організовувати Українську Академію мистецтв (1917 р.), з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці В. I. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

З того ж 1924 року він професор Київського художнього інституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві (1919 р.), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів (1919 р.), навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935 рр.).

Дівчина

У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б.Лепкого та С.Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера і Білий Медвідь» В.Винниченка — обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935).

Фрагмент фрески

Наприкінці 1925 в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків.

У листопаді 1926 — травні 1927 рр. Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».