4. Зарубіжний досвід розвитку фінансових відносин в корпораціях.

В американській корпоративній системі схожа ситуація. Середній розмір акцій, якими володіє персонал, в усіх компаніях і на всіх фондових ринках США, складає менше 5%. Але цей пакет збільшується і стає більш важливим фактором на головних фондових ринках Америки. Так, дослідження, проведене Нью-Йоркською фондовою біржею (NYSE), під назвою „Акціонерна власність -90” показало, що майже 35% всіх акціонерів, які володіють акціями своїх компаній на момент дослідження, в певний час вийшли на ринок та купили акції за програмою продажу акцій персоналу або такою ж подібною програмою.

На трьох американських фондових біржах, де зареєстровано всього біля 7000 середніх та великих акціонерних компаній, за оцінкою експертів в 1995 р. в кожній четвертій значні пакети акцій належали найманим працівникам, до того ж рядовим працівникам належить в середньому 15-20%. В цьому велика збіжність США з Україною та Росією, де на ринку цінних паперів на більшості підприємствах значна частина акцій належить їх працівникам.

Але суттєвою різницею тут є те, що в Україні та Росії значна більшість акціонерних товариств відкритого типу з’явилися після приватизації з великими пакетами акцій у трудових колективів або значно розпорошеними серед сторонніх фізичних осіб. По мірі того, як підприємства будуть перебудовувати свою структуру та шукати зовнішніх інвесторів, загальні розміри власності трудових колективів та дрібних інвесторів так чи інакше будуть зменшуватись.

В США навпаки, намітилась протилежна тенденція. Американські акціонерні компанії утворювалися не в процесі приватизації, їх засновниками виступали крупні власники, або співвласники, тому пакети акцій не належали персоналу. Але на протязі останніх 35 років, по мірі того, як компанії приймали рішення частково оплачувати працю своїх працівників акціями, ці пакети почали потроху формуватися.

З багатьох мільйонів малих американських підприємств приблизно 9000 компаній є підприємствами закритого типу, в них середній розмір пакета акцій трудових колективів складає 20-30%.

В США є декілька механізмів формування акціонерної власності персоналу:

1) джерелом засобів для придбання акцій в індивідуальному порядку є власні накопичення працівників. При цьому працівник не користується ніякими податковими пільгами та придбає акції поступово, частинами зі своїх накопичень.

2) програма купівлі акцій працівниками фірми – це індивідуальне придбання на збережені кошти, але компанія організовує спеціальну службу або наймає брокера, щоб вся купівля здійснювалася через них. Так як це програма, компанія дає своїм працівникам знижку на 10-15% ранкової вартості, оплачує комісійні витрати. Звичайно в таких програмах податкові пільги також не передбачені.

3) план ESOP, або програма розвитку акціонерної власності робітників та службовців – найбільш широко відомий механізм, так як держава підтримує його найактивнішим чином, надаючи податкові пільги. Особливість ESOP полягає в тому, що для цієї програми працівники не витрачають своїх накопичень. Їх компанія запроваджує довірчий фонд, або юридичну особу, яка бере позику в банку. Довірчий фонд, або ESOP, використовує цю позику для купівлі великої кількості акцій компанії. А компанія бере на себе виплати кредиту банку з поточного прибутку. По мірі погашення кредиту акції розподіляються по особистих ощадних рахунках працівників, і будь-хто з них при виході на пенсію або ж просто звільняючись, може продати свої акції.

Схеми ESOP – це пенсійні програми. Мета накопичення акцій працівниками полягає в тому, щоб надати їм фонд накопичень, яким вони будуть користуватися після виходу на пенсію. В США встановлюються державні податкові пільги по програмах ESOP.

За оцінкою спеціалістів, по схемі ESOP розміщено біля 30% акцій, які належать персоналу.

4) програми 401-k, програма участі в майбутніх прибутках та преміювання акціями – вважаються пенсійними програмами. Жодна з них не користується кредитом. Компанії започатковують пенсійні програми через юридичні особи, які називаються довірчими фондами. Довірчі фонди складаються із внесків найманих працівників та компанії на таку ж суму. Певна частина цих накопичень витрачається для придбання акцій. За програмою участі в майбутніх прибутках компанія зобов’язується виплачувати працівникам певний відсоток від прибутку, ці суми депонуються в довірчий фонд і витрачаються для придбання акцій. Всі ці програми називаються програмами з фіксованою участю, так як являються різновидами пенсійних фондів. На такі програми в США припадає більше 50% всієї власності найманих працівників.

За допомогою податкових пільг для планів типу ESOP в США заохочується акціонерна власність найманих працівників для того, щоб розподілити капітал серед працюючих, збільшити акціонерну власність громадян, покращити відносини між роботодавцями і працівниками. Власність найманих працівників почала збільшуватись на поч. 70-х рр. одночасно зі збільшенням податкових стимулів. Потім корпорації почали заохочувати розвиток цієї форми власності як метод зміни структури зарплат і премій та фінансового стимулювання участі працівників в підвищенні якості продукції, покращання роботи фірм.

В Україні ж велика кількість акціонерів на підприємствах з’явилася в результаті програм приватизації, тому не було необхідності в спеціальних податкових пільгах. Тепер перед українським урядом стоїть задача, як зробити, щоб підприємства змінили свою структуру шляхом взаємодії з вільним ринком.

Але при всіх відмінностях у виникненні власності найманих працівників, проблеми, які вона ставить дуже схожі.

По-перше, власність трудового колективу нерідко використовується не для залучення працівників в якості інвесторів своїх компаній, а як противага діям адміністрації. Окремі керівники підприємств намагаються набрати якомога більше акцій, щоб зберегти свою владу, контролюючи голоси акціонерів шляхом неформального тиску або за допомогою формального механізму, який дає їм можливість контролювати голосування.

По-друге, працівники-акціонери ще погано уявляють собі, яким чином вони можуть приймати участь в управлінні корпорацією як відповідальні та насправді незалежні акціонери. Рядовим працівникам належить в сукупності 10-50% акціонерного капіталу, але у них майже ніколи не буває дійсно незалежних представників в раді директорів (правлінні).