Іі. Формування ринкових відносин – зміст перехідної економіки.

А) Необхідність трансформування планової системи.

Планова система, яка склалася у Радянському Союзі, і зокрема, в Україні мала суттєві недоліки.

По-перше, планова економіка – це економіка, орієнтована на виробництво заради виробництва, а не на задоволення кінцевих потреб населення. Отже потрібно реформувати економіку, щоб її розвиток спрямувати на задоволення потреб людей. А це можливо лише за умов, коли обмеженням розвитку виробництва стають самі платоспроможні потреби, що притаманно ринковій економіці.

По-друге, планова економіка обмежує можливості окремих підприємств в розвитку їх ініціатив, більш повного і ефективного використання ресурсів. Потрібно звільнити виробників від тотальних команд. Підприємства повинні бути самостійними суб’єктами господарювання і здійснювати свою діяльність для задоволення попиту на основі ризику і економічної відповідальності за свої результати.

По-третє, централізована планова економіка, яка по суті є над- монопольною, виключає економічне змагання, конкуренцію, що не стимулює зниження витрат виробництва, виробництво нових продуктів, підвищення якості товарів, впровадження нової техніки і технології.

Суттєві недоліки планової системи зумовили необхідність переходу до ринкової економіки, для якої характерними є непрямі ринкові зв’язки. Формально товарно-грошові відносини мали місце і в плановій економіці. Були гроші, встановлювались ціни, здійснювались угоди у формі купівлі-продажу, але не було реального ринкового механізму. Попит не впливав на ціну, не було рівноважних цін, була відсутня конкуренція. Тому головною мірою переходу до реальних ринкових відносин повинно стати звільнення ринкових форм від адміністративно командної системи, здійснення лібералізації економіки.

Лібералізація внутрішньоекономічних відносин в народному господарстві стосується наступних моментів.

По-перше, звільнення цін від централізованого, директивного їх формування.

По-друге, введення вільної торгівлі для фізичних і юридичних осіб.

По-третє, підпорядкування діяльності виробників вимогам ринку, вимогам споживачів.

В теорії виділяють два варіанти звільнення цін: одномоментний (“шоковий”) і поступовий (“градуалістичний”). На практиці найчастіше використовується змішаний варіант. Але встановлено, що чим менше розвинені ринкові відносини до початку лібералізації, тим менш ефективним “шоковий” варіант. В Україні був застосований “шоковий” варіант. В січні 1992 року стали вільними майже 95% цін на споживчі товари і біля 80% цін на товари виробничого призначення. В результаті відбулося різке підвищення цін. В 1992 році індекс споживчих цін зріс в 21 разів, а в 1993 році - в 102,6 разів. Індекс цін виробників промислової продукції зріс відповідно в 42,3 і 97,7 разів. Значне зростання цін продовжувалось і в наступні 3 роки. До 1996 року лібералізацію цін було практично завершено. Вона порадила гострі протиріччя і проблеми як у виробничій, так і в споживчій сферах. Що стосується виробничої сфери то, по-перше, підприємства, насамперед військово-промислового комплексу, які працювали на державне замовлення, негайно втратили сферу збуту своєї продукції. По-друге, підприємства, поставлені в ринкові умови, виявились неконкурентноспроможними. По-третє, у важке становище потрапили виробництва, які одержували дотації від держави, зокрема, сільське господарство. По-четверте, виробники споживчих товарів зіткнулись з труднощами збуту своїх товарів внаслідок різкого падіння платоспроможного попиту населення. Купівельна спроможність скоротилась, насамперед із-за значного відставання темпів росту зарплати і пенсій від темпів зростання індексу споживчих цін. Відмова влади від індексації заощаджень населення у відповідності з динамікою зростання цін також значно знизило купівельну спроможність населення і зумовило падіння виробництва.

Велике значення в перехідний період набуває лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, яка по суті є наслідком лібералізації внутрішньоекономічних відносин. Основними формами зовнішньоекономічної лібералізації є: розширення доступу в країну закордонних інвестицій; зняття протекціоністських обмежень для імпорту; лібералізація експорту (відміна мита, квот, ліцензій); забезпечення конвертованості національної валюти. Але в повному обсязі ці форми лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків не повинні використовуватись навіть в умовах розвиненої ринкової економіки. Справа в тому, що захист національного виробництва є важливою умовою розвитку національної економіки, особливо перехідної економіки. Тому політика зовнішньоекономічної лібералізації в перехідній економіці повинна бути оптимальною. З одного боку, треба забезпечити прискорений розвиток внутрішньоекономічних ринкових відносин і їх включення у світове господарство, а з іншого – не допустити збитків у розвитку вітчизняного виробництва.

В Україні мала місце надмірна нерегульована лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Не було враховано, що така лібералізація для слаборозвинених країн призводить до стрімкого зростання обсягів імпортних товарів; значного спаду рівня власного виробництва; зростання рівня безробіття; зменшення надходжень до бюджету; зростання заборгованості по виплаті зарплат, пенсій; зубожіння широких верств населення. В той же час зовнішньоекономічна лібералізація фактично не призвела до зростання прямих інвестицій з інших країн. На початок 2001 року вони склали всього 3.87 млрд. доларів, з яких 40% - в харчову промисловість і торгівлю.

Важливе значення в перехідний період має створення ринкової інфраструктури. Це система правових і економічних інститутів, які обслуговують складний механізм взаємозв’язків виробників і споживачів. Для створення і функціонування ринкової економіки необхідні відповідні юридичні норми і правила, а також відповідні інститути: торгівельні біржі, біржі праці, фондові і валютні біржі, якісно нова банківська система.

В перехідній економіці України формування інститутів ринкової інфраструктури має низку особливостей.

По-перше, багато із них створюються заново на “пустому місці”. В умовах командної, планової економіки не було товарних, фондових, валютних бірж, посередницьких організацій. По-друге, створення названих інститутів здійснювалось і здійснюється без відповідної правової бази, що ускладнює їх функціонування і породжує багато зловживань. По-третє, принципіальні зміни здійснюються в банківській системі. Замість єдиної державної банківської системи складається дворівнева. Її нижчий рівень складає широка мережа комерційних банків, а вищий рівень – Національний банк, який здійснює контроль за діяльностю комерційних банків шляхом встановлення облікової ставки процента, обов’язкової норми резерву. В Україні створення комерційних банків здійснювалось майже безконтрольно, що призвело до значних зловживань. Значна кількість банків збанкрутувала.

ІІІ. Зміна структури власності в перехідній економіці

Як відомо, власність є економічною основою системи господарювання. Відносини власності-це соціальна форма привласнення суб’єктами економічних відносин матеріальних ресурсів, а також результатів виробництва.

В Україні, як і в інших пострадянських країнах, пануючою була суспільна власність, яка виступала в двох основних формах: державній і колгоспно-кооперативній. Крім того, мала місце особиста власність громадян на предмети споживання. Особиста власність мала обмеження і заборони з боку держави, наприклад, розміри дачного будинку і присадибної ділянки.

Ринкова економіка базується на приватній власності. Тому в перехідний період потрібно здійснювати роздержавлення і приватизацію власності. Роздержавлення проявляється в усуненні монополії державної власності, дозволу інших форм власності, появі плюралізму форм власності. Державні підприємства, що зберігаються, повинні докорінно змінити характер свого функціонування, перейти на умови комерціалізації нарівні з іншими формами підприємств умови господарювання. Повинні відмовитись від субсидій, пільг, твердих замовлень, вигідних цін. Процес роздержавлення кооперативної власності полягає в забезпеченні реальної добровільності її членів, самостійності у господарській діяльності.

Що стосується особистої власності, то повинно здійснюватись усунення тоталітарних обмежень в її функціонуванні, подолання зрівнялівки в розподілі, ліквідація обмежень в правах мати відповідне особисте майно, поява багатоканальних джерел особистих доходів.

Особливе значення в перехідний період має приватизація. Приватизація – одна із основних форм роздержавлення власності, важливий засіб створення економічної структури виробництва, адекватної ринкової системі. Приватизація пов’язана не лише зі створенням особистої приватної власності, а також приватної колективної власності у вигляді акціонерних товариств.

Приватизація є характерним явищем і для розвиненої ринкової економіки.

Необхідність приватизації в сучасних ринкових суспільствах виникає внаслідок неефективної роботи державних підприємств. За своїми рисами, формами і методами приватизація, що здійснюється в країнах з ринковою економікою, відрізняється від приватизації в країнах з перехідною економікою. Як зазначив відомий економіст Я. Корнаї, якщо б приватизація в Угорщині здійснювалась як в Англії, то потрібно було б більше 100 років. Слід зазначити, що і для пострадянських країн мінімальний термін для приватизації обчислюється десятиріччями.

Як свідчить практика, на початкових етапах перехідної економіки приватна власність з’являється насамперед в сфері обігу, охоплює малі і в деякій мірі середні підприємства. В 2000 році в Україні нараховувалось 217.9 тис. малих підприємств, з яких більше половини були зайняті в сфері оптової і роздрібної торгівлі і операціями з нерухомістю.

Сама по собі приватизація – це формуальний акт зміни власника. Вона автоматично не підвищує ефективність. Для цього потрібно створити відповідні умови, ринкову інфраструктуру, відповідні системи права. Повинен сформуватись ринковий тип господарського мислення.

Досвід трансформування економіки в напрямку ринкової моделі свідчить про те, що потрібно більше уваги звертати не на приватизацію існуючих підприємств та інших об’єктів, а на створення нових приватних підприємств.

В Україні, Росії і деяких інших пострадянських країнах приватизація мала деякі особливості.

По-перше, цей процес здійснювався при переході від планової економіки до ринкової. По-друге, приватизація здійснювалася за відсутності ринкової інфраструктури, що значно знижувало її ефективність. По-трете, приватизація носила масовий характер, обумовлений великою питомою вагою державної власності і бажанням прискорити процес перебудови економічної структури суспільства. В – четвертих, характерною була сертифікатна, безеквівалентна приватизація, яка, на думку авторів, повинна була забезпечити соціальну справедливість.

Слід зазначити низку негативних рис української приватизації, обумовлених як відсутністю досвіду приватизації, так і чіткого уявлення про перспективи приватизованих підприємств, а також діями тих, хто був при владі, і здійснював приватизацію в своїх інтересах. В таких умовах приватизація в Україні набула номенклатурно – кримінального характеру. Можливість швидкого, легкого і “законного” збагачення посилила корупцію, породила мафіозні клани, рекетирські угрупування.

В Україні приватизацію проводили у такі способи:

• викуп об’єктів приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів;

• продаж на аукціоні;

• продаж за некомерційним, або комерційним конкурсом;

• продаж акцій ВАТ.

В результаті приватизації в перехідній українській економіці відбулися радикальні зміни у відношеннях власності. Державна власність на засоби виробництва перестала бути визначальною. Приватна власність стала пануючою майже у всіх галузях виробництва.

Звичайно, формально /–/ правові зміни у відносинах власності не вирішують проблеми по суті, не призводять до появи ефективного власника. Але без реформування відносин власності неможливо робити наступні кроки до формування ефективної ринкової економіки.