Ф О Н Д О В І Л Е К Ц І Ї

з предмету

" Українська мова за професійним спрямуванням"

( для самостійного опрацювання )

Викладач Маїк Л. Б.

Тема : стилі сучасної української літературної мови

П Л А Н

1. Поняття функціонального стилю. Стилістична диференціація української літературної мови.

2. Призначення, основні ознаки й мовні засоби розмовно-побутового стилю.

3. Науковий стиль: основні ознаки, мовні засоби.

4. Призначення, основні ознаки й мовні засоби  художнього стилю.

5. Публіцистичний стиль: основні ознаки, мовні засоби, підстилі.

6. Офіційно-діловий стиль, особливості лексики та синтаксичної організації.

 

Однією з ознак літературної мови є наявність розгалуженої системи стилів. Стиль – це різновид мовлення, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів.

В українській літературній мові традиційно виділяють п’ять функціональних стилів: 1) офіційно-діловий; 2) науковий; 3) публіцистичний; 4) художній; 5) розмовно-побутовий, також виокремлюють епістолярний та конфесійний стилі мовлення.

Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, живого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивна лексика;

• прості, переважно короткі речення;

• наявність фразеологізмів, діалектизмів, просторічна лексика, вигуки тощо.

Художній стиль. Найбільший і найпотужніший стиль укр. мови, його можна розглядати як узагальнення і поєднання усіх стилів. Широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі, освіті. Крім інформаційної, покликаний виконувати насамперед естетичну функцію.

Основні ознаки:

• образність;

• зображувальність (тропи: епітети, метафори),

• відсутня певна регламентація використання засобів, відсутні будь-які приписи;

• визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття автора).

Основні мовні засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої;

• використання емоційно-експресивної лексики;

• широке використання різноманітних типів речень тощо.

Науковий стиль. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення результатів досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, істинності теорій, класифікація і систематизація знань.

Основні ознаки:

- ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

- логічна послідовність і доказовість викладу;

- точність і лаконічність висловлювань тощо.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

• великою кількістю наукової термінології;

• наявність схем, таблиць;

• оперування абстрактними, переважно іншомовними словами тощо.

Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність.

Основне призначення – інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати актуальні суспільно-політичні проблеми;

активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.

Основні ознаки:

• доступність мови і формулювань;

• поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер тощо.

Основні мовні засоби:

• насиченість суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами;

• використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова, експресивні сталі словосполучення тощо.

Публіцистичний стиль поділяється на такі підстилі: стиль ЗМІ,  художньо-публіцистичний, науково-публіцистичний.

 Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, в управлінській діяльності. Це мовна діяльність, завданням якої є регулювання ділових стосунків між членами суспільства, задоволення потреб офіційного спілкування. Учасниками ділового спілкування можуть виступати як окремі особи, так і організації, заклади, підприємства.

Характерні риси офіційно-ділового стилю:

• нейтральний тон викладу змісту тільки в прямому значенні;

• точність, ясність, лаконічність і послідовність у викладенні фактів;документальність тощо.

Основні мовні засоби:

• використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології;

• наявність специфічних сталих виразів;

• відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності;

• відсутність емоційно-експресивної лексики.

Офіційно-діловий стиль має такі підстилі: законодавчий, дипломатичний, юридичний, адміністративно-канцелярський.

ТЕМА : ВИДИ ПІДГОТОВКИ ДО ВИСТУПУ

П Л А Н

1. Типи підготовки до виголошення промови.

2. Етапи попередньої підготовки публічного виступу.

3. Архітектоніка ( будова ) виступу.

4. Практичні поради доповідачеві.

5. Алгоритм самоаналізу виступу.

   Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов’язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов’язково, експромт може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, за яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані.    Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам’ятовується і довше утримується в пам’яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал.

  Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:

    - ті, що написані і читаються за конспектом;     - ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам’ять;    - ті, що готують заздалегідь і вчать напам’ять;    - імпровізовані (експромти).

   У певних випадках “по-писаному” говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.    Першим прикладом читаної за рукописом промови є офіційна політична промова, бо те, про що говорять політичні діячі, є занадто важливим, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів.    Наступним видом промови, яка читається, може бути наукова доповідь на конференції чи хоча б студентський реферат. Науковий текст, викладений на папері, дає змогу логічно скомпонувати матеріал, чітко викласти висновки.    Іноді доводиться виступати по телебаченню чи радіо. Виступ по каналах масової комунікації також найчастіше готують заздалегідь і читають за конспектом.    В усіх наведених випадках можна порадити оратору, щоб він мав перед собою рукопис, бажано в надрукованому вигляді, щоб легко і впевнено читати текст. Тоді увага зосереджуватиметься на логічній інтонації, наголосі, на підвищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам’ятати, що одна сторінка машинопису (30 рядків) читається приблизно 2 хвилини, отже, можна легко вкластися у відведений регламент часу.    Виступи тривалістю 1-2 години напам’ять не вивчити. За таких обставин оратор ґрунтовно готується до виступу, опановує значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не “засушує” його, читаючи з конспекту. Запам’ятавши певний обсяг матеріалу, він викладає його перед аудиторією “з пам’яті”, часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.     За будь-яких обставин заглядати у заготовлений текст треба неначе мимохідь, не створювати враження, що без нього промовець виступити не зможе.     Отож, коли передбачається тривалий за часом виступ, оратору необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Коли є що сказати, то промовця “несе” сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.    Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань читати промову недоцільно. Але одночасно потрібно точно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує свій виступ. Оскільки подібні промови не бувають, як правило, надто довгими, варто спочатку написати текст, а потім вивчити його напам’ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитись на власне ораторських прийомах.    Це ж стосується і виступів на дипломатичних прийомах, де високо цінується лаконізм, щирість, вишуканість слова при добрих манерах. Коли немає впевненості в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам’ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа).    Описані вище ситуації характеризуються тим, що мають офіційний характер, але вимагають певної щирості й сердечної відкритості. По суті справи, ці ситуації внутрішньо мало чим відрізняються і від проповіді, яку теж треба добре знати заздалегідь, виголошуючи в інтонаціях щирості й душевної відкритості.    Імпровізовані промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин, наприклад, під час дискусії, різноманітних зборів, засідань комісій.     Але запам’ятайте старий жарт: найкращий експромт — той, що заздалегідь підготовлений. Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, у яких ви в гостях, ви можете буквально “на ходу” продумати, що саме скажете й що люди бажали б від вас почути.    Кожен тип промов має свої переваги і свої недоліки. Читання писаного справляє враження несміливості або скутості; імпровізація може схилити людей до думки, що промовець занадто легко маніпулює словами, отже — викликати певну недовіру до них; проголошення завченого тексту інколи теж справляє ефект, протилежний сподіваному. Промовець завжди має бути готовий перейти з одного типу промови на інший. якщо не зважати на те, що атмосфера в аудиторії змінилася і відповідно слід змінити тип виступу порівняно з тим, на який настроював себе промовець, — годі сподіватися на успіх. Найчастіше успіху досягають промовці, які оптимально поєднують елементи різних типів промов, залежно від того, яку мету вони ставлять і перед якою аудиторією виступають.     Останнім робочим кроком при підготовці є пробне виголошення промови. Тим, хто прагне стати оратором, необхідно потренуватися в проголошенні промови вдома — вголос чи “про себе”. Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100–120 слів на хвилину (саме такий темп найбільш сприятливий для аудиторії). як правило, певний простір відводиться імпровізації.    Дуже зручними помічниками при репетиції виступають відеомагнітофон, магнітофон чи дзеркало. За їх допомогою ви можете оцінити себе ніби “збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо. Публічний виступ потребує ретельної попередньої підготовки, що відбувається у кілька етапів:

1. Обдумування та формулювання теми, визначення низки питань, виокремлення принципових положень.

2. Добір теоретичного і практичного матеріалу (опрацювання літератури). На цьому етапі важливо не просто знайти і опрацювати матеріал, а глибоко його осмислити, визначити головне і другорядне; інтегрувати основні положення за кількома джерелами.

3. Складання плану, тобто визначення порядку розташування окремих частин тексту, їх послідовності та обсягу.

4. Складання тез виступу.

5. Написання остаточного тексту виступу.