2) Змагальна форма цивільного процесу.

Сутність змагальної форми цивільного процесу в тому, що все цивільне судочинство від початку й до завершення прова­диться у формі процесуального протиборства учасників спір­них матеріальних правовідносин, інтереси яких, як правило, прямо протилежні.

Відповідно до змагальної форми цивільного процесу все ци­вільне судочинство, а не лише доказування, проходить у фор­мі спору, змагання сторін та осіб, які беруть участь у справі. Незважаючи на те, що судове доказування займає у діяльності заінтересованих осіб та у цивільному процесі значне місце, су­дочинство зводиться не лише до нього. Доказування здійсню­ється, як правило, під час розгляду та вирішення справи су­дом першої інстанції та є практично невідомим іншим судо­вим інстанціям, тоді як змагальність охоплює весь цивільний процес (крім стадії відкриття провадження у справі).

Вирішення судом будь-якого питання у судовому засіданні здійснюється шляхом обговорення його з усіма особами, які беруть участь у справі.

Так, заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановлюється ухвала (ст.168 ЦПК).

Нові засади принципу змагальності дозволяють суду розг­лянути справу лише за тими доказами, що були зібрані сто­ронами та іншими особами, які беруть участь у справі; розг­лянути справу за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи, якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, на підставі наявних у справі даних чи доказів (постановити заочне рішення) (ч. 4 ст. 169 ЦПК); розглянути справу за відсут­ності представника, в разі неявки його в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки (ч.2 ст.169 ЦПК).

Сторони, знаючи про свій обов'язок доводити обставини, що мають значення для справи, та про відсутність такого обов'язку у суду, самі вирішують, чи брати їм участь у справі та чи подавати їм докази, чи ні. Якщо вони відмовляються від участі у справі, це може потягти для них несприятливі наслід­ки, в тому числі ухвалення судового рішення не на їх ко­ристь.

Отже, принцип змагальності в цивільному процесі поля­гає в правах та обов'язках сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів та участі в їх дослід­женні, а також у змагальній формі процесу, що спрямована на досягнення дійсних обставин справи, всебічній перевірці доводів та міркувань учасників процесу.

Змагальність реалізується в усіх процесуальних стадіях цивільного процесу, крім стадії відкриття провадження у справі.

Сторони мають право бути присутніми під час попередньо­го судового засідання, відповідно до ст.131 ЦПК вони зо­бов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд, заяв­ляти клопотання про витребування доказів, про залучення до участі у справі співвідповідачів або третіх осіб, про призначен­ня експертизи, обґрунтовувати свої вимоги та заперечення.

Найбільш повно змагальні засади виявляються у стадії су­дового розгляду - сторони та особи, які беруть участь у справі, вправі брати участь у судовому засіданні, в дослідженні до­казів, ставити питання противній стороні та іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, давати суду пояснення, виступати з промовами в судових дебатах.

Під час перегляду судового рішення або ухвали суду апе­ляційним судом, сторони вправі бути присутніми під час розг­ляду апеляційної скарги, давати пояснення апеляційному су­ду, заявляти клопотання про призначення експертизи, пода­вати нові докази, неподання яких до суду першої інстанції бу­ло зумовлено поважними причинами, звертати увагу апеля­ційного суду на ті докази, в дослідженні яких судом першої інстанції було неправомірно відмовлено або які були дослід­жені з порушенням встановленого порядку.

Найменшу реалізацію знаходить вияв принципу змагаль­ності при перегляді судових рішень та ухвал у касаційному порядку. Навряд чи може йтися про принцип змагальності сторін, коли вони не лише відсутні під час судового засідання, але й навіть не повідомляються про час і місце розгляду спра­ви. У випадках, коли суд вважатиме за необхідне викликати осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у спра­ві, й буде виявлятися зазначений принцип.

Із введенням цього принципу у теорії цивільного процесу з'явилися полярно протилежні думки щодо збереження чи зникнення у цивільному процесі принципу об'єктивної істи­ни. Деякі науковці вважають, що принцип об'єктивної істини зберігся у цивільному процесі, про що зазначають у своїх ро­ботах, інші вважають, що нині не можна говорити про прин­цип об'єктивної істини, оскільки суд ухвалює рішення вихо­дячи із доказів, поданих сторонами, та може, не виявляючи ініціативи, тільки сприяти сторонам на їх клопотання у вит­ребуванні доказів. Тому принцип об'єктивної істини у його класичному розумінні - встановлення судом справжніх обста­вин справи - сьогодні не існує. Хоча, на нашу думку, законо­давець не завжди є послідовним щодо реалізації принципу змагальності, оскільки в ЦПК збережено стару редакцію дея­ких норм, яка суперечить його суті. Тому нині можна говори­ти про наявність у цивільному процесі принципу істини, оскільки діяльність суду направлена на встановлення фактич­них обставин справи. Тому вчені-процесуалісти Росії вважа­ють, що на зміну принципу об'єктивної істини прийшов прин­цип істини судової.

Авторам імпонує положення процесуального права за­рубіжних країн, де має місце принцип формальної істини. Од­нак зарубіжне законодавство щодо встановлення формальної істини розглядається не як принцип цивільного судочинства, а як мета, якої треба досягти при розгляді кожної конкретної справи. Характерним для встановлення формальної істини є те, що, вирішуючи справи на підставі поданих сторонами до­казів, суд робить висновок про найбільшу вірогідність, досто­вірність вказаних сторонами обставин і задовольняється висо­ким ступенем ймовірності, яка при встановленні фактичних обставин єдино можлива. При цьому зазначається, що основу встановлення формальної істини в цивільному судочинстві складають такі головні положення: 1) суд може винести рі­шення тільки на підставі фактів, указаних сторонами; 2) суд може використати тільки ті докази, які були подані сторона­ми; 3) суд включає до предмета доказування тільки ті факти, які не були вказані противною стороною; 4) суд пов'язаний ви­знанням сторін, але автор зазначає, що при цьому потрібно враховувати винятки, які мають місце у законодавстві зару­біжних країн щодо принципів диспозитивності та змагально­сті.

Безумовно, розглядаючи справу суд повинен намагатися встановити істину у справі, адже основні вимоги, які висува­ються до судового рішення, - це його законність та обґрунто­ваність. Проте досягти обґрунтованості судового рішення можна тільки шляхом дослідження та оцінки доказів, на пізнання яких направляється уся процесуальна діяльність су­ду. Але при здійсненні такої діяльності суддя повинен пам'ятати, що він має приймати та досліджувати тільки ті до­кази, які відповідають ознакам належності та допустимості. Це означає, що суд, розглядаючи та вирішуючи справу, пізнає істину у тому обсязі, який має значення для справи, залишаю­чи поза межами судового розгляду усе, що не має ніякого зна­чення для справи.

Сутність даного принципу ґрунтується на протилежних ма­теріально-правових інтересах сторін. Але передумовами здійснення цього принципу є процесуально-правові підстави. Саме сторони зобов'язані подавати докази суду на підтверд­ження фактичних обставин справи для її повного, всебічного та об'єктивного розгляду. Неоднозначно вирішено у теорії ци­вільного процесу питання щодо наявності принципу змагаль­ності у різних видах проваджень цивільного судочинства та стадіях процесу.

Слід зазначити, що у ч. З ст. 235 ЦПК йдеться про те, що у окремому провадженні відсутній принцип змагальності, оскільки за ч. 2 ст. 235 ЦПК суд з метою з'ясування обставин справи може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Але чи означає таке положення закону, що у окремо­му провадженні взагалі відсутній принцип змагальності? З цього приводу існують різні точки зору вчених-процесуаліс­тів. Роблячи висновки щодо наявності або відсутності принци­пу змагальності у окремому провадженні, доцільно виходити з процесуального становища заявника та заінтересованих осіб, їх прав та обов'язків, а також брати до уваги й можливі винятки, нехарактерні для окремого провадження, але які мо­жуть мати місце при розгляді справ, де йдеться про мож­ливість виникнення під час розгляду справи окремого провад­ження спору про право суб'єктивне (ч. 6 ст. 235 ЦПК).

Правильним було б сказати, що не у всіх справах окремого провадження принцип змагальності реалізується у повному обсязі. Тобто у справах окремого провадження, де має місце наявність публічного елементу, принцип змагальності є «урі­заним», оскільки на суд законом покладено обов'язок щодо ініціативи по збиранню доказів (ст. 248 ЦПК), зокрема щодо проведення експертизи (ст. 239 ЦПК), залучення до справи заінтересованих осіб (ст. 248 ЦПК). Але у такій категорії справ окремого провадження, як встановлення фактів, що ма­ють юридичне значення (ст. 256 ЦПК), сам заявник повинен довести суду наявність або відсутність певного факту, з яким він пов'язує виникнення, зміну або припинення певних прав та обов'язків. Тобто якщо відповідно до статей 10, 60 ЦПК він не доведе суду свої вимоги, а заінтересовані особи - свої запе­речення, якщо вони виникнуть під час судового розгляду справи окремого провадження (ч. 6 ст. 235 ЦПК), тобто не по­дадуть докази на підтвердження своїх вимог та заперечень, суд відмовить заявнику у встановленні факту або у залишенні заяви без розгляду, зокрема у зв'язку з тим, що заінтересовані особи не довели суду ту обставину, що із встановленням факту в порядку окремого провадження буде порушене їх суб'єктив­не право, отже, слід констатувати виникнення спору про пра­во. Саме такі дії заінтересованих осіб можуть спричинити ви­никнення спору про право між заявником та заінтересовани­ми особами. Але не будь-який спір потягне за собою наслідки, передбачені ч. 6 ст. 235 ЦПК щодо залишення заяви без розг­ляду, а тільки спір про суб'єктивне матеріальне право. Щодо процесуального спору, який полягатиме у дослідженні дока­зів, міркуваннях заявника та заінтересованих осіб, про дове­деність вимог, то він і є вираженням принципу змагальності. Але відповідно до специфіки певних категорій справ суддя, як виняток, з метою з'ясування обставин справи може за власною ініціативою витребувати необхідні докази (частини 2, З ст. 235 ЦПК).

Отже, положення ч. З ст. 235 ЦПК не свідчить про те, що в окремому провадженні взагалі відсутній принцип змагаль­ності, він не діє тільки в частині винятку щодо ініціативи су­ду у деяких категоріях справ витребувати докази.

Наведена аргументація щодо наявності у справах окремого провадження принципу змагальності ще раз підтверджує до­цільність зміни назви ст. 10 ЦПК.

У наказному провадженні також виявляється принцип зма­гальності, оскільки, подаючи заяву про видачу судового нака­зу за ст. 98 ЦПК, заявник на підтвердження вимоги та обста­вин, на яких вона ґрунтується, повинен подати докази, тобто документи (п. 5), але ці документи мають бути безспірними. Якщо йдеться про скасування судового наказу, то боржник по­винен довести суду свої заперечення проти його постановлення на подати на підтвердження своїх заперечень докази.

4.5.            Принцип судової істини. Правильному застосуванню закону завжди передує процесуальна діяльність сторін щодо встановлення юридичних фактів.

Специфіка судового пізнання обставин цивільних справ по­лягає в тому, що воно здійснюється спеціальним державним органом - судом. У апеляційному суді суб'єктом пізнання є колегія, яка складається з трьох суддів, що надає додаткові гарантії достовірності висновків суду.

Тісний зв'язок принципу судової істини з принципом зма­гальності обумовлений законодавчим закріпленням принципу судової істини у ст.10 ЦПК, що має назву «Змагальність сто­рін ».

Термінологічно судовою істиною є істина, що встанов­люється судом в рамках конкретної цивільної справи.

Вся діяльність суду, весь сенс правосуддя орієнтовані на по­шук правди - істини.

Істина - це принцип та водночас мета цивільного процесу. Акт правосуддя, що суперечить принципу істини, є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню апеляційним су­дом з прийняттям нового рішення.

Враховуючи зазначення у ст.1 ЦПК на справедливий розг­ляд та вирішення справи як завдання цивільного судочин­ства, з'ясування фактичних обставин справи, прав та обов'яз­ків сторін, що впливає на остаточний висновок суду, є основою справедливості.

До прийняття ЦПК 2004 р. в цивільному процесі діяв прин­цип об'єктивної істини, що визначався як встановлена цивіль­ним процесуальним правом вимога, в силу якої суд зобов'яза­ний вжити всіх заходів щодо достовірного встановлення всіх обставин справи та правовідносин, від яких залежить вине­сення законного та обґрунтованого рішення. Для цього суд був зобов'язаний, не обмежуючись доказами, поданими сторо­нами та іншими особами, які беруть участь у справі, вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, тобто збирати дока­зи за своєю ініціативою.

З 1996 р. у цивільному судочинстві на зміну слідчому про­цесу прийшов процес змагальний, знявши таким чином з суду ініціативу у зборі доказів та поклавши такий обов'язок на сто­рони процесу. Єдиним шляхом до встановлення фактичних обставин справи стала справжня змагальність сторін у поданні та дослідженні доказів під керівництвом неупередженого, проте заінтересованого у встановленні істини суду.

Якщо раніше ядром принципу об'єктивної істини був обо­в'язок суду встановити дійсні обставини справи, права та обо­в'язки сторін, то сучасний зміст принципу судової істини зво­диться до встановлення фактичних обставин справи, виходя­чи з фактів, зазначених сторонами, та в межах доказів, пода­них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. При цьому сторона у справі має розуміти, що в разі неподання нею або недостатності поданих доказів на підтвердження її ви­мог або заперечень, рішення суду буде ухвалено не на її ко­ристь.

З введенням змагального процесу змінилися й методи до­сягнення істини в процесі. Гарантіями встановлення істини у справі є цивільна процесуальна форма та принцип змагаль­ності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, наділені комплексом процесуальних прав та обов'язків, реалізація яких сприяє встановленню фактичних обставин справи.

Для встановлення істини важлива роль відводиться й суду, адже саме суд визначає предмет доказування у конкретній цивільній справі, а також має викласти у судовому рішенні всі встановлені судом обставини та мотивувати свій висновок з фактичного боку справи відповідними доказами.

Суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов'язки, попередити про на­слідки вчинення або невчинення процесуальних дій, а також сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК (ч.4 ст.10 ЦПК). У статті 212 ЦПК чітко визначено кри­терії, якими суд має керуватися при оцінці доказів. Цілий ряд норм ЦПК забезпечують реалізацію принципу судової істини, особливо це стосується порядку збору, дослідження та оцінки судових доказів, попереднього судового засідання, процесу­ального порядку розгляду цивільних справ у судах першої, апеляційної інстанцій та перегляді справ у зв'язку з нововияв­леними обставинами.

Якщо від суду вимагається лише істинність правової кваліфікації фактичного матеріалу, поданого сторонами неза­лежно від того, наскільки істинна його відповідність дійсним життєвим відносинам, це означає, що у судочинстві діє прин­цип формальної (юридичної) істини.

Обґрунтованість як вимога до судового рішення віднесена до тієї сторони, в якій реалізується принцип судової істини, отже, до судження щодо встановлених судом фактів, прав та обов'язків сторін, правовідносин, що містяться в рішенні су­ду. Тобто зв'язок принципу судової істини з принципом закон­ності полягає не лише в тому, що згідно з ЦПК судове рішен­ня має відповідати реальним фактам, але й в тому, що висно­вок щодо існуючих між сторонами правовідносин, що склали­ся до та незалежно від процесу та підлягають підтвердженню в суді, можливий лише за умови правильного застосування норми права, її правильного вибору, точного підведення фак­тичного складу справи під гіпотезу норми та встановлення прав та обов'язків, пов'язаних з фактами, вказаними диспо­зицією норми.

Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд пови­нен з'ясувати всі питання у справі - як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоп­лює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи відповідно до правил належності і допустимості за­собів доказування, не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом. Об'єктивне з'ясування обставин справи - це обґрунтованість висновків суду дійсним обстави­нам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлін­ного до них ставлення суду та учасників матеріального спору.

Отже, під принципом судової істини слід розуміти нор­мативно закріплену вимогу до суду, а також до осіб, які бе­руть участь у справі, всебічно, повно та об'єктивно вста­новити обставини справи.

Суд досліджує не всі обставини, що мають значення для справи, а лише подані йому сторонами, між якими відбуваєть­ся спір, та може ухвалити судове рішення тільки на підставі фактів, зазначених сторонами.

Суд зобов'язаний приймати без доказування загальновідо­мі факти, преюдиційні факти (ст.61 ЦПК) та правові пре­зумпції.

До ЦПК включено й правові фікції, сутність яких полягає в тому, що певні юридичні наслідки закон пов'язує із завідомо неіснуючими фактами, а розуміння фікції виражається встав­ ними словами «якби», «припустимо». Водночас процесуаль­ні фікції є завжди винятком із загальних правил провадження у справі, без яких неможливо правильно та справедливо розг­лянути та вирішити цивільну справу.

До правових фікцій належать положення ст.77 ЦПК, зок­рема, у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. У даному разі суд виходить з того, що сторона повідомлена на­лежним чином, хоча в дійсності судова повістка не дійшла до адресата і це відомо судді.

Так, у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від по­дання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні (ч. І ст.146 ЦПК).

Всі фікції є своєрідними нормами, закріпленими в ЦПК. Вони доповнюють звичайні процесуальні норми та призначені для подолання негативних наслідків процесуальної недисци­плінованості осіб, які беруть участь у справі, являючи собою своєрідні юридичні санкції (цивільну процесуальну відпо­відальність) щодо зазначених учасників судочинства. Певною мірою вони спрощують провадження у справі, забезпечуючи врахування судом позиції лише однієї сторони спору разом з чим застосування фікції ставить іншу сторону у привілейова­не становище. Практичне значення процесуальних фікцій зу­мовлено їх впливом на судочинство. Вони скорочують хід до­казового матеріалу, полегшують процес встановлення обста­вин, що мають значення для справи. Фікції, встановлені ст.224 ЦПК, є юридичною підставою для відкриття заочного провадження та ухвалення заочного рішення. В цілому фікції є заходами, що забезпечують процесуальну економію юридич­них засобів та сил суддів, а також осіб, які беруть участь у справі, при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

4.6.            Принцип забезпечення права на правову допомогу вті­лений у ст.12 ЦПК, де зазначено, що особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається адвока­тами або іншими фахівцями у галузі права в порядку, встанов­леному законом, та відображає положення ст.59 Конституції України щодо права кожного на правову допомогу.

Правом на правову допомогу є сукупність процесуальних прав, що надаються особам, які беруть участь у справі, з метою реалізації та захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Крім адвокатів, діяльність яких регламентована Законом України «Про адвокатуру», правом надавати правову допомо­гу наділені й інші фахівці в галузі права. Як зазначено у ст.5 проекту Закону «Про правову допомогу», фахівцем у галузі права є фізична особа, яка одержала повну вищу освіту за спе­ціальністю «правознавство», має фахові знання у галузі (галу­зях) права та відповідний рівень кваліфікації. Фахівець у га­лузі права (крім адвокатів) може здійснювати діяльність з на­дання правової допомоги за умови наявності у нього відповід­ної ліцензії на заняття такою діяльністю.

Можливість реалізації даного принципу залежить від сто­рін та осіб, які беруть участь у справі, з огляду на те, що зазна­чені особи вправі укласти угоду про надання правової допомо­ги як з адвокатом, так і з іншою особою, що є фахівцем у галузі права, які наділені відповідною кваліфікацією та досвідом ро­боти, що дозволяє їм ефективно здійснювати захист та предс­тавництво осіб, які беруть участь у справі.

Принцип забезпечення права на правову допомогу є шир­шим, ніж право мати представника, оскільки ним охоплюєть­ся не лише участь особи, яка надає правову допомогу у судово­му засіданні (хоча даний спосіб є найбільш ефективним з огля­ду на можливість зорієнтуватися та застосувати свої вміння, знання та досвід роботи, на користь особи, що потребує право­вої допомоги), але й у позасудовому консультуванні особи, підготовці письмових клопотань, позовів, зустрічних позовів, апеляційних скарг тощо.

Даний принцип спрямований на досягнення у справі судової істини, ухвалення судом законних та обґрунтованих рішень.

Навряд чи можна погодитись із віднесенням особи, яка на­дає правову допомогу, до кола «інших учасників процесу» та з її статусом, закріпленим у ст.56 ЦПК, оскільки перелік про­цесуальних прав, зазначених у ст.56 ЦПК навряд чи дозво­лить особі, яка надає правову допомогу, належним чином здійснювати це право.

4.7.            Принцип процесуальної рівноправності сторін закріп­лено у ч. 1 ст.31 ЦПК і виявляється у наданні сторонам рівних процесуальних можливостей для відстоювання своїх суб'єк­тивних прав, свобод та інтересів.

Наявність принципу процесуальної рівноправності сторін необхідна як вияв конституційної рівності громадян перед за­коном та судом незалежно від раси, кольору шкіри, політич­них, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та со­ціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Згідно з нормами ЦПК щодо прав та обов'язків сторін та інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин вип­ливає висновок щодо рівності сторін, а також рівності право­вого становища третіх осіб, представників, експертів тощо.

Названий принцип насамперед визначає процесуальне ста­новище сторін, ставлячи їх у однакові умови в процесі.

Відповідно до ч. І ст.31 ЦПК сторони мають рівні процесу­альні права та обов'язки. Обсяг процесуальних прав сторін ви­кладено у ст.31 ЦПК.

Незбігання, протилежність матеріально-правових інтере­сів сторін та процесуальна рівноправність зумовлюють зма­гальний характер їх діяльності в процесі.

Надаючи одній стороні конкретні процесуальні права, ЦПК наділяє такими самими або аналогічними правами й іншу сто­рону та покладає на них рівні процесуальні обов'язки. Наприк­лад, якщо позивач вправі змінити підставу позову, то відпові­дач може змінити підставу своїх заперечень. Як позивач, так і відповідач для підтвердження своїх вимог або заперечень зо­бов'язані подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання. Отож жодна зі сторін не користується перевагою перед іншою стороною.

Суд не може ухвалити рішення (крім заочного), не заслу­хавши пояснень відповідача. Це положення відображено в ряді положень ЦПК, зокрема, можливості з'ясування позиції відповідача під час попереднього судового засідання (ст.128 ЦПК), обов'язку суду вислухати пояснення відповідача та йо­го виступ у судових дебатах (статті 176, 193 ЦПК). Відповідач має право бути вислуханим також у апеляційному суді (ст.304 ЦПК), та в разі його запрошення - під час розгляду справи в касаційному порядку (ст. 333 ЦПК).

Обидві сторони спору про право, що розглядається судом, мають тотожні можливості для процесуальної активності у су­дочинстві (ч.2 ст.10 ЦПК). Ідентичні права та обов'язки зумов­люють активність сторін у змагальному процесі (статті 27, 31 ЦПК). Як позивач, так і відповідач мають ідентичні права на укладення мирової угоди, їх права співвідносяться - позива­ча - відмовитись від позову, відповідача - визнати позов тощо.

При вирішенні спору обидві сторони мають рівною мірою розраховувати на сприяння їм з боку суду, однак за умови за­явленого позивачем або відповідачем клопотання.

Зміст ст.10 ЦПК дозволяє дійти висновку про те, що дія да­ного принципу поширюється й на інших осіб. Зокрема, рівно­правні у судочинстві треті особи, що не заявляють самостій­них вимог щодо предмета спору та беруть участь у справі на стороні позивача або відповідача, рівноправні свідки, експер­ти тощо.

Слід розрізняти нормативний зміст принципу процесуаль­ної рівноправності та результати його реалізації в процесі в кожній справі, юридичну та фактичну рівноправність. Остан­ня підвищує ефективність реалізації принципу та залежить від ряду обставин: змісту закону, ставлення судді (суду) до сторін, третіх осіб, а також від самих учасників. Бажання та вміння осіб захищатися в суді, їх ініціативна та активна поведінка - це той фактор дійсної процесуальної рівноправності, здатний забезпечити реальний захист прав, свобод та інтересів.

4.8.            Принцип поєднання усності та письмовості. Зазначе­ний принцип трансформувався з принципу усності, оскільки усна форма процесу раніше була переважною.

З положення ч. І ст.6 ЦПК бачимо, що розгляд справ у всіх судах проводиться усно.

Усність як ознака даного принципу характерна для судово­го засідання, де в усній формі вчиняються практично всі про­цесуальні дії. Судове засідання відбувається в усній формі. В усній формі здійснюється змагання сторін - в судовому засіданні сторони, треті особи, їх представники дають пояс­нення (або допитуються як свідки), а свідки - показання. У су­довому засіданні оголошуються письмові докази, висновки експерта, в силу ст.189 ЦПК експерт може надати роз'яснен­ня та доповнення висновку. Особисте спілкування сторін між собою та судом створює можливість досягнення правильного знання в процесі, полегшує сприйняття доказів у справі та ух­валення законного та обґрунтованого рішення. Усна форма є засобом дослідження доказів у судовому засіданні і тому най­більш раціонально допомагає формуванню внутрішнього пе­реконання суддів. Усність судового розгляду прискорює сам процес розгляду справи, надає сторонам реальну можливість контролю за висновками суду, викладеними в судових рішен­нях чи ухвалах.

Водночас процесуальні дії у поєднанні з усною формою су­дочинства потребують свого письмового фіксування у журналі судового засідання, в ухвалах суду, пов'язаних із рухом про­цесу, в письмових протоколах при вчиненні окремих процесу­альних дій поза судовим засіданням (ст.200 ЦПК).

Особи, які беруть участь у справі, можуть, крім усних пояс­нень у судовому засіданні, подати до суду й письмові пояснен­ня, що приєднуються до справи. Крім того, свідок, даючи по­казання, може користуватися записами в тих випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи пода­ються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бу­ти приєднані до справи за ухвалою суду (ст.181 ЦПК).

Рух цивільної справи можна прослідкувати саме за її пись­мовою формою, оскільки в матеріалах справи будуть містити­ся як документи та докази, подані або складені сторонами та особами, які беруть участь у справі, так і акти, винесені судом.

Тому під час ознайомлення з матеріалами справи, у справі можна побачити складені письмово: позовну заяву, заперечен­ня проти неї відповідача, відзиви третіх осіб, письмові клопо­тання осіб, які беруть участь у справі, у передбачених ЦПК ви­падках ухвали суду на їх вирішення, докази, рішення суду першої інстанції, подані в письмовій формі апеляційні та ка­саційні скарги, заперечення проти них іншої сторони, рішен­ня або ухвали апеляційного чи касаційного суду.

У разі неявки до апеляційного суду сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи (ст.305 ЦПК), справа розглядаєть­ся апеляційним судом на підставі поданих матеріалів. У тако­му разі йдеться лише про письмову форму реалізації принци­пу.

У суді касаційної інстанції, коли, за загальним правилом, особи, які беруть участь у справі, не запрошуються, також пе­реважатиме письмовий спосіб надання доводів касаційної скарги та заперечень проти неї.

Розглядаючи види цивільного судочинства, можна стверд­жувати, що у наказному провадженні, ознакою якого є документарність, де суддя розглядає заяву про видачу судового наказу без виклику стягувача та боржника та без судового засідання, виявляється лише письмова форма процесу.

4.9.            Принцип безпосередності судового розгляду полягає в тому, що судді, які вирішують справу, повинні особисто сприймати зібрані у справі докази, а вирішення справи засно­вано лише на доказах, досліджених у судовому засіданні. Згід­но зі ст.159 ЦПК суд під час розгляду справи повинен безпосе­редньо дослідити докази у справі. Зокрема, суд першої інстан­ції при розгляді справи зобов'язаний безпосередньо дослідити докази: заслухати показання сторін, третіх осіб, їхніх предс­тавників, допитаних як свідків, показання свідків, ознайоми­тися з письмовими доказами, оглянути речові докази, прослу­хати звукозаписи та подивитись відеозаписи, дослідити вис­новок експерта.

Забезпечення безпосередності сприйняття судом показань свідків, висновків експерта, консультацій та роз'яснень спе­ціаліста, перекладача здійснюється шляхом особистої участі зазначених осіб у судовому засіданні, а в разі їх неявки суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про мож­ливість розгляду справи за їх відсутності, та постановлює ух­валу про продовження судового розгляду або про відкладення розгляду справи на певний строк (ст.170 ЦПК).

Принцип безпосередності полягає і в тому, що справа розг­лядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни од­ного з суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку (ч.2 ст.159 ЦПК), щоб всі судді мали можливість без­посередньо сприймати докази.

Судова практика

Так, в районному суді м. Суми розглядалася цивільна спра­ва про визнання особи такою, що втратила право користу­вання жилим приміщенням. У справі відбулося три судових засідання, надали пояснення сторони, були допитані свідки, у справі була оголошена перерва для виклику свідків, що не змогли з'явитися до суду. В день, призначений для судового за­сідання, воно не відбулося з причини перебування судді у від­рядженні в м. Київ, де в цей день Верховною Радою України ви­рішувалося питання щодо його призначення суддею окружно­го адміністративного суду. Надалі справа була передана іншому судді, який буде розглядати справу спочатку. У дано­му разі суддя, який розглядатиме справу, безпосередньо не досліджував доказів, а тому й позбавлений права ухвалювати судове рішення. Навіть незважаючи на те, що з поясненнями осіб, які беруть участь у справі, та з показаннями свідків суд може ознайомитися, прослухавши технічний запис на носіях інформації (CD-дисках), ЦПК не дозволяє судді продовжува­ти розгляд справи, яка має розпочинатися спочатку.

За правилом ст.212 ЦПК суд обґрунтовує судове рішення лише на тих доказах, які були ним досліджені у судовому за­сіданні. Докази, які не досліджувалися та не перевірялися в судовому засіданні, не можуть бути покладені в основу судово­го рішення.

Безпосереднє сприйняття доказів судом, що розглядає справу по суті, є важливою гарантією встановлення фактич­них обставин справи, а також незалежності суддів та підко­рення їх лише закону.

Винятками із принципу безпосередності є:

1)                 судове доручення щодо збирання доказів, коли суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за ме­жами його територіальної підсудності, доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ст.132 ЦПК). У такому разі суду, що розглядає справу, пересилаються протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали. Проте протоколи допиту свідків, допитаних у порядку окремого доручення, ви­ходячи із принципу безпосередності, мають оголошуватися у судовому засіданні при дослідженні доказів на стадії судового розгляду;

2)                 постанови, акти, протоколи, складені уповноваженими на те особами у порядку забезпечення доказів;

3)                 письмові пояснення, показання осіб, отримані уповнова­женими на те особами у порядку перевірки скарг, звернень то­що при відсутності таких осіб та неможливості їх повторного допиту;

4)                 копії письмових доказів, належним чином засвідчені, якщо у разі об'єктивних обставин не можна отримати оригіна­ли таких документів (наприклад, архів знищено повінню).

Крім того, у разі відкладення розгляду справи суд пови­нен допитати свідків, які з'явилися. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і виклика­ються знову (ч.4 ст.191 ЦПК). Зазначена норма збереглася з ЦПК 1963 р. та є застарілою, враховуючи те, що справа, як правило, відкладається з причини неявки сторони, в такому разі сторона, яка не з'явилася, позбавлена права ставити питання допитаному свідку, чим порушується принцип зма­гальності сторін. Крім того, це може призвести до непра­вильного судження суду щодо фактичних обставин справи та вплинути на висновок суду, втілений у судовому рішенні. Особливо актуальним це питання стає, коли у справі заявле­но зустрічний позов, а показання свідків є практично єди­ним засобом доказування у справі (наприклад у житлових спорах).

Принцип безпосередності за своїм змістом ґрунтується на процесуальній активності всіх суб'єктів цивільного процесу. Як бачимо, активність суду полягає в тому, щоб сприйняти до­казовий матеріал, виявити та безпосередньо отримати із пер­шоджерел доказову інформацію, яка при перевірці та оцінці стосувалася б предмета спору і на цій основі ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Щодо активності сторін, спрямованої на реалізацію прин­ципу диспозитивності, то вона полягає у безпосередньому на­данні суду такої кількості належних та допустимих доказів, які дали б можливість при їх дослідженні та логічному зістав­ленні отримати інформацію, відповідно до якої можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність того чи іншого юридичного факту.

Отже, принцип безпосередності діє у судовому процесі ли­ше при процесуальній активності всіх суб'єктів цивільного процесу, пов'язаного із наданням, дослідженням, перевіркою та оцінкою доказів. Виходячи із цього правила можна окрес­лити особливості принципу безпосередності. Такими особли­востями є:

1)                 суд зобов'язаний обґрунтувати своє рішення лише на тих доказах, які було подано сторонами і саме дані докази було до­сліджено ним особисто у судовому засіданні. Лише такі дока­зи можуть бути покладені в основу судового рішення;

2)                 сторони зобов'язані подати суду первинні докази, а суд зобов'язаний безпосередньо дослідити їх та почерпнути із них відомості про обставини справи, бо лише така інформація за­безпечує об'єктивність судового рішення;

3)                 суд досліджує усі докази у незмінному його складі при незмінності сторін, крім випадків процесуального наступни­цтва чи заміни неналежного відповідача.

Наявність перерахованих вимог зумовлена тим, що різні фактичні дані можуть стати судовими доказами лише при умові їх подання та прийняття судом, дослідження, перевірки та оцінки на основі дії принципу безпосередності.

Отже, безпосереднє сприйняття судом всього судового про­цесу сприяє оперативності проведення судочинства, робить судову процедуру прозорою, сприяє законності та обґрунтованості судових рішень.

4.10. Принцип безперервності

Щодо існування принципу безперервності у сучасному ци­вільному процесі існують різні точки зору. У деяких підруч­никах з цивільного процесу взагалі не йдеться про принцип безперервності, інші вчені обґрунтовують явність цього прин­ципу в цивільному судочинстві.

Звернемося до історії існування цього принципу. Цей прин­цип був закріплений у частинах 2, 3 ст. 160 ЦПК 1963 р. Зако­ном України від 22 квітня 1993 р. ч. 3 ст. 160 ЦПК 1963 р. бу­ло виключено. Проте це не означає, що цей принцип нині не існує у цивільному процесі, оскільки із ЦПК 1963 р. були вик­лючені лише такі положення:

-                     судове засідання по кожній справі повинно проходити без­перервно, крім часу, призначеного для відпочинку;

-                     до закінчення розгляду розпочатої справи чи до відкла­дення її слухання суд не може розглядати інші справи.

У ч. 2 ст. 160 ЦПК 1963 р. залишилося положення про те, що розгляд справи відбувається при незмінному складі суддів. У разі заміни одного із суддів у процесі розгляду справи її розгляд має бути проведений з самого початку.

У чинному ЦПК цей принцип закріплено у дещо зміненій редакції. Відповідно до ч. 6 ст. 191 ЦПК, якщо розгляд спра­ви відкладався, справа розглядається спочатку. Суд після су­дових дебатів йде до нарадчої кімнати для ухвалення рішення (ч. 1 ст. 195 ЦПК), яке ухвалюється негайно (ст. 209 ЦПК). Отже, такі вимоги закону свідчать про безперервність проце­су, тобто на даній стадії суд не може відкласти розгляд справи чи оголосити перерву.

Принцип безперервності цивільного процесу пов'язаний із свіжим збереженням процесуального матеріалу у свідомості судді, збереження того внутрішнього переконання, яке вини­кає у людини, зокрема й судді, після безпосереднього дослід­ження доказів у справі.

Принцип безпосередності сприяє цілісності судової проце­дури, концентрації уваги на кульмінації судової справи - су­довому рішенні. Дія даного принципу забезпечує врахування усіх обставин справи у загальному логічному їх контексті, що дає цілісне уявлення про докази. Безперервність судового про­цесу є підставою для оцінки доказів у їх сукупності, що дає можливість правильно кваліфікувати правовідносини, які бу­ли предметом дослідження у судовому засіданні. Саме безпе­рервність судового процесу сприяє оперативності розгляду цивільних справ.

Отже, принцип безперервності характеризується такими ознаками:

1)                 склад суду з початку розгляду справи і до ухвалення су­дового рішення є незмінним. У разі заміни (вибуття) одного із суддів під час судового розгляду справа починається спочатку;

2)                 у разі відкладення розгляду справи її новий розгляд має проводитися спочатку;

3)                 рішення суду має бути ухваленим негайно після закін­чення розгляду справи.

Порушення цього принципу тягне за собою порушення принципу безпосередності, оперативності та змагальності.

Поряд з принципами цивільного процесуального права сут­ність цивільного процесу визначають і правові аксіоми - ви­хідні та незаперечні істини, закріплені в процесуальних нор­мах. їх правильність неодноразово перевірена та підтвердже­на судовою практикою.

Правові аксіоми - це певні постулати юридичної науки та судової практики, що виражають загальнолюдську мораль та справедливість. Вони закріплені у ЦПК (ч. 3 ст.10, ч. І ст.61, п.2 ч.2 ст.122 ЦПК та ін.).

Правові аксіоми знаменують загальнолюдський бік судочи­нства та мають міжнародний характер. Вони увійшли в сучас­не правознавство у вигляді юридичних приказок та існують також у законодавстві багатьох країн. Наприклад, зі Старо­давнього Риму визнається, що: немає судді без позивача; ніхто не може бути суддею у своїй справі; де існує право, там є і його захист тощо.