Тема 14. Окреме провадження

1. Поняття та сутність окремого провадженн1. Поняття та сутність окремого провадження

 Здійснення правоохоронної та правозахисної функцій ви­сувають перед державою проблему не лише вирішення право­вих спорів, але і забезпечення інтересів громадян, організацій і держави, коли через невизначеність фактичних обставин во­ни не можуть здійснити певні права. Потреба захисту охоронюваних законом інтересів полягає у підтвердженні певного юридичного факту.

Перед законодавцем завжди стоїть завдання вибору такої форми захисту інтересів громадян, яка найефективніше задо­вольнятиме вказану потребу. Вибір залежить насамперед від характеру самих інтересів, які певною мірою передбачають розмежування компетенції юрисдикційних органів: адмініст­ративних органів та суду.

Так, до першої групи належать інтереси, пов'язані зі вста­новленням і реєстрацією очевидних фактів і обставин. їх на­явність дає змогу задовольнити інтереси шляхом встановлен­ня фактів або підтвердження окремих безспірних прав адмі­ністративними або нотаріальними органами. Саме так реєст­руються шлюби, народження дитини, розірвання шлюбу, за­свідчуються копії, посвідчуються правочини, вносяться ви­правлення у зроблений запис в актах цивільного стану тощо.

До другої групи входять інтереси, пов'язані зі встановлен­ням фактів і обставин, існування яких не вважається очевид­ним і потребує аналізу доказів. У такому разі використовують судову форму і відповідні факти встановлює суд в порядку окремого провадження. Так, встановлюються судом факти безвісної відсутності громадянина або оголошення його помер­лим, визнання громадянина обмежено дієздатним або недіє­здатним тощо.

Окреме провадження в юридичній літературі визначається як самостійний вид провадження цивільного судочинства, який характеризується специфічним процесуальним порядком розгляду і вирішення точно визначеного законом складу цивільних справ, у яких суд встановлює події, дії, стан (юридичні факти), здійснює захист охоронюваних законом інтересів громадян і організацій.

Мета окремого провадження - виявити і констатувати ті чи інші обставини, з якими норма права пов'язує виникнення, зміну або припинення у заявника певних прав чи обов'язків. Самі суб'єктивні права повинні здійснюватись поза межами окремого провадження.

Специфічність мети окремого провадження можна просте­жити у порівнянні з позовним провадженням. Одним з основ­них завдань, яке розв'язується судом у позовному проваджен­ні, є встановлення юридичних фактів на підставі зібраних у справі доказів, які підтверджують правомірність вимог пози­вача або заперечень відповідача, і розв'язання спору між цими особами з приводу тих матеріальних правовідносин, які з цих фактів випливають.

В окремому провадженні перед судом ставиться дещо інше завдання: захистити інтереси особи, а тим самим у подальшо­му - деяку групу її суб'єктивних прав, які випливають з її по­ложення в тих чи інших правовідносинах (трудових, шлюб­них, сімейних).

У одних справах окремого провадження перед судом ста­виться вимога про встановлення події або дії, в інших - про встановлення певного юридичного стану особи чи майна. Вста­новлення юридичного факту - дії має місце у випадках вста­новлення фактів реєстрації шлюбу та розірвання шлюбу, на­родження, факту-події - при встановленні факту смерті особи в певний час і за певних обставин, факту каліцтва на вироб­ництві або у зв'язку з виконанням державних або громадсь­ких обов'язків, а факту-стану - при встановленні факту пере­бування на утриманні, у фактичних шлюбних відносинах, факту родинних відносин громадян, визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, факту усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами Ук­раїни та іноземними громадянами, а також визнання громадя­нина безвісно відсутнім або оголошення його померлим. Наприклад, безвісна відсутність - це юридичний стан особи, ко­ми протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ст. 43 ЦК). В усіх на­ведених випадках завдання суду полягає в тому, щоб визначи­ти певну юридичну обставину, яка у подальшому визначить правове положення громадянина або його майна.

Отже, розгляд справ судом у порядку окремого проваджен­ня спричинюється необхідністю захисту охоронюваних зако­ном інтересів і виникає:

• 1) за прямою вказівкою у законі певних категорій справ, що розглядаються в порядку окремого провадження;

• 2) за відсутності іншого порядку встановлення юридичних фактів;

• 3) потреба захисту юридичного інтересу виникає через не­можливість поновлення втрачених правовстановлювальних документів, які підтверджують наявність необхідних юридич­них фактів;

• 4) такий захист може зумовлюватися неможливістю вип­равлення помилок у правовстановлювальних документах або невиконанням вимог закону про реєстрацію юридичного фак­ту.

Питання про суть окремого провадження продовжує зали­шатися спірним як на практиці, так і в теорії цивільного про­цесу. Погляди представників науки цивільного процесуально­го права щодо питання правової природи окремого проваджен­ня відрізняються і мають суперечливий характер. Деякі авто­ри вважають, що окреме провадження має правовстановлюючий характер, інші взагалі вважають його самостійне існу­вання недоцільним тощо.

Аналіз процесуально-правової суті справ окремого провад­ження свідчить, що всі вони, незважаючи на зовнішні відмін­ності, мають внутрішню єдність, що відрізняє їх від цивіль­них справ позовного провадження, які розглядаються судами, що і зумовило їх виділення в самостійний вид провадження - окреме провадження.

Серед основних ознак, які відрізняють окреме проваджен­ня від інших видів проваджень і служать підставою для об'єд­нання певних категорій справ у одне провадження, слід назва­ти такі:

• 1) об'єктом судового захисту є охоронюваний законом інте­рес;

• 2) відсутність спору про право суб'єктивне;

• 3) суб'єктами процесуальних правовідносин є заявник та заінтересована особа;

• 4) процесуальним засобом порушення справ є заява.

Оскільки у справах окремого провадження відсутній спір про право суб'єктивне (ч. 6 ст. 235 ЦПК), у цих справах немає сторін з протилежними юридичними інтересами як суб'єктів матеріально-правових відносин - позивача і відповідача.

Згідно із ч. 4 ст. 234 ЦПК справи окремого провадження суд розглядає з участю заявників, заінтересованих осіб.

Окреме провадження відрізняється від інших видів цивільного судочинства матеріально-правовою природою справ, які входять до його складу. Певні відмінності є також у правилах, що регулюють процес судового захисту охоронюваних зако­ном інтересів.

Як відомо, спори про право цивільне розглядаються в суді за винятками, передбаченими законом (ст. 15 ЦПК). Захист судом порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу - це загальне правило, з якого можуть бути деякі спе­ціально обумовлені законом винятки.

Справи окремого провадження, навпаки, розглядаються судами тільки в силу прямих вказівок у законі. Такий висно­вок робимо з того, що судове встановлення фактів, реєстрація яких не передбачена, допускається тільки за умови дозволу закону; більшість юридичних фактів у окремому провадженні встановлюються тільки за такої необхідної умови, що заін­тересовані особи позбавлені можливості відновити загублені або знищені правовстановлювальні документи; перелік справ окремого провадження, розгляд яких віднесено до компетен­ції суду у порядку окремого провадження, передбачено у ст. 234 ЦПК.

З наведеного випливає, що чинне цивільне процесуальне законодавство хоча й допускає судовий розгляд справ окремого провадження, проте розцінює останній як вид цивільного судочинства та виходить із виключного характеру цього провадження як засобу захисту охоронюваних законом інтересів. І це зрозуміло, якщо зважати на те, що цивільна процесуальна діяльність організується насамперед для вирі­шення цивільно-правових спорів. Усе інше, що не пов'язане з такими спорами, можна віднести до компетенції суду в силу прямої вказівки закону і за наявності певних умов.

Отже, розгляд судами справ окремого провадження у порядку цивільного судочинства теоретично і практично мож­ливий, але не тому, що в цих справах є спір про право або та­кого спору немає, а тому, що розгляд таких справ пов'язаний із захистом охоронюваних законом інтересів, а тим самим у подальшому - і захистом та реалізацією суб'єктивних прав фі­зичних та юридичних осіб на основі фактів, встановлених за допомогою доказів.

Встановлення в судовому порядку юридичного факту спрямоване на захист «охоронюваного законом інтересу» і здійснюється на основі заяви, яка є засобом порушення ци­вільної справи в суді.

Заявник у справах окремого провадження не звертається з матеріально-правовою вимогою до відповідача як у позовному провадженні.

Суд розглядає заяву про встановлення певних обставин або певного юридичного положення осіб, якщо з наявністю чи від­сутністю таких обставин закон пов'язує виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян.

Віднести ту чи іншу діяльність до компетенції суду можна лише за умови, якщо вона пов'язана із захистом суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу, оскільки правосуддя - це особливим чином організована діяльність судів, що харак­теризується певними цілями, до яких належить захист суб'єктивних прав і юридичних інтересів. Досягнення цієї мети забезпечується процесуальним законодавством, яке регулює порядок здійснення правосуддя. Тому головне при вирішенні даної проблеми полягає в тому, що окреме провадження - це діяльність суду щодо захисту охоронюваних законом інтересів.

Цей «охоронюваний законом інтерес» заявника як об'єкт судового захисту у справах окремого провадження виявляєть­ся лише у встановленні наявності або відсутності певного юридичного факту (події, дії, стану). Суд в окремому провад­женні не розглядає зміст правовідносин. Його метою є визна­чення наявності або відсутності лише окремих частин право­відносин - юридичних обставин, які складають певні юридич­ні факти, а не загальні правовідносини. Він не має повнова­жень робити висновки про права і обов'язки заінтересованих осіб, його завдання обмежується констатацією наявності або відсутності фактів, що мають юридичне значення. З позиції цивільного процесу охоронюваний законом інтерес заявника полягає у встановленні певних обставин справи, які в май­бутньому нададуть особі відповідні права. Висновки про права здійснюють органи, у яких рішення після набрання ним за­конної сили, підлягає реалізації, зокрема нотаріуси, пенсійні органи, органи РАЦСу тощо.

У процесуальному значенні «охоронюваний законом інте­рес» відрізняється від суб'єктивного права тим, що він не суп­роводжується певною вимогою до інших учасників процесу, але він є складовою частиною права.

Отже, можна зробити висновок, що засобом захисту «охоро­нюваних законом інтересів» у окремому провадженні є рішен­ня суду про констатацію юридичного факту. Тобто з набранням судовим рішенням законної сили юридичні обставини перетво­рюються у юридичні факти, а охоронюваний законом інтерес стає підставою для отримання особою певних прав, які визна­чаються законом на підставі встановленого юридичного факту.

Для окремого провадження не характерний спір про право суб'єктивне. Спір про право слід пов'язувати з матеріальними правовідносинами, коли суб'єктивне право особи порушене або може порушуватися через протистояння цього права діям інших осіб, тобто право особи залежить від певних обставин, які вона не здатна розв'язати сама і за розв'язанням яких звертається до суду.

Отже, з позицій цивільного процесуального права для виз­начення наявності спору про право у окремому провадженні достатньо, щоб він був направлений на матеріально-правові відносини, у ньому брали участь не менше двох осіб з проти­лежними інтересами у справі і сторони обґрунтовували свої доводи відповідними доказами.

Передбачені ч. б ст. 235 ЦПК процесуальні наслідки, тобто залишення заяви без розгляду, настають за умов, які можна визначити, аналізуючи цю норму права: коли спір має ма­теріально-правовий характер та підлягає вирішенню в позов­ному порядку, тобто спір про право, який виникає з цивіль­них, житлових, сімейних, земельних, трудових відносин; су­б'єктами такого спору повинні виступати суб'єкти цивільних, сімейних, трудових відносин тощо (приватне право); спір про право повинен бути підвідомчий суду.

Спір про право в такому розумінні в окремому провадженні не може бути предметом розгляду, а навпаки, він «знищує» окреме провадження. Якщо припустити, що в окремому провадженні є спір, то треба разом з тим визнати, що він істот­но відрізняється від спору про право, який має місце в позов­ному провадженні. Таким спором може бути спір процесуаль­ний, тобто спір в доказах, міркуваннях заявника та заінтере­сованих осіб.