Тема 18. Постанови суду першої інстанції

1. Поняття та види судових постанов

 

У ЦПК законодавець не розкриває суті судового рішення, ухва­лення якого є метою цивільного процесу, а лише у ст. 208 ЦПК за­значає, що рішення викладаються у двох процесуальних формах:

ухвали;

рішення.

Проте у такій класифікації закладена певна тавтологія, не­коректність та неповнота. По-перше, тавтологія виявляється у тому, що доцільно було б зазначити узагальнюючий термін назв актів, які ухвалюються та постановлюються судом, а саме: «Су­дові постанови в цивільних справах» або «Постанови суду пер­шої інстанції», які своєю чергою поділяються на рішення та ух­вали. По-друге, у цій класифікації порушено ієрархію судових постанов, спочатку потрібно було зазначити судові рішення, а потім ухвали суду чи судді, виходячи із критерію вагомості цих процесуальних актів. По-третє, законодавець не зазначив у цій нормі ще одну постанову суду, яку він сам розцінює як особли­ву форму судового рішення (ст. 95 ЦПК) - судовий наказ.

Ухвали постановлюються судом при вирішенні питань, які пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкла­дання розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгля­ду у випадках, передбачених ЦПК. Але не тільки у суді пер­шої інстанції питання можуть вирішуватися шляхом поста­новлений ухвал, ті самі клопотання чи зупинення проваджен­ня у справі та відкладення провадження можуть мати місце у судах як апеляційної, так і касаційної інстанцій.

Судове рішення - це постанова суду, ухваленням якої за­кінчується розгляд справи по суті у позовному та окремому провадженнях.

Щодо судового наказу, то його особливість полягає у подвій­ній природі: з одного боку, він є судовим рішенням, а з іншого - виконавчим документом. Така природа є винятком із загально­го правила та зумовлена необхідністю захисту безспірних прав стягувача у спрощеному порядку на підставі безспірних дока­зів. Згідно з принципом рівності сторін, до яких можна віднес­ти стягувача та боржника - суб'єктів наказного провадження, боржнику також законом гарантується захист його прав шля­хом спрощеної процедури скасування судового наказу.

Видача судового наказу проводиться без судового розгляду (ч. 2 ст. 102 ЦПК).

Судовий наказ - це постанова, якою закінчується спроще­ний розгляд суддею заяви стягувача про видачу судового нака­зу за відсутності стягувача і боржника та підстав, передбаче­них ст. 96 ЦПК.

 

2. Суть судового рішення

 

Відповідно до ст. 195 ЦПК судовий розгляд справи, за за­гальним правилом, закінчується ухваленням судового рішен­ня.

Судове рішення - це акт правосуддя, що здійснюється від імені держави і забезпечує реальний захист порушених, оспо­рюваних, невизнаних прав, свобод та інтересів фізичних, юри­дичних осіб та держави.

Крім того, рішення суду є процесуальним актом у цивіль­ній справі, який має свою форму та зміст, у ньому підсумо­вується уся діяльність суду першої інстанції щодо вирішення справи по суті. У рішенні має місце встановлення фактичних обставин справи - наявність або відсутність юридичних фак­тів, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а відповідач - за­перечення проти позову; дослідження та оцінка поданих сто­ронами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів та правова кваліфікація конкретних правовідносин.

Залежно від різних критеріїв рішення поділяються на певні види:

за суб'єктним складом осіб, які ухвалювали рішення, - рішення, які ухвалюються одним суддею, та рішення, які ух­валюються колегіально.

Судове рішення як акт правосуддя також може ухвалюва­тися відповідно до його повноважень судом апеляційної інстанції (п. 2 ч.1 ст. 307, п. З ч. 1 ст. 307, ч. 2 ст. 314 ЦПК) та судом касаційної інстанції (статті 332, 336, 344 ЦПК);

-  залежно від способів захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК, ст. 4 ЦПК):

рішення про присудження (стягнення аліментів, відшко­дування шкоди) - рішення, які зобов'язують відповідача вчи­нити на користь позивача (третьої особи з самостійними вимо­гами) певну дію або утриматися від її вчинення з метою понов­лення порушеного права;

рішення про визнання - рішення, якими підтверджуються наявність або відсутність певних правовідносин, юридичних фактів. Вони поділяються на:

позитивні - про визнання права власності; негативні - про визнання правочину недійсним; рішення перетворювальні (конститутивні) - рішення про розірвання шлюбу, про виділ частки майна із спільної суміс­ної власності, тобто ці рішення ухвалюються на зміну або при­пинення певних правовідносин.

У теорії цивільного процесу має місце й інша класифікація поділу рішень на види:

завершальні, тобто ті, якими вирішено усі правові вимоги, передано на розгляд суду;

додаткові - вирішуються окремі правові вимоги, з приво­ду яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК);

альтернативні - ті, якими встановлюються два можли­вих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права;

факультативні - рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх вико­нання водночас визначають інший спосіб це зробити;

заочні - рішення, які ухвалюються за відсутності відпові­дача (ст. 224 ЦПК);

часткові (окремі) - рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або виз­нані відповідачем (мають місце при роз'єднанні позовів. - С.Ф.). Щодо інших позовних вимог рішення не ухвалюється до з'ясування необхідних обставин та подання необхідних дока­зів. У одній справі може бути ухвалено рішення, яке стосуєть­ся декількох позивачів та декількох відповідачів (процесуаль­на співучасть. - С.Ф.);

проміжні - рішення, якими вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір;

умовні - рішення, якими право позивача вважається виз­наним тільки залежно від настання (ненастання) певних обс­тавин. Виконання (невиконання) певних дій, а також коли йо­го виконання залежить від зазначених умов.