Тема 12. Докази, доказування та доведення у цивільному процесі

1. Поняття доказів та засобів доказування, їх співвідношення. Доводи сторін.

Належність, допустимість, достовірність (вірогідність), достатність доказів

 Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунто­вують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які ма­ють значення для вирішення справи (ч.1 ст. 57 ЦПК). Однак таке визначення не можна вважати однозначним.

Поняття «докази» пов'язане з розглядом справи в суді, ко­ли встановлюється певна юридична обставина. Але пов'яза­ний з доказом термін «будь-які фактичні дані» не можна сприймати в одній площині, що це є конкретні показання свідків, письмові чи речові докази. Таке однозначне сприй­няття доказів унеможливить подальшу їх оцінку судом. Мето­дом від супротивного це можна пояснити так. Якщо доказами є «будь-які фактичні дані», то суд не вправі відмовляти в зас­луховуванні показань будь-яких свідків, навіть тих, свідчен­ня яких потенційно не можуть стосуватися обставин справи, записи будь-яких телефонних розмов мають прийматися су­дом як доказ тощо. Однак статті 58, 59 ЦПК свідчать про зво­ротні дії суду, який може не прийняти докази. Водночас у нор­мах матеріального права можуть встановлюватися певні вимо­ги щодо доведення юридичних фактів саме конкретними засо­бами доказування, що зумовлює неможливість прийняття інших доказів на підтвердження певних юридичних обставин.

Тому термін «фактичні дані» слід сприймати як пряму вка­зівку на юридичну обставину, на існування якої спрямований доказ. Дане положення у нашій свідомості сприймається «ав­томатично», тому ми не завжди здатні ці поняття розмежову­вати на практиці. Наприклад, термін «шлюб» пов'язують з його реєстрацією, тому мають існувати відповідні докази - свідоцтво про шлюб, відмітка в паспорті про реєстрацію шлю­бу. Ці докази є прямими, а побічним доказом може бути сві­доцтво про розірвання шлюбу, оскільки не може існувати ро­зірвання шлюбу, який не був зареєстрований.

Коли ж постає питання про те, що дані встановлюються на підставі певних засобів доказування, то сприйняття доказів стає ще більш проблемним, оскільки пояснення сторін, третіх осіб, показань свідків, письмові та речові докази, зокрема звуко-, відеозаписи тощо утворюють певні групи засобів доказу­вання.

Згідно зі ст. 57 ЦПК схема визначення доказів така:

-                     докази - це фактичні дані;

-                     фактичні дані встановлюються на підставі засобів доказу­вання.

Якщо із цієї схеми забрати «фактичні дані» як штучне яви­ще, то виходить, що докази встановлюються на підставі пояс­нень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових до­казів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Отже, доказами перелічені засоби доказування не є. Якщо до цього додати положення ст. 58 ЦПК, в якій має місце ото­тожнення доказів з джерелом інформації, то можна стверджу­вати, що виділити поняття «доказ» в чистому вигляді не вдасться, а спроби на законодавчому рівні встановити конк­ретне значення цього терміна - це лише намагання наблизи­тися до глибини цього поняття.

Така законодавча неадекватність зумовлена тим, що дока­зи як поняття абсолютизуються, хоча конкретними доказами можуть вважатися лише ті з них, які подані суду та прийняті й проаналізовані ним. Це положення підтверджує особливий характер доказів у цивільному процесі.

Наприклад, коли розмова двох осіб відбувається приватно і один із співрозмовників образить іншого, то подальше звер­нення до суду буде недоцільним, якщо ображена особа не змо­же довести факт такої образи. Якщо така образа мала місце у судовому засіданні, у присутності інших осіб, які беруть участь у справі, де усі обставини фіксувалися за допомогою технічних засобів, подальше доведення суду факту образи стає спрощеним.

Крім того, слід враховувати, що судовий розгляд справи - це новий потік юридично вагомих обставин, фіксування яких надає новий доказовий матеріал. Наприклад, коли справа роз­глядається судом, можуть виникати спори і нові правопору­шення: адміністративні правопорушення, кримінально кара­ні діяння, виявлятися непрофесіоналізм конкретного судді чи адвоката тощо.

За цивільним кодексом Квебеку (Канада) докази віднесені до матеріального права. Така концепція є правильною, ос­кільки у нормах матеріального права робиться перелік юри­дичних обставин, які мають встановлюватися судом, наприк­лад, стан недієздатності, кваліфікація родинних і сімейних відносин тощо, тому й мають визначатися докази, за допомо­гою яких ці обставини мають встановлюватися судом. Виходя­чи з того, що перерахувати всі можливі юридичні обставини неможливо, то перелік доказів так само не можна однозначно створити, а можна рекомендувати певні засоби доказування. Доказ є елементом засобу доказування, тому потрібно між ни­ми визначити співвідношення.

На нашу думку, доказ співвідноситься із засобом доказу­вання як конкретне із загальним, оскільки саме особи, які бе­руть участь у справі, з усіх можливих засобів доказування обирають ті, які мають підтвердити існування тих чи інших юридичних обставин і подають їх суду або просять суд їх вит­ребувати. Коли суд їх залучає у справу як доказ, то саме у цьо­му випадку вони стають доказами в справі.

Доказ та його структура:

1)                 зміст - інформація про подію, дію, бездіяльність, стан чи правовідносини, які мали чи мають місце;

2)                 форма вираження цієї інформації у доказі: власноручно написаний заповіт, висновок експерта, усні показання свідка тощо.

Засіб доказування

Засоби доказування - це згруповані по видах за формою докази, які закріплені у законодавстві і можуть розцінюватися як форма вираження доказів. Перелік засобів доказування не вичерпний, з'являються нові - інформаційні (електронні) джерела.

Інформаційні - отримані шляхом відтворення фонограми технічного запису.

Пунктом 9 ст. 14 Закону України «Про захист прав спожи­вачів» встановлено, що вимоги споживача розглядаються піс­ля пред'явлення споживачем квитанції, товарного чи касово­го чека або іншого письмового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійні терміни, - технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює. Отож єдиним допусти­мим засобом доказування у цій ситуації може бути лише пись­мовий доказ. Тобто показання свідків не може бути допусти­мим засобом доказування для даної категорії справ.

З даного нормативного акта можемо зробити висновок, що під терміном «засіб доказування» слід розуміти письмовий до­кумент, а доказами слід вважати квитанцію, товарний чи ка­совий чек.

Згідно зі статтями 57, 59 ЦПК, у яких йдеться, що обстави­ни справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, можна встановити такі ознаки засобів доказування:

1)                 перелік засобів доказування є вичерпним;

2)                 засоби доказування слід одночасно розглядати в двох ас­пектах:

-                     як точно визначений у законодавстві їхній перелік;

-                     їхню допустимість для доказування у конкретній справі;

3)                 докази є елементами засобів доказування, які можуть мати інформаційний, речовий або змішаний характер і мають відповідати вимогам допустимості, що висуваються до засобів доказування у конкретній справі, та належності до цієї спра­ви, а також мають бути отримані відповідно до вимог ЦПК та інших нормативних актів.

Суд може отримати пояснення сторін, третіх осіб, свідків не шляхом безпосереднього допиту у судовому засіданні при розгляді справи, а у порядку окремого доручення (ст. 132 ЦПК), і тоді пояснення сторін, третіх осіб та показання свідків набувають статусу письмових доказів у конкретній справі.

Однак перелік засобів доказування, передбачений у ч. 2 ст. 57 ЦПК, вважати вичерпним немає підстав, оскільки, ви­ходячи із аналізу ЦПК, можна дійти висновку про існування й інших засобів доказування. Тому загалом неможливо пого­дитися з позицією деяких російських науковців, які вважа­ють наведений вище перелік вичерпним і неможливим засто­сування засобів доказування, не передбачених законом, особ­ливо за аналогією.

З першим аргументом неможливо погодитись через те, що в переліку, наведеному в ст. 57 ЦПК, не враховується право сто­рін на визнання обставин.

Визнання обставин як засіб доказування. Автори пропону­ють розглянути як засіб доказування визнання обставини (факту) стороною (ч. 1 ст. 61 ЦПК). Доцільність визнання обс­тавини (факту) стороною може виявлятися в тому, що їй не потрібно буде втрачати час на участь у судовому розгляді, на подання доказів, тому зменшаться витрати сторони, які спря­мовані на оплату допомоги адвоката, відшкодування судових витрат тощо. Тобто в разі програшної позиції в справі стороні доцільно визнати юридичну обставину (факт).

Фактичне ототожнення таких засобів доказування, як по­яснення сторін, третіх осіб за ст. 57 ЦПК з ч. 1 ст. 61 ЦПК, в якій ідеться про обставини, визнані сторонами та іншими осо­бами, що беруть участь у справі, не підлягають доказуванню, неприпустиме. Оскільки таке ототожнення пояснень сторін і третіх осіб з визнанням сторонами та іншими особами, які бе­руть участь у справі, обставин (фактів) суперечить статтям 31, 174, 176 ЦПК, які розмежовують поняття «визнання обстави­ни (факту)» і «визнання позову». Тим більше, за юридичною практикою англосаксонської системи визнання фактів сторо­ною вважається «золотим доказом», оскільки саме так вирі­шується багато спорів у змагальному процесі. Крім того, у та­кому разі автори вважають можливим поширити дію ч. 2 ст. 31 ЦПК щодо визнання позову на обидві сторони, а не тіль­ки на відповідача. Якщо відповідач має право визнати позов повністю або частково, то позивач так само може визнати пов­ністю або частково зустрічний позов (статті 123, 124 ЦПК) чи вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору (статті 34, 125 ЦПК).

Щодо другого аргументу, то мало хто звертає увагу на ч. 7 ст. 8 ЦПК України, якою передбачається можливість суду у разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, застосо­вувати закон, що регулює подібні за змістом відносини (анало­гія закону), а при відсутності такого закону виходити із за­гальних засад законодавства України (аналогія права).

Як слід розцінювати поняття «квитанція», «товарний чи касовий чек», які мають місце у законі «Про захист прав спо­живачів» - як засіб доказування чи як доказ?

За ст. 64 ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характе­ру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

В цьому разі об'єднуючою рисою цих документів є паперо­вий носій, але, зазвичай, поняття «письмовий» пов'язується з написанням від руки або друкуванням на технічному пристрої певної інформації, що містить у собі відомості про обставини, які мають значення для справи. «Письмовий» - зміст написа­ного залежить від волі тієї людини, що його підписує.

Касовий чек може виготовлятися за допомогою комп'ютера або касового апарату і він міститиме інформацію, що проходи­тиме обробку комп'ютером або апаратом, а тому постане пи­тання про можливість застосування комп'ютерної або іншої техніки як створення доказу. З цього приводу в юридичній літературі висловлюються неоднозначні позиції.

Тому можливі також два підходи до класифікації чеків: перший полягає в застосуванні методу виключення, тобто не встановлено законодавством - це не засіб доказування, а до­каз; другий має ґрунтуватися на логіці й передбачатиме - до­ки не встановлено сторони доказового процесу, не заслухалась їхня позиція з приводу прийняття цього доказу і цей доказ не прийнято судом - його можна розцінювати лише як джерело інформації про обставини справи. Останнє положення випливає зі ст. 57 ЦПК і зумовлене тим, що в розглядуваному випад­ку для того, щоб суд на підставі цього доказу встановлював на­явність обставин, він спочатку має на підставі статей 58, 59, 64 ЦПК його прийняти. Оскільки не завжди письмові докази подаються суду в належному стані або в разі виникнення у сто­рін чи у суду сумнівів в їхній достовірності, може признача­тись експертиза такого доказу. Тому такий доказ може бути відведений або прийнятий до розгляду після перевірки його достовірності.

Не можна вважати чек однозначно письмовим доказом. Письмовий - якщо він виписаний особою власноручно, якщо він виготовлений касовим аппаратом - він технічний (інфор­маційний).

Тому можна встановити відмінність між доказами та засо­бами доказування.

Абстрактно існує перелік засобів доказування, визначений у ЦПК. Коли ж конкретна особа звертається до суду, то вона зобов'язана підтвердити певні юридичні обставини за допомо­гою доказів, отже вона обирає ті з доказів, які перераховані у законодавстві і мають місце в житті конкретного суб'єкта.

Так, з письмових доказів суб'єкт може надати суду лист, довідку, розписку, договір та ін. До речових доказів можуть бути віднесені ручка, цегла, одяг та ін.

Доводи

Поняття «доводи» має свою історію застосування, зокрема в дореволюційному цивільному процесуальному законодав­стві. Якщо сучасні науковці обходять поняття «доводи» і не розкривають його, то в дореволюційній науці «доводи» розк­ривались з таким значенням: «Доводи в широкому змісті - все, що сторона допроваджує на захист своїх прав та на спрос­тування прав супротивника, зокрема - це сторонні пояснення і висвітлення з відомої сторони обставин справи і докази, які їх підкріплюють або спростовують, без яких пояснення і ви­світлення багатьох обставин та доказів можуть бути незрозу­мілі суддям, неправильно розтлумачені та замість цього, щоб слугувати на користь особі, що їх подала, будуть використані як зброя проти неї».

Поняття «доводи» також має місце у нормах ЦПК (ст. 27 ЦПК), досить часто вживається у нормах, які регламентують процедуру розгляду справ в апеляційній і касаційній інстанціях (статті 303, 315, 316, 333, 345, 346 ЦПК). Так, з аналізу статей 303 і 295 ЦПК можна дійти висновку, що під доводами законодавцем розуміється: обґрунтування апеляційної скар­ги, у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рі­шення або ухвали суду (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність встанов­лення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних при­чин та (або) неправильне визначення відповідно до встановле­них судом обставин правовідносин); нові обставини, які підля­гають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів у суд першої інстанції, заперечення проти доказів, використа­них судом першої інстанції. Як бачимо, в цій нормі закладені в основному наслідки розумової (інтелектуальної) діяльності, оскільки слід обґрунтувати, а не лише доказати, у чому поля­гає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, якими спростовується рішення тощо. При цьому процес перегляду доводів скаржника також має здійснюва­тись у передбаченій законом процедурі. Тому відмежовувати і надавати переваги лише розумовій діяльності суб'єктів дока­зового процесу і процесу доведення вважається зайвим, оскільки діяльність у суді має підпорядковуватися встановле­ній процедурі прийняття, дослідження, аналізу та оцінці по­даних доказів.

Якщо звернутися до підручників з логіки, то доведення належить до аргументації - способу інтелектуальної діяльно­сті. Тобто коли при міркуванні треба не тільки мати істинне по­ложення, але й слід продемонструвати, чому це положення істинне чи хибне, в чому полягає його доцільність чи недоціль­ність. Доведенням називають логічну процедуру, в ході якої встановлюється істина якого-небудь положення за допомогою інших положень, істинність яких вже встановлена. Доведення є фактично центральною процедурою логіки. У ході доведення ми не просто встановлюємо істинність якогось положення, але примушуємо свого співрозмовника визнати цей факт. Доведен­ня має свою структуру та складається із тез, аргументів та де­монстрації. Теза - це думка або положення, істинність яких потрібно довести. Теза повинна бути істинною. Хибне поло­ження, яке висувається як теза не можна обґрунтувати ніяким доведенням. Аргумент - це думка, істинність якої встановлена і яка може бути використана для обґрунтування істинності або хибності якогось положення. Як аргументи можуть виступати аксіоми, закони науки, визначення, судження про достовірно відомі факти (судження - це така форма мислення, яка розк­риває зв'язок між предметом і його ознакою, наприклад, квад­рат є геометричною фігурою, природний супутник не є плане­тою). Демонстрація - міркування, в процесі якого із аргу­ментів виводиться істинність або хибність тези. В демон­страцію включаються відомі види умовиводів (як способи зіставлення аргументів та тези) і логічні закони та правила, за якими здійснюються ці способи зіставлення. Демонстрація має три форми: а) дедуктивна; б) індуктивна; в) аналогія. Доведен­ня можуть викладатися або шляхом наведення прикладів, які включають індукцію та аналогію, або побудовою ентимем, які охоплюють скорочені дедуктивні умовиводи.

Це положення має місце в цивільному процесі, оскільки по­зивачем у позовній заяві висуваються тези, робиться спроба їх довести за допомогою аргументів, а відповідач аналізує їх і на­магається спростувати, надаючи суду свої тези і аргументи. У судових дебатах відбувається, як правило, демонстрація перед судом переваг своїх аргументів кожною із сторін. У судовій практиці має місце й поняття «судження», яке досить часто використовується у справах про захист честі і гідності, оскіль­ки відповідачі таким чином намагаються захиститися від пре­д'явленого позову, маючи на увазі своє право робити висновки.

Належність доказів

У ст. 58 ЦПК закріплено правило щодо належності доказів. Згідно з ч. 1 даної норми належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Проте, як зазначали питори вище, у ЦПК та у теорії цивільного процесу не розмежовуються поняття «доказування» та «доведення» та не розк­іш кається їх сутність. У ст. 58 ЦПК має йтися не про предмет доказування, а про предмет доведення як більш широке по­няття. Зокрема, коли свідки викликаються для давання пока­ляні., то зазначають, які обставини вони можуть підтвердити. Але реально, показання свідка це не тільки підтвердження певної юридичної обставини суду, але й відповіді на запитан­ня осіб, які беруть участь у справі, а поставити юридично гра­мотні запитання неможливо без розумової діяльності. Отже, показання свідка це не тільки переказ учасника подій, а й пе­ревірка дійсності даних показань, зіставлення таких показань з іншими доказами у справі тощо.

Належними є докази, які мають значення для справи, тоб­то за їх допомогою можуть бути підтверджені взаємопов'язані з ними істотні обставини, які відповідно до норми матеріаль­ного права створюють фактичну основу спірних правовідно­син.

Предмет доведення формується на підставі норми матеріаль­ного права. Початок його формування - це завдання позивача, який визначає його у позовній заяві виходячи з норм матеріаль­ного права, а потім з урахуванням спеціальних прав позивача (ст. 31 ЦПК), який протягом усього розгляду справи по суті мо­же змінити предмет або підстави позову, предмет доведення мо­же уточнюватися на стадії попереднього судового засідання (ст. 130 ЦПК) чи протягом судового розгляду. Обставини, які входять у предмет доведення, мають підтверджуватися відпо­відними доказами і аргументами. Наприклад, у ч. З ст. 277 ЦК встановлено, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною. Тому позивач має довести такі обставини:

-                     інформація була поширена конкретним способом: листом, в інтернеті, в газеті тощо;

-                     конкретними особами - відповідачами;

-                     інформація є негативною.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин справи та визначення доказів, які можуть підтвердити ці обставини.

Наприклад, у предмет доведення у справі про відшкодуван­ня шкоди, завданої в результаті ДТП, входять:

1)                 обставини, які свідчать про порушення прав позивача. Ці обставини підтверджуються такими доказами: протоколом про ДТП та постановою суду про застосування адміністратив­ної відповідальності до порушника прав позивача;

2)                 обставини, які підтверджують право позивача і є підста­вою для позову. Він є власником автомобіля, якому завдано шкоди. Ця обставина підтверджується технічним паспортом на автомобіль, виданим на ім'я позивача;

3)                 обставини, які свідчать про порушення прав позивача конкретним суб'єктом - відповідачем. Ці обставини підтверд­жуються постановою суду про адміністративну відповідаль­ність, де встановлена вина відповідача у завданні шкоди;

4)                 обставини, які вказують на розмір завданої позивачем шкоди. Розмір завданої шкоди підтверджується висновком експерта, оплатою ремонтних робіт тощо.

Усі перераховані докази є належними до справи, оскільки вони підтверджують обставини, які входить у предмет дове­дення.

Продовжимо далі аналізувати справу про відшкодування шкоди, завданої в результаті ДТП, на належність доказів на прикладі судової практики.

Судова практика

Водій К. був визнаний судом винним у скоєнні адміністра­тивного правопорушення та завданні шкоди. При розгляді цивільної справи про відшкодування шкоди, завданої в резуль­таті ДТП, відповідач просив суд приєднати до справи як до­каз його характеристику з місця роботи. Суд розглядав цивільно-правові наслідки ДТП, тому відмовив відповідачеві у прийнятті характеристики та мотивував відмову тим, що такий доказ не є належним до даної справи.

Виходячи із аналізу даної справи слід зазначити, що дії су­ду є правильними. Така характеристика була б доцільною при адміністративному провадженні, коли вирішувалося питання про застосування до правопорушника заходів адміністратив­ної відповідальності. Для визначення розміру шкоди належ­ним доказом є висновок експерта або ж визнання позову відповідачем буде підставою для ухвалення рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦПК на сторони покладається обов'язок обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень, тому це питання піднесено до доведення. Але у процесі доведення можуть бра­ги участь і треті особи з самостійними вимогами щодо предме­та спору між сторонами, тому ці суб'єкти також мають дово­дити належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Досить часто суб'єкти доведення посилаються на ст. 129 Конституції України, в якій гарантована змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні пе­ред судом їх переконливості, та вважають це положення дос­татнім, щоб суд прийняв до розгляду будь-який доказ. Як ба­чимо, цей конституційний принцип має дві складові:

-                     свобода у наданні суду доказів;

-                     доведення перед судом їх переконливості.

Положення щодо свободи у наданні доказів поширюється

на осіб, які беруть участь у справі, тому що саме вони по­винні надати суду докази на підтвердження своїх вимог та заперечень та довести їх переконливість перед ним. На суд покладається обов'язок остаточного визначення питання про належність доказів, наданих сторонами, до справи, але у Конституції не встановлено обов'язку суду приймати будь-який доказ і на будь-якій стадії розгляду справи. Така про­цесуальна діяльність суду має місце на різних стадіях про­цесу.

У зв'язку з цим ч. 2 ст. 58 ЦПК слід сприймати так:

-                     якщо поданий доказ (його зміст), пов'язаний із фактами підстав позову або заперечень проти позову, які підлягають встановленню, та не викликає сумніву у суду та осіб, які бе­руть участь у справі, він має прийматися судом;

-                     якщо доказ, поданий на доведення обставин, які входять у предмет доведення, не може підтвердити або спростувати фак­ти, що підлягають доведенню, крім того, інша сторона або тре­тя особа заперечують проти прийняття його судом та приєднання до матеріалів справи, суд має відмовити у прий­нятті такого доказу;

-                     якщо доказ вже наявний у матеріалах справи, але під час його дослідження суд та інші особи, які беруть участь у справі, дійдуть висновку, що він є неналежним, суд не бере його до уваги при ухваленні рішення.

Судова практика

При розгляді справи судом про поновлення строку на прий­няття спадщини за заповітом позивач гр. П. обґрунтовував свої вимоги тим, що він пропустив строк на прийняття спадщини з поважних причин, оскільки не був повідомлений нотаріусом про смерть заповідача та відкриття спадщини, хоча це є прямим обов'язком останнього згідно зі ст.63 Зако­ну «Про нотаріат». Позивач просив суд посприяти йому у витребуванні письмового доказу - витягу із реєстру вихідної кореспонденції нотаріальної контори про те, чи повідомлявся він нотаріусом про відкриття спадщини. Па запит суду із нотаріальної контори надійшла довідка про те, що позивач гр. П. нотаріусом не повідомлявся про відкриття спадщини.

Відповідач заперечував проти позову та посилався на те, що позивач не може спадкувати, оскільки він не доглядав за­повідача перед смертю та не взяв участі у його похованні. На підтвердження заперечень відповідач клопотав про допит свідків - сусідів померлого заповідача, які підтвердили б обс­тавини, що позивач при житті спадкодавця не піклувався про нього.

Суд відмовив у допиті таких свідків та свою ухвалу моти­вував тим, що показання свідків відповідача не нададуть су­ду інформації про те, що нотаріус неналежним чином вико­нав свої обов'язки щодо повідомлення позивача про відкрит­тя спадщини.

Поведінка самого спадкоємця, виконання чи невиконання ним обов'язків по похованню спадкодавця відходять на дру­гий план через те, що у разі визнання спадкоємця таким, що пропустив строк без поважних причин на прийняття спад­щини, позбавляє його будь-яких обов'язків по похованню по­мерлого і відшкодуванню таких витрат, тобто ця обставина не має юридичного значення при розгляді справи про по­важність причин пропуску строку на прийняття спадщини. Тому показання свідків про неналежне виконання обов'язків спадкоємцем у справі про продовження строку на прийняття спадщини є неналежними доказами, оскільки не стосуються предмета доведення.

Формула перевірки належності доказу до справи

Якщо доказ підтверджує певну обставину, зазначену у по­зовній заяві або у запереченнях проти позову, яка збігається з відповідною обставиною у законодавчій нормі, на яку також має зробити посилання той суб'єкт, який подає відповідний доказ, то такий доказ можна вважати належним до справи.

Суд не може брати до розгляду докази, які не стосуються предмета доведення.

Судова практика

У порядку цивільного судочинства розглядалась справа про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним з підстав, передбачених статтями 224, 231 ЦК, та відшкоду­вання шкоди. Позовну заяву до суду було подано прокурором. Під час судового розгляду представник прокуратури просив приєднати до матеріалів справи постанову про порушення кримінальної справи проти нотаріуса, який посвідчував до­говір купівлі-продажу квартири з участю неповнолітнього. При цьому прокурор не обґрунтував належність цього доказу для підтвердження вимог прокуратури. Суд прийняв такий доказ до справи.

Постанова про порушення кримінальної справи не повинна була прийматися судом без відповідного обґрунтування, зок­рема, було невідомо, які обставини - підстави позову такий доказ мали підтверджувати.

Якщо ж такий доказ було прийнято судом, то він повинен був викликати певні юридичні наслідки, зокрема, передбачені у ч. 4 ст. 201 ЦПК, - суд мав зупинити провадження у справі до вирішення кримінальної справи.

Постанова про порушення кримінальної справи була нена­лежним доказом, оскільки вона не свідчила про кримінальні дії нотаріуса та обов'язок відшкодування ним завданої шкоди, а лише доводила ту обставину, що прокуратура здійснює пе­ревірку дій такої особи.

Така обставина не входила до предмета доведення у справі про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та відшкодування шкоди. Доказом вини нотаріуса міг бути лише вирок суду по цій справі.

Допустимість доказів

У статті 59 ЦПК закріплено правило допустимості доказів. У ЦПК 1963 р. аналогічна норма ст. 29 іменувалася «Допус­тимість засобів доказування», а нині ст. 59 ЦПК називається «Допустимість доказів», хоча зміст цих норм не змінився. Можна погодитися з уточненням назви ст. 59 ЦПК, оскільки суду подаються не засоби доказування (доведення), а конк­ретні докази.

У статті 59 ЦПК визначено дві підстави, які перешкоджа­ють прийняттю доказів, а саме:

-                     порушення порядку отримання доказів;

-                     невиконання вимог законодавства щодо належного здійс­нення цивільних прав та виконання обов'язків.

У частині 1 ст. 59 ЦПК має місце положення про те, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Це означає, що якщо судом буде вста­новлено, що наявні у справі докази, подані сторонами або які були подані на вимогу суду, є такими, що отримані із пору­шенням порядку, встановленого законом, суд не бере ці дока­зи до уваги при ухваленні рішення.

При прийнятті доказів суд має з'ясувати у суб'єкта процесу доказування, яким чином він отримав такий доказ, вказати на джерело його походження.

При пред'явленні позову позивач згідно з п. 6 ч. 1 ст. 119 ЦПК у позовній заяві має зазначити докази, що підтверджу­ють кожну обставину, якими він обґрунтовує свої вимоги, та подати їх суду. Ці докази він збирає сам у позасудовому поряд­ку, тобто без втручання суду. Тому виникає запитання: а як суд оцінить порядок отримання доказів особою поза судом та без його участі? Спосіб отримання доказу фактично оцінюєть­ся судом зі слів суб'єкта доказування. Якщо доказ викликає у суду сумнів, то доцільно перевірити порядок його отримання шляхом звернення до органу чи особи, яка його видавала.

Судова практика

При розгляді справи про визнання особи такою, що втра­тила право користування житловою площею, позивачем та відповідачем було надано дві прямо протилежні довідки від МВС. У довідці, поданій позивачем, йшлося про те, що у відпо­відний період гр. К не звертався до органів МВС. У довідці, на даній відповідачем, йшлося про те, що громадянин К. (відпові­дач ) у відповідний період неодноразово звертався до органів МВС з приводу порушення його права на проживання у спір­ній квартирі і йому роз'яснювали, що це питання не підвідом­че органам МВС. Отже, одна з довідок не відповідає дійсності. Тому суду довелося ставити під сумнів подані в одній із до­відок відомості (довідка відповідача) та не брати їх до уваги при ухваленні рішення, оскільки викладені у ній відомості не відповідали дійсності. Після її перевірки судом шляхом відпо­відних запитів було встановлено, що така довідка офіційно не видавалась даним органом МВС, вона не була зареєстрова­на у журналі вихідної пошти, у журналах звернень громадян не було жодної інформації про звернення відповідача до орга­нів МВС за допомогою, про які йшлося у довідці, поданій суду відповідачем, тобто довідка була підробленою. Тому суд при ухваленні рішення не взяв її до уваги. А мотивував рішення на підставі інших доказів, які були у справі, та посилався на довідку, подану позивачем.

Якщо доказ витребовувався на вимогу суду, а той має інформацію, що цей доказ отримано з порушенням порядку його отримання, суд повинен перевірити цю обставину шля­хом звернення до органу, який його видав. Якщо до суду над­силається копія документа, то вона має відповідати оригіна­лу, вірність копії або витягу документа має бути засвідчена печаткою організації і підписом уповноваженої особи або но­таріально.

У судовій практиці поширеними є випадки подання дока­зів, отриманих з порушенням порядку їх отримання. Зокрема, це подання суду листів, звукозаписів телефонних розмов, от­риманих з порушенням таємниці листування та телефонних розмов, яка гарантується Конституцією України і ст. 270 ЦК, фотографій, зроблених без згоди особи, яка на ній зображена, тобто без отримання офіційного дозволу фотографувати її то­що.

Крім того, згідно зі ст. 361 ЦПК підставами для перегляду судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути такі обставини: завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення. Отже, такі докази не повинні брати­ся судом до уваги при ухваленні рішення. За наявності таких доказів суд має не просто не брати їх до уваги, а зобов'язаний належним чином відреагувати на такі правопорушення. Зок­рема, суд має оцінювати всі докази і зіставляти отриману з них інформацію, а також не приймати докази, які є недопус­тимими у кожній справі, тощо.

На практиці мав місце випадок у справі про розподіл спіль­но набутого подружжям майна, коли позивачем заперечував­ся факт розлучення і була надана довідка суду про те, що справи про розлучення в архіві не існує. Таку довідку суд не прийняв, оскільки на підставі виписки з рішення суду було ви­дане свідоцтво про розлучення, а така довідка незаконна че­рез те, що втрата справи в суді має завершуватися службо­вим розслідуванням і порушенням кримінальної справи, а потім вироком суду.

Обставини справи, які за законом (як нормами матеріаль­ного права, так і процесуального права) мають бути підтверд­жені певними засобами доказування, не можуть підтверджу­ватися іншими засобами доказування. Зокрема, на підтверд­ження права власності на об'єкт нерухомості мають надаватися правовстановлюючі документи, зареєстровані в установле­ному порядку.

Судова практика

Судом розглядалася справа про визнання заповіту недійс­ним на підставі ст.226 ЦК. На обґрунтування позовних ви­мог позивач посилався на те, що заповіт був посвідчений не­дієздатною особою. На підтвердження цієї обставини він по­дав суду довідку з психоневрологічного диспансеру про те, що заповідач знаходився на обліку та лікувався від шизофренії та просив на підтвердження цих обставин допитати ще й свідків. Суд відмовив у допиті свідків, оскільки їх показання не можуть братися судом до уваги, адже єдиним належним доказом є рішення суду про визнання такої особи недієздатною, яке набрало законної сили. Так, згідно зі ст. 39 ЦК недіє­здатною особу може визнати лише суд. Наслідки вчинення правочину недієздатною особою та дієздатною фізичною осо­бою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, різні і регламен­товані різними нормами закону, зокрема статтями 225 і 226 ЦК. Тому у цій ситуації суд може запропонувати особі, яка подає відповідні докази, уточнити предмет або підстави позову або заперечення проти позову.

Найпоширенішими способами приховування коштів від податків є виплата заробітної плати або доходу підприємця в меншому обсязі, ніж це відбувається насправді. На практиці це призводить до того, що підприємець стоїть на біржі зайня­тості й отримує матеріальну допомогу, отримує пільги на квартирну плату, сплачує аліменти в значно меншому розмі­рі, ніж складає його реальний дохід, тощо. Але такий підпри­ємець не здатен довести, що він придбав свій автомобіль за­конним шляхом, не може отримати кредит тощо.

Судова практика

При розгляді судом справи про розподіл майна, яке було придбане до 2004 р. між чоловіком та жінкою, які не перебува­ли в зареєстрованому шлюбі, виникла проблема того, що при визначенні внесків кожного у придбання майна жінка не мог­ла довести свій реальний дохід, тобто подати суду довідку про реальний розмір її зарплати, оскільки вона офіційно отри­мувала мінімальну заробітну плату, проте реально мала значно більший дохід. Але реальний розмір зарплати вона мог­ла підтвердити лише довідкою про зарплату, а не показання­ми свідків-співробітників. Тому для підтвердження цієї обс­тавини суд відмовив їй у допиті свідків.

Отже, суд, вирішуючи питання про допустимість кожного конкретного доказу, має перевірити, чи не порушено процесу­альний порядок отримання цього доказу, чи правильно здійснено оцінку змісту та форми цього доказу.

Достовірність (вірогідність) доказів - це теоретичний термін, який має свідчити про відповідність інформації, отри­муваної з доказів, дійсності. Зрозуміло, що це поняття має важливе значення для подальшого вирішення конкретної справи і загалом для правосуддя, але складність у встанов­ленні вірогідності доказів на практиці зумовлена тим, що така вірогідність досягається за допомогою розумової діяльності всіх суб'єктів, які беруть участь у справі, та суду.

Впевнитись у вірогідності доказу означає з'ясувати, чи правду говорить свідок, чи відповідають дійсності відомості, викладені в документі та які мають значення для справи, чи відповідає копія документа його оригіналу, якщо для розгля­ду справи має значення саме цей документ. Для цього важли­во вивчити властивості джерела, з якого отримано доказ, обс­тавини, у яких він формувався, а також обставини, які могли вплинути на його вірогідність та повноту.

Ступінь юридичної вірогідності доказу залежить від джере­ла надходження доказу. Наприклад, якщо дані отримано з висновку експерта, то достовірність такої інформації, якщо вона викликає сумнів у її правильності чи якщо вона супере­чить іншим матеріалам справи, може бути перевірено шляхом повторного проведення експертизи іншим експертом, зокрема у порядку повторної експертизи (ч. 2 ст. 150 ЦПК) .

Якщо розрахунки робилися на базі однієї програми, то при застосуванні іншої і з урахуванням ступеня ймовірності вис­новку можна буде перевірити достовірність отриманих ре­зультатів. При цьому важливим буде й суб'єктивний фактор.

Якщо для розрахунку первинні дані готуються відповідним експертом, то можна перевіряти й ці дані.

У випадках отримання певних відомостей з особистих до­казів (показання свідка), потребується встановлювати відсут­ність суб'єктивних факторів, які можуть впливати на їх віро­гідність. Зокрема, доцільно перевірити, у яких стосунках сві­док перебуває із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі: родинних, службових, неприязних, сусідсь­ких, ніяких стосунків раніше не було (очевидець ДТП).

У разі дослідження даних про обставини справи, отрима­них за допомогою технічних засобів, треба встановлювати їх вірогідність та можливість підробки або зміни, надійності програм та обладнання тощо.

Коли ж йдеться про змішані докази, то слід перевіряти ві­домості на відсутність суб'єктивного впливу і технічної надій­ності отриманої інформації.

Отже, достовірність доказів залежить від того, наскільки активну участь в їх дослідженні братимуть особи, які беруть участь у справі, наскільки ґрунтовно їх досліджуватиме суд тощо. Якщо навести приклад, то стане зрозумілою важливість заслуховування позицій однієї із сторін по справі. Так, в одній із справ позивач на обґрунтування завданої йому у ДТП шко­ди надав висновок експерта, де вартість ремонту авто­мобіля перевищувала вартість автомобіля такої самої мар­ки, комплектації і року випуску. Достовірність такого вис­новку не викликає сумніву, оскільки він був зроблений дуже точно, але вартість ремонту автомобіля не можна отото­жнювати з розміром завданої позивачу шкоди, оскільки всі запчастини бралися тільки нові, а автомобіль у позивача експлуатувався більше п'яти років. Тому експерт зробив пра­вильний висновок з приводу вартості ремонту, але перед ним не можна ставити правові питання - розмір шкоди. У цій си­туації можна стверджувати, що розмір матеріальної шкоди має обчислюватися з урахуванням зносу запчастин, тому бу­ло запропоновано придбати позивачу автомобіль такої ж марки та року випуску, а його пошкоджений автомобіль про­дати на запчастини, оскільки його ремонт недоцільний.

Тому перевірка на достовірність доказів полягає не тільки в тому, щоб спростувати докази однієї із сторін, айв тому, щоб обрати з існуючих доказів наближені до реальних обставин справи.

Достатність доказів або їх сукупність означає, що їх кількість та вагомість дозволять зробити вірогідний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Так, одиничний побічний доказ завжди є недостатнім для пра­вильного і законного вирішення справи, оскільки дозволяє зробити лише припущення, а не вірогідний висновок про існу­вання або відсутність факту. Недостатніми будуть докази, які суперечать один одному, а також ті, вірогідність яких сумнів­на. Докази, одержані з порушенням закону, не мають юридич­ної сили.

Проте не можна вважати умову достатності доказів ха­рактерною ознакою засобу доказування в конкретній справі, оскільки така ознака залежить від суб'єктивної оцінки судом поданих доказів. Особливо це положення є слушним для справ, у яких значну увагу слід приділяти доводам сторін та коли подані у справі докази не можна однозначно тлумачити. Наприклад, коли висновок експерта не дає однозначної відпо­віді на поставлені експерту запитання - вірогідний висновок. Такий висновок можна тлумачити як на користь позивача, так і на користь відповідача, оскільки частка ймовірності та­кого доказу не може слугувати його визначальною рисою, а суд не може ухвалювати рішення, базуючись на припущен­нях. Так, за ч. 4 ст. 60 ЦПК доказування також не може ґрун­туватися на припущеннях.

Так, в одному із договорів оренди від 1990-х років строк йо­го дії був позначений так: «дореконструкції вул. Хрещатик». Суд почав тлумачити це поняття за новим ЦК і встановив, що цей термін невизначений, хоча таке положення є неприпустим з таких підстав: по-перше, необхідно було від позива­ча витребувати докази, що на момент посвідчення договору не існувало плану реконструкції вул. Хрещатик; по-друге, після посвідчення договору не здійснювалося реконструкції вул. Хрещатик; по-третє, не було враховано рішення іншого суду, яким констатується право трудового колективу на приватизацію об'єкта нерухомості.

Отже, недостатність доказів стала причиною того, що суд почав тлумачити правочин замість того, щоб встанови­ти реальні обставини справи за допомогою необхідних до­казів.