2. Наука цивільного процесу. Поняття, об’єкт і предмет цивільного процесу

 

Потреба у захисті цивільних прав спонукає законодавчу владу до постійного розвитку і удосконалення законодавства, але без наукового обґрунтування і узагальнення практики зас­тосування чинного законодавства зробити логічний крок для його поліпшення неможливо. Так, особисті майнові та немайнові права й інтереси осіб можуть бути захищені судом у будь-який спосіб, передбачений законом чи встановлений догово­ром (ст. 6 ЦК «Свобода договору»). У ст. 16 ЦК та ст. 4 ЦПК передбачено способи захисту, які застосовуються судом, але перераховані способи не можуть вважатися вичерпними, оскільки законодавством суду надано повноваження виходи­ти за межі, визначені законом. За ч. 7 ст. 9 ЦПК якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законода­вства (аналогія права). Тому перерахувати всі можливі спосо­би захисту прав громадян не представляється можливим. На цьому шляху трапляються як позитивні, так і негативні но­вовведення. Так, у теорії та на практиці пропонувався новий спосіб захисту цивільних прав - спонукання до укладення до­говору, що зазнав значної критики. З іншого боку, вченими пропонується новий спосіб вирішення спору щодо розподілу спільної часткової власності шляхом примусового продажу об'єкта, коли жодна із сторін не здатна компенсувати належ­ної їй частки у цій власності тощо.

Тому потреби в удосконаленні охорони і захисту прав гро­мадян диктують розвиток цивільного процесу, удосконалення теорії і практики, а на цій основі й законодавства, яким регла­ментуються права та обов'язки учасників цивільного судочин­ства. Для реалізації особою її суб'єктивного процесуального права на звернення до суду за захистом державою у спеціаль­них нормативних актах регламентується порядок розгляду та вирішення цивільних справ у судах загальної юрисдикції. Од­ним із основних таких актів є ЦПК. Норми, які закріплені у цьому акті та регламентують процедуру розгляду цивільних справ, утворюють певний порядок розгляду справ судами, але наука ширша ніж система правових норм, оскільки вона включає в себе випереджаючий розвиток теорії та узагальнен­ня практики застосування норм законодавства.

Наука цивільного процесу - це галузь загальної науки про право. Вона являє собою теоретичні погляди, думки (ідеї, те­орії, концепції), поняття у сфері цивільних процесуальних відносин, які базуються на законодавстві України та міжна­родному праві, досягненнях інших країн у цій галузі, яка вив­чає закономірності виникнення, історію розвитку та функ­ціонування цивільного процесуального права, його суть, місце у правовій системі, роль у виконанні соціальних функцій та принципи регулювання цивільних процесуальних відносин та аналізує їх, робить прогнози щодо розвитку та пропозиції що­до втілення наукових прогнозів до законодавства про судочи­нство та судоустрій. Як бачимо, наука узагальнює усю наявну інформацію про цивільний процес та організаційну побудову судових органів, які здійснюють правосуддя у цивільних справах з метою їх дослідження та розробки пропозицій щодо змін та доповнень до законодавчої бази. Зокрема, вченими аналізується не тільки практика діяльності судів України, але і відповідний досвід іноземних держав, де існують суди при­сяжних у цивільних справах тощо.

Тому об'єктом дослідження цивільного процесу стає весь комплекс інформації, присвячений цивільному судочинству не тільки в Україні, айв іноземних країнах та з урахуванням історичного досвіду. Деякі російські вчені - К.І. Комісаров, А.Ф. Клейман, а також видатний український вчений-процесуаліст М.Й. Штефан зазначають, що система науки цивіль­ного процесуального права зумовлена її предметом і скла­дається з двох частин - загальної та особливої. Аналогічної думки притримуються й інші українські вчені-процесуалісти, зокрема Ю.В. Білоусов та О.І. Угриновська, які водночас заз­начають, що і сама система цивільного процесуального права складається із двох частин - загальної та особливої¹². Вчений-процесуаліст С.В.Васильєв не розкриває у своєму навчально­му посібнику питання науки цивільного процесу. Він вважає, що системою цивільного процесуального права є сукупність цивільних процесуальних норм, які регулюють правосуддя у цивільних справах та забезпечують виконання завдань цивільного судочинства. Система даної галузі складається із двох частин: загальної та особливої.

Російський вчений-процесуаліст І.В. Решетнікова вважає доцільним, з урахуванням предмета науки цивільного проце­суального права, виділити у системі даної науки такі частини:

1)                 питання цивільного процесуального права, які охоплю­ють загальну та особливу частину системи даної галузі права, включаючи історію розвитку;

2)                 питання цивільного судочинства, а саме: судову практи­ку проблеми правозастосування;

3)                 питання науки цивільного процесуального права з ура­хуванням історії її розвитку;

4)                 цивільний процес, цивільне процесуальне право та ана­логічну науку за кордоном;

5)                 питання діяльності інших органів (крім суду) з розгляду та вирішення цивільних справ.

Останній погляд на науку є найширшим, оскільки зводити науку до сукупності процесуальних норм, з яких штучно ви­окремлюються загальні норми не представляється можливим. Будь-яку інформацію можна систематизувати різними спосо­бами і за різними критеріями, наприклад за суб'єктним скла­дом чи за джерелами отримання інформації тощо.

Слід зазначити, що безпосереднім предметом дослідження цивільного процесу є цивільне процесуальне право, з яким пов'язують дослідження специфіки цивільного судочинства.

Цивільне процесуальне право - це система правових норм, за допомогою яких встановлюється порядок провадження в цивільних справах у судах та регулюються правовідносини, які складаються як між судом та іншими учасниками проце­су, так і учасниками процесу між собою, але під контролем суду при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Цей порядок встановлює компетенцію суду по розгляду й вирішенню спорів, що виникають з цивільних, житлових, зе­мельних, сімейних, трудових, а також інших правовідносин (позовне провадження). Даний порядок встановлює специфі­ку розгляду окремих категорій справ у порядку позовного або наказного провадження, а також справ окремого проваджен­ня.

Процесуальний порядок провадження в цивільних справах визначається:

-                     складом осіб, які беруть участь у цивільному процесі, - суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин;

-                     системою процесуальних дій, які виконуються судом, у деяких випадках ( розділ VI ЦПК) - органом державного вико­нання¹⁵ та учасниками процесу;

-                     змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій;

-                     системою цивільних процесуальних прав і обов'язків су­б'єктів правовідносин, які визначають можливість вчинення цивільних процесуальних дій або заборону їх вчинення не уповноваженими особами;

-                     гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов'язків.

Сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації складає зміст процесу­альної діяльності суб'єктів цивільних процесуальних право­відносин:

-                     судів - щодо розгляду й вирішення цивільної справи, пе­ревірки законності і обґрунтованості ухваленого у справі рі­шення;

-                     органу державного виконання - щодо примусової реаліза­ції судового рішення;

-                     осіб, які беруть участь у справі, - щодо захисту суб'єктив­них майнових і особистих немайнових прав, державних і гро­мадських інтересів;

-                     інших учасників процесу - щодо сприяння суду, органу державного виконання і особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них функцій.

Предмет регулювання цивільного процесу складається з:

-                     процедури розгляду справ;

-                     суб'єктного складу учасників цивільного процесу;

-                     системи процесуальних прав і обов'язків цих осіб (стат­ті 27, 31, 34, 35, 44, 45, 48, 49, 53, 54, 55 ЦПК) та гарантій їх реалізації (статті 5, 6, 7, 12, 292, 324, 354, 361 ЦПК), які обу­мовлюють можливість вчинення процесуальних дій судом та іншими учасниками процесу.

Метод цивільного процесу - це сукупність закріплених у його нормах способів і засобів впливу на відносини, що регу­люються, і поведінку їх суб'єктів. Він є імперативно-диспозитивним, зумовлюється предметом регулювання та виявляється у складі та правовому становищі суб'єктів правовідно­син, характері юридичних фактів, від яких залежать виник­нення, розвиток та припинення цивільних процесуальних відносин, правах і обов'язках суб'єктів цивільних процесу­альних відносин, цивільній процесуальній формі та заходах процесуального примусу (санкціях).

Імперативність методу правового регулювання визна­чається тим, що всі цивільні процесуальні відносини є підпо­рядкованими владі суду, але останній у переважній більшості випадків має діяти не за власною ініціативою, а у відповідно­сті до вимог законодавства. Лише суд як орган влади вправі застосовувати надані процесуальним законом заходи проце­суального примусу (ст. 91 ЦПК «Попередження, видалення із залу суду, тимчасове вилучення доказів у примусовому поряд­ку, привід»). Порушення судом вимог законодавства призводитиме до перегляду ухваленого ним рішення і дисциплінар­ної або кримінальної відповідальності суддів.

Диспозитивність (ст. 11 ЦПК) відображає інший аспект цивільного процесу - можливість порушення провадження у справі та задоволення позову залежить від дій і волевиявлен­ня правомочної особи: вільна реалізація особами, які беруть участь у справі, наданих їм процесуальних прав і обов'язків, але в межах закону. Так, позивач вправі відмовитися навіть від заявленого ним або іншою особою позову та користуватися іншими правами (ч. 2 ст. 31, ч. З ст. 46, ч. 5 ст. 207 ЦПК то­що).

Але такий власний розсуд щодо реалізації процесуальних прав та виконання обов'язків не може бути свавіллям, він здійснюється у межах закону, відповідно до ЦПК. Тому диспозитивність та імперативність у сукупності характеризують ме­тод цивільного процесу.

Метод правового регулювання цивільного процесу забез­печується такими способами впливу на регульовані пра­вовідносини і поведінку його суб'єктів, як дозвіл (статті 27, 40 ЦПК), зобов'язання (статті 10, 60, ч. 2 ст. 50, ч. 4 ст. 55 ЦПК), заборона (ст. 41, ч. 5 ст. 55 ЦПК) і примус (статті 92, 93, 94 ЦПК). Крім того, правові наслідки розгляду справи судом свідчать про належне або неналежне користування права­ми та виконання встановлених законом або судом обов'язків. Саме останній аспект й є тим кардинальним засобом впливу на цивільні процесуальні правовідносини, який спонукає осіб до активного користування процесуальними правами і належно­го виконання обов'язків.

Систему цивільного процесу сприймають у відповідності до структури ЦПК України, яка складається з двох частин - загальної і особливої. Загальна частина об'єднує норми й інститути цивільного процесу, які мають значення для всієї галузі в цілому, всіх видів проваджень і стадій цивільного процесу (розділ І ЦПК). Особлива частина містить норми й інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ у різних провадженнях цивільного судочинства та стадіях процесу (розділи II, ІІІ-Х ЦПК).

Цивільне процесуальне право відіграє значну роль в управ­лінні суспільством, забезпеченні соціально-економічних і по­літичних перетворень у країні, оскільки воно закріплює про­цесуальний порядок захисту соціально-економічних, політич­них і особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, що га­рантовані Конституцією України та іншими законами, а та­кож прав і охоронюваних законом інтересів приватних, ко­лективних, державних підприємств, установ і організацій. Цивільний процес забезпечує зміцнення законності, поперед­ження цивільних правопорушень і формування у правовій свідомості громадян принципу справедливості (ст. 1 ЦПК).