19 Липня 1867 року під час подорожі до рідного Богуслава Іван Сошенко помер над р. Россю, біля якої народився.

У 60 –х рр. ХІХ ст. значна частина української молоді, що навчалася в Петербурзькій художній академії, виступила проти академізму у мистецтві. У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І.Крамськой, Г.Мясоєдов та М.Ге – художники творчість яких була тісно пов’язана з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І.Репін, М.Ярошенко, А.Куїнджі, К.Трутовський та ін. Їх мистецтво було пройняте реалізмом. Головною тематикою були ліричний портрет, побутові сцени, історичні та міфологічні сюжети. Основним жанром став пейзаж. У 1905 році було організовано першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала духовну єдність українських митців.

А рхи́п Іва́нович Куї́нджі (15 (27) січня 1842 р. (за іншою версією — 1841 р.) — 24 липня 1910 р.) — видатний український та російський живописець-пейзажист грецького походження, педагог.

Народився у місті Маріуполі в сім'ї бідного шевця-грека. Рано залишився без батьків і жив у великій бідності. Живопису навчався, в основному, самостійно. Деякий час займався в майстерні І. Айвазовського. В 1868 р. вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв. З 1875 р. — член Товариства пересувних художніх виставок. Викладав у Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1882  р. — професор, з 1893 р. — дійсний член Академії, а з 1894  р.— керівник художньої майстерні. В 1897 р. звільнений за підтримку студентських виступів.

Куїнджі був ініціатором створення Товариства художників (1909 р.; пізніше — Товариства ім. А. Куїнджі), яке об'єднувало живописців-пейзажистів. Серед учнів Куїнджі — О. Борисов, К. Богаєвський, А. Рилов, В. Пурвіт та ін. Помер і похований в Петербурзі. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її.

Вечір на Україні

Місячна ніч на Дніпрі

Костянтин Олександрович Труто́вський (1826 — 1893) — український художник-живописець і графік. Народився у Курську, вихований у родинному маєтку в селі Попівці на Харківщині, 1845—1849 рр. учився в Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1860 — академік. Художник належав до панівного в другій половині ХІХ ст. реалістично-академічного напрямку.

Численні жанрово-ілюстративні олії, акварелі з української тематики:

• «Жінка з полотном біля струмка» (1864)

• «Колядники на Україні» (1864)

• «Білять полотно» (1874)

• «Шевченко-кобзар над Дніпром» (1875)

• «На кладці» (1881)

• «Покинена» (1881)

• «Дівчина з снопами» (1881)

• «Сорочинський ярмарок» (1881)

• «Весільний викуп» (1881)

Ілюстрації до творів Марка Вовчка — «Сестра», «Чумак» (1860), Т. Шевченка — «Наймичка», «Гайдамаки» (1886), «Невольник» (1887); повістей Миколи Гоголя — «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Страшна помста» (1874), «Сорочинський ярмарок» і «Вечір під Івана Купала» (1876), до байок І. Крилова та інших. Брав участь у видаваній Л. Жемчужниковим «Живописній Україні» (1861—1862рр.).

Колядки в Україні

Одягають вінок

Сцена біля колодязя

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський (7 (19) жовтня 1854, Ізюм — 8 жовтня 1917) — український живописець, пейзажист.

Сергій Іванович Васильківський народився 7 жовтня 1854 року у мальовничому місті Ізюм Харківської губернії в сім'ї писаря. Середовище і оточення, в якому зростав майбутній художник на Слобожанщині, було особливо благодатним для формування його творчої особистості. Його дід-чумак, який походив з козацького роду, привив молодому Сергієві інтерес до української старовини, а мати — любов до народних пісень і фольклору.

1861 року батьки Сергія переїхали до Харкова, головного культурного центру Слобожанщини. Перші навички в мистецтві Васильківський одержав у Харківській гімназії від учня Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв — Дмитра Безперчого. В роки навчання молодий митець мав змогу користуватися бібліотекою свого родича, поета Володимира Александрова, в якій були твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, що справили на нього глибоке враження.

Після п'яти років навчання в гімназії на вимогу батька Васильківський вступив до Харківського ветеринарного училища. Але 1873 році він залишив там навчання, через неплатоспроможність і влаштувався працювати деякий час канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

У 1876—1885 роках Васильківський навчався у пейзажному класі Петербурзької Академії Мистецтв у Михайла Клодта (1832—1902) і Володимира Орловського (1842—1914). Успішне навчання доповнювалося враженнями від виставок передвижників та поїздок на батьківщину.

1879 року за етюд з натури Васильківський одержав першу академічну нагороду — малу срібну медаль. У студентські роки він зазнавав нестатків, жив на горищі в Академії, у так званій «казьонці», разом з Порфирієм Мартиновичем, Опанасом Сластьоном, Геннадієм Ладиженським, Миколою Самокишем, Яном Ціонглінським, згодом видатними художниками. 1881 року Васильківський здобув другу малу срібну медаль.

1 883 року, виконавши навчальну програму, молодий Сергій часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці» (1885 р., не збереглася) — велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.

У березні 1886 року Васильківський виїхав за кордон. Він жив у Франції і подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Художник удосконалив майстерність, користуючись порадами В. Орловського та І. Похитонова, які жили в той час у Парижі. Васильківський багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні.

Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Васильківський мандрував пішки Харківщиною і Полтавщиною, спускався Дніпром до Запоріжжя. Художник малював українські праліси та левади, сільські хати і вулиці в різні пори року, часто з невибагливими жанровими мотивами, що органічно вписувалися в природу. Уникаючи спрощення, він поглиблював тональну просторовість і структуру образотворення. В канву сучасних образів української землі впліталися ліричні відступи, історичні пейзажі на козацьку тематику, які передавали дух минулої епохи.

Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Він відвідував батальну майстерню, де навчався його приятель М. Самокиш. Переважно, твори художника мали узагальнений характер, в яких була відсутня динамічна дія чи поширений в той час етнографічно-побутовий сюжет, за винятком таких, як «Сутичка козаків з татарами» (1892, місцезнаходження невідоме) і «Побачення» (1894, Харківський художній музей). Вони трактувалися романтично і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором.

К озацький двір

У країнський пейзаж

С ільська вулиця

Наприкінці ХІХ ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створенними полотнами широкі верстви української громади. На межі століть проявляють свій талант Ф.Красицький, О.Сластіон, М.Пимоненко. Їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе на собі риси академічності.

Мико́ла Корни́лович Пимоне́нко (9 березня 1862 р., Київ — 26 березня 1912 р.) — український художник-живописець, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.

Народився Пимоненко у Києві 1862 року, навчався у художній школі М. Мурашка та петербурзькій Академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884 році. Повернувшись до Києва, викладав у малювальній школі М. Мурашка.

З 1899 року і до кінця свого життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. 1883 року одружився з дочкою В. Д. Орловського, жив у окремому будинку у Малютінці на території садиби.

В 1901 році був одним з організаторів Київського художнього училища.

У 1912 році, знаходячись у розквіті творчих сил, М. Пимоненко помер. Поховано його на Лук'янівському цвинтарі.

Твори побутового жанру на сільську тематику: «Сінокіс», «Проводи рекрутів», «Жниця» та ін. Глибоке розуміння життя народу яскраво проявилося в таких картинах, як «Свати», «У похід», «Ярмарок», «Весілля в Київській губернії», «Ворожіння». Також художник у своїй творчості звертався до портрета. У Національному художньому музеї України творам цього майстра відведено цілий зал.

Вечоріє

Ж нива на Україні

С вати

Р іздвяні ворожіння

Одним з видатних художників кінця ХІХ—поч. ХХ ст. став І. Їжакевич. Його пензлю належить чимало розписів у Трапезній Києво-Печерської лаври.

І ва́н Си́дорович Їжаке́вич ( 6 (18 січня) 1864 р., село Вишнопіль, нині Тальнівського району Черкаської області —  19 січня 1962 р., Київ) — український живописець, письменник, графік, народний художник УРСР (1951р.).

Батьки — Сидір Іларіонович та Марія Оксентіївна — були бідними селянами, тож не мали жодної змоги дати хоч якусь освіту своїм дітям. Іванові дуже хотілося вчитися і малювати. Він самостійно навчився читати та писати. Коли хлопцеві виповнилося 10 років, він поїхав до Києва з мрією вивчитися на художника. Щоб мати якісь засоби до існування і хоч трохи долучитися до навчання, Іван влаштувався служити посошником у архієрея при монастирі.

1879 року витримавши конкурс, Іван вступив до іконописної школи при Києво-Печерській лаврі. Два роки він старанно виконував всі завдання, не відмовлявся від жодної роботи, із захопленням малював із натури все, що потрапляло на очі.

Намалювавши перед дзеркалом автопортрет, Їжакевич наважився піти з ним у відому в Києві художню школу Миколи Івановича Мурашка. В автопортреті юного художника Мурашко помітив іскри таланту, але, дізнавшись про його бідність, поцікавився, хто ж зможе заплатити за його навчання. Відповісти хлопцеві було нічого. Мурашко, покликаний у терміновій справі, вийшов із кімнати, а Їжакевич кинувся змальовувати голову дівчини з картини, що висіла на стіні. Повернувшись, Мурашко був вражений художньою вправністю та швидкістю роботи його нового знайомого. Він запропонував хлопцеві працювати у нього помічником.

У школі Їжакевич швидко звернув на себе увагу, став одним із кращих учнів. За пропозицією Врубеля і Прахова, упродовж двох років (1882—1884), не залишаючи навчання, Їжакевич брав участь у реставрації фресок 12 століття в Кирилівському монастирі.

На початку 1884 року юнак їде до Петербурга, щоб вступити до Академії мистецтв. Спізнившись на чотири години на екзамен, він два місяці клопотав про дозвіл додатково скласти іспити. Наприкінці 1884 року Іван Їжакевич став вільним слухачем Академії. За успіхи в навчанні його неодноразово нагороджували срібною медаллю. 1888 року через матеріальну скруту Їжакевич змушений залишити Академію. Здобувши звання вчителя малювання середньої школи, він почав самостійне творче життя. Незабаром Іван Сидорович став дуже популярним художником-ілюстратором відомих журналів. У «Ниві» з'явилися його фотопортрет і детальна біографічна довідка. 29 років співпрацював Їжакевич із цим журналом, створив декілька сот ілюстрацій. У часи національного гніту, замовчування і переслідування Їжакевич робив велику справу— через сторінки наймасовішого і найпопулярнішого у Російській імперії видання, у високохудожній формі знайомив широкі кола читачів із історією, побутом, літературою свого народу.

1910 року взяв участь, разом з Фотієм Красицьким у випуску видавництвом «Час», у рамках благодійної акції, плакату з портретом і біографією «символу української нації – Тараса Шевченка». Накладом – нечуваним, як на той час – 100 тисяч примірників!

Розписуючи 1911 церкву святого Георгія на місці Берестецької битви 1651, відвідав Почаївську лавру на Тернопільщині.

1917 року з вірою у національне відродження художник повернувся до Києва. Працював у різних стилях: книжковій графіці, монументальному живописі (розписав Борисоглібську церкву, Успенський собор Києво-Печерської лаври), писав портретии та пейзажі. Продовжував створювати ілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених життю Тараса Шевченка.

Помер 19 січня 1962 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (надгробний пам'ятник — бронза, штучний камінь; скульптор І. П. Шаповал; встановлений у 1964 році). Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової ілюстрації.

Автор ряду картин на теми української історії:

• «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь»,

• «Тарас Шевченко — пастух»,

• «Битва козаків з шляхтою»,

Іван Їжакевич «Перебендя». 1938 р.

Автор ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Івана Франка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Коцюбинського, Івана Ле, Миколи Гоголя, Василя Стефаника та численних малюнків на теми народного життя.

Брав участь у відновленні фресок Кирилівської церкви в Києві, розписував Церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та зовнішній іконостас Георгіївського собору монастиря на «Козацьких Могилах» (1914 р., с. Пляшева, Рівненська область).