3.3 Напрями вдосконалення міжбюджетних відносин

Побудова ефективної моделі міжбюджетних відносин в Україні стала з початку 2000 р. одним із стратегічних завдань нашої країни. Фінансова стабілізація як одна із ключових передумов попередження економічного спаду і збільшення масштабів сукупного виробництва та споживання в Україні „передбачає перебудову міжбюджетних відносин та істотне зміцнення місцевих фінансів”.

Державна бюджетна політика, що охоплює усю сукупність відносин учасників бюджетного процесу та орієнтована на інтереси регіонів, не є простою сумою окремих регіональних бюджетних політик. Відносини центру й регіонів завжди були одним із найважливіших і найсерйозніших напрямів державної фіскальної політики.

Основою міжбюджетних відносин є розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи, проведене відповідно до розподілу повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування.

Однак розмежування доходів, проведене на єдиних засадах для бюджетів відповідного рівня, не дає змоги збалансувати абсолютно всі бюджети. Причиною цього є значні відмінності у формуванні доходів та у складі й обсягах видатків бюджетів територіальних утворень, зумовлених багатьма чинниками. Остаточне збалансування бюджетів одного рівня, яке неможливо провести лише розмежуванням їхніх доходів і видатків, досягається за допомогою перерозподільних процесів у межах бюджетної системи наданням коштів „бідним” і вилученням коштів у порівняно „багатих” у фінансовому розумінні територій.

Законом України „Про Державний бюджет України на 2004 рік” заплановано істотно підвищити частку місцевих бюджетів у зведеному бюджеті – до 45 %. Якщо до цього були постійні намагання акумулювати якнайбільше коштів у держбюджет, то у бюджеті на 2004 рік центральна влада стала здійснювати зворотний процес.

Це стало можливим завдяки підвищенню прогнозних надходжень податку на доходи фізичних осіб у доходній частині місцевих бюджетів.

Сьогодні прибутковий податок з громадян є головним джерелом доходів місцевих бюджетів. Так, із фактичних податкових надходжень за 2002 рік до місцевих бюджетів на суму 16,5 млрд. грн. (усього з урахуванням між бюджетних трансфертів доходи місцевих бюджетів у 2002 році становили 28,2 млрд. грн.) 2/3 забезпечує саме цей податок. До того ж збирання прибуткового податку порівняно з іншими податками (акцизним збором, ПДВ, податком на прибуток підприємств) здійснюється без особливих проблем.

На сьогодні ключові проблеми формування місцевих бюджетів такі:

1) відсутність у Бюджетному кодексі розподілу повноважень місцевих органів влади на делеговані й власні, що веде до зниження рівня відповідальності органів влади за фінансування видатків, а отже, до економічно неефективного використання обмежених бюджетних коштів.

2) використання при розрахунку трансфертів індексу відповідної податкоспроможності регіону, який може переглядатися тільки раз на три роки, не дає змоги врахувати зміни, що відбуваються у податковій базі регіону у процесі ринкових трансформацій і структурних реформ.

3) відсутність у складі доходів, що не враховуються при розрахунку трансфертів, вагомих дохідних джерел. Найбільшими джерелами доходів у цій групі є місцеві податки і збори, плата за землю, податок на промисел, єдиний податок, питома вага яких не перевищує 5% у загальній сумі доходів місцевих бюджетів України.

4) передача 100% надходжень із ПДВ і податку з прибутку підприємств до державного бюджету призвела до зниження зацікавленості місцевих органів влади у збільшенні бази оподаткування. Це, у свою чергу, створює серйозні проблеми для поповнення державного бюджету і, як наслідок, для надання трансфертів місцевим бюджетам.

Негативні наслідки від впровадження цієї системи повністю узгоджуються з висновками теорії бюджетного федералізму. Якщо у розпорядження місцевих органів влади передано доходи, надходження від яких досить постійні й невеликі за обсягом, і при цьому заборонено вносити зміни в умови оподаткування, то роль місцевих органів влади зводиться лише до практичної реалізації державних програм.

У більшості країн із розвиненою економікою місцеві видатки значною мірою фінансуються за рахунок доходів від місцевих податків. В умовах України місцеві органи влади можуть вибирати види місцевих податків із встановленого переліку, змінювати ставки місцевих податків і зборів у заданих межах, причому ці зміни незначні. Тобто з виділених у податковій теорії ознак місцевих податків в умовах України незаперечно виконується тільки третя (зарахування податків до місцевого бюджету), а дві перші ознаки – в дуже усіченому вигляді. Отже, місцеві органи влади не мають механізмів впливу ні на податкову базу, ні на розмір ставок місцевих податків і зборів. Тим часом самостійне розв’язання місцевими органами влади покладених на них завдань місцевого значення і фінансування необхідних для цього видатків є центральним критерієм оцінки самостійності органів місцевого самоврядування.

В Україні більшу частину надходжень із найдохідніших місцевих податків і зборів (готельний, курортний збори, збір за проведення кіно- і телезйомок, збір за проїзд прикордонною територією, податок із реклами) сплачують фізичні та юридичні особи з інших регіонів, тобто, зовнішні користувачі. Таким чином, місцеві податки і збори фактично можна інтерпретувати як плату за послуги, отримані на території певного населеного пункту. Місцеве населення сплачує незначні за обсягами збори (наприклад, збір за участь у перегонах на іподромі).

Для створення економічно ефективного механізму формування доходів місцевих бюджетів необхідно реформувати чинну систему розподілу податкових доходів. При цьому метою такого реформування є не максимізація дохідної частини місцевих бюджетів, а приведення її у відповідність із видатковими зобов’язаннями місцевих органів влади. Необхідно переглянути види доходів, що залишаються у розпорядженні місцевих органів влади.

Аналіз теоретичних підходів і узагальнення світового досвіду дають змогу виділити такі критерії вибору місцевих податків і зборів:

- висока прибутковість і стабільність надходжень (прибутковий податок із громадян, плата за землю);

- рівень адміністративних видатків. Існують податки, базу яких доцільно встановлювати на місцевому рівні (податок на майно і плату за землю);

- можливість індексації податкових надходжень. Циклічні коливання економіки кожної країни викликають збільшення місцевих видатків, що потребує підвищення доходів. Збільшення податкових надходжень може бути досягнуте щодо податків із немобільною базою оподаткування (податок на майно).

Отже, в Україні до місцевих податків слід віднести:

1.Податок на майно;

2.Прибутковий податок. Доцільно надати місцевим органам влади право запровадити надбавки (у встановлених межах) до стандартної ставки оподаткування. Проте повна самостійність місцевих органів влади у питаннях прибуткового оподаткування неприпустима – це може привести до міграції кваліфікованої робочої сили. У перспективі місцеві органи влади можуть брати участь у податковій конкуренції за залучення кваліфікованої робочої сили за допомогою вирівнювання надбавок.

3.Плата за землю. Цей податок доцільно залишити в повному обсязі в розпорядженні місцевих органів влади. Після введення податку на майно плату за землю доцільно об’єднати з податком на майно і зробити єдиним місцевим податком.

4.Податки на бізнес (плата за ліцензії, за патент) доцільно віддати в розпорядження місцевих органів влади з правом встановлення на них ставок.

У видаткову частину місцевих бюджетів долучаються деякі соціальні статті, що раніше були у державному бюджеті. Отже, мається на меті розв’язання одразу двох завдань. По-перше, постійно недовиконуваний державний бюджет можна буде істотно „розвантажити”, звільнивши від частини витрат із соціальних статей. Це допоможе поліпшити виконання держбюджету й у разі появи таких проблем у фіскальній сфері, переклавши їх на плечі місцевих бюджетів. По-друге, відповідальність за виконання соціальних програм лягає насамперед на місцеві влади, а не на уряд, як це відбувається зараз.

Ситуація із міжбюджетними трансфертами, особливо соціального характеру, за результатами 2002 року, незадовільна. Нині державний бюджет виконує свої зобов’язання за субвенціями місцевим бюджетам лише на 50-80%.

Згідно Бюджетного кодексу за місцевими бюджетами закріплено лише декілька податків, що дають бюджетам реальні й значущі доходи. Це – прибутковий податок, плата за землю, мито, єдиний податок для суб’єктів малого бізнесу і фіксований сільськогосподарський податок. З цих коштів місцева влада фінансує свої власні витрати. Інші доходи передаються на місця як трансферти з держбюджету чи закріплюються за місцевими бюджетами безпосередньо у законі про державний бюджет на поточний рік. Отримані таким шляхом кошти використовуються на витрати, пов’язані з делегованими їм функціями центральної влади.

Усі податки, що надходять сьогодні до місцевих бюджетів, поділяються у визначених пропорціях, затверджених кодексом, між областями і районами. Така позиція, закріплена у кодексі, справді принесла місцевим бюджетам порівняну стабільність і визначену незалежність. У частині власних доходів місцеві бюджети і далі перевиконуються, незважаючи на деяке погіршення ситуації у сфері державних фінансів у цілому.

Аби реально збільшити витрати місцевих бюджетів, є два способи: до існуючого обсягу доходів можна додати деякі інші джерела податкових надходжень чи збільшувати трансферти.

Залишається неврегульованою передача трансфертів і повноважень з державного бюджету до місцевих.

З метою поліпшення ситуації у цій сфері необхідно здійснити:

1. Для збільшення витрат місцевих бюджетів до їх доходів треба додати деякі інші джерела податкових надходжень або слід збільшувати трансферти.

2. Під час проведення реформ у цій сфері треба максимально забезпечити фінансування соціальної сфери. Тому, плануючи дохідну частину місцевих бюджетів, слід відповідально підходити до прогнозних показників.

4. Треба вже нині створювати умови зростання фінансової самостійності місцевих органів влади. Йдеться про професіоналізм регіональних менеджерів.

5. Ефективність реформ за фінансової децентралізації залежить безпосередньо від виконання зобов’язань центральних органів влади перед регіонами. При невиконанні державою своїх зобов’язань у частині дотацій і трансфертів до місцевих бюджетів треба вживати твердих каральних заходів щодо посадових осіб, з вини яких відбулися ці порушення.

Нині схема розподілу основних податків між рівнями бюджетної системи та механізми розрахунку трансфертів не створюють достатніх фінансових стимулів для збільшення податкових надходжень, розширення дохідної бази регіональних бюджетів, соціально-економічного розвитку регіонів.

Методика визначення сум дотацій вирівнювання й логіка побудови усіх цих механізмів означає, що у майбутньому на всі регіони України чекає „бюджетна зрівнялівка”. Взагалі бюджетні доходи усіх регіонів перебуватимуть у залежності від міжбюджетних трансфертів: від обґрунтованості визначення їх розмірів, своєчасності надходження й інших чинників. Головна причина тут у механічному копіюванні політики фіскального вирівнювання іноземних країн. В Україні таку політику проводити недоцільно. Треба намагатися стимулювати економічне зростання шляхом зацікавлення регіонів в інтенсивному економічному розвитку та підвищенні регіональних бюджетних доходів через зростання міжрегіональної конкуренції, забезпечуючи вільне переміщення населення та капіталу між регіонами.

Статистика підтверджує, що нині близько половини підприємств збиткові. Причин тут багато. Однак якби надходження від податку на прибуток підприємств частково зараховувалися до складу доходів місцевих бюджетів, органи регіональної влади одержали б потужний стимул для збільшення прибутковості підприємств, зареєстрованих на території регіону. Загальновідомо, що в регіонах помітне співробітництво влади і великих підприємств-платників податків, які надходять до місцевих бюджетів. Іноді таке співробітництво може привести до ексцесів і мати негативні наслідки для регіонального розвитку, але це вже наслідки проблем морального характеру, а не фінансово-економічної політики.

Дуже важливим моментом є реалізація принципу рівності прав регіонів при проведенні бюджетно-податкової політики. Якщо одні регіони матимуть право надання визначених пільг, а інші – ні, то така ситуація лише сприятиме збільшенню диспропорцій регіонального розвитку.

При визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів на 2003 рік практично цілком реформовані механізми коригування прогнозного обсягу доходів загального фонду бюджету депресивних регіонів. Однак, потребує перегляду сама наявність механізмів коригування. Адже зниження індексу відносної податкоспроможності протягом кількох років може бути наслідком не лише екзогенних чинників (нерівномірність регіонального розвитку, відсутність економічної бази і т. д.), а й низького рівня регіонального управління, некомпетентності керівників, недостатньої роботи податкових служб, негативного інвестиційного клімату. У такому разі створюються анти стимули регіонального економічного розвитку, що є надто великою ціною для фінансового вирівнювання. Тому ми пропонуємо надалі повністю відмовитися від практики заохочення депресивних регіонів.

Важливе значення має запровадження казначейської системи обслуговування бюджетів для введення в дію єдиного механізму управління коштами державного та місцевих бюджетів, удосконалення управління видатками бюджетів на всіх стадіях бюджетного процесу, посилення поточного контролю за цільовим і ефективним використанням бюджетних коштів, дотриманням штатної, фінансової і касової дисципліни.

Необхідним є дотримання збалансованості видаткової частини місцевих бюджетів. При цьому слід враховувати структурні видатки територій. Наприклад, якщо на певній території проживає велика кількість престарілих людей або інвалідів, котрим необхідно надавати додаткову допомогу, то у таких випадках при визначенні сум офіційних трансфертів необхідно враховувати виплати населенню такої категорії. Крім того, у великих містах соціальні видатки також більші. Проте на територіях сільської місцевості великий розмір мають видатки, пов’язані з транспортуванням. Важливе значення при розрахунках структурних видатків мають також видатки, пов’язані з кліматичними умовами території, історією її розвитку, її статусом тощо. Все це має братися до уваги при збалансуванні видатків бюджетів.

Отже, розв’язання перелічених проблем потребує комплексного підходу, насамперед, внесення змін у Закон „Про місцеві державні адміністрації” та „Про місцеве самоврядування в Україні”. Практика застосування цих двох законів засвідчує недосконалість правового регулювання у сфері управління соціально-економічними процесами на регіональному та місцевих рівнях, що відображається у поглибленні диспропорції і диференціації територіального розвитку держави, низькому рівні якості надання державних і громадських послуг населенню. Розмитість і дублювання повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування призводять до невизначеності їх відповідальності, послаблюють державний і громадський контроль за результатами їх практичної діяльності.

Потребує чіткого визначення згідно Конституції України перелік питань місцевого значення, що законом відносяться до компетенції територіальних громад, які ними вирішуються безпосередньо або через утворені органи місцевого самоврядування.

Створення базового законодавства щодо функцій і повноважень усіх гілок влади стане запорукою затвердження реальних бюджетів, здатних повною мірою реалізувати свою роль у забезпеченні соціальних потреб населення, економічного зростання держави, виконанні органами влади покладених на них функцій та реальній віддачі тієї частини валового внутрішнього продукту держави, що перерозподіляється через бюджети усіх рівнів.

Тема 4. Управління місцевими фінансами

4.1. Складання, затвердження і виконання місцевого бюджету.

4.2.Утворення позабюджетних, цільових, резервних і валютних фондів.

4.3.Встановлення місцевих податків і зборів

4.4. Місцеві фінансові органи та їх функції.

4.5. Організація касового виконання місцевих бюджетів, контролю й аудиту в місцевих органах влади.

4.6. Впровадження сучасних форм бюджетного планування.

4.1.Складання, затвердження і виконання місцевого бюджету.

Бюджетний процес – це регламентований законодавством порядок складання, розгляду, затвердження бюджетів усіх рівнів, їх виконання та складання і затвердження звітності про виконання бюджетів. Він визначається Конституцією України, Законом „Про бюджетну систему України” та іншими законодавчими та нормативними актами.

Від початку складання бюджетів до затвердження звітів про їхнє виконання весь бюджетний процес проходить під контролем Верховної Ради України та місцевих органів влади.

Бюджетні етапи (стадії) складаються з послідовних, взаємопов’язаних дій органів влади з питань розробки й використання розпису доходів і витрат держави. Розрізняють великі й дрібні етапи. Великих, як правило, виділяють чотири: планування, затвердження, виконання, висновки. У підручнику Юрія „Бюджетна система України” приведено такі типові фази бюджетного процесу:

складання проекту бюджету, його розгляд, затвердження та виконання, складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.

У бюджетному процесі значну роль відіграє бюджетне планування, складання проекту бюджету, його розгляд і затвердження, оскільки від правильного визначення планових показників бюджету залежить також і якість його виконання.

Бюджетне планування посідає центральне місце у фінансовому плануванні, оскільки воно пов’язане з показниками фінансових планів підприємств, організацій та установ різних форм власності. У процесі бюджетного планування аналізуються кількісні та якісні показники окремих галузей економіки, що дає змогу врахувати пропозиції із зміцнення доходної частини бюджету, забезпечення держави необхідним обсягом фінансових ресурсів для виконання визначених Конституцією функцій.

У процесі бюджетного планування забезпечуються необхідні фінансові пропорції згідно з планом економічного і соціального розвитку; визначається обсяг доходів бюджету та резерви їхнього росту, обсяг видатків та резерви їхнього скорочення; створюється належна фінансова база соціального захисту населення; розподіляються доходи й видатки між окремими ланками бюджетної системи, утворюються державні матеріальні та бюджетні резерви.

Кожний етап бюджетного процесу має свої особливості, які характеризуються переліком органів, залучених до нього, та їхніми функціями.

Так, організація складання проектів бюджетів забезпечується Кабінетом Міністрів України, а також місцевими державними адміністраціями. Безпосередню роботу із складання проектів бюджетів за дорученням органів виконавчої влади виконує Міністерство фінансів України та його органи на місцях.

Процес складання проектів бюджетів здійснюється в такій послідовності.

Спочатку фінансові органи аналізують звітні дані про виконання державного та місцевих бюджетів за попередній період, виявляють тенденції у виконанні доходної та видаткової частин бюджетів, розраховують очікувані дані про виконання бюджетів на кінець поточного року. При цьому детально аналізуються надходження кожного виду податків, їхній вплив на виконання доходної частини бюджетів, визначаються резерви збільшення доходів. Аналогічно здійснюється аналіз виконання видаткової частини бюджетів.

Водночас, як правило до 1 червня поточного року, Міністерство економіки України за участю Міністерства фінансів, Національного банку України, інших міністерств та відомств розробляє Основні прогнозні макропоказники економічного та соціального розвитку України на плановий рік з визначенням обсягів: валового внутрішнього продукту, національного доходу, зведеного балансу фінансових ресурсів, балансу доходів і витрат населення, платіжного балансу, валютного плану.

На підставі цих показників уряд АР Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації розробляють прогнозні показники економічного та соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, які є основою для складання проектів їх бюджетів.

Кабінет Міністрів України зобов’язаний доводити до місцевих рад, органів виконавчої влади інструктивні листи про особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний рік. Органи виконавчої влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя у встановлений їхніми радами термін доводять до місцевих рад, їхніх виконавчих органів і державних адміністрацій нижчого рівня відповідні вказівки щодо розробки проектів бюджетів.

Маючи всі необхідні дані, фінансові органи розраховують конкретні види доходів і видатків у розрізі підрозділів бюджетної класифікації. При цьому використовуються різні методи бюджетного планування.

Після завершення розрахунків фінансові органи приступають до збалансування доходної та видаткової частини бюджетів. З метою повного врахування всіх фінансових ресурсів, а також визначення середньої фінансової забезпеченості АР Крим, інших адміністративно-територіальних одиниць, відповідний орган виконавчої влади складає територіальний зведений баланс фінансових ресурсів.

Після проведення Міністерством фінансів відповідних розрахунків Кабінет Міністрів організовує доведення до органів виконавчої влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя таких показників: проектних нормативів (відсотків) відрахувань від регулюючих доходів і сум контингентів цих доходів; розмірів дотацій і субвенцій, які передбачається надати з державного бюджету України, та їх цільове призначення; переліку видатків, які передбачається передати з державного бюджету на фінансування з бюджетів АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Такі ж показники доводять органи виконавчої влади до рад та органів виконавчої влади нижчого рівня у строки, які забезпечили б затвердження бюджетів до початку бюджетного року.

Другий і третій етапи бюджетного процесу (розгляд і затвердження бюджету) забезпечуються Верховною Радою України, Верховною Радою АР Крим та місцевими радами. Так, проект державного бюджету України розглядається на засіданнях комітетів та на сесійних засіданнях Верховної Ради України і затверджуються законом про державний бюджет України.

Місцеві бюджети розглядаються постійними комісіями місцевих рад і на сесійних засіданнях затверджуються відповідними постановами.

Найтривалішим за часом є четвертий етап бюджетного процесу – виконання бюджету, який охоплює бюджетний рік (з 1 січня по 31 грудня). Організовують виконання бюджету Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації та виконкоми місцевих рад за допомогою органів оперативного управління фінансами: Міністерства фінансів України та його органів на місцях, органів Державного казначейства, Державної податкової адміністрації, Державної контрольно-ревізійної служби України. У виконанні бюджету беруть участь підприємства, організації та установи всіх форм власності, а також громадяни, пов’язані з бюджетом за доходами та видатками.

П’ятий етап бюджетного процесу забезпечують органи виконавчої влади у процесі складання звіту про виконання бюджету та органи законодавчої влади і місцевого самоврядування у процесі розгляду й затвердження звіту про виконання бюджету.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів.

Зазначені стадії бюджетного процесу за своїм змістом і діями обумовлені й пов’язані, відтак можна говорити про безперервну бюджетну процедуру. Слід зазначити, що порядок бюджетного процесу, послідовність його етапів не просто встановлюються законодавчими актами, а більшою мірою визначаються логічною й історичною природою самого процесу. Ніякий вчений, практик не може встановити іншого порядку , іншої послідовності.

Великі стадії цього процесу складаються із безлічі послідовних дрібних етапів. Наприклад, усього за сталими підрахунками їх налічується понад п’ятдесят, за капіталовкладеннями – близько ста. Вони охоплюють дії органів влади від виникнення потреби у витратах, їх передбачення і програмної оцінки до затвердження у парламенті звіту уряду про виконання бюджету.

Сукупність послідовних бюджетних етапів становить бюджетний кругообіг. Подібно до обігу капіталу у виробництві бюджетний кругообіг відновлюється і повторюється, але, на відміну від першого, відновлюється щорічно і триває у середньому три роки.

Деякі етапи бюджетного процесу набули в Україні спотворених форм і це при тому, що держава на сьогодні має можливості їх регулювання. З кожним роком в Україні частка державних фінансів зменшується. Це свідчить про те, що роль держави як учасника господарських процесів послаблюється. У цих умовах держава має переорієнтуватися на свої головні зобов’язання – розробку стратегії і встановлення прозорих та справедливих регулятивних норм. Державі для нормального бюджетного процесу слід створити чітку систему взаємовідносин у ланцюжку: делегування повноважень – відповідальність – контроль. На жаль, на сьогодні ця схема не працює.

За всі рішення, пов’язані з бюджетними коштами, необхідно ввести чітку систему відповідальності, аж до кримінальної. Брати на себе відповідальність за прийняття рішень держслужбовець буде тільки у разі персональної зацікавленості, тобто держава повинна заохочувати своїх службовців. Лише у такий спосіб можна ефективно боротися з порушеннями законодавства.

В останні роки в практиці організації бюджетного процесу в Україні використовуються підходи, що базуються на методології прграмно-цільового планування.

На відміну від традиційного підходу до формування бюджету, ефективний процес складання бюджету за програмно-цільовим методом можна охарактеризувати кількома основними рисами:

1- складений на середньо- та довгострокову перспективу;

2- пов’язаний із широким колом організаційних цілей;

3- базується на схваленні бюджетних рішень, що спрямовані на досягнення результатів та розробку продуктів;

4- залучає та сприяє залученню зацікавлених сторін;

5- надає стимулів керівникам та працівникам місцевих органів влади.

Основні характеристики ефективного процесу складання бюджету надають чітке уявлення про те, що бюджетний процес є не лише процесом збалансування доходів і видатків раз на рік, це – стратегічний план, складовими якого є фінансовий план на довгострокову перспективу та поточний бюджет, бюджетні кошти в якому розподіляються згідно встановлених цілей та завдань.

Зазвичай, процес складання бюджету залучає значну кількість учасників та складається з різних процедур, проте головну роль у кожному бюджетному процесі відіграють посадові особи та фінансові управління.

Бюджетний процес чітко визначає пріоритетні напрямки фінансування. Співробітники фінансових органів відповідають за надання посадовим особам, що приймають рішення про схвалення бюджету повної оцінки щодо визначення пріоритетності того чи іншого напрямку.

Найважливішою умовою успішного проходження бюджетного процесу, на наш погляд, є дотримання бюджетного календаря.

Бюджетний календар – це сукупність послідовних періодів проходження бюджетного кругообігу у чітко визначені строки, що обумовлено щорічністю і своєчасністю бюджету.

В усіх розвинутих країнах бюджет виконується протягом року (пільгового терміну із метою дослідження можна не враховувати), але робота з його розроблення і висновку охоплює приблизно ще два роки. У поточному році один бюджет складається, другий виконується, третій звітується. Отже, бюджетний календар триває близько трьох років. Із країн ринкової орієнтації тільки США мають триваліший календар.

Отже, на нашу думку, чітке визначення бюджетного календаря, його розуміння, складання і дотримання в бюджетному процесі дадуть змогу створити сталий бюджет в Україні, керувати єдиним соціальним простором, істотно позитивно впливати на економічний розвиток та перерозподіл бюджетних ресурсів адміністративно-територіальних утворень.