Тема 13. Позовне провадження

1. Позов як матеріально-правова вимога у позовному провадженні

 1.1. Поняття позову та його елементи

Поняття «позов» є теоретичним і у науці цивільного проце­су, незважаючи на тривалий час його дослідження, залиша­ються різні підходи до його сприйняття. Деякі науковці вва­жають позов матеріальною категорією, інші - процесуальною (К.І. Комісаров, К.С. Юдельсон, Г.Л. Осокіна, М.А. Гурвич). Існує й точка зору, що позов виконує двоєдине завдання та йо­го слід розглядати одночасно з обох боків: матеріально-правового та процесуального (А.А. Добровольський, А.Ф. Клейнман), тобто матеріально-правовий бік позову - це матеріально-правова вимога позивача про захист матеріального права та інтересу.

Позов у матеріальному змісті - це вимога до суду, яка стосується тих претензій, які пред'являються до особи, яка порушує або оспорює права позивача.

Позов слід вважати і процесуальним засобом порушення судочинства, оскільки правосуддя здійснюється в певній процесуальній формі, яка розвивалася і удосконалювалася протягом тисячоліть. Саме тому були вироблені і універсалізовані процесуальні вимоги до звернень осіб, які подаються суду на розгляд.

У широкому розумінні в позові особи, яка звертається до суду, У встановленій процесуальній формі викладаються всі обставини справи та матеріальні і процесуальні прохання, які вона вважає необхідними для захисту її прав і розгляду спра­ви.

Отже, потрібно говорити не просто про захист матеріально­го права як такого, а акцентувати увагу на тому, що:

-                     право порушене, оспорене, невизнане, бо саме по собі без правопорушення і спору між особами воно не потребує судово­го захисту. Щодо інтересу, то право як ширше поняття поглинає інтерес, оскільки у кожного володільця права, безумовно, повинен бути й інтерес до останнього. Тому не потрібно для позовного провадження виділяти інтерес самостійним об'єктом судового захисту як це має місце в окремому провадженні, оскільки в останньому не захищаються порушені суб'єктивні права, а встановлюються обставини, які повинні мати юри­дичне значення і після набрання рішенням суду про встанов­лення факту набути потенційно існуючого суб'єктивного пра­на, яке за наявності об'єктивних обставин особа не може отри­мати у позасудовому порядку;

право порушене конкретною особою - відповідачем;

-                     суду слід встановити відповідні обов'язки відповідача, які дозволять усунути правопорушення і ліквідувати його наслід­ки.

При розгляді позову з обох боків - матеріально-правового та процесуального - усіма вченими робиться акцент на не­обхідності захисту матеріального права. Але якщо матеріаль­не право потребує захисту, то така функція належить саме су­ду, виходячи зі ст. З ЦПК, де йдеться про те, що кожна особа у порядку, встановленому ЦПК, має право звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Саме ЦПК передбачено порядок пред'яв­лення позову (ст. 118 ЦПК), який є процесуальним засобом за­хисту інтересів позивача, саме позовом порушується провад­ження у справі позовного провадження. Тому позов є понят­тям та інститутом цивільного процесу.

Отже, під позовом слід розуміти в широкому контексті звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права, що було спричинено діями або бездіяльністю конкрет­ної особи, до якої й пред'являються вимоги щодо припинення правопорушення, відновлення прав, відшкодування шкоди тощо.

Позов має свою внутрішню структуру, тобто складається з певних частин (елементів), які у своїй сукупності дають мож­ливість говорити про особливість, визначеність та самостій­ність кожного окремого позову, тобто його специфічність та відмінність від інших позовів.

Для правильного розуміння таких інститутів, як «тотож­ний позов», «зустрічний позов», «процедура об'єднання та роз'єднання позовів» доцільно зупинитися на складових еле­ментах позову, які є його внутрішніми частинами та відобра­жають його структуру.

У теорії цивільного процесу є різні підходи до елементів по­зову. Деякі вчені виділяють серед елементів позову предмет і підстави (С.О. Іванова, А.А. Добровольський), інші, крім предмета і підстав, ще включають зміст (Васьковський, А.Ф. Клейнман, М.А. Гурвич), Осокіна Л.Г. до елементів по­зову відносить предмет, підстави та сторони.

Щодо елементів позову, зокрема їх кількості, то у теорії цивільного процесу немає єдиної точки зору. Існують думки щодо двочленної та тричленної структури позову.

Українські вчені-процесуалісти М.Й.Штефан, С.Я.Фурса, Ю.В.Білоусов дотримуються точки зору щодо тричленної структури позову. Існують й інші думки українських вчених, наприклад, що елементами позову є предмет та підстави. Що­до змісту позову, то виходячи із сутності цього поняття, він повністю охоплює складові частини позову - підставу та пред­мет. Крім того, законодавець не виділяє зміст як окремий еле­мент позову.

Під предметом позову доцільно розуміти визначену позива­чем вимогу до суду, в якій висловлені правові (матеріальні і про­цесуальні) заходи, що мають бути ним вжиті і привести до при­пинення правопорушення, відновлення прав та відшкодування завданої шкоди з боку відповідача. Тобто під цим терміном про­понується розуміти найширшу вимогу позивача, яка спрямова­на до суду і стосується не тільки матеріальних, але і процесуаль­них заходів, що можуть бути вжиті судом для захисту прав пози­вача. Наприклад, вжиття заходів забезпечення позову - це про­цесуальний спосіб досягти відповідної поведінки відповідача і внаслідок вжиття якого обмежуються матеріальні права відповідача ще до вирішення справи по суті. Право визначення предмета позову належить позивачеві та законним його предс­тавникам, а при договірному представництві представник має узгоджувати свою позицію з довірителем щодо предмета позову.

Під змістом раціонально розуміти конкретні вимоги пози­вача до відповідача, які перший просить задовольнити у судо­вому рішенні, тобто зміст позову - це елемент предмета позову. Отже, зміст позовних вимог на відміну від предмета по­лову включатиме лише матеріальну складову вимог позивача до відповідача. Таке визначення дозволить узгодити теоре­тичні концепції з вимогами законодавства (ст. 119 ЦПК) та практикою судочинства.

Підстави позову - це обставини, з яких випливає право вимоги позивача та обґрунтування розміру його вимог щодо відповідача. На практиці ці обставини стають основою доказо­вої діяльності позивача щодо їх існування та заперечень відпо­відача проти їх існування в контексті його відповідальності.

Безперечно, позов має бути адресним, тобто спрямованим проти конкретного відповідача, який згідно з вимогами зако­нодавства має нести відповідальність за правопорушення, а також особи, яка порушила права позивача. Про те, що досить часто такі особи отримують різний процесуальний статус, свідчать норми як матеріального (зокрема ст. 1172 ЦК - від­шкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завда­ної їхнім працівником чи іншою особою), так і процесуально­го права (статті 35, 36 ЦПК). Тому позов має, як мінімум, виз­начати особу позивача та відповідача (ст. 119 ЦПК), а доціль­ність участі третіх осіб згідно зі ст. 130 ЦПК може бути вста­новлена у попередньому судовому засіданні.

Пред'являючи позов, позивач повинен насамперед зазначи­ти у позовній заяві особу, яка має відповідати за позовом - від­повідача, а потім предмет позову (але такий елемент не включено законодавцем у ст. 119 ЦПК), далі він сам повинен визначитися, виходячи із принципу змагальності, зі способом судового захисту - змістом позовних вимог (цей елемент позо­ву знайшов своє нормативне закріплення у п. З ст. 119 ЦПК), а потім за п. 5 ст. 119 ЦПК у заяві він повинен зазначити підстави позову - обставини, з яких випливає право вимоги по­зивача до відповідача та якими він обґрунтовує свої вимоги.

Отже, для існування позову слід говорити про існування трьох основних елементів.

Після аналізу судової практики і вимог законодавства мож­на дійти певних висновків щодо неможливості вимагати від осіб, які звертаються до суду, робити посилання на норми за­конодавства як на підставу їх вимог і на цій підставі вирішу­вати законність або незаконність звернення до суду. Законода­вець правильно вирішив питання, що у ст. 119 ЦПК не перед­бачив положення, що позивач має робити посилання на норми законодавства. Так, пересічні громадяни і навіть фахівці мо­жуть неправильно або внаслідок механічної помилки зазначи­ти не ту норму законодавства, яка має застосовуватися до спір­них правовідносин, але це положення не повинно призводити до відмови у задоволенні позову. У цьому конкретному випад­ку саме на суд покладається обов'язок кваліфікувати право­відносини і застосувати відповідну їм норму законодавства у своєму рішенні (ст. 215 ЦПК). У чинному законодавстві вста­новлено лише обов'язок позивача підтвердити існування пев­них юридичних обставин, на які посилається позивач, відпо­відними доказами, тому не можна вважати, що особи зо­бов'язані робити посилання на норми законодавства на обґрунтування позовних вимог. До такого висновку спонука­ли декілька випадків із судової практики, коли судом було відмовлено у задоволенні позову лише з формальних мірку­вань - неправильне посилання позивачем на норми ЦК, незва­жаючи на те, що всі обставини були підтверджені належними доказами. Тому не можна вважати, що до предмета позову входить його правове обґрунтування.

Зрозуміло, що юридично обізнані особи мають право роби­ти посилання на норми законодавства, пропонувати суду своє бачення правового вирішення справи. Така концепція дозво­лить контролювати відповідність рішення суду заявленому позову у спрощеній формі.

Хоча способи захисту цивільних прав передбачені законом і суд повинен знати, який саме спосіб підлягає застосуванню до тих чи інших правовідносин, але відповідно до принципів диспозитивності, змагальності обов'язок визначення змісту (способу судового захисту) та предмета покладається на пози­вача, а суд не має права виявляти ініціативи щодо зміни зазначеного позивачем у заяві предмета чи змісту позовних ви­мог. Суд може тільки надати строк для усунення недоліків по­зовної заяви позивачеві, якщо ним такий спосіб не буде зазна­чено у заяві, але сам він не може його визначати і змінювати. Суд може вирішити це питання тільки двома способами: якщо (міст позовних вимог визначено правильно позивачем та по­зов доведено за допомогою доказів - задовольнити позов, у противному разі - відмовити у задоволенні позовних вимог.

У пункті 4 ст. 309 ЦПК йдеться про підстави скасування рі­шення суду першої інстанції - порушення або неправильне за­стосування норм матеріального або процесуального права. Із змісту діяльності апеляційного суду, яким аналізується пра­вомірність ухваленого судом рішення, випливає, що у ст. 309 ЦПК йдеться про правильність вирішення судом спірної ситу­ації одночасно з правильністю посилання на норми права.

Отже, відповідно до норм ЦПК суд не може визначати спо­сіб судового захисту, але має встановлювати, якими нормами матеріального права регулюються спірні правовідносини і які підлягають застосуванню при вирішенні справи. Слід зазна­чити, що зміна будь-якого елемента позову може потягнути за собою зміну позову у цілому, такий позов стане іншим, не то­тожним первісному.

Правильне розуміння та знання природи позову, його скла­дових частин дасть можливість особі правильно формулювати свої позовні вимоги до суду, які повинні знайти своє відобра­ження у позовній заяві.

Значення елементів позову:

-                     здійснюється розмежування позовів між різними видами судочинства (цивільне, адміністративне та господарське судо­чинство);

-                     здійснюється розмежування різних категорій справ між видами проваджень цивільного судочинства;

-                     проводиться класифікація позовів на види;

-                     встановлюються межі судового слідства;

-                     визначається предмет доведення;

-                     встановлюється тотожність позовів;

-                     здійснюється захист інтересів відповідача;

-                     визначається компетенція суду та підвідомчість справ суду;

-                     визначається суть вимог, на які суд повинен дати відпо­відь у своєму рішенні.

У ЦПК, судовій практиці та теорії цивільного процесу до­сить часто зустрічаються терміни «позов», «позовна заява». Проте ці терміни не завжди адекватно застосовуються. Тому доцільно розглянути як вони між собою співвідносяться. У цьому контексті варто звернутися до аналізу ст. 118 ЦПК, яка іменується «Пред'явлення позову». У частині 1 даної норми йдеться про те, що позов пред'являється шляхом подання по­зовної заяви до суду. Отже, звідси можна зробити висновок, що «позов» та «позовна заява» не є однозначними поняттями, але між ними існує певний зв'язок. Так, позов - це матеріаль­на та процесуальна вимога позивача до відповідача, яка спря­мована через суд з метою захисту порушеного, оспорюваного, невизнаного права позивача. Однак її не можна вважати ста­більною від початку розгляду справи до ухвалення остаточно­го рішення у справі. Вона може трансформуватися, оскільки протягом усього часу розгляду справи позивач вправі змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову.

Позов, який пред'являється до суду і викладається у пись­мовій формі, відповідає внутрішній волі позивача саме на конкретний момент. Письмова форма викладення позову на­зивається позовною заявою. Тобто, позов та позовна заява співвідносяться між собою як зміст та форма. Позовна заява - процесуальна форма вираження позову. Вона є тією оболон­кою, в якій виражається зміст позову, тобто сукупність його елементів (предмет, підстави та сторони). Отже, позовна заява є способом існування та вираження позову.

Крім того, слід зазначити, що позовна заява, будучи проце­суальною формою вираження позову, має свою власну форму та зміст, які передбачено у ст. 119 ЦПК. Позовна заява по­дається до суду у письмовій формі та повинна містити певні реквізити, закріплені у ч. 2 ст. 119 ЦПК.

Позовна заява може вміщувати у собі декілька вимог, по­в'язаних між собою - самостійних позовів, кожний із яких ґрунтується на нормах матеріального та процесуального пра­на, тобто не тільки на фактичних, але і юридичних підставах позову.

1.2.Види позовів та їх класифікація

Позови у теорії цивільного процесу класифікуються за пев­ними критеріями. Проте слід зазначити, що наведені нижче класифікації позовів не є вичерпними, оскільки теорія ци­вільного процесу не є чимось застиглим, а нині активно розви­вається, виникають нові правовідносини, які впливають на їх пізнання. Наприклад, сьогодні відомі нові види позовів - гру­пові, непрямі тощо, тому класифікація позовів вже доповнюється та буде доповнюватися новими критеріями поділу позовів на види.

Проте запропоновані у теорії цивільного процесу кла­сифікації позовів мають як теоретичне, так і практичне зна­чення, зокрема для узагальнення судової практики, надання статистичних даних щодо розгляду судами певних категорій справ, для виконання судових рішень.

Позови поділяються:

І.         За матеріально-правовою ознакою (С.А Іванова, А.А.Добровольський). Позови поділяються на види залежно від характеру спірних правовідносин, а саме: цивільних, жит­лових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, а та­кож інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК). Тобто у теорії та практиці цивільного процесу виділя­ють спори: сімейні (про розподіл майна між подружжям, про розірвання шлюбу чи визнання його недійсним, про визначен­ня місця проживання дитини, визнання батьківства тощо), зе­мельні (усунення перешкод у користуванні земельною ділян­кою, про поділ земельної ділянки), трудові - поновлення на роботі, стягнення зарплати за вимушений прогул тощо).

Особливість таких позовів полягає в особливостях процесу­альних аспектів розгляду таких справ, де має враховуватися механізм розвитку матеріальних правовідносин. Наприклад, справа про визнання батьківства. Правовідносини виника­ють не в силу судового рішення, а в силу юридичного факту ним встановленого - походження дитини від відповідача, що в подальшому зумовлюватиме не тільки батьківство, а й встановлення аліментів на утримання дитини. Рішення су­ду не замінює волю відповідача, але останній примушується до визнання юридичних фактів та нових правовідносин, як­що для цього є відповідні докази, які доводять юридичні обста­вини у справі. Тому різноманітність позовів зумовлює особли­вості судового розгляду конкретних видів справ.

Види позовів зумовлюють і особливості подальших судових рішень. Так, судове рішення включається у механізм реаліза­ції суб'єктивного права, залишаючись при цьому процесуаль­ним фактом. Для матеріального права значення судового рі­шення виявляється у тому, що воно стає «публічною оболон­кою» тих матеріально-правових юридичних фактів, які впли­вають на зміну, виникнення та припинення правовідносин. При цьому суб'єктивне матеріальне право реалізується саме у матеріальних правовідносинах, а судове рішення забезпечує (гарантує) цю реалізацію⁶. Така універсальна формула все ж таки має відповідну специфіку за певними категоріями справ, що впливають на зміст рішення суду.

У цивільному праві серед засобів захисту права власності виділяють такі позови:

-                     віндикаційний позов - це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення по­рушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі (витребування майна із чужого незаконного володіння);

-                     негаторнний позов - вимога власника (або титульного во­лодільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не пов'язані з позбавленням володіння майном (вимога про усу­нення перешкод у користуванні земельною ділянкою, про ви­селення особи, яка безпідставно займає житлове приміщення власника).

Як бачимо, віндикаційні та негатронні позови належать до позовів про присудження.

II.                За процесуально-правовою ознакою (або за способом за­хисту порушеного, оспорюваного права чи законного інтере­су) поділяються на:

1)                 позови про визнання - вимоги позивача спрямовані на встановлення судом наявності чи відсутності спірних право­відносин між сторонами. У цих позовах позивач домагається визнання за ним певних суб'єктивних прав. Рішення за цими позовами виконується на підставі його копії, тобто поза ста­дією примусового виконання державною виконавчою служ­бою.

Існує два підвиди позовів про визнання:

а)         позитивні - позови, які спрямовані на підтвердження наявності певних матеріальних правовідносин між позивачем та відповідачем (визнання права власності на будинок);

б)         негативні - позови, які спрямовані на підтвердження відсутності певних матеріальних відносин між сторонами (по­зов про визнання правочину недійсним, позов про визнання усиновлення недійсним).

Оскільки ці позови спрямовані на встановлення факту на­явності спірних прав та юридичних обов'язків (позитивні) або встановлення відсутності факту суб'єктивних прав та юридич­них обов'язків, то у теорії цивільного процесу ці позови імену­ють також установчими;

2)                 позови про присудження - позови, які спрямовані на примушення відповідача до певних дій або утримання від них на користь позивача. У таких позовах позивач просить визна­ти за ним спірне або порушене право та вимагає примусового здійснення матеріально-правових обов'язків відповідача, які зумовлені правами позивача, або утримання від обумовлених у позові дій. У разі невиконання відповідачем покладеного на нього обов'язку у добровільному порядку рішення виконуєть­ся примусово на підставі виконавчого листа. Тому у теорії ци­вільного процесу такі позови називають також виконавчими. До них належать позови про стягнення аліментів, про відшко­дування шкоди, про виселення тощо;

3)                 перетворювальні позови - це вимоги, предмет, яких ха­рактеризується такими способами захисту, як виникнення, зміна або припинення спірних правовідносин за допомогою судового рішення. До таких позовів належать: виникнення права - визнання авторського права на опублікований твір за іншою особою ніж та, прізвище якої зазначено на творі; змі­на - позов про зменшення розміру аліментів; припинення - розірвання шлюбу, позов про оспорювання батьківства;

III.             За кількістю елементів позову, що збігаються, і за зв'язком між позовами доцільно виділяти:

1)                 тотожні позови - це позови, в яких має місце повний збіг предмета та підстав, а також сторін, коли вони подані до різних судів. Тому у разі встановлення тотожності позовів, тоб­то якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (рівнозначний, а не тотожний позов. - С.Ф.), суд за п. 3 ч. 1 ст. 122 ЦПК відмовляє у відкритті провадження у справі.

У теорії цивільного процесу виділяють два критерії тотож­ності позову, до яких відносять: внутрішню та зовнішню то­тожність. Щодо внутрішньої тотожності позову як тако­го, то усі його три елементи не можуть одночасно змінюватися протягом розгляду справи по суті. Тому згідно із ст. 31 ЦПК не можна одночасно змінювати предмет і підставу позову, оскіль­ки тим самим буде порушено внутрішню тотожність позову, і це буде вже новий позов. Щодо зовнішньої тотожності позо­ву, то вона виявляється при порівнянні двох чи більше позовів між собою за їх елементами (предметом, підставами, сторона­ми). При вирішенні питання чи є позови тотожними слід па­м'ятати, що не може мати місце повторний судовий розгляд тотожного позову (як і будь-яка інша форма юрисдикційного захисту) одного і того ж блага. Наприклад, дружина пред'яви­ла до чоловіка позов про встановлення і стягнення алімен­тів. Судом було відмовлено у задоволенні позову. Якщо дружи­на через місяць знову пред'явить аналогічний позов до чолові­ка про стягнення аліментів, то позов буде тотожним, якщо не будуть визначені нові обставини, які істотно змінюють підстави позову, наприклад, втрата працездатності, отри­муваних доходів (ст. 75 СК);

2)                 подібні позови, в яких збігаються предмет та зміст, але суб'єкти можуть бути різними. Інакше такі позови називають однорідними. За ст. 32 ЦПК їх доцільно об'єднувати в одне провадження за такими критеріями:

-                     предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох по­зивачів або відповідачів;

-                     права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів ви­никли з однієї підстави;

-                     предметом спору є однорідні права і обов'язки.

3) взаємозалежні позови зумовлюють необхідність комп­лексного або послідовного вирішення спірних правовідносин, які виникли навколо одного об'єкта чи навколо одного із суб'єктів цивільних чи інших правовідносин:

-                     що потребують послідовного вирішення спірних пра­вовідносин. Зокрема, перед вирішенням позову про повернення боргу особою може виникнути питання про Ті дієздатність. У разі потреби вирішення справи про захист прав споживача, коли юридична особа заявить про неконститу­ційність положень Закону «Про захист прав споживачів» і суд звернеться до Конституційного Суду України, то має застосовуватися п. 4 ч. 1 ст. 201 і провадження у справі має зупинятися до вирішення справи Конституційним судом тощо.

Зокрема, регресний позов відрізняється від тотожних і подібних позовів за складом сторін, оскільки у регресному позові замість первісного позивача чи відповідача діє нова особа, яка не брала участі при розгляді справи за первісним позовом ні як позивач, ні як відповідач, а залучалася як тре­тя особа без самостійних вимог щодо предмета спору. При цьому слід зазначити, що ці два позови взаємозалежні, оскільки задоволення прямого позову є підставою для задо­волення іншого - регресного позову. Не тотожний склад сторін взаємозалежних позовів виключає можливість їх спільного розгляду в одному провадженні, крім випадків, передбачених законом, наприклад, в трудових спорах про поновлення на роботі та стягнення зарплати за час вимуше­ного прогулу.

Судова практика

Так, судом було розглянуто первісний позов гр. К. до фірми «Світанок» про відшкодування шкоди, завданої у результаті ДТП. Гр. А. при розгляді первісного позову брав участь у процесі як третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача, оскільки керував автомобілем під час ДТП і вод­ночас є працівником фірми «Світанок». Регресний позов був пред'явлений фірмою «Світанок» до гр. А. на підставі рішен­ня суду за позовом гр. К. до фірми «Світанок», яке набрало за­конної сили;

-                     що потребують комплексного вирішення. Зустрічний чи інший позов, зокрема третьої особи з самостійними вимога­ми, має об'єднуватися в одне провадження з первісним позо­вом, якщо позови взаємопов'язані і їх спільний розгляд є до­цільним. Наприклад, коли вони виникають з одних правовід­носин або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

IV.             За характером інтересів, які підлягають захисту:

1)                 особисті (первісний, зустрічний, третьої особи з са­мостійними вимогами) - позови, які пред'являються пози­вачем, відповідачем, третьою особою з самостійними вимога­ми з метою захисту своїх власних порушених, оспорюваних, невизнаних прав чи інтересів;

2)                 на захист державних інтересів чи прав інших осіб (ст. 45 ЦПК) - позови, які пред'являються уповноваженими на це особами (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого са­моврядування, фізичні та юридичні особи) з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспіль­них інтересів.

3)                 на захист невизначеного кола осіб (групові).

V.                За характером і оцінкою предмета спору:

1)                 майнові позови, які підлягають грошовій оцінці (позов про відшкодування шкоди);

2)                 натуральні позови, коли витребовується конкретна річ із незаконного користування і володіння;

немайнові - позови, які не підлягають грошовій оцінці (визнання шлюбу недійсним тощо). На практиці іноді деякі теоретичні концепції та законодавчі положення набувають іншого значення, ніж це передбачено у законодавстві. Так, поділ прав на майнові та немайнові має лише умовний характер, що може бути підтверджено на такому прикладі. Зокрема, позов про захист честі, гідності і ділової репутації, як правило, супроводжується вимогою не тільки про визнання інформації недійсною, а й про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням права, встановленого у ст. 201 ЦК (особисті не­майнові блага). На практиці поширені випадки, коли розмір такого відшкодування встановлюється в одну гривню. Така практика призведе в остаточному рахунку до того, що, отримавши рішення суду про задоволення позову, відповідач знову назве позивача образливими словами і надасть йому гривню як відшкодування.

1.3.Право на позов, право на пред’явлення позову та про­цесуальний порядок його реалізації

Якщо абстрагуватися від глибокого аналізу норм права і розглянути право на позов в найпростішій для сприйняття схемі, то стане зрозумілим, що право на позов виникає з мо­менту, коли особа внаслідок дій іншої особи не може скориста­тися належними їй правами або зазнає шкоди тощо. При цьо­му право на позов слід сприймати як суб'єктивне враження особи, яке складається внаслідок співставлення власних прав з поведінкою та правами і обов'язками інших осіб. Досить час­то такі враження призводять до неправильних висновків. Припустимо, особа не зовсім ввічливо звернулася до іншої осо­би, а остання відповіла прикритою образою, що в подальшому призвело до відкритих образ і приниження честі, гідності і ділової репутації. Хто в такій ситуації винний і чиї права по­рушено? Відповідь очевидна, що обидві сторони можуть вва­жати свої права порушеними і вимагати відповідної компенса­ції, але сумнівною є перспектива відповідного позову, оскіль­ки обидві особи свідомо завдавали шкоди правам іншої особи і обидві є постраждалими. Як правило, з такими позовами не звертаються до суду.

Отже, право на позов можна пов'язувати з випадками по­рушення, оспорювання, невизнання прав особи, коли особа вважає свої права такими. Тобто право на позов - це потенцій­не право на звернення до суду, оскільки тут не береться до ува­ги реальна можливість звернення до суду, а визначаються на підставі норм матеріального права:

-                     право особи;

-                     обов'язок потенційного відповідача;

-                     розмір завданої шкоди;

-                     способи захисту порушеного права тощо.

Але можна навести безліч випадків, коли особи не зверта­ються до суду і тоді, коли має місце порушення прав однієї із сторін. Така поведінка зумовлюється різними підставами, але одну з головних можна пов'язувати з небажанням особи уск­ладнювати своє життя зверненням до суду, а також нести до­даткові витрати тощо. Можна було б одним з головних крите­ріїв назвати малозначність для особи випадку порушення її прав, але практика знає правові ситуації, коли навіть за 37 грн боргу особи судилися і зверталися до Верховного Суду Украї­ни.

Тому право на позов безпосередньо не пов'язане із звернен­ням до суду, а має суб'єктивний характер, оскільки не всі гро­мадяни адекватно нормам законодавства користуються своїми матеріальними правами і сприймають випадки порушення своїх прав. Зокрема, досить поширеними є випадки, коли гро­мадяни дають у борг і не дотримуються вимог ч. 3 ст. 208 ЦК, де встановлено, що правочини фізичних осіб між собою на су­му, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподат­ковуваного мінімуму доходів громадян, належить вчиняти у письмовій формі. Недотримання встановленої вимоги законо­давства позбавляє їх можливості доводити існування боргу за допомогою свідків (ч. 2 ст. 218 ЦК), хоча інші докази можуть бути прийняті судом.

Складність питання про зв'язок права на позов з правом на захист полягає у тому, що друге завжди пов'язане з першим, але право на захист зумовлюється специфікою цивільного су­дочинства, в основі якого - вирішення спору або ліквідація правопорушення. Якщо такої основи не існує, то судова діяль­ність стане неадекватною її правовій функції. Доведемо ситу­ацію до абсурду, щоб вона стала більш зрозумілою, для цього розглянемо такий приклад. Гр. К. залив квартиру гр. Д. і в той же день запропонував відшкодувати шкоду, але гр. Д. зверта­ється до суду. Що у цьому випадку має розглядати суд, якщо відбулося правопорушення і винний в ньому намагається ліквідувати його наслідки? У цьому випадку право на захист не має супротиву з боку правопорушника, тому такі справи ма­ють первісно вирішуватися у позасудовому порядку, інакше покладати на відповідача додаткові санкції некоректно, зок­рема, відшкодування судових витрат. За таким принципом відбувається ліквідація наслідків стихійних лих, коли держа­вою встановлюються розміри і способи допомоги громадянам, які постраждали від стихійного лиха. Таким чином держава намагається уникнути власної відповідальності, встановленої у ст. 50 Конституції, і звернення до неї з позовами від постраждалих. Але такі способи ліквідації наслідків стихійного лиха постраждалою особою зіставлятимуться з правом на по­зов, у якому відображається розмір завданої шкоди і способи ліквідації такої шкоди. Наприклад, держава встановила, що постраждалому громадянину має бути виплачено компенса­цію в 100 000 гривень за знесений будинок, але за такі кошти нового будинку сьогодні не збудуєш. Тому відшкодування, на­дане потенційним відповідачем, не поглинуло право на позов і особа може вирішити досягати повного відшкодування. У ць­ому конкретному випадку постраждала особа може діяти двома шляхами:

1)           звернутися до уповноважених державою осіб за додат­ковим відшкодуванням, оскільки надане не повною мірою лік­відує наслідки стихійного лиха;

2)           звернутися до суду з позовом до держави, яка в ст. 50 Конституції гарантувала безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Отож право на захист - це гарантована державою кожній особі можливість забезпечити реалізацію, охорону і захист на­лежних їй прав різними правовими методами і не обов'язково у судовому порядку.

Останнім часом було значно демократизовано суспільні від­носини, оскільки Конституцією України тепер гарантується право на безпосереднє звернення до суду. Такі зміни були вне­сені з метою застереження свавілля управлінського апарату держави, коли особа була зобов'язана використати досудовий порядок врегулювання спорів і лише потім звертатися до суду. Сьогодні досудовий порядок врегулювання спорів та конфлік­тів не є обов'язковим, тому особа вправі обирати способи за­хисту власних прав самостійно - або звернення до адміністра­тивних органів, або безпосереднє звернення до суду. Тому по­няття «право на захист» слід сприймати в площині всіх мож­ливих способів охорони і захисту прав особи, а також виділя­ти відносно самостійне поняття «право на судовий захист».

Але головною ознакою сучасного сприйняття прав на за­хист і на судовий захист, зокрема, є волевиявлення особи що­до захисту власних прав. Так, особа вправі відмовитися прий­няти компенсацію за порушення її прав і ніхто не може зо­бов'язати її це зробити. Отже, особа вправі погодитися з пору­шенням її прав і не вживати заходів щодо його відновлення.

Тому забезпечення права на судовий захист можна сприй­мати в широкому обсязі як зміст і спрямованість діяльності держави, а також як її головний обов'язок, оскільки саме так трансформується положення ст. 3 Конституції України в діяльність суду як уповноваженого органу держави. Але ре­ально право на судовий захист залежить від волевиявлення особи щодо захисту власних прав або відмови від такого захис­ту. Навіть розглядаючи можливість звернення до суду за за­хистом не безпосередньо особи, а в її інтересах уповноважених державою осіб, наприклад, прокурора, Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини та інших осіб, то для тако­го звернення має існувати відповідне волевиявлення особи, подане до цих органів. У противному разі за п. 7 ч. 1 ст. 207 ЦПК особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, вправі подати заяву про залишення позовної заяви без розгляду.

Тому можна говорити про зв'язок права на позов з правом на судовий захист, які базуються на порушеному або оспорювано­му праві особи, але відрізняються тим, що право на позов - це матеріальна складова наступного права на судовий захист.

Отже, право на судовий захист має передбачати гаранто­вану державою можливість захистити порушене або оспорю­ване право в суді. Оскільки така можливість гарантується всім громадянам, то право на судовий захист - це універсаль­не право, яке має як теоретичне, так і практичне значення в контексті удосконалення як процедури розгляду справ, так і діяльності всіх правоохоронних та інших державних органів. Так, введення у дію Закону України «Про звернення грома­дян» дає можливість особам не тільки звертатися до суду, а й захищати свої права іншим шляхом, а також забезпечувати себе необхідними доказами для подальшого доказування своїх прав.

У зв'язку з цим право на судовий захист має загальнотео­ретичне значення і конкретне значення для кожної особи, оскільки зумовлює можливість реалізувати своє право на по­зов у суді.

Право на судовий захист - юридичний інститут як мате­ріального, так і процесуального права. Він має матеріальний зміст та процесуальну форму і тягне за собою матеріальні та процесуальні наслідки. Його процесуальна форма - це цивіль­ні процесуальні правовідносини, які виникають в разі звер­нення особи до суду і передбачають межі дозволеної законом поведінки осіб, що беруть участь у справі. Зокрема, в межах цивільних процесуальних відносин можна окреслити комп­лекс прав та обов'язків їх суб'єктів, зокрема:

-                     праву на звернення до суду за судовим захистом кореспон­дується обов'язок суду щодо розгляду такого звернення;

-                     право на розгляд пред'явленого позову кореспондує обо­в'язок суду розглянути прийнятий ним позов з дотриманням прав інших осіб, але в основі обов'язку суду лежить дотриман­ня вимог законодавства;

-                     право особи користуватися належними їй правами підси­люється обов'язком позивача довести суду законність своїх позовних вимог і фактичне існування юридичних обставин, пов'язаних із заявленим позовом. Як це парадоксально не виг­лядає, оскільки право перетворюється в обов'язок, але реаль­ність задоволення позову зумовлюється об'єктивними обста­винами (наявністю відповідних доказів, законністю пред'яв­лених вимог тощо) та суб'єктивними, необхідністю належним чином користуватися правами, щоб довести суду своє право на захист;

-                     право доводити в судах апеляційної та касаційної інстан­ції, а також у провадженнях у зв'язку з винятковими і новови­явленими обставинами законності і обґрунтованості пред'яв­леного позову і необхідності його задоволення судом.

Так, схематично і спрощено можна зобразити право на су­довий захист. Отже, право на судовий захист може бути реалі­зоване в суді першої інстанції і результатом цих правовідно­син може стати рішення суду, яке задоволить позивача, але законом передбачаються певні процесуальні наслідки - голов­ним з яких є ухвалення судом рішення у справі, а не задово­лення позову. Тому право на судовий захист має бути пов'яза­не з правом на задоволення тих вимог, які були пред'явлені суду. Але право на судовий захист охоронюваного законом інтересу та порушеного чи оспорюваного права конкретного суб'єкта не зобов'язує суд до задоволення позову.

Отже, право на судовий захист конкретного суб'єкта не­можливо розглядати як абсолютне право, оскільки, як зазна­чалося вище, його право на позов несе в собі суб'єктивну оцін­ку як порушення його права, так і оспорення його, іноді особи переоцінюють завдану їм шкоду або характер правопорушен­ня з боку відповідача тощо. У деяких випадках позивачі звер­таються до суду не з метою захисту своїх прав, а зловживаючи наданим їм правом на судовий захист. У зв'язку з цим не мож­на розцінювати діяльність суду лише як захист прав позивача. Саме тому право на судовий захист складається з декількох елементів.

Найпершим елементом у теорії цивільного процесу визна­чають право на звернення до суду за захистом, оскільки до 1 вересня 2005 року це право було ускладнене через те, що прийом громадян здійснювали безпосередньо судді, які в дея­ких випадках і під різним приводом усно відмовляли у прий­нятті заяви. Така діяльність ускладнювала можливість грома­дян звернутися до суду.

Реальне здійснення громадянами права на звернення до су­ду за судовим захистом залежить як від належного правового регулювання цього питання, так і від правильного застосуван­ня судом норм, з яких воно складається. У свою чергу, на за­конодавство і судову практику істотно впливає наука, яка дає теоретичне тлумачення процесуальних норм, що регулюють право на звернення до суду за судовим захистом, і дає реко­мендації щодо застосування їх у судовій практиці.

Проблема права на звернення до суду за судовим захистом постійно притягувала до себе увагу і має великий інтерес у вчених-процесуалістів у наш час¹¹. В теорії цивільного проце­суального права існує багато точок зору щодо цієї проблеми. Так, Н.І. Авдєєнко, М.А. Гурвич, К.С. Юдельсон, Н.Б. Зейдер, А.Ф. Клейнман та ін. обмежувалися тим, що розглядали право на звернення до суду за судовим захистом як право на пред'явлення позову і це призводило до того, що межі науко­вих досліджень звужувались. Право на звернення до суду за судовим захистом є ширшим поняттям і не обмежується тіль­ки пред'явленням позову, оскільки в результаті реалізації права на звернення до суду порушуються справи не тільки по­зовного провадження, а й справи окремого (наказного. - С.Ф.) провадження.

За сучасною ж процедурою діяльності суду право на звер­нення до суду значно спростилося, оскільки громадянам га­рантується безпосереднє звернення до суду, в якому слід відокремити звичайну адміністративну та процесуальну скла­дові частини:

1)                 адміністративна полягає в тому, що всі заяви громадян мають прийматися судом і реєструватися, що символізує спро­щений доступ до суду та вступ у правовідносини із судом. На­приклад, при поданні до канцелярії суду заяви сьогодні можна просити суд надати реєстраційний номер заяви або вимага­ти від секретаря канцелярії поставити штамп про прий­няття заяви. При надісланні заяви поштою із зворотним повідомленням про вручення забезпечується доказ, що заява була вручена суду. У такому разі особа отримує право на від­повідь суду.

2)                 процесуальна зумовлена вже нормами цивільного проце­суального права, оскільки питання про прийняття заяви до розгляду суду і відкриття провадження у справі вирішується не канцелярією суду, а відповідно до ст. 121 ЦПК суддею. Ре­зультатом розгляду позовної заяви суддею може стати вияв­лення в її змісті недоліків, що в остаточному підсумку може призвести до її оцінки як неподаної.

Саме дотримання такого порядку подання і прийняття заяв є гарантією права особи на звернення до суду. Тому введення в ЦПК положення, що заява подається до суду першої інстанції, де вона реєструється, а така реєстрація має проводитися кан­целярією суду, де оформлюється справа, їй присвоюється но­мер, який вноситься у алфавітну книгу, на неї заводиться ста­тистична картка відповідно до правил судового діловодства, які регулюються Тимчасовою інструкцією з діловодства в міс­цевому загальному суді, затвердженою наказом Державної су­дової адміністрації України від 17 лютого 2005 p., заслуговує на увагу. Фіксація факту подання заяви до суду має важливе значення для осіб, які звертаються за захистом свого права, оскільки вона дисциплінує суддів щодо дотримання процесу­альних строків. Передача позовної заяви судді у порядку чер­говості свідчить про контроль з боку суду щодо рівномірності розподілу навантаження на суддю, при цьому слід враховува­ти як навантаження за територіальною ознакою, так і за спе­ціалізацією судді.

Отже, право на звернення до суду за захистом - це інсти­тут цивільного процесуального права, що регулює право фі­зичних і юридичних осіб на порушення судової діяльності, здійснення якого гарантується всім громадянам та юридич­ним особам. Іншими словами, це забезпечена законом будь-якій заінтересованій особі можливість безпосередньо зверну­тись до суду з заявою, але для відкриття провадження у справі для захисту прав чи охоронюваних законом інтересів або для захисту прав та інтересів інших осіб необхідно, щоб суд прий­няв позовну заяву. При зверненні за судовим захистом тільки передбачається факт порушення права. Отже, все вищезазна­чене - це погляд на універсальне поняття «звернення до суду за судовим захистом» з позицій захисту суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу особи.

Складність же розгляду цього питання сьогодні зумов­люється відсутністю чіткої нормативної бази цивільного про­цесуального права, яка мала б відтворювати вплив загальних демократичних принципів, проголошених Конституцією Ук­раїни, на цивільні процесуальні правовідносини. Але саме цей період є можливість визначити найцікавішим, оскільки конс­титуційні принципи поширили юрисдикцію судів на всі пра­вовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Консти­туції), проголосили верховенство права (ст. 8 Конституції) та визнали, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. З Консти­туції).

Дійсно, сьогодні створено атмосферу для творчої діяльності як адвокатів, так і суддів, надано громадянам можливість вирішувати всі, навіть застарілі спірні питання, оскільки до прийняття Конституції існувала складна система підвідом­чості цивільних справ. Сьогодні на підставі того, що Консти­туція є Основним Законом України і має вищу юридичну си­лу, тобто має перевагу у дії щодо інших чинних законів Ук­раїни, обмеження дії конституційних принципів неможливе, саме тому нині є можливість вирішувати справи виходячи із загальних начал (засад) і змісту законодавства України (ч. 7 ст. 8 ЦПК). Тому сьогодні існує простір для судових рішень, які мають можливість в майбутньому вплинути на розвиток законодавства.

Можливість використання особою права на звернення до ^СУДУ У будь-яких необхідних, на її думку, випадках визначає відповідність цього принципу діючим цивільним процесуаль­ним правовідносинам та характеризує рівень демократії у дер­жаві. Ця можливість не може зумовлюватись ніякими право­вими підставами, знаходитись в залежності від чиєї-небудь суб'єктивної думки тощо.

А от фактична реалізація права на звернення до суду за за­хистом, а саме - відкриття провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК) залежить як від об'єктивних, так і суб'єктивних умов.

Як зазначалося вище, коли подається позовна заява, вона бу­де розцінюватися як відповідний позов лише у разі прийняття її судом. Як свідчить практика, суди не завжди приймають по­зовні заяви, оскільки з власних міркувань вважають за необ­хідне усунути формальні і неформальні недоліки. Формальні недоліки позовних заяв перераховані у ст. 121 ЦПК, а проце­суальні - у ст. 122 ЦПК, але в багатьох випадках судді перехо­дять встановлені межі і до стадії відкриття провадження у справі висувають вимоги до позовних заяв, які не встановлені у ЦПК. До таких вимог належать: зазначити третіх осіб, які мають брати участь в розгляді справи, та надати всі докази по справі, хоча ці питання з'ясовуються на стадії попереднього судового засідання, викласти зрозумілою українською мовою зміст заяви тощо. Інколи такі ситуації доходять до абсурду, зокрема, коли заява подається від третьої особи з самостійни­ми вимогами щодо предмета спору, а вирішує питання і вста­новлює недоліки суддя, який не розглядає первісний позов то­що. Іноді судді не приймають зустрічних позовних заяв і на­віть не розглядають їх окремо. Тому досить часто спір між по­зивачем та судом виникає ще на стадії прийняття позовної за­яви до провадження суду, хоча в багатьох випадках суду прос­тіше прийняти заяву і відмовити в її задоволенні, оскільки во­на необґрунтована відповідними доказами тощо.

Але заява стає відповідним позовом з моменту, коли суд прийняв її до провадження або коли за результатами апеля­ційного оскарження відмови у прийнятті заяви апеляційний суд зобов'яже суд першої інстанції відкрити провадження у справі (п. 4 ч. 1 ст. 293 ЦПК). Тому доцільно виділяти універ­сальну процедуру пред'явлення позову і позначати її як право на пред'явлення позову та говорити про право конкретної осо­би на пред'явлення позову, яким кореспондується відповід­ний обов'язок суду відповісти на таке звернення: встановлен­ням недоліків позовної заяви або відкриттям провадження у справі.

Отже, право на пред'явлення позову - це інститут позовно­го провадження, який є лише окремим випадком права на звернення до суду. Тому щодо цивільного процесу слід говори­ти про право на звернення до суду як елемент права на судовий захист, а не тільки про право на позов; про право на звернення до суду за судовим захистом і не про абстрактне право на пред'явлення позову.

Право на пред'явлення позову - це суб'єктивне процесу­альне право, яке є однією із форм реалізації права на звернен­ня до суду за судовим захистом. При цьому реалізація цього права залежить від дотримання позивачем встановлених у за­коні умов, які стосуються не тільки форми позовної заяви, а й інших правових факторів. Ці умови встановлюють порядок подання заяви і обов'язок суду прийняти заяву, якщо вона відповідає встановленим у законодавстві вимогам. З моменту відкриття провадження у справі й починається розгляд заяв­лених позовних вимог, а до цього відбувається перевірка зая­ви на відповідність її вимогам законодавства.

Процесуальний порядок реалізації права на пред'явлен­ня позову залежить від певних факторів, закріплених у стат­тях 119, 121, 122 ЦПК. Найпершою вимогою, що висувається до позовної заяви, є її форма.

Позовна заява подається до суду у письмовій формі. Оскіль­ки у ЦПК не закріплено, що собою являє письмова форма, то, на нашу думку, особа має можливість виконати цей процесу­альний акт як особисто від руки, але чітко та розбірливо, так і на друкарській машинці або за допомогою комп'ютера. Щодо змісту позовної заяви, то до усіх заяв пред'являються єдині вимоги. Але це не означає, що позовна заява не повинна відоб­ражати специфіку певних категорій справ, які підлягають розгляду. Наприклад, у позовну заяву про розірвання шлюбу повинні бути включені відомості про рік народження кожного із подружжя, дітей, дата реєстрації шлюбу із зазначенням ак­тового запису та найменування органу, який провів таку реєстрацію, з ким із батьків проживають діти на момент по­дання заяви до суду та з ким вони будуть проживати після ро­зірвання шлюбу.

Зокрема, у ст. 119 ЦПК встановлено такі вимоги щодо змісту позовної заяви:

1)                 найменування суду, до якого подається заява;

2)                 ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається предс­тавником, їх місце проживання або місцезнаходження, пош­товий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий;

3)                 зміст позовних вимог;

4)                 ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5)                 виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимо­ги;

6)                 зазначення доказів, що підтверджують кожну обстави­ну, наявність підстав для звільнення від доказування;

7)                 перелік документів, що додаються до заяви.

Наведені обставини потребують правильного застосування норм законодавства, щоб заява не була повернута позивачу. Так, у позовній заяві має зазначатися суд, до якого подається заява. При цьому слід враховувати компетенцію та статус суддів за Законом України «Про судоустрій». Далі треба чіт­ко зазначити всі відомості про позивача. Якщо позивачем є фізична особа, то потрібно зазначити її ім'я. Ім'я фізичної особи, виходячи із ст. 28 ЦК, складається із прізвища, влас­ного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Тобто, вказуючи реквізити позивача - фізичної особи, слід зазначи­ти у заяві її прізвище, власне ім'я та по батькові, місце про­живання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер за­собів зв'язку, якщо такий відомий. Ці самі дані повинні бути зазначені і у відповідача та третіх осіб, які беруть участь у справі. Але автори вважають доцільним зупинитися на до­сить важливих аспектах, які мають неоднозначне розуміння та тлумачення на практиці. Наприклад , що слід розуміти під місцем проживання або місцезнаходженням позивача, відпо­відача та ін.

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньо­му (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Тому при зазначенні місця проживання пози­вача слід вказати населений пункт, де він проживає, - місто, село, селище (область, район), вулицю, номер будинку, номер квартири, поштовий індекс. Щодо номера засобів зв'язку, то, на нашу думку, його зазначення не є обов'язковим, про що свідчить вислів «якщо такий відомий». Тому якщо особа не зазначить його у заяві, то такий її недолік не повинен бути під­ставою для залишення заяви без руху та надання строку для його усунення.

Крім того, при написанні позовної заяви слід також врахо­вувати положення ч. 9 ст. 110, де йдеться про підсудність по­зовів до відповідача, місце проживання якого невідоме. Тоді такі позови пред'являються за місцезнаходженням майна від­повідача чи місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи). За частиною 10 позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред'являтися за місцез­находженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути у кожному випадку достовірно вста­новлені. Усі ці аспекти мають знайти відображення у позовній заяві, яка подається до суду, та враховуватися судом, оскіль­ки вони можуть мати вплив на визначення підсудності спра­ви. Крім того, суду повинні подаватися докази на підтверд­ження цих обставин, бо в іншому випадку суд не зможе їх дос­товірно встановити.

Позивачем та відповідачем може бути й юридична особа, тоді у позовній заяві має бути зазначене її найменування, яке за ст. 90 ЦК повинно містити інформацію про її організаційну форму та характер діяльності, може мати скорочене наймену­вання. Крім того, юридична особа, що є підприємницьким то­вариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Щодо місцезнаходження юридичної особи, то воно визнача­ється місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановле­не законом. Але на практиці мають місце випадки, коли юри­дична особа зареєстрована за однією адресою, а фактично її ор­гани управління знаходяться за іншою адресою. Виходячи із аналізу ч. 2 ст. 109 ЦПК, яка передбачає, що позови до юридичних осіб пред'являються за їх місцезнаходженням, а за ст. 93 ЦК місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, потрібно у заяві зазначати юридичну адресу, а не фактичну. Це може призвести до того, що юридична особа - відповідач не буде зразу ж розшукана, оскільки вона не знаходиться за місцем реєстрації. Тому, на думку авторів, доцільно у заяві зазначати юридичну і фактич­ну адресу місцезнаходження юридичної особи, та пред'являти позови за її фактичним місцезнаходженням, так, як це було передбачено ч. 2 ст. 125 старого ЦПК - за місцезнаходженням її органу управління. Усі інші реквізити - такі самі як і для позивача, вони поширюються також на співпозивачів, спів­відповідачів, третіх осіб, про яких взагалі не йдеться у п. 2 ст. 119 ЦПК, хоча треті особи - це суб'єкти тільки позовного провадження.

Якщо заява подається представником позивача, то у ній по­винно бути зазначено його ім'я, місце проживання (адреса), поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо він відомий, а також правові підстави представництва інтересів особи - від­повідно до закону, договору, довіреності, статуту.

Щодо п. 3, де йдеться про зміст позовних вимог, то потрібно нагадати, що змістом позову є вказівка позивача на спосіб су­дового захисту. Так, ст. 16 ЦК передбачається, що кожна осо­ба має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. До способів су­дового захисту цивільних прав та інтересів у ч. 2 віднесені такі:

1)                 визнання права;

2)                 визнання правочину недійсним;

3)                 припинення дії, яка порушує право;

4)                 відновлення становища, яке існувало до порушення;

5)                 примусове виконання обов'язку в натурі;

6)                 зміна правовідношення;

7)                 припинення правовідношення;

8)                 відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9)                 відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10)             визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором або законом, але, на нашу думку, такий спосіб повинен бути визначений самим по­зивачем.

Якщо виходити зі структури позову, його складових еле­ментів (предмет, підстави, зміст), то у п. З йдеться про зміст позову, а предмет відсутній, виходить, що зміст поглинає предмет. А В.В. Ярков зазначає, що недоцільно виділяти зміст як самостійний елемент позову, його слід включати у предмет позову. На нашу думку, предмет ширший ніж зміст, він пог­линає зміст. Наприклад, до суду пред'являється позов про ро­зірвання шлюбу (предмет), який передбачає такий спосіб за­хисту інтересу позивача, як припинення сімейного пра­вовідношення (п. 7 ст. 16 ЦК). Виходячи із цього треба внести зміни у п. З ст. 119 ЦПК, де замість «зміст позовних вимог» зазначити «предмет позову».

Щодо п. 4, у якому йдеться про ціну позову щодо вимог майнового характеру, то слід зазначити, що нею є грошове ви­раження позову. Тобто коли пред'явлено позов про розподіл спільно набутого майна подружжям, то ціною позову буде вартість не усього спірного майна, яке підлягає поділу, а лише та його частина, на яку безпосередньо претендує позивач. Ці­на позову визначається позивачем та повинна бути зазначена у заяві, при прийнятті якої суддя може перевіряти ціну позо­ву, оскільки саме від ціни позову залежить правильність спла­ти судового збору, квитанція про сплату якого повинна бути додана до заяви. При цьому мають враховуватися положення Інструкції про порядок сплати та обчислення державного ми­та (судового збору). Але не можна вимагати сплати судового збору виходячи з того, що при розподілі спільно набутого май­на один із співвласників претендує на конкретне майно і поз­начає його вартість. У цьому конкретному випадку співвлас­нику належить на праві спільної сумісної власності це майно і він просить лише конкретизувати і виділити ту частку, яка йому належатиме на праві приватної (особистої) власності.

У п. 5 заяви йдеться про те, що позивач повинен викласти обставини (підстави позову), якими він підтверджує кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.

Згідно з нормами матеріального права позивач повинен ви­значити правові підстави позову (обставини, які мають місце у диспозиції норми матеріального права і мають бути доведені суду) та на підтвердження цих підстав позову він повинен на­вести фактичні обставини справи. На нашу думку, хоча й цьо­го не вимагає закон, але все ж таки доцільно зазначити норму закону, яка регулює спірні правовідносини, що є предметом судового розгляду, оскільки ця обставина має суттєвий вплив на змагальний характер процесу, сприяє досягненню істини у справі. Це положення має виконуватися, якщо таку заяву по­дає фахівець у галузі права, зокрема прокурор, адвокат.

Виходячи з ч. 3 ст. 10 ЦПК, де закріплено принцип зма­гальності, за яким кожна сторона повинна довести суду ті обс­тавини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, позивач у заяві повинен на підтвердження підстав позову подати докази, які підтверджуватимуть кожну обста­вину, яка входитиме до предмета доказування. Відбір таких доказів повинен здійснюватися з урахуванням положень ста­тей 58, 59 ЦПК щодо належності та допустимості доказів.

Крім того, у заяві потребується зазначити підстави звіль­нення від доказування. До таких обставин ст. 61 ЦПК віднесе­но такі:

1)                 обставини, визнані сторонами та іншими особами, які бе­руть участь у справі;

2)                 загальновідомі обставини (які, крім того, під час розгляду справи повинні бути визнані такими на підставі ухвали суду);

3)                 обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній господарській або адміністративній справі, що набрало закон­ної сили. Ці обставини не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини;

4)                 вирок суду у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне право­порушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок або постанову суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Щодо частини 3, 4, якщо на них позивач посилається у за­яві, то ним повинні бути подані докази на підтвердження цих обставин. У пункті 7 ст. 119 ЦПК зазначається, що у заяві по­винен мати місце перелік документів, що додаються до заяви, а також треба вказувати кількість примірників, крім того, за ч. 5 до позовної заяви додаються документи, що підтверджу­ють сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Але виходячи з прак­тичного досвіду можна порадити подавати не оригінали пла­тіжних документів, а їх копії, тому що на практиці може мати місце їх втрата, що потягне за собою необхідність підтверд­ження сплати цих витрат, що може бути неможливим, а ори­гінали можуть пред'являтися судді безпосередньо.

Перш ніж перейти до аналізу ч. 3 даної норми, де йдеться про підписання заяви позивачем чи його представником (як­що він має на це повноваження) із зазначенням дати її подан­ня, доцільно зупинитися на досить важливій складовій заяви, яка має місце у кожній позовній заяві - це її резолютивна час­тина, або як її називають на практиці - «прохальний пункт за­яви» . Після викладення мотивувальної частини заяви - обста­вин справи, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та зазна­чення доказів, що підтверджують кожну обставину, позивач повинен зазначити: «Керуючись статтями           (вказується пе­релік норм матеріального та процесуального права), ПРО­ШУ:».

Саме у цій частині позовної заяви, на нашу думку, позивач повинен точно викласти ту матеріально-правову вимогу до відповідача, яка й складає предмет позову. Ця позовна вимога визначається характером спірних матеріальних правовідно­син, з яких випливає вимога позивача. Цей прохальний пункт заяви, по суті, є позовною вимогою. Від того, наскільки він чітко та юридично грамотно буде сформульований, залежить позиція самого позивача у справі, яку він може змінити про­тягом усього розгляду справи по суті до постановлення судово­го рішення (ч. 2 ст. 31 ЦПК).

Спочатку у заяві повинен зазначатися зміст позовних ви­мог, тобто спосіб судового захисту, який просить застосувати позивач для захисту його права, а у прохальній частині має йтися про предмет позову, тобто позивач повинен конкретно сформулювати ту матеріально-правову вимогу, яку він адре­сує відповідачеві та з приводу вирішення якої просить суд пос­тановити судове рішення. Тому для суду є важливим правиль­не формулювання такої вимоги, що має безпосередній вплив на зміст судового рішення, наприклад, особа просить у про­хальному пункті визнати правочин недійсним, визнати право власності на будинок, позбавити батька батьківських прав та стягнути з нього аліменти на утримання дитини. Така чіткість формулювання вимоги вплине на спрямованість судового роз­гляду справи, на процес доказування тощо, а також полег­шить задачу суду щодо прийняття судового рішення, тобто суд або задовольнить вимогу, або відмовить у задоволенні позову, якщо позивач його не доведе.

Виходячи з матеріальної та процесуальної природи різних категорій справ позовного провадження у позовній заяві мо­жуть зазначатися додаткові відомості, які передбачені зако­ном. Про необхідність зазначення додаткової інформації у певних категоріях справ йдеться також у постановах Пленуму Верховного Суду.

Законом, а саме ст. 45 ЦПК, передбачено можливість по­дання позовної заяви особами, які діють на захист прав, сво­бод та інтересів іншої особи, до них належать: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні та юридичні осо­би. Тому коли вони звертаються із заявою, у ній повинні бути зазначені підстави такого звернення, тобто у чому полягає не­можливість пред'явлення позову самим громадянином чи юридичною особою (за станом здоров'я, відсутність коштів то­що).

Заява до суду може пред'являтися самою особою або у її інтересах заяву може подати представник. Це право на подання заяви та на підписання її від імені довірителя має бути пе­редбачено у довіреності, виданій довірителем представнику, чи в іншому документі, який стверджує такі повноваження. Але тут слід також виходити із виду представництва, якщо, наприклад, має місце законне представництво - мати предс­тавляє інтереси своєї неповнолітньої дитини, то спеціального документа, який передбачав би її повноваження, не потрібно, достатньо подати паспорт матері та свідоцтво про народження дитини.

Як за ст. 35 ЦПК 1963 p., так і за ч. 3 ст. 133 ЦПК суд може забезпечувати докази до пред'явлення позову. Щодо забезпе­чення позову, за ст. 149 ЦПК 1963 р. позов забезпечувався піс­ля його пред'явлення на будь-якій стадії справи. За чинним ЦПК у ч. 4 ст. 151 має місце новела, яка передбачає забезпе­чення позову до пред'явлення позовної заяви щодо захисту права інтелектуальної власності. Тому, якщо позовну заяву було подано після забезпечення доказів та позову, у ч. 2 повин­ні, крім інших відомостей, зазначатися відомості про забезпе­чення доказів або позову. На нашу думку, доцільно зазначити дату постановлення ухвали про забезпечення доказів і позову та можливі відомості щодо їх оскарження.

Подаючи позовну заяву до суду позивач повинен додати до неї її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, від­повідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

Судова практика

1 вересня 2005 р. позивачами було пред'явлено позов до Н ського райсуду м. Києва. 26 жовтня 2005 р. було отримано від суду ухвалу від 16 жовтня 2005 р. про необхідність усунен­ня недоліків позовної заяви. Тобто ухвала про необхідність усунення недоліків позовної заяви була винесена з порушен­ням строків, встановлених у ЦПК, оскільки позовна заява була пред'явлена 1 вересня 2005 р. та зареєстрована - 2 верес­ня 2005 p., а ухвала про усунення недоліків постановлена че­рез 1 місяць та 15 днів, тоді як законом передбачено, що не пізніше 10 днів з дня надходження заяви повинно бути від­крите провадження (ч. 3 ст. 122 ЦПК). Хоча в законі не за­значено, в який термін судом повинна бути постановлена ух­вала про усунення недоліків та це справедливо, оскільки суддя залежно від обставин справи сам визначає термін, у який такі недоліки мають бути усунені. Виходячи з аналізу ч. 3 ст. 112 ЦПК, строк усунення недоліків позовної заяви, до яких законом віднесено недодержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК, щодо змісту та форми позовної за­яви, або несплата судового збору чи неоплата витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, може бути меншим ніж 10 днів, оскільки він поглинається від­криттям провадження у справі. Якщо усунути недоліки з по важних причин (особа проживає у іншому місці, за кордоном) неможливо у цей термін, питання про відкриття проваджен­ня у справі за ч. 3 ст. 122 ЦПК може бути вирішеним не пізніше 10 днів з дня закінчення строку, встановленого для усунення недоліків. Тобто суддя сам встановлює розумний строк, у який такі недоліки можуть бути усунені.

Інститут залишення заяви без руху, регламентований ст. 121 ЦПК, мав місце й у ст. 139 ЦПК від 1963 p., але ци­вільному процесу він відомий ще з дореволюційних часів (Ус­тав гражданского судопроизводства 1864 г.).

Підставами для такого залишення без руху цивільної спра­ви є:

1)                 якщо заяву подано без додержання вимог статей 119, 120 ЦПК щодо змісту та форми;

2)                 не сплачено судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Суддя, встановивши такі недоліки, повинен залишити зая­ву без руху, винести про це ухвалу, мотивувати її, направити позивачеві, при цьому зазначивши строк для усунення таких недоліків. Щодо строку усунення таких недоліків, то він нале­жить до тих, які встановлюються судом залежно від конкрет­них обставин справи, наприклад, відповідач проживає поза межами міста, де розглядається справа, тому потрібно більше часу для усунення таких недоліків. На думку авторів, такий строк повинен бути розумним. Частина 2 нічого не визначає, якщо особа не усуне недоліки у встановлені судом строки, то чи повинен суддя виносити ухвалу про повернення заяви. У частині 3 йдеться про те, що суддя повертає заяву, крім підстав, передбачених у ч. 2, і за інших підстав. А у ч. 4 йдеть­ся про повернення позовної заяви на підставі ухвали суду, але «позовна заява» вживається тут в однині, тому напрошується висновок про те, що така ухвала постановлюється лише вихо­дячи з ч. З, а не із частин 2 та 3. Якщо ж вважати, що суддя по­винен постановлювати ухвалу і при поверненні заяви за части­нами 2 та 3, то у ч. 4 треба вжити термін «позовних заяв» в множині. Аналогічно треба ввести у ч. 5 даної норми термін «позовних заяв» виходячи з частин 3, 4.

Такий інститут та його регламентація в ЦПК має свої пози­тивні моменти, які можна встановити виходячи із аналізу ч. 2 даної норми, де йдеться про те, що у разі усунення позивачем недоліків, його позовна заява вважається поданою в день пер­вісного її подання до суду. Отже, строк, передбачений суддею в ухвалі, є фіксуючим, та тим самим допомагає позивачеві не пропустити строк позовної давності.

Якщо суддя дійде висновку, що заява не відповідає вимо­гам закону, тим самим він надає позивачеві можливість усу­нути певні недоліки, не повертаючи її.

Але слід звернути увагу на такі аспекти залишення заяви без руху. На практиці бувають випадки, коли можна усунути певні недоліки: наприклад, підписати заяву, сплатити судо­вий збір, подати докази тощо, і за таких умов заява вважати­меться поданою та суддя відкриє провадження у справі.

Але можуть бути випадки, коли після залишення заяви без руху, виправлення її недоліків, може мати місце повернення заяви. Наприклад, у первісній заяві особа не виклала чітко предмет позовних вимог (зміст) та обставини, якими вона обґрунтовує свої вимоги. Суддя їй надав строк для усунення недоліків. Після усунення особа уточнила предмет позову. Виходячи з цього суддя встановив, що справа не підсудна да­ному суду, та змушений був повернути позовну заяву позива­чеві, при цьому роз'яснити до якого суду треба особі звернути­ся.

Щодо залишення заяви без руху з підстави, що особа не сплатила судового збору або коштів на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, то на практиці можуть виник­нути випадки, пов'язані з тим, що особа не має можливості сплатити ці витрати у силу малозабезпеченості чи з інших об'єктивних обставин. Тому на даному етапі може виникнути питання про розстрочку чи відстрочку сплати судових витрат чи зменшення їх розміру. Ця підстава може бути самостійною для повернення заяви, якщо особа у позовній заяві не зазна­чить про ці обставини чи не додасть до позовної заяви клопо­тання про надання відстрочки, розстрочки чи зменшення су­дових витрат. На нашу думку, якщо вона не зробила цього при поданні заяви, вона може подати таке клопотання як відпо­відь на ухвалу судді про залишення заяви без руху та усунен­ня цього недоліку. У такій ухвалі суддя може запропонувати особі подати документ, який підтверджує сплату судових вит­рат, чи клопотання про відстрочку, розстрочку чи зменшення судових витрат.

Сприймаючи діяльність суду стосовно прийняття заяв до розгляду суду необхідно керуватися ч. 3 ст. 121 ЦПК, де вста­новлені умови повернення заяви. Тому надамо їх з відповідни­ми коментарями:

Доцільно зупинитися на кожній підставі повернення заяви у порядку ч. 3 даної норми:

1)                 звернення позивача до суду із заявою про повернення по­зову (не позову, оскільки позов - це матеріально-правова ви­мога позивача до відповідача, а його процесуальною формою є позовна заява, тому правильно говорити не про повернення позову, а про повернення позовної заяви. - Авт.) слід розці­нювати як безумовну підставу для повернення такої заяви, але така заява повинна бути подана до постановлення ухвали про відкриття провадження у справі;

2)                 щодо недієздатності позивача, то ця обставина не позбав­ляє взагалі особу права на судовий захист. При прийнятті зая­ви судді буває досить важко встановити недієздатність особи, яка пред'явила таку заяву, тому коли у судді не буде безспір­них доказів, які можуть підтвердити недієздатність особи, суд не може повернути заяву, навіть у тому разі, коли у нього бу­дуть сумніви щодо дієздатності особи, яка подала таку заяву.

Суддя повинен прийняти таку заяву, відкрити провадження у справі і, якщо у процесі розгляду справи буде встановлено той факт, що особа є недієздатною, повинен повідомити про це ор­гани опіки та піклування про необхідність захисту прав такої особи і може залишити заяву без розгляду. Проте, якщо особа недієздатна, то чи доцільно їй роз'яснювати право про захист її прав у суді через представника? Мабуть, доцільно одночасно з ухвалою про залишення заяви без розгляду повідомляти ор­гани опіки та піклування про можливість подання заяви в інтересах цієї особи до суду. Один із авторів коментарю у свій час зазначав про необхідність створення Єдиного реєстру осіб, визнаних судом обмежено дієздатними, недієздатними, по­новлених у дієздатності. Наявність такого реєстру дала б судді можливість перевірити цей факт і за наявності таких достовір­них відомостей повернути недієздатній особі заяву. У зв'язку з цим автори вважають доцільним виключити підставу для по­вернення позовної заяви, поданої недієздатною особою;

3)                 відсутність підпису на заяві, а також підпис та подання до суду заяви від імені особи особою, яка не має на це повнова­жень, належить також до підстав повернення заяви. Але, на нашу думку та виходячи із змісту ст. 119 ЦПК, де йдеться про реквізити позовної заяви (п. 2 ч. 1, ч. З, ч. 7), йдеться про заз­начення реквізитів документів, що стверджують повноважен­ня представника, та подання їх копій, тому відсутність таких відомостей повинна бути підставою для залишення заяви без руху та усунення таких недоліків, якщо ж такий недолік не бу­де усунуто, то така заява повинна повертатися позивачеві у по­рядку ч. 2 ст. 121 ЦПК. Тому, на нашу думку, у ч. З ст. 121 цей пункт як самостійний та додатковий порівняно з ч. 2 є зайвим;

4)                 щодо непідсудності справи, то суддя повинен перевірити за ЦПК правила підсудності. При цьому він повинен врахову­вати її види, а також правила передачі справи з одного суду до іншого, передбачені ст. 111 ЦПК, та наслідки порушення пра­вил про підсудність;

5)                 статтею 110 СК передбачено положення:

позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2); чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протя­гом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини виз­нане іншою особою (ч. 3); чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дити­ною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини (ч. 4); опікун має право пред'явити позов про розірвання шлю­бу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто виз­наний недієздатним (ч. 5).

Тому суддя при прийнятті заяви повинен враховувати ці обставини і повернути заяву позивачеві виходячи з ч. 2 ст. 110 СК.

Слід звернути увагу, що постановлюючи ухвалу про повер­нення заяви суд не у кожному випадку може роз'яснити особі наслідки повернення заяви. Щодо пунктів 2, 3, 4, то суд може роз'яснити особі, як усунути обставини, що були підставою для повернення заяви. А щодо п. 1, то суд має роз'яснити особі наслідки, які настануть для особи після її клопотання повер­нути позовну заяву, що така відмова не позбавляє особу мож­ливості повторно звернутися до суду з тією самою заявою. Що­до п. 5, то повинні минути події та терміни, передбачені у ч. 2 ст. 110 СК, оскільки ці обставини формально усунути немож­ливо.

Це ті підстави, які не виключають повторне звернення до суду після їх усунення (ч. 5). Повертаючи заяву за цих підстав суддя повинен постановити мотивовану ухвалу, яку направи­ти позивачеві. Така ухвала згідно з п. 3 ч. 1 ст. 293 ЦПК підля­гає оскарженню. Її за новим ЦПК можна вважати одним із способів неприйняття позову, який слід розцінювати як тим­часовий захід, оскільки він не позбавляє такого права особу взагалі, а лише поки не відпадуть обставини, які були переш­кодою для прийняття заяви. Отже, виходячи з аналізу можна сказати, що підстав для повернення заяви за новим ЦПК є шість (частини 2 і 3). Перелік таких підстав є вичерпним і роз­ширеному тлумаченню не підлягає.

Підставами для відмови у відкритті провадження у справі є умови, встановлені у ч. 2 ст. 122 ЦПК. Серед них виділяємо такі:

1)                 заява не підлягає розгляду у судах в порядку цивільного судочинства;

2)                 є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала су­ду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою по­зивача від позову або укладення мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих са­мих підстав;

3)                 у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4)                 є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання на рішення третейського суду або скасував рішен­ня третейського суду і розгляд справи у тому самому третейсь­кому суді виявився неможливим;

5)                 після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припи­ненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Згідно з ч. б ст. 122 відмова у відкритті провадження у справі за даних підстав перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Крім винятку, передбаченого у п. 2 ч. 2, - відмова від позову не позбавляє другу сторону пра­ва пред'явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову.

Розглядаючи можливість подання позовної заяви відпові­дачем та третьою особою з самостійними вимогами щодо пред­мета спору, доцільно зупинитися на тих процесуальних аспек­тах, які можуть мати місце при цьому. При пред'явленні зу­стрічного позову, позову третьої особи з самостійними вимога­ми на предмет спору слід враховувати, що він може бути пред'явлений як до, так і під час попереднього судового засі­дання, і вимоги статей 119, 120, 121 поширюються на них. Особливість таких позовних заяв зумовлена тим, що позивачі мають довести доцільність їх розгляду з первісним позовом.